Ухвала від 19.03.2025 по справі 904/11567/16

УХВАЛА

19 березня 2025 року

м. Київ

cправа № 904/11567/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Могил С. К.,

перевіривши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроальянс»

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.12.2024 (головуючий суддя Дармін М. О., судді Кощеєв І. М., Чус О. В.)

у справі № 904/11567/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроальянс»

до Губиниської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - 1) Дніпропетровська обласна державна адміністрація, 2) Новомосковська районна державна адміністрація, 3) Регіональний офіс водних ресурсів у Дніпропетровській області і 4) Департамент екології та природних ресурсів Дніпропетровської обласної військової адміністрації,

про визнання права власності,

особа, яка подала апеляційну скаргу - заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Агроальянс» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Губиниської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області про визнання права власності на нерухоме майно, що розташоване за адресою: вул. Садова, буд. 87, смт Губиниха, Дніпропетровська область.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач добросовісно заволодів спірним майном і продовжує відкрито, безперервно володіти ним більше десяти років. Статтею 344 Цивільного кодексу України передбачена можливість визнання права власності за особою за набувальною давністю. Позивач зазначає, що починаючи з 2002 року і до теперішнього часу ТОВ «Агроальянс» відкрито, безперервно та добросовісно користується водним об`єктом - ставком «Ворошилівський» та одночасно з цим користується гідротехнічною спорудою ставка "Ворошилівський" - греблею та нежитловою будівлею (сторожкою) площею 24,38 кв. м, що розташовані за адресою: Дніпропетровська область, Новосковський район, смт. Губиниха, вул. Садова, буд. 87, проводить їх поточний та капітальний ремонти, підтримує дані об`єкти у належному стані, в зв`язку з чим, на підставі ст. 344 Цивільного кодексу України, просить суд визнати за ним право власності за набувальною давністю на нерухоме майно: Літ. "А"- нежитлова будівля загальною площею 24,38 кв. м., № 1 - замощення греблі, № 2 - укос греблі, № 3 - водоскидна споруда.

13.02.2017 рішенням Господарського суду Дніпропетровської області позовні вимоги задоволено повністю.

03.12.2024 постановою Центрального апеляційного господарського суду, зокрема, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.02.2017 у справі № 904/11567/16 скасовано та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

04.02.2025 скаржник подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.12.2024 у справі № 904/11567/16.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.02.2025 вказану касаційну скаргу передано для розгляду колегії суддів у складі: Случ О. В. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Могил С. К.

24.02.2025 ухвалою Верховного Суду касаційну скаргу залишено без руху. Надано скаржникові строк для усунення недоліків, який не може перевищувати 10 днів з дня вручення ухвали про залишення касаційної скарги без руху, а саме - вказано на необхідність надання доказів вартості спірного майна та надання доказів про сплату (доплату) судового збору (у разі такої необхідності).

На виконання вимог вказаної ухвали скаржник 04.03.2025 подав до суду заяву про усунення недоліків касаційної скарги та зазначив, що вартість спірного майна становить 191 230 грн.

За результатами перевірки матеріалів поданої касаційної скарги Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.12.2024 у справі № 904/11567/16 і в обґрунтування цієї відмови зазначає про таке.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 17 Господарського процесуального кодексу України, яким передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України, одним з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.

Частина сьома статті 12 Господарського процесуального кодексу України визначає, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Таким чином, правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають вимогам вищенаведеної статті 129 Конституції України та узгоджуються з практикою Європейського суду з прав людини.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України у позовах про визнання права власності на майно або його витребування ціна позову визначається вартістю майна.

Предметом позову у цій справі є визнання права власності на нерухоме майно вартістю 191 230 грн.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями у справах з ціною позову, що не перевищує п?ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.

Скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень посилається на приписи частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Проте, наводячи такі обґрунтування, скаржник не врахував, що у справі з ціною позову до п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму такі посилання можуть бути підставою для відкриття касаційного провадження лише за умови, що наявними будуть і, вже наведені вище, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України умови, які даватимуть суду право вважати судові рішення у справі з ціною позову до п`ятиста розмірів прожиткового такими, що підлягають касаційному оскарженню.

Верховний Суд зазначає, що такі посилання скаржника не є доводами, які у розумінні підпунктів «а» - «г» пункту 2 частини 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, підтверджують наявність випадку (випадків), який (які) дає (дають) право вважати судові рішення такими, що підлягають касаційному оскарженню.

Підставою касаційного оскарження вищезазначених судових рішень скаржник зазначив, що оскаржувані судові рішення підлягають касаційному перегляду, оскільки справа має фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики, оскільки суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права в частині оскарження судового рішення прокурором, який не був учасником у справі, що зумовило порушення фундаментальних засад здійснення правосуддя в України (підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України), проте, колегія суддів зазначає, що оскільки відповідно до частини третьої статті 24 Закону України «Про прокуратуру» право подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі надається прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, першим заступникам та заступникам керівників обласних прокуратур, керівнику, заступникам керівника, керівникам підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 925/632/19).

Зазначені доводи скаржника не свідчать про наявність підстав для відкриття касаційного провадження з цих підстав, оскільки саме власне твердження (без належного обґрунтування) скаржника про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики не може бути визнано судом автоматичною підставою, на яку поширюється дія положення підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

У поданій касаційній скарзі скаржник не доводить, що спір у справі стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки мотиви скаржника, викладені у касаційній скарзі, зводяться до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями та аргументів щодо переоцінки встановлених судом обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Посилання скаржника на ряд постанов Верховного Суду, які містяться у касаційній скарзі, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки висновки у справах, на які він посилається, мають загальний характер і зроблені судами за інших встановлених обставин, які формують зміст правовідносин та зумовили прийняття відповідних судових рішень.

Отже, незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій.

Суд зазначає, учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами а - г пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, тому що в іншому випадку буде порушено принцип «правової визначеності».

У подібних правовідносинах заявникам слід враховувати, що Верховний Суд є судом права і використання ним оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «малозначні справи», тощо, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, оскільки у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень і застосування Судом таких повноважень не може вважатися обмеженням доступу особи до процесу правосуддя з огляду на високий статус касаційного суду.

Касаційна скарга не містить обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів «а», «б», «в» і «г» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а суд не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.

Доводи скаржника (в тому числі із посиланнями на ряд постанов Верховного Суду без належного обґрунтування цих посилань та відсутність висновку (також без належного обґрунтування) зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції, необхідності переоцінки доказів у справі та безпосередньо пов`язані із встановленням фактичних обставин справи, тоді як суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

Таким чином законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України і це повністю узгоджується із положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

За таких обставин, з урахуванням викладеного і заперечення проти відкриття провадження, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у цій справі, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

За таких обставин, керуючись статтями 12, 163, 234, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроальянс» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.12.2024 у справі № 904/11567/16.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Случ

Судді Н. О. Волковицька

С. К. Могил