Рішення від 24.03.2025 по справі 910/15021/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.03.2025Справа № 910/15021/24За позовом Військової частини НОМЕР_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Б2Б Авіейшен Трейдинг»

про стягнення 33 589,83 грн,

Суддя Я.А.Карабань

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Військова частина НОМЕР_1 (надалі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Б2Б Авіейшен Трейдинг» (надалі - відповідач) про стягнення суми безпідставно сплаченого ПДВ у розмірі 33 589,83 грн.

Позовні вимоги, з посиланням на ст. 1212 Цивільного кодексу України, п.п.«г» п.195.1.2 частини 195.1 статті 195 Податкового кодексу України, постанову Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022, мотивовані тим, що позивачем безпідставно сплачено на користь відповідача за договором на закупівлю №186-23 від 18.12.2023 суми податку на додану вартість (ПДВ), які мають бути повернуті останнім, як безпідставно отримані.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.12.2024 дану позовну заяву залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п`яти днів з дня вручення даної ухвали.

16.12.2024 від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.12.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/15021/24, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).

09.01.2025 від відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній заперечує щодо позову посилаючись на його необґрунтованість та, зокрема, зазначає, що ціна договору, яка включає ПДВ, була визначена умовами відкритих торгів, які не скасовані, а також умовами договору, які були визначені позивачем самостійно. Вказує, що позивачем не надано доказів, що товар призначений для забезпечення транспорту Державної прикордонної служби і те, що позивач використав такий товар для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Інших заяв чи клопотань на адресу суду від сторін не надходило.

Беручи до уваги вище наведене та відсутність будь-яких клопотань сторін, у яких останні заперечували проти розгляду даної справи по суті, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи всіх документів та доказів, необхідних для повного, всебічного та об`єктивного її розгляду і вирішення цього спору, суд дійшов висновку про можливість вирішення по суті наведеної справи, призначеної до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання) за наявними в ній матеріалами.

При розгляді справи судом враховано частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.

Відповідно до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України в разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

18.12.2023 між позивачем (покупець) та відповідачем (продавець) було укладено договір на закупівлю №186-23 (надалі - договір), згідно п.1.1. якого продавець зобов`язується продати: спеціального призначення авіаційно-технічний герметик надалі - «товар», а покупець - придбати товар, за рахунок асигнувань загального фонду, КПКВК 1002030 «забезпечення виконання завдань, функцій та підготовка кадрів Державної Прикордонної служби України», КЕКВ 2260 «Видатки та заходи спеціального призначення», а саме:

1.1.1. Вид предмета закупівлі: товар.

1.1.2. Назва предмета закупівлі:

ДК 021:2015 - 39810000-3 - Ароматизатори та воски (39812500-2 - Герметики (Грунт Grey/Blue/Green Epoxy 5LT CAN PPG 7835)),

ДК 021:2015 - 39810000-3 - Ароматизатори та воски (39812500-2 - Герметики (Активатор Activator 5LT CAN PPG 7835)),

ДК 021:2015 - 39810000-3 - Ароматизатори та воски (39812500-2 - Герметики (Розчинник Thinner 5LT CAN PPG 7928)), або еквівалент.

1.1.3. Кількість товарів або обсяг виконання робіт чи надання послуг: відповідно до специфікації (додаток №1) до цього договору.

Згідно п.3.1. договору його ціна становить 201 539,00 грн, у т.ч. ПДВ (20%) 33 589,83 грн. Ціна договору включає в себе вартість самого товару, його упаковки, маркування, доставки, усі податки та збори, що сплачуються або мають бути сплачені щодо поставки товару.

Відповідно до п.10.1. договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до 31 грудня 2023 року, але в будь якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором. При достроковому розірванні договору, в частині взаєморозрахунків договір діятиме до їх повного виконання.

До договору сторонами підписано додаток 1 - специфікацію на закупівлю, згідно якого сторони погодили поставку товару на загальну суму 201 539,00 грн, з ПДВ, сума ПДВ 33 589,83 грн.

Так, на виконання договору відповідачем поставлено погоджений товар на загальну суму 201 539,00 грн, який, в свою чергу, повністю оплачений позивачем, що підтверджується платіжною інструкцією №106 від 20.12.2023.

02.09.2024 позивач звернувся до відповідача з листом за №02.6/2294-24-Вих від 02.09.2024 про повернення ПДВ, в якому просив розглянути можливість повернення зайво сплаченого ПДВ на рахунок позивача.

06.09.2024 відповідачем надано позивачу відповідь за вих.№183, у якій зазначено про відсутність підстав для повернення суми ПДВ.

Предметом даного позову є вимоги позивача до відповідача про стягнення суми грошових коштів у розмірі 33 589,83 грн.

Підставами позову є безпідставна сплата суми податку на додану вартість (ПДВ) за поставлений згідно договору товар.

Договір укладений між позивачем та відповідачем є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення в його сторін прав та обов`язків: майново-господарських зобов`язань згідно ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі ст.628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Норми вказаної статті кореспондуються з положеннями статті 193 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Так, на виконання умов договору відповідач поставив позивачу погоджений договором товар на загальну суму 201 539,00 грн, який повністю оплачено позивачем. Вказані обставини не є спірними та визнаються обома сторонами, а тому згідно ч.1 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, доказуванню не підлягають.

Позивач звертаючись до суду вказує, що відповідачем безпідставно включено, а позивачем сплачено суму податку на додану вартість (ПДВ) у загальному розмірі 33 589,83 грн.

Суд звертає увагу, що позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічні висновки алгоритму розгляду спорів викладено у постановах Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17 та від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18).

Так, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини 1, 3 статті 74 цього Кодексу).

У пунктах 8.15- 8.22 постанови Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 922/51/20 зазначено таке: "8.15. Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Як зазначено судом вище, позивач вказує, що відповідачем необґрунтовано включено до ціни товару суму ПДВ, яка, на думку позивача, має бути повернута йому на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України.

Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

За приписами частин першої і третьої статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становить умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 Господарського кодексу України).

Відповідно до статті 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення" вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.

Згідно з підпунктом 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, ПДВ - це непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпунктів "а" і "б" п.185.1 ст.185 Податкового кодексу України об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 Податкового кодексу України.

За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).

Згідно із підпунктом "г" підпункту 195.1.2 статті 195 Розділу V Податкового кодексу України за нульовою ставкою оподатковуються операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до пунктів 1, 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 "Про деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану" до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з`єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою. Ця постанова набирає чинності з дня її опублікування і застосовується з 24.02.2022.

Системний аналіз указаних норм права засвідчує, що приписи підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Розділу Податкового кодексу України та приписи постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 поширюються на діяльність органів Державної прикордонної служби, яким є позивач.

Так, нульова ставка податку на додану вартість відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V Кодексу та постанови № 178 застосовується як для операцій з постачання пального (товар для заправки), так і до операцій з постачання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту (наприклад, інші паливно - мастильні матеріали, запасні частини для ремонту автомобільної техніки, акумуляторні батареї для автомобілів, автомобільні шини, колісні диски, комплектуючі, інструменти та додаткове обладнання, визначені відповідними нормативними та технічними документами тощо) при умові, що такі операції з постачання здійснюються категорії суб`єктів, що визначені постановою № 178.

Суд зазначає, що предметом договору на закупівлю №186-23 від 18.12.2023 є купівля позивачем товару, а саме: ДК 021:2015 - 39810000-3 - Ароматизатори та воски (39812500-2 - Герметики (Грунт Grey/Blue/Green Epoxy 5LT CAN PPG 7835)), ДК 021:2015 - 39810000-3 - Ароматизатори та воски (39812500-2 - Герметики (Активатор Activator 5LT CAN PPG 7835)), ДК 021:2015 - 39810000-3 - Ароматизатори та воски (39812500-2 - Герметики (Розчинник Thinner 5LT CAN PPG 7928)), або еквівалент.

Договором не визначено цільове призначення товару. Будь-які посилання стосовно того, що постачання ароматизаторів, восків, герметиків, розчинників здійснювалось з метою забезпечення транспорту Державної прикордонної служби чи для потреб забезпечення оборони України, тощо, договір на закупівлю №186-23 від 18.12.2023 не містить.

Як вище зазначалось, товаром є герметики (ґрунт, активатор, розчинник), тобто вони можуть використовуватись у різних цілях, а не виключно для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Крім того, герметик може використовуватись для будь-якої техніки, а не виключно для військової.

Одночасно, позивачем у порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України, не надано доказів, що товар, який поставлений відповідачем, призначений для забезпечення транспорту Державної прикордонної служби і такий товар позивач використав для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Позивач у позовній заяві зазначає, що Адміністрацією Державної прикордонної служби України за результатами внутрішнього аудиту було встановлено, що договір на закупівлю №186-23 від 18.12.2023 був укладений з порушенням постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану".

Проте, в підтвердження проведення аудиту до матеріалів справи не долучено будь-якого акту перевірки (аудиту).

Суд зазначає, що акт перевірки (аудиту) - це документ про результати проведеної перевірки (аудиту), який є носієм дій з фінансового контролю та інформації про виявлені недоліки, виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу. Водночас, акти ревізії та документальних перевірок не мають обов`язкового характеру та не можуть оспорюватися в суді. Встановлені під час проведення контрольних заходів підрозділами аудиту факти підлягають доказуванню стороною та оцінці судом на загальних підставах за правилами, встановленими чинним ГПК України (подібні висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.02.2018 у справі № 910/12793/17, від 21.05.2018 у справі № 922/2310/17, від 07.12.2021 у справі № 922/3816/19).

Результати перевірки можуть бути підставою для вжиття органом державного фінансового контролю в межах своєї компетенції відповідних заходів реагування, в тому числі, притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях у встановленому чинним законодавством порядку, саме позивача у справі, а не для встановлення певного зобов`язання в межах господарсько-договірних відносин.

Суд зазначає, що договором не визначено цільове призначення товару. Отже, після отримання товару за спірним договором, в якому не визначено спеціального предмету та мети придбання товару, позивач має право розпоряджатися ним на власний розсуд як своєю власністю, зокрема, використати у власних потребах або передати його на будь-яких умовах третім особам, тощо.

При цьому, укладання договору і фактична поставка товару за ним відбулася після набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022.

Позивач, будучи обізнаним про набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022, мав можливість, укладаючи договір на закупівлю №186-23 від 18.12.2023, повідомити відповідача про те, що постачання товару буде здійснюватися для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, або для заправки (дозаправки) транспорту, тощо та укласти такий договір із відповідними відомостями, а також без включення ПДВ до ціни договору.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено, що на відносини між ним та відповідачем за договором на закупівлю №186-23 від 18.12.2023 поширюється дія постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 та положення підпункту "г" підпункту 195.1.2 статті 195 Розділу V Податкового кодексу України.

Також відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Тлумачення статті 629 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Такий висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17.

Згідно ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №554/5323/14 (провадження № 14-605цс18), від 14.11.2018 у справі N2-1383/2010 зазначено, що презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України).

З аналізу наведених норм вбачається, що у статті 215 Цивільного кодексу України визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою Цивільний кодекс України визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно із ст. 203 загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно, якщо зміст правочину суперечить актам цивільного законодавства, то такий правочин не відповідає загальній вимозі, встановленій у частині 1 статті 203 Цивільного кодексу України. Проте, це є підставою для визнання такого правочину недійсним, як це передбачено частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України. Відповідно, такий правочин є оскаржуваним і є правомірним до моменту визнання його недійсним в силу статті 204 Цивільного кодексу України.

За змістом частини другої статті 215 Цивільного кодексу України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Отже, нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом.

Разом з тим, чинним законодавством прямо не встановлено недійсність правочину, до умов якого включено обов`язок покупця зі сплати ПДВ, якщо, при цьому, операції з постачання відповідних товарів оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ, а тому п.3.1 договору в частині нарахування ПДВ на суму поставленого товару, є оспорюваним, а питання щодо його недійсності підлягає вирішенню судом в разі заявлення відповідної вимоги.

Матеріали справи не містять доказів визнання договору на закупівлю №186-23 від 18.12.2023 чи окремих його пунктів недійсними в судовому порядку.

Суд зазначає, що пунктом 3.1 договору сторони договору включили до ціни товару ПДВ, а тому в силу положень ст. 629 Цивільного кодексу України та наведеної практики Верховного Суду, умови п.3.1 договору є обов`язковими до виконання сторонами.

Оскільки, позивач визначає грошові кошти в розмірі 33 589,83 грн, як безпідставно набуті та просить стягнути їх з відповідача в порядку статті 1212 Цивільного кодексу України, суд зазначає таке.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України).

За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Загальна умова частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Для виникнення зобов`язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв`язок між збільшенням майна в однієї особи і відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов`язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувача), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, передбачених нормами статті 11 Цивільного кодексу України.

Зокрема, набуття відповідачем як однією зі сторін зобов`язання коштів за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов`язання, а поза підставами, передбаченими договором, внаслідок перерахування на рахунок відповідача понад вартість товару, який було поставлено, виключає застосування до правовідносин сторін норм зобов`язального права, а є підставою для застосування положень статті 1212 Цивільного кодексу України.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України.

Якщо поведінка набувача, потерпілого не свідчить про існування та виконання договірного зобов`язання, то у разі виникнення між ними спору щодо повернення майна, яке знаходиться у набувача, на спірні правовідносини поширюються положення статті 1212 Цивільного кодексу України.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Як установлено вище на виконання умов договору відповідач поставив позивачу погоджений договором товар на загальну суму 201 539,00 грн, який позивач повністю оплатив.

У той же час, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено підстав для оподаткування за нульовою ставкою господарських операцій з постачання позивачу товару за договором на закупівлю №186-23 від 18.12.2023.

Суд наголошує, що укладений сторонами договір на закупівлю №186-23 від 18.12.2023 є достатньою та належною правовою підставою сплати позивачем відповідачу грошових коштів, а тому сплачені позивачем відповідачу грошові кошти не можуть вважатися безпідставно набутими в розумінні ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки сплачені на виконання договору, укладеного сторонами.

Враховуючи зазначене в сукупності, оскільки обставини, на які посилається позивач у обґрунтування позовних вимог, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та позивачем не доведено факту наявності надмірної сплати сум податку на додану вартість за поставлений відповідачем товар, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог про стягнення з відповідача суми податку на додану вартість у розмірі 33 589,83 грн.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 .

Судові витрати відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись статтями 129, 233, 237 - 238, 240, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Суддя Я.А.Карабань