Рішення

від 17.03.2025 по справі 916/697/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"17" березня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/697/21

За позовом: Заступника керівника Одеської обласної прокуратури (65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 3, код ЄДРПОУ 03528552, електронна адреса: odeska.obl@od.gp.gov.ua) в інтересах держави в особі: Міністерства охорони здоров`я України (01021, м. Київ, вул. М. Грушевського, буд. 7, код ЄДРПОУ 00012925); Міністерства культури та стратегічних комунікацій України (01601, м. Київ, вул. І. Франка, буд. 19, код ЄДРПОУ 43220275); Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації (65107, м. Одеса, вул. Велика Арнаутська, буд. 15, код ЄДРПОУ 40055626)

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів: Державний заклад «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П.Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України (65058, м. Одеса, Французький бульвар, буд. 85, код ЄДРПОУ 01982181)

До відповідачів: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (65048, м. Одеса, вул. Велика Арнаутська, буд. 15, код ЄДРПОУ 43015722); Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН" (65023, м. Одеса, пров. Маланова, буд. 1, офіс 4, код ЄДРПОУ 20984139)

про визнання договору купівлі- продажу недійсним, повернення безпідставно набутого майна

Суддя Рога Н.В.

Секретар с/з Корчевський М.Ю.

Представники сторін:

Від прокуратури: Тунік В.М. - на підставі посвідчення, Стоянов О.Г. - на підставі посвідчення №073398;

Від позивача - Міністерства охорони здоров`я України: Дяк Ю.М. - в порядку самопредставництва;

Від позивача - Міністерства культури та стратегічних комунікацій України: Олексієнко В.М. - в порядку самопредставництва;

Від позивача - Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації: не з`явився;

Від третьої особи: Рибіна О.Г. - в порядку самопредставництва

Від відповідача - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях: Стапінський В.О. - в порядку самопредставництва;

Від відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН": Сизоненко В.С. - на підставі ордера серії ВН №1419835 від 25.07.2024р.;

В засіданні брали участь:

Від прокуратури: Стоянов О.Г. - на підставі посвідчення №073398;

Від позивача - Міністерства охорони здоров`я України: Дяк Ю.М. - в порядку самопредставництва;

Від позивача - Міністерства культури та стратегічних комунікацій України: Олексієнко В.М. - в порядку самопредставництва;

Від позивача - Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації: не з`явився;

Від відповідача - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях: Стапінський В.О. - в порядку самопредставництва;

Від відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН": Сизоненко В.С. - на підставі ордера серії ВН №1419835 від 25.07.2024р.;

Від третьої особи: не з`явився;

Суть спору: заступник керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров`я України (далі МОЗ України), Міністерства культури та стратегічних комунікацій України (далі Міністерство культури України) та Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі ТОВ) "ДРАЙВ-ІН" і Регіонального відділення Фонду державного майна України (далі РВ ФДМУ) по Одеській та Миколаївській областях про:

- визнання недійсним укладеного 26.12.2018р. між РВ ФДМУ та ТОВ "ДРАЙВ-ІН" договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу щодо передачі у власність 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв. м, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5;

- зобов`язання ТОВ "ДРАЙВ-ІН" повернути до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України зазначене нерухоме майно, вартістю 8 799 000 грн.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.08.2023р., залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.02.2024р., у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.06.2024р. касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задоволено частково, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.02.2024р. та рішення Господарського суду Одеської області від 25.08.2023р. у справі №916/697/21 скасовано, справу вирішено передати на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.07.2024р. для розгляду справи №916/697/21 призначено суддю Рога Н.В.

Ухвалою суду від 19.07.2024р. прийнято позовну заяву до розгляду суддею Рога Н.В., справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.08.2024р. Ухвалою суду від 20.08.2024р. відкладено підготовче засідання на 17.09.2024р. Ухвалою суду від 17.09.2024р. відкладено підготовче засідання на 08.10.2024р. Ухвалою суду від 08.10.2024р. відкладено підготовче засідання на 14.10.2024р. Ухвалою суду від 14.10.2024р. закрито підготовче провадження у справі №916/697/21, призначено справу до розгляду по суті у судовому засіданні на 22.11.2024р. Ухвалою суду від 22.11.2024 відкладено судове засідання на 28.11.2024р. Ухвалою суду від 28.11.2024 відкладено судове засідання на 12.12.2024р. Ухвалою суду від 12.12.2024 відкладено судове засідання на 14.01.2025р. Ухвалою суду від 14.01.2025 відкладено судове засідання на 24.01.2025р. Ухвалою суду від 24.01.2025 відкладено судове засідання на 07.02.2025р. Ухвалою суду від 07.02.2025 відкладено судове засідання на 21.02.2025р. Ухвалою суду від 21.02.2025 відкладено судове засідання на 07.03.2025р. Ухвалою суду від 07.03.2025р. оголошено перерву до 17.03.2025р.

Представник прокуратури позовні вимоги підтримує, наполягає на задоволенні позову з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив, яка надійшла до суду 05.05.2021р., поясненнях, які надійшли до суду 07.10.2021р., поясненнях, які надійшли до суду 14.10.2024р., відповіді на відзив, яка надійшла до суду 21.11.2024р.

Позивач МОЗ України, повністю підтримує позицію прокурора у даній справі, просить суд задовольнити позов з підстав, зазначених у поясненнях, які надійшли до суду 19.04.2021р.

Позивач Міністерство культури України, повністю підтримує позицію прокурора у даній справі, просить суд задовольнити позов з підстав зазначених у відзиві, який надійшов до суду 14.06.2021р.

Позивач Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, своїми правами не скористався, письмових міркувань щодо позову не надав, подав до суду клопотання про розгляд справи за відсутності його представника, а також пояснення, які надійшли до суду 08.04.2021р.

Відповідач РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях, проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав, викладених у відзиві, який надійшов до суду 12.04.2021р., запереченнях, які надійшли до суду 16.03.2023р., додаткових поясненнях, які надійшли до суду 28.11.2024р.

Відповідач - ТОВ "ДРАЙВ-ІН", проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав, викладених у відзиві, який надійшов до суду 16.04.2021р., запереченнях, що надійшли до суду 24.05.2021р., відзиві, що надійшов до суду 14.10.2024р., додаткових поясненнях, що надійшли до суду 14.02.2025р.

Третя особа на стороні позивачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державний заклад «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України, повністю підтримує позицію прокурора та позивачів у даній справі, просить суд задовольнити позов з підстав, викладених у поясненнях, які надійшли до суду 28.04.2021р.

Суд вважає за необхідне також зауважити, що ч. 4 ст.11 ГПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Закон України Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово у своїх рішеннях указував на необхідність дотримання судами держав - учасниць Конвенції принципу розгляду справи судами впродовж розумного строку. Практика ЄСПЛ із цього питання є різноманітною й залежною від багатьох критеріїв, серед яких складність прави, поведінка заявника, судових та інших державних органів, важливість предмета розгляду та ступінь ризику терміну розгляду для заявника тощо (пункт 124 рішення у справі «Kudla v. Poland» заява №30210/96, пункт 30 рішення у справі «Vernillo v. France» заява №11889/85, пункт 45 рішення у справі «Frydlender v. France» заява №30979/96, пункт 43 рішення у справі «Wierciszewska v. Poland» заява №41431/98, пункт 23 рішення в справі «Capuano v. Italy» заява №9381/81 та ін.).

Зокрема, у пункті 45 рішення у справі Frydlender v. France (заява №30979/96) ЄСПЛ зробив висновок, згідно з яким «Договірні держави повинні організувати свої правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати кожному право на остаточне рішення протягом розумного строку при визначенні його цивільних прав та обов`язків.

У ГПК України своєчасність розгляду справи означає дотримання встановлених процесуальним законом строків або дотримання «розумного строку», під яким розуміється встановлений судом строк, який передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Таким чином, у процесуальному законодавстві поняття «розумний строк» та «своєчасний розгляд» застосовуються у тотожному значенні, зокрема, у розумінні найкоротшого із строків, протягом якого можливо розглянути справу, повно та всебічно дослідити подані сторонами докази, прийняти законне та обґрунтоване рішення. Поняття «розумний строк» вживається не лише у відношенні до дій, що здійснюються судом (розгляд справи, врегулювання спору за участю судді), але й також для учасників справи.

При цьому, вимогу стосовно розумності строку розгляду справи не можна ототожнити з вимогою швидкості розгляду справи, адже поспішний розгляд справи призведе до його поверховості, що не відповідатиме меті запровадження поняття «розумний строк».

Враховуючи викладене, матеріали справи, суд вважає, що у даному випадку справу було розглянуто у розумні строки.

Заступник керівника Одеської обласної прокуратури, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров`я України, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації зазначає, що рішенням Господарського суду Одеської області від 16.09.2005р. у справі №9/245-05-6044 визнано за державою в особі Міністерства охорони здоров`я України право власності на будівлі клінічного санаторію ім. В.П. Чкалова - корпус № 5(15), 1880 року забудови, загальною площею 350 кв.м, розташованого за адресою: Одеса, Французький бульвар, 85.

Як стверджує прокурор, судом було встановлено, що першочергово Міністерство охорони здоров`я України передало вказане майно, що є державною власністю (відповідно до Закону України Про власність, який був чинний на момент розгляду справи судом), санаторію ім. В.П.Чкалова, що підтверджується листом від 23.03.2005р. № 9-03-12/122.

Разом з тим, прокурор вказує, що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.12.1991р. №580 затверджено Перелік об`єктів, що підлягають взяттю під охорону як пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення, згідно з пунктом 630 якого під охорону держави як пам`ятку архітектури місцевого значення включено комплекс дач у складі: Дача Маразлі, корпуси №№ 2, 3, 4, 5, 6, 7 та оранжереї, розташовані на Французькому бульварі, 85.

Будівля корпусу №5(15) входить до складу вказаного комплексу дач на Французькому бульварі, 85, та інакше іменована як Дача Мерінга, перебувала на балансі санаторію ім. В.П.Чкалова та рішенням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 721 корпусу № 5 присвоєна адреса Французький бульвар, 85/5.

Водночас, як зазначає прокурор, ТОВ ДРАЙВ-ІН користувалось корпусом №5(15) комплексу дач з 2004 року відповідно до договору оренди від 28.05.2004р., укладеного з РВ ФДМУ по Одеській області, з дозволу органу, уповноваженого управляти майном - Міністерства охорони здоров`я України, та на час укладення договору площа корпусу становила 227,3 кв.м.

Як заявляє прокурор, ТОВ ДРАЙВ-ІН з дозволу МОЗ України та орендодавця - РВ ФДМУ, здійснило капітальний ремонт та реконструкцію об`єкта оренди на суму 1,3 млн. грн., що перевищує вартість орендованого майна (768 тис. грн.) більше, ніж на 25%, при цьому за результатами проведеного капітального ремонту площа корпусу збільшилась до 712 кв.м.

Прокурор звертає увагу суду, що згідно свідоцтва про право власності САС 840206 від 25.03.2010р. 51/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 362 кв.м, з 23.04.2010 р. зареєстровані на праві приватної спільної часткової власності за ТОВ ДРАЙВ-ІН, а згідно свідоцтва про право власності САС 916953 від 25.03.2010р., 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м, з 23.04.2010р. належали на праві державної спільної часткової власності державі в особі Міністерства охорони здоров`я України.

Як зазначає прокурор, із урахуванням проведеної реєстрації прав власності на частки об`єкта нерухомості, 08.06.2010р. між РВ ФДМУ по Одеській області, ТОВ ДРАЙВ-ІН та Державний заклад Спеціалізований (Спеціальний) клінічний санаторій ім. В.П. Чкалова Міністерства охорони здоров`я України укладено договір про внесення змін до договору оренди від 28.05.2004 р. нерухомого майна, що належить до державної власності, яким змінено редакцію п. 1.1. договору від 28.05.2004 р. та визначено, що в оренду передаються нежитлові приміщення, що складають 49/100 частин нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, загальною площею 350 кв.м.

Прокурор заявляє, що на підставі договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу, 26.12.2018р. РВ ФДМУ України по Одеській області передало у власність ТОВ ДРАЙВ-ІН 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса.

Також, між Управлінням культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини обласної державної адміністрації та ТОВ ДРАЙВ-ІН 31.01.2019р. укладено охоронний договір №01-12/287 на вказаний об`єкт як пам`ятку культурної спадщини, іменовану в договорі - Дача Мерінга.

На думку прокурора, відчуження вказаної пам`ятки архітектури місцевого значення 26.12.2018р. відбулось протиправно, у спосіб, що не відповідає чинному законодавству.

Обгрунтовуючи дане твердження, прокурор зазначає, що Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23.09.2008р. № 574-VI було затверджено Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, та Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі, 85, м. Одеса, було включено до вказаного переліку і присвоєно охоронний № 934/0-Од.

Водночас, наказом Фонду державного майна України від 27.03.2018р. №447 Про затвердження переліків об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації у 2018 році зі змінами, внесеними наказом ФДМУ від 18.09.2018 р. № 1196, об`єкт державної власності - 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м. було включено до переліку об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації у 2018 році.

Прокурор вказує, що РВ ФДМУ по Одеській області в листі від 08.10.2020р. №10-06-04527 повідомило, що рішення від 28.09.2018р. № 1157 про приватизацію вказаного об`єкта прийнято відділенням з урахуванням зазначених вище наказів ФДМУ та відповідно до ст. 18 Закону України Про приватизацію державного і комунального майна.

На думку прокурора, ані ФДМУ, а ні його регіональним відділенням не враховано заборонні норми Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна».

У відповіді на відзив, прокурор з акцентував увагу суду, що наказом Міністерства культури України від 25.04.2019р. № 354 (в редакції наказу від 10.06.2019р. №457) до Переліку об`єктів культурної спадщини у Одеській області, що заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення, включено Комплекс дач (корпусів та споруд санаторію ім. В.П. Чкалова), розташований на Французькому бульварі, 85 в м. Одесі, серед яких (п. 6) Дача Мерінга (корпус № 5 (№ 15) санаторію ім. В.П. Чкалова). Комплексу дач присвоєно новий охоронний № 1040-Од.

На думку прокурора, комплекс дач, визначений в п. 630 Переліку об`єктів, що підлягають взяттю під охорону як пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення, затвердженого рішенням Одеської обласної ради від 27.12.1991р. №580, не тільки не змінився, а навіть збільшився, як пам`ятка культурної спадщини, включивши в себе низку інших будівель та споруд на території санаторію ім. В.П. Чкалова.

На твердження прокурора, оскільки упродовж 1991 - 2019 років рішення про включення (невключения) комплексу дач до Державного реєстру нерухомих пам`яток України не було прийняте, відтак посилання ТОВ «ДРАЙВ-ІН» на норми постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2001р. №1760 «Про затвердження Порядку визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» та виготовлення у зв`язку із цим паспорта пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі м. Одеса, вул. Французький бульвар, 85» та окремо на обєкт «Колишня дача Н.С. Переця (корпус № 5) м. Одеса, вул. Французький бульвар, 85/5» є безпідставним.

Як зазначає прокурор, доводи відповідача - ТОВ «ДРАЙВ-ІН» щодо спливу строку позовної давності також є необгрунтованими, адже згідно ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В даному випадку позивачі довідались про порушення інтересів держави із листів Одеської обласної прокуратури, які датовані 18.01.2021р., а позовна заява надійшла до Господарського суду Одеської області 17.03.2021р., тобто в межах тримісячного строку на звернення до суду з позовом.

У відповіді на відзив, який надійшов до суду 21.11.2024р., прокурор звернув увагу, що заявлена позовна вимога про зобов`язання повернути майно направлена на усунення перешкод в реалізації власником повноважень щодо розпорядження або (та) користування належним йому майном, а отже, її слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця, власника спірного майна, тобто держави в особі Міністерства охорони здоров`я України.

З огляду на заборону відчуження та приватизації об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками та включені до переліку пам`яток, що не можуть бути приватизовані, що передбачено як Законом України Про приватизацію державного і комунального майна, так і Законом України Про охорону культурної спадщини, на думку прокурора, вибуття із державної власності 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м, відбулось всупереч вказаним нормам.

Зокрема, на думку прокурора, немає жодних підстав вважати, що перед тим, як вчиняти правочин, спрямований на придбання спірного об`єкта культурної спадщини, у ТОВ «ДРАЙВ-ІН» були перешкоди ознайомитись із вимогами законодавства і зробити висновки щодо режиму цього об`єкта та неможливості набуття на нього права приватної власності. Такі дії ТОВ «ДРАЙВ-ІН» свідчать про їх недобросовісність у зв`язку з усвідомленням незаконності особою, що розраховує на помилку або співучасть у порушенні закону з боку державного органу (орган приватизації).

Прокурор зазначає, що договір купівлі-продажу майна від 26.12.2018р. між РВ ФДМУ по Одеській області та ТОВ ДРАЙВ-ІН було укладено всупереч вказаних вище законодавчих вимог, з огляду на що він має бути визнаний недійсним на підставі невідповідності його змісту положенням законодавства згідно зі ст.ст. 203, 215 ЦК України, а об`єкт приватизації поверненню до державної власності власнику МОЗ України.

Також, прокурор надав обгрунтування щодо звернення з позовною заявою до суду в інтересах держави в особі МОЗ України, Міністерства культури України та Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, посилаючись на ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та бездіяльність вищезазначених органів щодо відновлення порушеного права держави на пам`ятку архітектури.

Враховуючи все викладене, прокурор просить суд визнати недійсним укладений 26.12.2018р. між РВ ФДМУ по Одеській області та ТОВ "ДРАЙВ-ІН" договір купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу щодо передачі у власність 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв. м, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, а також зобов`язати ТОВ "ДРАЙВ-ІН" повернути до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України зазначене нерухоме майно, вартістю 8 799 000 грн.

Позивач МОЗ України, повністю підтримує позовні вимоги прокурора та зазначає, що відчуження спірної пам`ятки архітектури місцевого значення 26.12.2018р. відбулось протиправно, у спосіб, що не відповідає чинному законодавству.

На твердження позивача, заборону на відчуження та приватизацію об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками, та включені до переліку пам`яток, що не можуть бути приватизовані, передбачено як Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна», так і Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Також, позивач зазначив, що МОЗ України будь-яких дозволів, погоджень тощо на відчуження державного майна - пам`ятки архітектури, за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м, не надавало та відповідно до відомостей про вказаний об`єкт державної власності за формою №2-6 «Відомості про державне майно станом на 01.02.2021», затвердженою наказом Фонду державного майна України від 03.02.2006р. №197, наданих Санаторієм ім.Чкалова В., будівля за адресою: м. Одеса. Французький бульвар. 85/5, перебуває на балансі Санаторію та знаходишся у сфері управління МОЗ України.

Отже, на думку позивача, вибуття із державної власності 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м, відбулось всупереч вказаним нормам.

З огляду на те, що договір купівлі-продажу майна від 26.12.2018р. між РВ ФДМУ України по Одеській області та ТОВ «ДРАЙВ-ІН» укладено всупереч законодавчих вимог щодо заборони приватизації об`єктів, які включені до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, на думку позивача, такий договір підлягає визнанню недійсним на підставі невідповідності його змісту положенням законодавства згідно ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, а також на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України об`єкт приватизації підлягає поверненню до державної власності, органу управління державним майном (власнику) МОЗ України.

Позивач Міністерство культури України, повністю підтримує позицію прокурора та МОЗ України у даній справі та зазначає, що згідно з п. 20 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить погодження відчуження або передачі пам`яток їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління виключно національного значення.

Комплекс дач (корпусів та споруд санаторію ім. В. П. Чкалова)» у складі: «Дача Ашкеназі (зимовий клуб санаторію ім. В. П. Чкалова)», «Дача Шехтерів (корпус № 2 санаторію ім. В.П. Чкалова)», «Дача Шехтера (корпус № 3 санаторію ім. В. П. Чкалова)», «Корпус № 4 санаторію ім. В.П. Чкалова», «Оранжерея Маразлі (зимовий сад санаторію ім. В. П. Чкалова)», «Дача Мерінга (корпус № 5 (№ 15) санаторію ім. В. П. Чкалова)», «Дача Бродського (адміністративний корпус № 1, корпус № 6 (клуб, музей) санаторію ім. В. П. Чкалова», «Дача Санц (корпус № 7, корпус № 14 (аптека) санаторію ім. В. П. Чкалова)», «Дача Воскобойнікової (корпус № 13 санаторію ім. В. П. Чкалова)», «Брама та пропілеї центрального входу до санаторію ім. В. П. Чкалова», «Декоративний садовий трельяж», «Декоративна колона», «Пам`ятник Чкалову», «Парк санаторію ім. В. П. Чкалова», «Скульптура «Осінь» на Французькому бульварі, 85 у м. Одесі, занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятка архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва, монументального мистецтва та історії місцевого значення (наказ Міністерства культури України від 25.04.2019р. № 354 (із змінами внесеними наказом Міністерства культури України від 10.06.2019р. № 457), охоронний № 1040-0Д).

Погодження відчуження або передачі пам`яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління, відповідно до п. 16 ч.1 ст. 6 Закону належить до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції.

З огляду на зазначене, позивач вважає, що погодження Міністерством відчуження пам`ятки місцевого значення, розташованої за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса не вбачалось за можливе.

Також позивач звертає увагу суду на те, що комплекс дачного містечка на Французькому бульварі (сучасна назва пам`ятки - «Комплекс дач (корпусів та споруд санаторію ім. В. П. Чкалова)» перебуває у Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затвердженому Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», що, в свою чергу, відповідно до ст. 18 Закону виключає можливість його відчуження.

Враховуючи зазначене, на думку позивача, наявні підстави для задоволення позову Одеської обласної прокуратури.

Позивач Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, у поясненнях, які надійшли до суду 08.04.2021р. зазначив, що відповідно до п. 5 Положення про Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням виконуючого обов`язки голови обласної державної адміністрації від 27.05.2019р. № 647/А-2019, основними завданнями Департаменту є забезпечення реалізації на території Одеської області державної політики у сферах культури та мистецтва, охорони культурної спадщини; міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин.

Позивач зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Рішенням виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів від 27.12.1991р. №580 під охорону держави прийнятий комплекс дач по Французькому бульвару, 85, як пам`ятка містобудування та архітектури місцевого значення. Будівля загальною площею 350 кв.м. є корпусом №5(15) у складі вищезазначеного комплексу.

Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації зазначає, що листом від 10.10.2018р. №01-12/2419сп РВ ФДМУ по Одеській області було повідомлено, що у разі прийняття у межах діючого законодавства України рішення про відчуження зазначеного об`єкта, управління (наразі - Департамент), як орган охорони культурної спадщини, не заперечуватиме та,у даному випадку, право привілейованої купівлі пам`ятки місцевого значення управлінням реалізовуватися не буде.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Позивач звертає увагу суду, що між Управлінням культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини обласної державної адміністрації та ТОВ «ДРАЙВ-ІН», як власником зазначеної будівлі-пам`ятки, 31.01.2019р. оформлений охоронний договір №01-12/287.

Третя особа на стороні позивачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державний заклад «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України, повністю підтримує позицію прокурора та позивачів у даній справі та зазначає, що Заклад є державною установою, в своїй діяльності підзвітний МОЗ України.

МОЗ України відповідно до законодавства України передало майно, що є державною власністю,, а саме будівлю спального корпусу № 5 (загальною площею 718,7 кв.м), за адресою :м. Одеса, Французький бульвар, 85, Санаторію імені Чкалова на праві оперативного управління Будівля перебуває на балансі Санаторію.

Третя особа також зазначає, що 11.02.2019р. на її адресу надійшов лист за № 11-08-00666 від 08.02.2019р. РВ ФДМУ по Одеській області про те, що на виконання наказу ФДМУ №447 від 27.03.2018р. (із змінами) регіональним відділенням було приватизовано об`єкт державної власності малої приватизації - 49\100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, який розташований за адресою: м. Одеса, Французький бульвар,85\5, та раніше був переданий в оренду ТОВ «ДРАЙВ-ІН». Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності перереєстровано на покупця - ТОВ «ДРАЙВ- ІН».

Санаторієм 11.02.2019р. було направлено лист за №18/01 до МОЗ України, яким поінформовано про приватизацію 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, розташованої за адресою: м. Одеса,Французький бульвар, 85, що знаходиться на балансі санаторію як корпус № 5 (1880 року забудови - пам`ятник архітектури), та був переданий в оренду ТОВ «ДРАЙВ-ІН».

У відповідь МОЗ України листом від 30.07.2019р. № 10.4-16\3 6910\2-19 вказало, що не заперечує щодо можливості включення до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, об`єкту оренди 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв. м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85\5 м. Одеси, за умови: погодження балансоутримувача; розірвання договору оренди, згідно якого передано зазначене нежитлове приміщення, загальною площею 350 кв.м ТОВ «ДРАЙВ-ІН» (строк дії до 28.08.2031 року); виділення відповідного приміщення в окрему облікову одиницю; оформлення правовстановлюючих документів (витяг з державного реєстру на право власності та право постійного користування земельною ділянкою) на таке приміщення; подання підтверджуючих документів, в тому числі, аудиторський висновок, щодо здійснення відповідних поліпшень орендарем об`єкта оренди.

Проте, як зазначає третя особа, до МОЗ України не надійшли підтверджуючі документи вжитих вищезазначених дій, а тому питання щодо розгляду можливості включення до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, об`єкту оренди - 49/100 частини нежитлової будівлі загальною площею 350 кв. м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5 м. Одеси, не розглядалось і, відповідно, згоду на включення до переліку МОЗ України не надавало.

Крім того, згідно зазначеного листа МОЗ України основною умовою для розгляду можливості включення до переліку об`єктів, що підлягають приватизації було погодження балансоутримувача, але Санаторій такої згоди не надавав, а тому позовні вимоги прокурора є обгрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідач РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях, проти задоволення позовних вимог заперечує та зазначає, що регіональне відділення, як державний орган, обмежене в своїй діяльності обсягом повноважень, наданих законом, і в процесі підготовки об`єкта приватизації та укладання Договору від 26.12.2018р. з боку РВ ФДМУ не було здійснено порушення вимог Закону України Про приватизацію державного та комунального майна та Закону України Про охорону культурної спадщини.

Відповідно до п. 1 Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженого наказом ФДМУ від 15.05.2012р. № 678 (в редакції 2017р.) РВ ФДМ є територіальним органом ФДМУ, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, оцінки, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власностi.

Згідно п.5 Положення РВ ФДМУ відповідно до покладених на нього завдань та в межах повноважень, делегованих ФДМУ здійснює повноваження власника державного майна, щодо якого прийнято рішення про приватизацію, у процесі приватизації; здійснює продаж державного майна у процесі його приватизації; розглядає заяви про приватизацію майна, що перебуває у державній власності, і приймає відповідні рішення.

Відповідач звертає увагу суду, що наказом Фонду державного майна України від 18.09.2018р. №1196 „Про внесення змін до наказу Фонду державного майна України від 27.03.2018р. №447 „Про затвердження переліків об`єктів малої приватизації в 2018 році (зі змінами) до переліку об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, було внесено об`єкт приватизації за адресою м.Одеса, Французький бульвар, 85/5, - 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м., органом управління якого було МОЗ України.

На твердження відповідача, 07.09.2016р. МОЗ України листом за №10.4-12/1209/55/230- 16/23381 повідомив РВ ФДМУ про відсутність заперечень щодо включення до переліку об`єктів, що підлягають приватизації спірного об`єкту.

01 серпня 2018р. РВ ФДМУ листом за №07-08-03641 звернулося до МОЗ України для підтвердження згоди щодо приватизації цього об`єкту.

Як зазначає відповідач, МОЗ України не надало відповідь на цей лист на протязі 15 днів з моменту надходження звернення (вх. МОЗ від 14.08.2018р. №55/409-18), тому, відповідно до абз.5 ч.7 ст. 11 Закону України „Про приватизацію державного і комунального майна та положень Порядку подання та розгляду заяв про включення об`єктів права державної власності до відповідного переліку об`єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації", затвердженого наказом ФДМУ від 22.05.2018р. №675 (далі - Порядок), згода уповноваженого органу управління на приватизацію об`єкта вважається наданою.

Відповідно до вимог пп. 5.1 п. 5 Положення у сфері приватизації державного майна Регіональне відділення укладає відповідно до покладених на нього завдань та в межах повноважень, делегованих Фондом, договори купівлі-продажу об`єктів приватизації.

Порядок приватизації передбачено у ст. 10 Закону України „Про приватизацію державного і комунального майна, а саме: формування та затвердження переліків об`єктів, що підлягають приватизації (Фондом державного майна України було видано наказ від 18.03.2018р. № 1196); опублікування переліку об`єктів, що підлягають приватизації, в офіційних друкованих виданнях державних органів приватизації, на офіційному веб-сайті Фонду державного майна України, на офіційних сайтах місцевих рад та в електронній торговій системі про прийняття рішення про приватизацію (лист РВ до ФДМУ від 28.09.2018р. № 01-08-04577 щодо опублікування інформації та наказу Регіонального відділення від 28.09.2018р. № 1157); опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об`єкта та у випадках, передбачених цим Законом, інформації про вивчення попиту для визначення стартової ціни (Інформаційне повідомлення у Додатку до Державного інформаційного бюлетеня про приватизацію від 03.10.2018р. №80(1204); проведення інвентаризації та оцінки відповідно до законодавства (Наказ від 26.10.2018р. № 1289); укладення договору купівлі-продажу в разі приватизації об`єкта шляхом викупу.

Відповідач заявляє, що у відповідності до вимог ст. 18 Закону України „Про приватизацію державного і комунального майна РВ ФДМУ по Одеській області було прийнято рішення про приватизацію вищевказаного об`єкту шляхом викупу ТОВ „ДРАЙВ-ІН. Об`єкт було продано шляхом викупу орендарем ТОВ „ДРАЙВ-ІН за договором купівлі-продажу від 26.12.2018р. №3412 за 6 053 727,6 грн (у т.ч. ПДВ). Кошти надійшли до Державного бюджету України.

Статтею 18 Закону України „Про приватизацію державного і комунального майна визначено способи та умови приватизації об`єктів, переданих в оренду. У частині 2 ст.18 вказаного Закону передбачено можливість проведення приватизації за умови виконання усіх умов договору оренди.

Відповідач зазначає, що заборгованості з орендної плати у орендаря- ТОВ „ДРАЙВ- ІН, не було, страхування здійснювалось постійно на протязі дій договору оренди, отже орендар виконував свої зобов`язання за договором оренди.

На твердження відповідача, з моменту продажу об`єкту приватизації та переходу до ТОВ „ДРАЙВ-ІН права власності, відповідно до ч.2 ст. 10 Закону України „Про приватизацію державного і комунального майна приватизація була завершена, про що було видано наказ Регіонального відділення від 07.02.2019р. №145,та здійснено публікацію у газеті „Відомості приватизації « від 20.02.2019р. № 8 (1236).

Також, відповідач звертає увагу суду на той факт, що у відповідності до ст. 215 Цивільного кодексу при визнанні договору недійсним наслідком є повернення сторін у первісний стан.

Висунуті позовні вимоги прокурора не містять вимогу про повернення сплачених коштів з Держбюджету на користь ТОВ „ДРАЙВ-ІН у сумі 6 053 727,6 грн (у т.ч. ПДВ), які надійшли до Державного бюджету України.

Таким чином, на думку відповідача, прокурором заявлено позовну вимогу, яка є неналежним способом захисту у даних правовідносинах через відсутність вимоги про приведення сторін договору у первісний стан.

Також, у запереченнях, які надійшли до суду 16.03.2023р., відповідач звернув увагу, що ні наказ РВ ФДМУ по Одеській області від 28.09.2018р. №1157, ні наказ РВ ФДМУ по Одеській області від 30.08.2018р. №1040, ні наказ ФДМУ від 18.09.2018р. №1196 не було оскаржено, визнано протиправним чи скасовано.

У додаткових поясненнях, які надійшли до суду 28.11.2024р., відповідач зазначає, що виходячи виключно із підстав щодо негаторого позову, які визначені прокурором, двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто, при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 23.09.2021р. у справі № 904/1907/15).

Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у ч. 1 ст. 2 ГПК України (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).(Постанова КГС ВС від 19.09.2023р. № 910/19668/21). Близька за змістом позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022р. у справі № 908/976/19.

Також, відповідач звертає увагу суду, що якщо позов є негаторним, то порушено правило обєднання вимог, адже вимога про повернення майна ("негаторний позов") не є похідною вимогою від недійсності правочину, оскільки єдиним наслідком недійсності правочину є двостороння реституція. В даному випадку втрачається правило основної і похідної вимоги.

Разом з тим, посилаючись на те, що преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини, всі доводи відносно незаконності приватизації спростовуються вже встановленими фактами у справі 910/152/23.

З огляду на зазначене вище, РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях вважає, що підстав для визнання Договору купівлі-продажу від 26.12.2018р. недійсним не існує, а прокурором обрано спосіб захисту, який не може вважатись ефективним, а тому просить у задоволенні позовних вимог відмовити.

Відповідач - ТОВ "ДРАЙВ-ІН", проти задоволення позову заперечує та зазначає, на підставі договору оренди нерухомого майна, що належить до Державної власності від 28 травня 2004р., який було укладено між РВ ФДМУ по Одеській області та ТОВ «ДРАЙВ-ІН», ТОВ «ДРАЙВ-ІН» орендувало нежитлові приміщення спального корпусу №15 загальною площею 227,3 кв.м, що перебувають на балансі санаторію ім. В.П. Чкалова. Відповідно до п. 1.2 Договору оренди та Акту приймання- передачі вартість будівлі було визначено в сумі 325 907 грн.

Укладенню договору оренди передувало обстеження будівлі на предмет встановлення її технічного стану. Було встановлено, що будівля знаходиться в незадовільному технічному стані і було прийнято рішення передати корпус в оренду ТОВ «ДРАЙВ-ІН». На момент передачі будівлі в оренду вона не експлуатувалась вже більше п`яти років, показник фізичного зносу будівлі складав 60%, подальше використання будівлі було можливим виключно за умови проведення капітального ремонту та підсилення фундаментів. З огляду на це МОЗ України було надано дозвіл на здійснення капітального ремонту будівлі та прибудову веранди та підсобних приміщень за рахунок коштів ТОВ «ДРАЙВ-ІН». Відповідні відомості містяться у листі МОЗ України на ім`я Головного лікаря санаторію ім. В.П. Чкалова від 14.06.2004р. №9-03-10/358.

Внаслідок ремонту площа об`єкта, що знаходився у власності держави збільшилась з 277,3 кв.м до 350 кв.м, а вартість державної долі в об`єкті збільшилась з 325 907 грн. у 2004р. до 6 053 727 грн. у 2018 р.

Відповідно до Технічного висновку про можливість збереження виконаної реконструкції будівлі корпусу №15 по Французькому бульвару 85 з пристосуванням під об`єкт громадського харчування загальна площа будівлі після реконструкції складає 735,73 кв.м, у порівнянні з площею, яка була до реконструкції (227,3 кв.м), площа збільшилась більше ніж в 3 рази.

Разом з тим, листом від 10.02.2010р. №09-28/135 МОЗ України повідомило виконавчий комітет Одеської міської ради про те, що за згодою Міністерства ТОВ «ДРАВ-ІН» здійснено капітальний ремонт спального корпусу №15 та за власний рахунок прибудовано до нього веранду та підсобні приміщення, у зв`язку з чим Міністерство не заперечувало проти оформлення права власності ТОВ «ДРАЙВ-ІН» на добудовану частину будівлі літ. «В1» (спальний корпус №15), яка розташована за адресою м. Одеса, Французький бульвар 85/5 та перебуває на балансі санаторію імені В.П. Чкалова.

Як зазначає відповідач, листом від 16.03.2010р. №09-34/255 МОЗ України повідомило виконавчий комітет Одеської міської ради про те, що Міністерство не заперечує щодо закріплення на праві власності за Державою Україна в особі МОЗ України приміщень у будівлі літ. «В1» (спальний корпус №15), яка розташована за адресою м. Одеса, Французький бульвар 85/5, загальною площею 350 кв.м, а саме, приміщень першого поверху під номерами 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 12а, 126, 13, 14, 15, 15а, 156, 16, та за ТОВ «ДРАЙВ-ІН» приміщень першого поверху та приміщень другого поверху загальною площею 362 кв.м, а саме: приміщення першого поверху під номером 17, та приміщень другого поверху під номерами 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9.

Відповідач стверджує, що приміщення, які зазначені в технічному паспорті та у свідоцтві про право власності під номерами 12, 12а, 126, 13, 14, 15, 15а, 156, збудовано ТОВ «ДРАЙВ-ІН» за свій рахунок у 2004 році в ході дозволеної реконструкції.

У подальшому, 25.03.2010р. виконавчим комітетом Одеської міської ради було видано два свідоцтва про право власності на об`єкт, який розташований за адресою м. Одеса, Французький бульвар 85/5, а саме: Державі Україна в особі Міністерства охорони здоров`я України на 49/100 частин об`єкта, які складають з: приміщення першого поверху 1 -підсобне 42,2 кв.м; 2 - підсобне 29,1 кв.м; 3 основне 41,7 кв.м; 4 - основне 45,9 кв.м; 5 - основне 45,6 кв.м; 6 - основне 14,2 кв.м; 7 - основне 40,0 кв.м; 8 - основне 1,6 кв.м; 9 - основне 14,2 кв.м; 10 - основне 10,8 кв.м; 11 основне 9,3 кв.м; 12 підсобне 11,4 кв.м; 12а підсобне 2,2 кв.м; 126 - підсобне 2,1 кв.м; 13 - підсобне 13,0 кв.м; 14 - підсобне 4,5 кв.м; 15 - підсобне 4,8 кв.м; 15а - підсобне 1,9 кв.м; 156 - підсобне 4,0 кв.м, 16 - підсобне 9,6 кв.м, загальною площею 350 кв.м, відображених у технічному паспорті від 17.02.2010р. ; ТОВ «ДРАЙВ-ІН» на 51/100 частин об`єкта, які складають з: приміщення першого поверху 17 - основне 151,2 кв.м; приміщення мансарди: 1- підсобне 23,8 кв.м; 2 - підсобне 10,8 кв.м; 3 - підсобне 14,1 кв.м; 4- підсобне 42,9 кв.м; 5 - підсобне 9,8 кв.м; 6 - підсобне 23,5 кв.м; 7 - підсобне 59,7 кв.м; 8 - підсобне 12,3 кв.м; 9 підсобне 13,9 кв.м загальною площею 362 кв.м, відображених у технічному паспорті від 17.02.2010р.

Відповідач зазначає, що 08.06.2010 року до Договору оренди від 28 травня 2004р. було внесено зміни, зокрема, до п. 1.1 Договору оренди, в частині визначення об`єктом оренди 49/100 частин нежитлової будівлі, розташованої за адресою м. Одеса, Французький бульвар 85/5; до п. 1.2 Договору оренди в частині визначення вартості об`єкту оренди в сумі 768 054 грн.; до п. 2.4 із зазначенням, що «Об`єкт оренди передається з балансу Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова» на баланс ТОВ «ДРАЙВ-ІН».

Крім того, зміни було внесено до складу учасників Договору: Стороною 3 було визначено Державний заклад «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України.

Відповідач звертає увагу, що на підставі укладеного Договору від 08.06.2010р. було підписано трьохсторонній Акт приймання-передачі державного нерухомого майна, що перебувало на балансі Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова», і на підставі цього Акту 49/100 частин будівлі було прийнято на баланс ТОВ «ДРАЙВ-ІН».

Відповідач також посилається на наказ РВ ФДМУ по Одеській області від 30.08.2018р. №1040, яким до переліку об`єктів малої приватизації включено об`єкт державної власності - 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, буд. 85/5, м. Одеса.

На підставі на веденого вище, 26.12.2018р. укладено договір купівлі-продажу 49/100 частин, нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, буд. 85/5, м. Одеса, між РВ ФДМУ по Одеській області та ТОВ «ДРАЙВ-ІН», відповідно до п. 1.2 якого вартість об`єкту склала 6 053 727 грн.

Крім зазначеної у договорі вартості об`єкту, ТОВ «ДРАЙВ-ІН» 21.12.2018 р. платіжним дорученням №284 було сплачено до Казначейства України ще 880 847,45 грн. з призначенням платежу «**20984139; компенсація невикористаних амортизаційних відрахувань на орендоване державне майно по договору від 28.05.2004р.).

Відповідач вважає, що правових підстав вважати, що до складу комплексу дачного містечка на Французькому бульварі, який внесено до Переліку, затвердженого Законом України Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації №574-VI від 23.09.2008 p., відносяться будь-які будівлі або споруди, які не відображені (перелічені) у Паспорті пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі м. Одеса, вул. Французький бульвар, 85, не існує. Доказів зворотного, прокурор не наводить.

У своїх запереченнях відповідач зазначив, що прокурор помилково ототожнює поняття: «комплекс дач у складі: дача Маразлі; корпус №2; корпуси № 3, 4, 5; корпус №6 (клуб, музей); корпус №7; корпус оранжереї», який було використано у п. 630 додатку до рішення Одеського облвиконкому №580 від 27.12.1991р., та поняття «комплекс дачного містечка на Французькому бульварі», яке використано в Законі України «Про Перелік памяток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», так як «Комплекс дач» та «комплекс дачного містечка» це різні поняття, що свідчить із текстового формулювання таких понять та із складу об`єктів, що входять до вказаних комплексів.

Так, поняття «комплекс дачного містечка» міститься в Законі України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», а поняття «комплекс дач» - у рішенні Одеського облвиконкому №580 від 27.12.1991р. та в наказі Міністерства культури України від 25.04.2019р. №354 в редакції наказу Міністерства культури від 10.06.2019р. №457, які прийнято після проведення процедури приватизації та укладення спірного договору.

На думку відповідача, твердження прокурора про те, що в Закон України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» № 574-УІ від 23.09.2008р. було включено комплекс дач у складі об`єктів, визначених у п. 630 Переліку, затвердженого рішенням Одеської обласної ради від 27.12.1991р. №580, є хибним, оскільки вказаним Законом до Переліку пам`яток культурної спадщини було включено саме "комплекс дачного містечка на Французькому бульварі", до складу якого не входив спірний об`єкт, що підтверджується обліковою документацією.

Щодо охоронного номеру відповідач зазначає, що Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» до зазначеного Переліку включено «комплекс дачного містечка на Французькому бульварі», датований кінцем XIX - початком XX сторіччя, розташований за адресою м. Одеса, бульв. Французький, 85, з охоронним номером 934/О-Од, змін та доповнень до цього закону в даній частині не було.

В Законі склад будівель, які входять до «комплексу дачного містечка» не визначено, отже єдиним документом, яким визначено склад будівель, що входять до «комплексу дачного містечка» є паспорт пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі м. Одеса, вул. Французький бульвар, 85», який було розроблено Науково-дослідним інститутом пам`яткоохоронних досліджень.

Відповідно до вказаного паспорту, затвердженого Начальником Управління охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної держадміністрації Штербуль Н.А., до складу об`єкта входять: дача Маразлі з декоративним садовим трильяжем 1 880-ті рр.; колишня дача (корпус №2) - 1880-ті рр.; корпус №4 - 1937 р.; колишня дача (корпус №6, клуб, музей) - 1 880-ті рр.

В наказі Міністерства культури України від 25.04.2019р. №354, на який посилається прокурор, така споруда як «дача Маразлі, побудована у 1880-х роках» взагалі відсутня. Стосовно корпусу №2 та корпусу №6 (клуб, музей) рік побудови замість 1880-х років зазначено середина 1900-х років. Охоронний номер комплексу дач у цьому наказі зазначено 1037-Од, а окремих споруд номерами з 1037/1-Од до 1037/15-Од.

Таким чином, на думку відповідача, у комплекс дачного містечка на Французькому бульварі із охоронним номером 934/О-Од спірний об`єкт не входить, натомість, входить «дача Маразлі», яка, в свою чергу, не входить до переліку об`єктів, що міститься у наказі Міністерства культури України від 25.04.2019р. №354, в якому наведено неправильні склад об`єкту та його охоронний номер, а також помилкові роки побудови окремих складових об`єкту.

Як зазначає відповідач, в актуальній редакції вказаного наказу Мінкульту ці реєстраційні номери змінено на 1040-Од для комплексу дач та з 1040/1 -Од до 1 040/1 5-Од для окремих споруд.

Ніяких відомостей про те, як саме співвідносяться споруди з охоронними номерами, визначеними у діючій редакції наказу Мінкульту 1040-Од (1040/1-Од - 1040/15-Од) зі спорудами з охоронним номером 934/О-Од, визначеним в Законі «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» немає та прокурор таких відомостей не наводить.

Відповідач звертає увагу, що наказ Міністерства культури України від 25.04.2019р. №354 було прийнято вже після того, як відбулась приватизація спірної будівлі (26.12.2018).

Також, як зазначає відповідач, згідно наказу Управління культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації від 16.11.2018 року № 289 "Про занесення щойно виявлених об`єктів культурної спадщини до Переліку об`єктів культурної спадщини Одеської області" пам`ятка № 1040-Од вносилася, як щойно виявлений об`єкт культурної спадщини. Отже, будь-які посилання на об`єкт з охоронним номером № 1040-Од є неналежними, оскільки не стосуються предмету спору у цій справі.

Разом з тим відповідач зазначає, що з наявних в матеріалах справи копій свідоцтв про право власності вбачається, що ніяких позначок про те, що об`єкт, який розташований за адресою м. Одеса, Французький бульвар 85/5, є пам`яткою в розумінні Закону України Про охорону культурної спадщини, у цих свідоцтвах про право власності немає.

Таким чином, на думку відповідача, ніяких підстав для застосування будь-яких обмежень, встановлених діючим законодавством при відчуженні даного об`єкту не існувало.

Крім того, відповідач посилається на ст. 5 Закону України Про приватизацію державного і комунального майна та зазначає, що об`єкт, 49/100 якого було придбано ТОВ ДРАЙВ-ІН 26.12.2018р. на підставі договору купівлі-продажу, належить до об`єктів малої приватизації.

Також, відповідач вважає, що відповідно до ч. 1 ст. 258 Цивільного кодексу України та абз. 2 ч. 2 ст. 30 Закону України Про приватизацію державного і комунального майна встановлений законом строк позовної давності для оспорювання договору купівлі-продажу від 26.12.2018р. сплинув 27.03.2019 року.

Крім того, як зазначає відповідач, майнові права від імені держави у спірних правовідносинах здійснював ФДМУ, а тому права осіб, які не наділені відокремленими від держави правами на майно і компетенцією на здійснення права власності від імені держави жодним чином не могли бути порушені, а тому такі обставини є самостійною підставою для відмови у позові.

З огляду на зазначене вище, ТОВ ДРАЙВ-ІН просить у задоволенні позовних вимог відмовити.

Розглянув матеріали справи, заслухав пояснення прокурора та представників сторін, суд дійшов наступного висновку.

Згідно п.3 ст.131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до п. 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19.09.2012 р. на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти росії» (Menchinskaya v. russia), заява №42454/02, § 35).

За змістом ч.2 ст.2 Цивільного кодексу України держава Україна є учасником цивільних відносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками (ч.1 ст.167 Цивільного кодексу України). Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст.170 Цивільного кодексу України).

Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, у цивільних, правовідносинах. Тому, у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018р. у справі № 5023/10655/11, від 06.07.2021 р. у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц, від 18.01.2023р. у справі №488/2807/17).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанову від 26.06.2019 р. у справі № 587/430/16-ц). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 р. у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц).

Незалежно від того, хто саме звернувся до суду, - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор. На відміну від останнього та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру».

З наведеного можна виснувати, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Останній не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може та бажає захищати інтереси. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абз.1-3 ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру».).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.06. 2019 р. у справі № 587/430/16-ц ).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві чи іншій заяві, скарзі обгрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. (абз.2 ч.2 ст.53 ГПК України).

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їхнього захисту, але не подав відповідний позов у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченому ст.23 Закону України «Про прокуратуру», фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави, є бездіяльністю відповідного органу. Розумність вказаного строку визначає суд з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи через можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також з урахуванням таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо

Таким чином, прокурору достатньо дотримати порядку, передбаченого ст.23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 р.у справі № 912/2385/18).

У позовній заяві прокурор вказав, що Одеською обласною прокуратурою в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» на адресу МОЗ України, Міністерства культури України та Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації 18.09.2021р. направлено повідомлення за №15/3/2-95вих-21, №15/3/2-96вих-21 та №15/3/2-97вих-21 щодо виявлених порушень законодавства щодо охорони культурної спадщини.

Але, фактично позивачі самоусунулись від самостійного захисту власних майнових інтересів з часу вибуття із власності спірного майна, а також з часу направлення Одеською обласною прокуратурою повідомлення у порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», тобто з 18.09.2021р., жодних заходів з метою відновлення порушеного права не вжили, до суду із відповідним позовом не звертались.

З урахуванням наведеного, суд доходить висновку про підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави в даній справі.

Водночас, суд вважає за необхідне зазначити, що в судовому засіданні представник Міністерства культури України зазначила, що права Міністерства у даному випадку порушено не було.

Беручи до уваги постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.06.2024р. по справі №916/697/21 та від 06.11.2024р по справі №910/152/23, господарський суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі прокурор визначив визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу, укладеного 26.12.2018р. між РВ ФДМУ по Одеській області та ТОВ "ДРАЙВ-ІН", щодо передачі у власність 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв. м, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, та зобов`язання ТОВ "ДРАЙВ-ІН" повернути до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України зазначене нерухоме майно, вартістю 8 799 000 грн..

Формулюючи позовні вимоги, прокурор, звертаючись до господарського суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров`я України, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України та Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, підставою позовних вимог визначив той факт, що спірний об`єкт державної власності є пам`яткою культурної спадщини, а тому,відповідно до положень Закону України Про приватизацію державного і комунального майна та Закону України Про охорону культурної спадщини, не підлягав приватизації.

На думку прокурора, беручи до уваги той факт, що в ч. 2 ст. 4 Закону України Про приватизацію державного і комунального майна вказано, що приватизації не підлягають пам`ятки, включені до Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, оскаржуваний ним Договір купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу від 26.12.2018р. слід визнати недійсними та зобов`язати ТОВ "ДРАЙВ-ІН" повернути до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України зазначене нерухоме майно, вартістю 8 799 000 грн.

Суд звертає увагу, що прокурор неодноразово заявляв, як в заявах по суті справи, так і в судових засіданнях, що звертається до суду саме з негаторним позовом.

Вирішуючи питання про відповідність обраного прокурором способу захисту у даній справі, господарський суд вважає за необхідне зазначити, що у підпунктах 11.82 - 11.85 постанови від 09.02.2022р. у справі №910/6939/20 та підпунктах 8.43 - 8.46 постанови від 16.11.2022р. у справі №911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі №338/180/17, від 11.09.2018р. у справі №905/1926/16, від 30.01.2019р. у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019р. у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020р. у справі №145/2047/16-ц та від 16.11.2022р. у справі №911/3135/20).

Водночас, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в п. 58 постанови від 26.01.2021р. у справі №522/1528/15-ц, п. 23 постанови від 08.02.2022р. у справі №209/3085/20 та пп 8.49 постанови від 16.11.2022р. у справі №911/3135/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021р. у справі №916/1415/19, від 02.02.2021р. у справі №925/642/19, від 22.06.2021р. у справі №200/606/18, від 01.03.2023р. у справі №522/22473/15-ц, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20, постанові Верховного Суду від 15.03.2024 у справі №904/192/22.

Господарський суд вважає за необхідне зазначити, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (ст. 391 Цивільного кодексу України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Аналогічна позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018р. у справі № 653/1096/16-ц.

Разом з тим, суд зауважує, що з огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду частково відступила від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (п. 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц).

Водночас, за змістом ст. 391 Цивільного кодексу України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння, яке (право) належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (схожі за змістом висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71), від 18.01.2023р. у справі №488/2807/17 (пункти 88, 97, 100), від 15.11.2023р. у справі № 918/119/21).

Господарський суд звертає увагу, що відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Тобто, зайняття майна не є заволодінням ним. Саме в таких випадках підлягає застосуванню ст. 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник, зберігаючи володіння своїм майном, може заявити негаторний позов, тобто вимагати усунути перешкоди в користуванні та розпоряджанні відповідним об`єктом, зокрема, шляхом його повернення (схожі висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц, від 18.01.2023р. у справі № 488/2807/17, від 15.11.2023р. у справі № 918/119/21).

Остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду в питанні чіткого розмежування таких способів захисту прав власника нерухомого майна, як віндикаційний та негаторний позови, викладена у постановах від 20.06.2023р. у справі № 633/408/18, від 03.04.2024р. у справі № 917/1212/21.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

Саме прокурор повинен був визначитися самостійно зі способом обраного ним захисту, довести наявність порушеного права держави, обрати конкретні предмет та підстави позову, бо суд не може за своєю ініціативою, змінювати викладений ним предмет позову та обраний ним саме таким чином спосіб захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор, посилаючись на законодавчу заборону приватизації спірного об`єкта, повинен був звернутися тільки з негаторною позовною вимогою про усунення перешкод у користуванні державою спірним майном шляхом його витребування у незаконного володільця, бо все інше повинно бути таким, що не підлягає оспорюванню в силу прямих вказівок закону.

Однак, якщо прокурор просить визнати недійсними договір купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації від 26.12.2018р., то це відноситься до категорії оспорюваних двосторонніх правочинів, і факт їх неправомірності повинен бути обов`язково встановлений судом, оскільки існує спір про речове право.

Інакше кажучи, якщо питання неправомірності правочинів презюмується законом, то такі правочини є нікчемними, і слід заявляти негаторні вимоги тільки про застосування наслідків таких нікчемних правочинів, зокрема, також шляхом усунення перешкод у користуванні майном, яке було передане за цими правочинами, причому, питання наявності саме у позивача права власності на майно не потребує викладення такого в резолютивній частині рішення суду.

Разом з тим, у разі задоволення позовної вимоги про витребування такого майна з чужого незаконного володіння, суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові.

Схожий за змістом висновок зроблено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018р. року у справі №183/1617/16 та від 03.04.2024р. у справі №917/1212/21.

Як вбачається з позовної заяви, прокурором застосована така правова конструкція своїх позовних вимог, яка свідчить, що ним одночасно заявлено в одному позові як віндикаційну, так і негаторну вимоги.

Зокрема, одночасно прокурор просить і визнати недійсним укладений 26.12.2018р. між РВ ФДМУ по Одеській області та ТОВ "ДРАЙВ-ІН" договір купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу, і зобов`язати ТОВ "ДРАЙВ-ІН" повернути до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України спірне нерухоме майно, що взагалі є взаємовиключним, бо, як вже зазначалось вище, при зверненні з негаторними вимогами презюмується факт того, що майно не вибувало з власності позивача і тому його треба витребувати у незаконного володільця.

Так, у п. 10.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024р. у справі №918/1043/21, яка є останньою правовою позицією Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах, викладено такі висновки: "Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості".

Аналізуючи приписи ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України вбачається, що реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

При цьому, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01. 2020р. у справі №761/26815/17 зроблено висновок про те, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Тлумачення змісту ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов`язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю.

Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній, одержаного ними на виконання цього правочину.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

Таким чином, якщо у позові не заявлено вимоги про застосування двосторонньої реституції, суд має розглянути питання щодо ефективності способу захисту в цілому, і якщо проведення двосторонньої реституції не відновить права позивача, а погіршить його становище, або взагалі є неможливим, то це є підставою для відмови у задоволенні позову про визнання договору недійсним, адже невідворотнім наслідком такого задоволення є двостороння реституція.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі №904/1907/15 від 21.09.2021р. та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі №906/1061/20 від 03.12.2021р.

Як вже було зазначено, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння.

Підставою негаторного позову є належне позивачу право користування і розпорядження майном, а також обставини, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Умовами подання негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця).

Крім того, враховуючи той факт, що право власності, як абсолютне право, має захищатися лише у разі доведення самого факту порушення, встановлення обставин порушення прав дійсного власника майна належить до предмета доказування у справах за такими позовами. Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.05.2020 р. у справі №909/392/19, від 27.05.2020 р. у справі № 910/1310/19.

Зміст права власності у суб`єктивному значенні складається з трьох правомочностей власника: права володіння; права користування; права розпорядження. Отже, саме по собі володіння може бути законним, таким, що ґрунтується на законі, і незаконним, проте «право володіння» завжди є тільки законним, оскільки, як кожне право, завжди ґрунтується на якійсь правовій підставі. Під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном, не пов`язана з використанням його властивостей. Тобто, право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ.

Дійсно, право володіння чужим майном - це речове право особи, яка фактично тримає у себе майно, що належить на праві власності іншій особі.

Тобто, якщо порушено правомочність володіння, то застосовується віндикаційний позов, а якщо створюються перешкоди в користуванні - негаторний.

Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку. Дана позиція відображена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018р. у справі № 653/1096/16-ц.

Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021р. у справі № 334/3161/17 нагадала, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна.

В такому випадку належним способом захисту порушеного права, який є ефективним та відповідає вимогам закону, буде віндикаційний позов.

Господарський суд звертає увагу, що позовна вимога про визнання виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду.

Аналогічний висновок міститься в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021р. у справі №916/1415/19, від 26.01.2021р. у справі №522/1528/15-ц, від 08.02.2022р. у справі № 209/3085/20, постанові Верховного Суду від 26.05.2023р. у справі №905/77/21.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22.09.2020р. у справі №910/3009/18).

У постанові Верховного Суду від 26.05.2023р. у справі №905/77/21 виснувано, що надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Вищезазначене доповнюється у п. 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» Європейського суду з прав людини, де зазначено, що у статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам

Дана позиція відображена у постановах Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі №338/180/17, від 11.09.2018р. у справі №905/1926/16, від 30.01.2019р. у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019р. у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020р. у справі №145/2047/16-ц, від 15.09.2020р. у справі № 469/1044/17.

Об`єднана палата зазначає, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у ч. 1 ст. 2 ГПК України (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022р. у справі № 908/976/19.

Фактично уточнюючи висновок, викладений в п. 5.29 постанови від 21.09.2022р. у справі №908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в п. 154 постанови від 01.03.2023р. у справі №522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі ч. 1 ст. 216, ст. 387, ч.ч. 1, 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України).

Разом з тим, господарський суд вважає за необхідне з акцентувати увагу також на тому, що задоволення позовної вимоги про визнання недійсним правочину не є ефективним способом захисту ще й тому, бо не здатне призвести до реального відновлення порушених прав та інтересів держави без додаткового звернення до суду з новим позовом (позовами).

Підсумовуючи все зазначене вище, оскільки обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, відсутня необхідність подальшого дослідження підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації від 26.12.2018р. як оспорюваного правочину чи для встановлення його вірогідної нікчемності.

Схожі висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020р. у справі №378/596/16-ц, від 15.09.2022р. у справі №910/12525/20, від 05.07.2023р. у справі №910/15792/20.

Враховуючи все викладене вище, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров`я України, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України та Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації у повному обсязі.

Відповідно до ч.3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За приписами ч.1 ст.73 цього Кодексу доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

При цьому, відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За приписами ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010р. у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі Трофимчук проти України (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010р.) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Судові витрати по сплаті судового збору покласти на прокуратуру згідно ст. ст. 123, 129 ГПК України.

На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 123,129, 232, 238, 240, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров`я України, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України та Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН", Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях про визнання недійсним укладеного 26.12.2018р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН" договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу щодо передачі у власність 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, та зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН" повернути до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України зазначене нерухоме майно, вартістю 8 799 000 грн. відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення (підписання).

Повне рішення складено 27 березня 2025 р.

Суддя Н.В. Рога