Постанова

від 11.03.2025 по справі 910/2995/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/2995/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кондратової І.Д. - головуючої, суддів - Бакуліної С.В., Губенко Н.М.,

за участю секретаря судового засідання - Гнідобор А.В.,

за участю представників учасників справи:

позивача - Єгорова О.О.(адвокат), Мартинюка В.П. (в порядку самопредставництва, директор),

відповідача - Музичук Л.В. (адвокат), Шевченка Ю.А. (в порядку самопредставництва),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

на рішення Господарського суду міста Києва

(суддя - Мудрий С.М.)

від 21.05.2024

та постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий - Яковлєв М.Л., судді - Гончаров С.А., Яценко О.В.)

від 22.10.2024

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Южний електротехнічний завод»

до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

про стягнення 19 973 153,20 грн.

Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1. У березні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Южний електротехнічний завод» (далі - позивач, Товариство) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі- відповідач, Фонд, скаржник) про стягнення 19 973 153,20 грн.

2. Позов обґрунтовано тим, що Фонд, який діяв як продавець земельної ділянки відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та здійснив продаж позивачу земельної ділянки (кадастровий номер 3210945300:01:128:0112, площею 3,8452 га, що розташована за адресою: Бучанська селищна рада (на території міста), Київська область), несе відповідальність перед позивачем за спричинені збитки внаслідок вилучення у останнього земельної ділянки за рішенням Верховного Суду від 29.03.2023 у справі № 367/1748/18 та зобов`язаний відшкодувати Товариству збитки, завдані таким вилученням.

3. Відповідач заперечував проти позову та зазначав про те, що він є неналежним відповідачем у цьому спорі, оскільки стороною договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.01.2026 був саме ПАТ «Ерде Банк». При цьому відповідач не є правонаступником такої особи, а був ліквідатором останнього, а його (відповідача) повноваження, як ліквідатора такого банку, припинились 14.11.2018 - з моменту внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення ПАТ «Ерде Банк». Вважав, що стягнення з відповідача коштів не можливе та не узгоджується із діючим законодавством, зокрема, Законом України «Про систему гарантування складів фізичних осіб», який є спеціальним законом і який встановлює мораторій на стягнення коштів з відповідача.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

4. 04.10.2011 Публічне акціонерне товариство «Ерде Банк» (кредитодавець) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Консалтинг Груп» (позичальник) уклали кредитний договір №178/11-КЛ, за умовами якого ТОВ «Юридична компанія «Консалтинг Груп» відкрито кредитну лінію.

5. 07.10.2011 Публічне акціонерне товариство «Ерде Банк» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) уклали іпотечний договір, за яким іпотекодавець, в рахунок забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором №178/11-КЛ, передав в іпотеку банку об`єкт нерухомого майна - земельну ділянку, кадастровий номер 3210945300:01:128:0112, площею 3,8452 га, що розташована за адресою: Бучанська селищна рада (на території міста), Київська область (далі Земельна ділянка), яка належить іпотекодавцю на праві власності на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ЯГ №194263, виданого Бучанською селищною радою. Земельна ділянка має кадастровий номер 3210945300:01:128:0112.

6. Постановою Правління Національного Банку України №4 від 09.01.2013 прийнято рішення «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Ерде Банк».

7. 10.01.2013 виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №3 «Про призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Ерде Банк» та здійснення процедури ліквідації ПАТ «Ерде Банк».

8. В газеті «Голос України» №8(5508) від 15.01.2013 Фондом здійснено публікацію про ліквідацію ПАТ «Ерде Банк».

9. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 28.03.2013 у справі №367/145/13-ц задоволено позов ПАТ «Ерде Банк» в особі Фонду гарантування вкладів до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на земельну ділянку.

10. З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №21967298 від 21.05.2014 вбачається, що 14.04.2014 на підставі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28.03.2013 у справі №367/145/13-ц в Державному реєстрі речових прав за ПАТ «Ерде Банк» зареєстровано право власності на земельну ділянку.

11. Матеріали справи свідчать та сторонами не заперечувалося, що в процедурі ліквідації ПАТ «Ерде Банк» Фондом ініційовано продаж майна ПАТ «Ерде Банк», в тому числі, і земельної ділянки.

12. 29.12.2015 відбулися електронні торги, організовані Першою українською міжрегіональною біржою на своєму електронному майданчику.

13. 22.12.2015 позивачем сплачено гарантійний внесок у розмірі 650 000,00 грн для отримання можливості участі у вказаних відкритих торгах (аукціоні).

14. 29.12.2015 позивач прийняв участь у відкритому аукціоні з продажу земельної ділянки на підставі договору про умови участі в аукціоні 15Е/29 від 29.12.2015. За результатами аукціону складено протокол №15/Е12-29 від 29.12.2015, який погоджено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Ерде Банк». Переможцем аукціону за лотом №247 (земельна ділянка загальною площею 3,8452 га, кадастровий номер - 3210945300:01:128:0112, що знаходиться за адресою Київська область, м. Буча, власник майна (продавець): публічне акціонерне товариство «Ерде Банк») визначено позивача. Ціна продажу 15 665 000,00 грн. Сума, що підлягає сплаті переможцем аукціону продавцю - 15 641 600,00 грн.

15. В протоколі про проведення аукціону №15/Е12-29 від 29.12.2015 зазначено, що переможець аукціону повинен підписати протокол, договір купівлі-продажу придбаного активу та провести розрахунок з продавцем протягом 10 банківських днів з дня, наступного після закінчення аукціону.

16. На виконання умов аукціону позивачем сплачено на користь ПАТ «Ерде Банк» грошові кошти на загальну суму 15 641 600,00 грн (платіжним дорученням №7307 від 05.01.2016 на суму 12 139 468,00 грн та платіжним дорученням №7313 від 13.01.2016 на суму 3 502 132,00 грн).

17. 14.01.2016 ПАТ «Ерде Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Ерде Банк» (продавець) та позивачем (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В., та зареєстрований в реєстрі за №22, предметом купівлі-продажу за яким є земельна ділянка. Цей продаж вчинено за 15 665 000,00 грн без ПДВ.

18. Також за вчинення нотаріальних дій, а саме посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки реєстровий №22 від 14.01.2016, позивачем сплачено державне мито в розмірі 156 650,00 грн та адміністративний збір у сумі 1 656,00 грн.

19. 14.01.2016 право власності на земельну ділянку зареєстровано за позивачем в Державному реєстрі речових прав (номер запису про право власності 12928867).

20. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 05.04.2017, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №367/145/13, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28.03.2013 скасовано та ухвалено нове, в задоволенні позову ПАТ «Ерде Банк» до ОСОБА_1 , третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Консалтинг Груп» про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що:

- можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема, із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України);

- стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності;

- при цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження, зокрема пункт 7.4 в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»). Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України № 6-1851цс15 від 30 березня 2016 року, № 6-1219цс16 від 14 вересня 2016 року, № 6-1685цс16 від 21 вересня 2016 року, № 6-1243цс16 від 28 вересня 2016 року, № 6-504цс16 від 12 жовтня 2016 року, які згідно зі статтею 360-7 ЦПК України є обов`язковими для усіх судів України;

- враховуючи вищезазначене, для правильного вирішення даної справи суду слід було з`ясувати, чи звертався банк до державного реєстратора для реєстрації права власності на іпотечне майно та чи наявні у державного реєстратора підстави для відмови в державній реєстрації, передбачені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

- судова колегія з`ясувала цю обставину при розгляді апеляційної скарги. Як пояснив представник позивача, іпотекодежатель не звертався для реєстрації свого права власності на предмет іпотеки до державного реєстратора, а обрав спосіб захисту свого порушеного права саме шляхом визнання права власності на предмет іпотеки в судовому порядку. Однак, як було зазначено вище, у такий спосіб право позивача не може бути захищене.

21. З огляду на скасування рішення суду у справі №367/145/13-ц від 28.03.2013, у березні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Ірпінського міського суду Київської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Южний електротехнічний завод» про витребування з володіння позивача земельної ділянки (справа № 367/1748/18).

22. 18.07.2018 постановою Апеляційного суду Київської області у справі №367/1748/18 на земельну ділянку накладено арешт.

23. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23.07.2021, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14.06.2022, у справі №367/1748/18 у задоволенні позову відмовлено.

24. Постановою Верховного Суду від 29.03.2023 у справі №367/1748/18 рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23.07.2021 та постанову Київського апеляційного суду від 14.06.2022 скасовано, ухвалено нове рішення, яким:

- позов про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено, витребувано з володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Южний електротехнічний завод» на користь ОСОБА_2 земельну ділянку;

- у задоволенні позову про визнання права власності на земельну ділянку, скасування записів про право власності на земельну ділянку відмовлено;

- до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Южний електротехнічний завод» на користь ОСОБА_2 присуджено витрати зі сплати судового збору у розмірі 39 645,00 грн.

У вищезазначеній постанові зазначено наступне: «у справі, що переглядається, встановлено, що останній набувач спірної земельної ділянки ТОВ «Южний електротехнічний завод», набув право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу нерухомого майна. Проте за встановленими обставинами справи, з огляду на характер спірних правовідносин та норми права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, Верховний Суд не вбачає невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Верховний Суд також врахував, що відповідач відповідно до статті 661 ЦК України не позбавлений права звернутися з позовом до продавця витребуваного майна з вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.».

25. З огляду на вказані обставини позивач звернувся до суду з цим позовом, у якому просив стягнути з відповідача збитки в сумі 19 973 153,20 грн, які складаються з:

- коштів в сумі 16 449 906,00 грн, які сплачені позивачем за придбання земельної ділянки (гарантійний внесок в сумі 650 000,00 грн, перший платіж в сумі 12 139 468,00 грн, другий платіж в сумі 3 502 132,00 грн державне мито в сумі 156 650,00 грн та адміністративний збір в сумі 1 656,00 грн);

- інфляційних втрат в сумі 2 033 446,71 грн, нарахованих за період з 14.01.2016 по 31.12.2016 на суму сплачених за земельну ділянку коштів в розмірі 16 449 906,00 грн;

- грошових коштів в сумі 1 450 155,49 грн, сплачених позивачем за період з 14.01.2016 по 29.03.2023 у вигляді земельного податку за користування земельною ділянкою;

- судового збору в сумі 39 645,00 грн, сплаченого на підставі постанови Верховного Суду у справі № 367/1748/18 від 29.03.2023.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

26. 21.05.2024 Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково, стягнув з Фонду на користь Товариства збитки в розмірі 17 900 061,49 грн (16 449 906,00 грн, що сплачені позивачем за придбання земельної ділянки та 1 450 155,49 грн, що сплачені позивачем за період з 14.01.2016 по 29.03.2023 у вигляді земельного податку за користування земельною ділянкою) та судовий збір у розмірі 268 499,10 грн, в іншій частині позовних вимог відмовив.

27. Суд першої інстанції виходив з того, що з 10.01.2013 року всі дії щодо майна та активів ПАТ «Ерде Банк», у тому числі і звернення стягнення на спірну земельну ділянку та продаж її позивачу здійснював Фонд, тому дійшов висновку, що саме відповідач є продавцем такої земельної ділянки, а відтак, в силу приписів ЦК України, саме він зобов`язаний відшкодувати завдані позивачу витребуванням такої земельної ділянки збитки.

Також судом першої інстанції встановлено:

- факт протиправної поведінки Фонду, а саме недотримання процедури набуття права ним власності на предмет іпотеки, який визначений в іпотечному договорі та в статті 37 Закону України «Про іпотеку», встановлений рішеннями апеляційної та касаційної інстанції у справі №367/145/13-ц та в силу приписів статті 75 ГПК України не потребує доведенню;

- причинно-наслідковий зв`язок який полягає в тому, що Фонд є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки, а відтак Товариство, як покупець нерухомого майна, не знало і не могло знати про наявність підстав для вилучення, які виникли до укладення договору, а саме про незаконність прийняття відповідачем у власність вказаного майна;

- Фонд, який діяв як продавець земельної ділянки відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та здійснив продаж позивачу спірної земельної ділянки, несе відповідальність перед Товариством за спричинені збитки внаслідок вилучення у останнього за рішенням Верховного Суду №367/1748/18 від 29.03.2023 земельної ділянки та зобов`язаний відшкодувати позивачу збитки.

З огляду на вказані обставини, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги про стягнення збитків в розмірі 17 900 061,49 грн, проте дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення 39 645,00 грн витрат зі сплати судового збору, які присуджені до стягнення з позивача на підставі постанови Верховного Суду від 29.03.2023 у справі №367/1748/18 та інфляційних втрат у розмірі 2 033 446,71 грн., оскільки такі витрати (судовий збір та інфляційні втрати) не є збитками в розумінні статті 224 ГК України та статті 22 ЦК України, не входять до складу ціни позову і не можуть стягуватися під виглядом збитків.

28. 22.10.2024 Північний апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою рішення суду першої інстанції скасував у частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат в сумі 2 033 446,71 грн з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову, а в іншій частині рішення місцевого господарського суду залишив без змін.

29. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат в сумі 2 033 446,71 грн, зазначив про те, що враховуючи основоположні принципи цивільного та європейського законодавства, добросовісний покупець у якого вилучено майно має право на отримання належної компенсації. При цьому судом враховано те, що у період з 2016 по дату розгляду справи в суді закупівельна спроможність коштів, перерахованих Товариством за земельну ділянку значно зменшилась, що, зокрема, підтверджується як курсом долара США, так і цінами на бензин А-95 і такі обставини є загальновідомими та не потребують доведення. Отже, фактично завдані позивачу збитки є втратами, які за розміром є більшими, ніж сума, перерахована ним як плата за земельну ділянку, оскільки купівельна вартість коштів зменшилась, у зв`язку з чим обсяг збитків позивача необхідно визначити з урахуванням установленого індексу інфляції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та підстава (підстави) відкриття касаційного провадження. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, та викладені у відзиві на касаційну скаргу

30. 06.11.2024 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

31. Підставами касаційного оскарження судових рішень скаржник визначив пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

32. Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції:

- не застосували норми статті 53 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» і не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 08.09.2020 у справі № 910/22513/17, що невиконання зобов`язання неплатоспроможного банку перед контрагентом не перетворює таке договірне зобов`язання банку в деліктне/солідарне зобов`язання його органу управління (Фонду);

- не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 15.06.2020 у справі № 334/1913/16-ц (провадження № 61-8655 ск 20), від 24.09.2020 у справі № 334/8020/18 (провадження № 61-7616 св 20), від 06.04.2022 у справі № 761/19024/20 (провадження № 61-20126св21), що Закон України «Про банки і банківську діяльність» не передбачає правонаступництва банку у разі його ліквідації, а Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» також не визначена можливість правонаступництва Фонду за зобов`язаннями неплатоспроможного банку, який ліквідовано;

- не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 16.05.2018 у справі № 910/24198/16, від 16.05.2018 у справі № 910/17448/16, від 22.08.2018 у справі № 559/1777/15-ц, від 18.04.2018 у справі № 910/8132/17, від 12.06.2018 у справі № 910/14465/17, від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17, що правовий статус Фонду як юридичної особи публічного права, що має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності та перебуває у його господарському віданні, не впливає на правовий статус банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію або розпочато процедуру ліквідації, оскільки Фонд розпоряджається майном такого банку від імені останнього й у межах виконання покладених на нього законодавством функцій щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій;

- не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20.07.2022 у справі № 910/18813/19, що помилковим є висновок суду про стягнення солідарно з Банку та Фонду на користь позивача сплачених за договорами коштів, оскільки Фонд не є стороною цих правочинів;

- не врахували висновки Верховного Суду у справах № 761/31569/16-ц, № 600/794/20, № 761/8558/17, № 160/10300/19 стосовно стягнення з Фонду інфляційних витрат, трьох відсотків річних, упущеної вигоди та пені є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах Закону та не підлягають задоволенню; а також висновок, викладений у справі № 926/324/20 суть якого зводиться до того, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України) в контексті дійсності договору - купівлі продажу на момент прийняття оскаржуваних судових рішень);

- не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18 та Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 915/1015/16, від 25.06.2018 у справі № 916/1991/17, від 12.06.2018 у справі № 908/999/17, Верховного Суду України від 12.02.2014 у справі № 6-168 цс13, від 22.01.2013 у справі № 3-72гс12, від 02.09.2014 у справі № 910/2023/13 (3-100сг14), що чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача.

33. В обґрунтування підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 661 Цивільного кодексу України до Фонду, як ліквідатора неплатоспроможного Банку (стаття 53 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», стаття 104, частина четверта 4 статті 110 Цивільного кодексу України).

34. Скаржник також зазначає, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами порушено норми процесуального права, а саме: пункти 1, 2, 4 статті 269 ГПК України та підпункт «в» пункту 3 частини першої статті 282 ГПК України, оскільки судом апеляційної інстанції не враховано обов`язкові вказівки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.12.2020 у справі № 904/2759/20, від 10.02.2021 у справі № 925/594/18, від 20.01.2020 у справі № 902/803/17 щодо обов`язкового зазначення мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі, відзиві на апеляційну скаргу тощо; суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм матеріального права, оскільки відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи та не дослідили, зокрема, платіжні доручення № 7307 від 05.01.2016, № 7313 від 13.01.2016, № 7292 від 22.12.2015 (пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

35. Від Товариства надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останнє просить Суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

36. Від Фонду надійшли додаткові пояснення по справі, які останній просить Суд врахувати під час розгляду касаційної скарги.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосоване законодавство

37. Імперативними приписами частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

38. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

39. Причиною виникнення спору у цій справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з Фонду, який діяв як продавець земельної ділянки відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та здійснив її продаж позивачу, суми збитків у розмірі 19 973 153,20 грн.

40. Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

41. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених частиною другою статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

42. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

43. Відповідач визначив підставами для касаційного оскарження пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 287 ГПК України.

44. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо наявності випадку, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, для касаційного оскарження судових рішень необхідно зазначити, що обов`язковою умовою у цьому разі є неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

45. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

46. Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

47. Колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

48. На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

49. Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

50 Водночас колегія суддів зазначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

51. Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.

52. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків суду касаційної інстанції в кожній конкретній справі.

53. На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях.

54. Проаналізувавши висновки, що викладені у перелічених скаржником постановах Верховного Суду, колегія суддів вважає, що правовідносини, які виникли у зазначених скаржником справах та у справі № 910/2995/24, не є подібними.

55. Так у справі № 910/22513/17, предметом якої була вимога про стягнення безпідставно набутих коштів (заборгованість з повернення основної суми грошового вкладу за договором), Велика Палата Верховного Суду виклала наступний висновок: «Обставина невиконання банком грошового договірного зобов`язання з повернення пенсійних активів не перетворює таке договірне зобов`язання банку в деліктне зобов`язання його органу управління (повноваження якого виконує відповідач в особі уповноваженої особи) з відшкодування шкоди в розмірі цього грошового зобов`язання. Спір у цій справі виник через необґрунтовані вимоги позивача про стягнення з відповідача спірних коштів, а не внаслідок неправильних дій останнього».

Таким чином у даній справі судом розглядалось питання застосування норм матеріального права щодо повернення грошових коштів у вигляді грошового вкладу здійсненого недержавним пенсійним фондом.

56 У справах № 334/1913/16-ц (провадження № 61-8655 ск 20), № 334/8020/18 (провадження № 61-7616 св 20), № 761/19024/20 (провадження № 61-20126св21) предметом спору були вимоги про заміну сторони у виконавчому провадженні щодо виконання рішення суду про стягнення середньої заробітної плати, а також стягнення додаткової вихідної допомоги при звільненні, передбаченої статтею 21 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». У зазначених справах вирішувалось питання застосування норм матеріального права щодо заміни сторони виконавчого провадження з однієї юридичної особи на іншу в порядку правонаступництва.

57. У справах № 910/24198/16, № 910/17448/16, № 559/1777/15-ц, № 910/8132/17, № 910/14465/17, № 910/7122/17 предметом спору були вимоги щодо: визнання недійсними наказів уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, яким визнано нікчемними низку правочинів з переказу коштів (№910/24198/16, №910/17448/16); стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» суми вкладу з відсотками за ним, коштів за прострочення виконання грошового зобов`язання за договором банківського вкладу й інфляційних втрат (№559/1777/15-ц); визнання протиправними дій відповідача щодо включення його кредиторських вимог до сьомої черги реєстру акцептованих вимог кредиторів неплатоспроможного банку (№910/8132/17); поновлення строку для включення до реєстру вимог кредиторів (№910/14465/17); зобов`язання включити кредиторські вимоги позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «Дельта банк» (№ 910/7122/17). Таким чином у зазначених справах судами вирішувалось питання застосування норм матеріального права, пов`язаного із поверненням грошових коштів вкладникам банку, в яких запроваджено ліквідаційну процедуру.

58. У справі № 910/18813/19 предметом спору було застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України. У зазначеній справі вирішувалось питання норм матеріального права, пов`язаного із застосуванням наслідків недійсності правочину.

59. У справах № 761/31569/16-ц, № 600/794/20, № 761/8558/17, № 160/10300/19 предметом розгляду спорів було застосування норм матеріального права щодо виконання договорів банківського вкладу та заборони нарахування інфляційних витрат, трьох відсотків річних, упущеної вигоди та пені за невиконання повернення банківського вкладу після запровадження ліквідаційної процедури, оскільки завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує грошове або не грошове зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою.

60. У справах № 920/715/17, № 925/1196/18, № 915/1015/16, № 916/1991/17, № 908/999/17, № 6-168 цс13, № 3-72гс12, № 910/2023/13 (3-100сг14) предметом спору були вимоги щодо: стягнення збитків, що понесені у зв`язку з бездіяльністю ГУНП в Сумській області, яке не повернуло вилучений на підставі ухвали Приморського районного суду товар після скасування арешту на цей товар у повному обсязі та своєчасно (№ 920/715/17); стягнення збитків, заподіяних Державною податковою інспекцією у м. Черкасах внаслідок безпідставного припинення реєстрації податкових накладних (№925/1196/18); стягнення спричиненої шкоди, завданої внаслідок неправомірних дій відповідача щодо припинення газопостачання (№ 915/1015/16); стягнення збитків, які завдані внаслідок перешкоди в користуванні об`єктом оренди (916/1991/17); стягнення шкоди, завданої державі внаслідок порушення природоохоронного законодавства (908/999/17); стягнення матеріальних збитків завданих рухомому майну (каналізаційним стокам) внаслідок його залиття (№ 3-72гс12).

61. Проте у справі, яка переглядається, предметом позову є відшкодування збитків внаслідок вилучення у позивача земельної ділянки за рішенням Верховного Суду від 29.03.2023 у справі №367/1748/18, спричинених відповідачем під час проведення ліквідаційної процедури. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт понесення позивачем збитків внаслідок вилучення земельної ділянки за рішення Верховного Суду саме у зв`язку з неправомірними діями відповідача підчас здійснення ліквідаційної процедури.

62. З викладеного вбачається, що судові рішення у зазначених справах ухвалені за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та зібраних у таких справах доказів, іншого нормативно-правового регулювання, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається. Тобто, зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах за змістовним критерієм. При цьому, з`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

63. Отже, посилання скаржника на неврахування судами попередніх судових інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у перелічених скаржником постановах Верховного Суду, є безпідставними.

64. Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

65. Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

66. Отже, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/2995/24 з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

67. Обґрунтовуючи пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 661 ЦК України до Фонду, як ліквідатора неплатоспроможного Банку (стаття 53 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», стаття 104, частина четверта 4 статті 110 ЦК України).

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що Фонд не погоджується з висновками судів попередніх судових інстанцій щодо застосування ними приписів статті 661 ЦК України, оскільки вважає, що продавцем спірної земельної ділянки був саме ПАТ «Ерде Банк», а не Фонд, тому відповідальність за спричинення збитків має нести саме ПАТ «Ерде Банк», як власник земельної ділянки. При цьому Фонд стверджує, що він був лише розпорядником спірної земельної ділянки відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

68. Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

69. Положення цієї статті спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

70. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно встановити відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а також, наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

71. Відповідно до частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Згідно зі статтею 660 ЦК України якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред`явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця. Якщо покупець не повідомив продавця про пред`явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця. Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем.

Враховуючи той факт, що придбану позивачем земельну ділянку у нього вилучено за постановою Верховного Суду від 29.03.2023 у справі №367/1748/18, останній має право на стягнення з продавця завдані йому збитки.

При цьому Суд звертає увагу Фонду на те, що позивач при придбанні спірної земельної ділянки не знав та не міг знати про можливість вилучення її у нього, оскільки на момент придбання за даними Державних реєстрів відповідне майно було зареєстровано за ПАТ «Ерде Банк», щодо такого майна були відсутні спори та /або обтяження.

Зі змісту судових рішень вбачається, що суди при вирішенні цього спору дослідили та оцінили за правилами статті 86 ГПК України всі зібрані у справі докази у їх сукупності та з урахуванням встановлених конкретних обставин справи дійшли заснованого на законі висновку про часткове задоволення позову. При цьому суди встановили, що з 10.01.2013 року всі дії щодо майна та активів ПАТ «Ерде Банк» здійснював Фонд, зокрема, реєстрацію права власності на земельну ділянку за ПАТ «Ерде Банк» 14.04.2014 року на підставі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28.03.2013 у справі №367/145/13-ц, підготовку лоту №247 щодо продажу спірної земельної ділянки на аукціоні, продажу цього лоту на аукціоні 29.12.2015 року та укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки із переможцем аукціону ТОВ «Южний електротехнічний завод» 14.01.2016 року, а отже Фонд є продавцем спірної земельної ділянки. З урахуванням зазначеного, суди попередніх судових інстанцій зробили висновок, що уповноважена особа Фонду під час ліквідаційної процедури ПАТ «Ерде Банк» в неналежний спосіб, тобто, із порушенням норм діючого законодавства, звернулась до суду із вимогою про визнання права власності на майно, забезпечене іпотекою, та на підставі рішення суду, що в подальшому було скасоване, зареєструвала право власності на спірну земельну ділянку за ПАТ «Ерде банк». Внаслідок неправомірних дій посадових осіб Фонду, що встановлено рішенням Апеляційного суду Київської області №367/145/13-ц від 05.04.2017 року та постановою Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №367/145/13-ц, земельна ділянка, що була продана Фондом на аукціоні, була вилучена у ТОВ «Южний електротехнічний завод» на підставі постанови Верховного Суду від 29.03.2023 року у справі №367/1748/18, у якій Фонд приймав участь від імені ПАТ «Ерде Банк». З посиланням на приписи статті 661 ЦК України, суди дійшли правильного висновку, що Фонд, який діяв як продавець земельної ділянки відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та здійснив продаж позивачу земельної ділянки (кадастровий номер 3210945300:01:128:0112, площею 3,8452 га, розташована за адресою: Бучанська селищна рада (на території міста), Київської область), несе відповідальність перед Товариством за спричинені збитки внаслідок вилучення у останнього земельної ділянки за рішенням Верховного Суду №367/1748/18 від 29.03.2023 року та зобов`язаний відшкодувати Товариству збитки.

Суд звертає увагу Фонду на те, що з моменту прийняття рішення про ліквідацію Банку (з 10.01.2013 ) всі дії щодо майна та активів Банку здійснював саме Фонд, тому останній, відповідно до приписів статті 661 ЦК України, є продавцем спірної земельної ділянки, як особа яка безпосередньо реалізувала земельну ділянку (майно забезпечене іпотекою), тобто, здійснювала, як виконавець, діяльність з продажу товару.

Виникнення відносин представництва Банку перед третіми особами не свідчать, що діяльність з продажу майна здійснював саме Банк.

72. Верховний Суд у контексті доводів касаційної скарги, якими обґрунтовано підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, встановив відсутність неправильного застосування судами попередніх судових інстанції норм матеріального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень.

73. Скаржник у касаційній скарзі лише висловлює свою позицію щодо правовідносин, які склалися між учасниками спору, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга в цій частині за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з наданою судами попередніх судових інстанцій оцінкою встановлених обставин справи, до необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в статті 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

74. Враховуючи викладене, підстава касаційного оскарження, а саме пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала свого підтвердження, що виключає можливість скасування судових рішень.

75. Слід зазначити, що касаційне провадження у даній справі також відкрито за касаційною скаргою Фонду на підставі пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України.

76. Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження з посиланням на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України та оскаржуючи судові рішення з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу, скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції не дослідили, зокрема, платіжні доручення № 7307 від 05.01.2016, № 7313 від 13.01.2016, № 7292 від 22.12.2015.

77. Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зі змісту рішення суду першої інстанції від 21.05.2024 року та постанови Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2024 року у справі №910/2995/24 вбачається, що платіжні доручення № 7307 від 05.01.2016, № 7313 від 13.01.2016, № 7292 від 22.12.2015 були дослідженні судами першої та апеляційної інстанції, оскільки останні є доказами понесення позивачем матеріальних збитків. Отже твердження скаржника що суди першої та апеляційної інстанції доказів не дослідили, зокрема, платіжні доручення № 7307 від 05.01.2016, № 7313 від 13.01.2016, № 7292 від 22.12.2015 спростовується змістом оскаржуваних судових рішень.

78. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

79. Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 02.12.2021 у справі № 922/3363/20, від 16.12.2021 у справі № 910/18264/20 та від 13.01.2022 у справі № 922/2447/21 тощо.

80. Проте під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом встановлено необґрунтованість такої підстави касаційного оскарження.

81. Суд акцентує увагу, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Верховний Суд в силу імперативних положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

82. Зі змісту судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку платіжним дорученням № 7307 від 05.01.2016, № 7313 від 13.01.2016, № 7292 від 22.12.2015, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

83. Отже, підстави касаційного оскарження, наведені скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали свого підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, ухвалених по суті спору, та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову - відсутні.

84. Враховуючи викладене, зважаючи на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Верховний Суд вважає, що наведені відповідачем за первісним позовом підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження.

85. Верховний Суд вважає за необхідне закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України, відкрите з підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, водночас, касаційна скарга, подана на підставі пунктів 3 та 4 частини 2 статті 287 ГПК України, є необґрунтованою, а тому, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду необхідно залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

86. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

87. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

88. Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

89. Верховний Суд, переглянувши рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в межах, наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що судові рішення ухвалено із додержанням норм процесуального та матеріального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає.

Розподіл судових витрат

90. Судовий збір, сплачений скаржником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Суд касаційне провадження в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, закриває, а в частині підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу залишає без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 129, пунктом 5 частини 1 статті 296, 300, 301, пунктом 1 частини першої статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі № 910/2995/24 за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в частині підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2024 у справі № 910/2995/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуюча І. Кондратова

Судді С. Бакуліна

Н. Губенко