Постанова

від 20.03.2025 по справі 340/4438/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

20 березня 2025 року м. Дніпросправа № 340/4438/24

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Дурасової Ю.В. (доповідач),

суддів: Божко Л.А., Олефіренко Н.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційні скарги ОСОБА_1 , Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області,

на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.10.2024 року (повний текст 07.11.2024 року, головуючий суддя Момонт Г.М.)

в адміністративній справі №340/4438/24 за позовом ОСОБА_1 до відповідачів Начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Лілії Валентинівни (відповідач-1), Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області (відповідач-2) про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся 02.10.2024 до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до відповідачів Начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Лілії Валентинівни, Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області, в якому просив:

- визнання відмови начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Лілії Валентинівни у допуску ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу протиправною, тобто такою, яка суперечить ч.9 ст.179 КЗпП України, та ч.4 ст.18 Закону України «Про відпустки», ч.1 ст.172 КЗпП України;

- зобов`язання начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілову Лілію Валентинівну допустити ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу;

- стягнення з Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 150 000 грн у відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних зазначено, що наказом Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками від 08.09.2016 р. №134-К він був призначений до Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області на посаду заступника начальника служби. На підставі наказу Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області від 27.03.2024 р. №5-к позивачу надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 26.03.2024 р. по 18.11.2025 р. 01.07.2024 р. позивачем подано заяву про намір перебуваючи у відпустці працювати на умовах неповного робочого часу з 01.07.2024 р. Листом від 01.07.2024 р. №197-01.1/05 відповідно до якого позивачу відмовлено у задоволенні заяви, оскільки зазначені у заяві підстави не належать до визначеного законом вичерпного переліку тих підстав, що безумовно зобов`язують роботодавця встановити працівникові неповний робочий день/тиждень. Позивач наголошує на тому, що звернувся до відповідача із заявою про допуск його до роботи під час відпустки на умовах неповного робочого часу, а не із заявою про встановлення йому неповного робочого часу. Позивач вказує, що протиправна відмова у допуску його до роботи на умовах неповного робочого часу призвела до порушення його законних прав, моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації життя. Розмір заподіяної моральної шкоди позивач оцінює у 150 000 грн. Розмір заподіяної моральної шкоди обґрунтовує тим, що протиправна відмова призвела до позбавлення нормального і достойного способу життя, реалізації своїх звичок і бажань, погіршення відносин із знайомими його людьми, погіршення стану здоров`я та інших негативних наслідків, можливості працювати (займатися професійною діяльністю, яка є метою всього його життя) внаслідок чого позивачу було завдано нестерпних душевних страждань, які, зокрема, виразилися у руйнуванні життєвих планів та соціальних зв`язків, негативному впливі на честь, гідність та ділову репутацію. Додатково позивач звертає увагу на те, що є особою з інвалідністю 2 групи та відповідно до висновку про умови та характер праці зазначеному у довідці до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ №388529 позивачу протипоказані значні та помірні психоемоційні навантаження.

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.10.2024 року позов задоволено частково.

Визнано протиправними дії начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Лілії Валентинівни щодо відмови у допуску ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною.

Зобов`язано начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілову Лілію Валентинівну допустити ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що єдиною підставою, яка зумовила відмову у задоволенні заяви позивача від 01.07.2024 р. була відсутність підстав передбачених Законом України «Про державну службу», зокрема ч.3 ст.56 Закону. При цьому відповідачем-1 під час розгляду відповідної заяви позивача безпідставно невраховано приписи ч.4 ст.18 Закону України «Про відпустки» та ч.9 ст.179 КЗпП України. Твердження відповідачів стосовно відсутності у заяві позивача посилань на законодавчі норми, у тому числі і на ч.4 ст.18 Закону України «Про відпустки» та ч.9 ст.179 КЗпП України, суд вважає необґрунтованим, оскільки чинним законодавством непередбачено обов`язок працівника обґрунтовувати свої заяви з посиланням на правові норми. Водночас, роботодавець не позбавлений права уточнити у працівника зміст заявлених ним вимог у разі їх незрозумілості. Окрім того, після подання позовної заяви і чіткого формулювання позивачем своїх вимог із посиланням на правові норми, які він вважає застосовними до спірних правовідносин, відповідачі мали можливість усунути порушення прав позивача добровільно. Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що дії начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Лілії Валентинівни щодо відмови у допуску ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною є протиправними, а тому позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню. З огляду на висновок суду про протиправну відмову у допуску ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною, підлягає задоволенню позовна вимога про зобов`язання начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілову Лілію Валентинівну допустити ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною. Зауважив, що зобов`язуючи відповідача-1 допустити ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною судом не зазначається дата з якої такі дії слід вчинити, оскільки така дата зумовлюватиметься датою набрання законної сили рішенням у даній справі.

Стосовно позовної вимоги про стягнення з Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 150 000 грн у відшкодування моральної шкоди, то суд вказав, що не встановлено причинно-наслідкового зв`язку між такими діями і наслідками про які зазначає позивач у позові, зокрема втратою нормальних життєвих зв`язків, позбавлення нормального і достойного способу життя, реалізації своїх звичок і бажань, погіршення відносин із знайомими його людьми, погіршення стану здоров`я, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв`язків, негативному впливі на честь, гідність та ділову репутацію, відтак позовна вимога щодо стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем та Державною службою з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області (відповідачем-2) подано апеляційні скарги.

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та прийняти нове, яким позов в цій частині задовольнити. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вказує, що протиправна відмова призвела до позбавлення нормального і достойного способу життя, реалізації звичок та бажань, погіршення стану здоров`я та інших негативних наслідків, можливості працювати, внаслідок чого позивачу було завдано нестерпних душевних страждань.

В апеляційній скарзі Державна служба з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області (відповідач-2) просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Вказує, що відповідно до ч. 3 ст. 56 Закону України «Про державну службу» за згодою керівника державної служби для державного службовця може встановлюватися неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, одинокого державного службовця, який має дитину віком до 14 років або дитину з інвалідністю, у тому числі яка перебуває під його опікою, або який доглядає за хворим членом сім`ї відповідно до

медичного висновку, керівник державної служби зобов`язаний установити для них неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в такому разі здійснюється пропорційно відпрацьованому часу. Тобто, спеціальним законом, який регулює відносини державної служби, встановлено, що неповний робочий день МОЖЕ встановлюватися (тобто не обов`язково повинен встановлюватися) за згодою керівника. Далі випадки, коли керівник зобов`язаний установити неповний робочий день, це на прохання: вагітної жінки, одинокого державного службовця, який має дитину віком до 14 років або дитину з інвалідністю, у тому числі яка перебуває під його опікою, або який доглядає за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку. Зазначає, ОСОБА_1 не належить до жодної з категорій, яким керівник зобов`язаний встановити неповний робочий день. Принаймні, жодного доказу того, що він відноситься до цієї категорії він не надав і в заяві про це не зазначив. Із його особової справи це також не випливає. ОСОБА_1 взагалі вважає себе звільненим і зараз на розгляді судів перебувають інші справи за його позовом, де він просить поновити себе на посаді.

Позивачем та Відповідачем-2 подані відзиви на апеляційні скарги.

Позивач просить апеляційну скаргу відповідача-2 відхилити, а рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог залишити без змін.

Відповідач-2 просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду в частині відмови у задоволенні позову залишити без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що Наказом Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками від 08.09.2016 р. №134-к переведено ОСОБА_1 з 08.09.2016 року на посаду заступника начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області (а.с.70, Т.1).

Наказом Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області від 27.03.2024 р. №5-к надано ОСОБА_2 , заступнику начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, з 26.03.2024 року по 18.11.2025 року включно (а.с.206, т.1).

30.04.2024 р. ОСОБА_1 звернувся до начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Л.В. із заявою про допуск його до роботи на умовах неповного робочого часу, а саме: тридцять п`ять годин на тиждень з 07.05.2024 р. (а.с.206, зі зворотного боку, т.1).

Наказом Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області від 07.05.2024 р. №12-к наказано вважати ОСОБА_1 , заступника начальника служби, таким, що приступив до виконання своїх посадових обов`язків з 07 травня 2024 року на умовах неповного робочого часу. Відповідно до пункту 3 статті 56 Закону України «Про державну службу», статті 56 Кодексу законів про працю України встановлено ОСОБА_1 неповний робочий день, з наступним графіком роботи: понеділок п`ятниця з 8.00 до 15.15, за його заявою (а.с.207, т.1).

Наказом Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області від 03.06.2024 р. №14-к надано ОСОБА_2 , заступнику начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, з 04.06.2024 року по 18.11.2025 року включно (а.с.213, т.1).

Наказом Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками від 03.06.2024 р. №207-к звільнено ОСОБА_3 з посади заступника начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області у перший робочий день після закінчення відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», як такого, що відмовився від переведення на запропоновану посаду, з виплатою компенсацій відповідно до чинного законодавства (а.с.213 з/с т.1).

01.07.2024 р. ОСОБА_1 звернувся до начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Л.В. із заявою про допуск його до роботи на умовах неповного робочого часу, а саме: двадцять годин на тиждень з 01.07.2024 р. (а.с.5 з/с, а.с.214, т.1).

Листом №197-01.1/01.1/05.12-24 від 01.07.2024 р. начальник Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілова Лілія Валентинівна повідомила ОСОБА_1 про відмову у наданні згоди за заявою на встановлення неповного робочого дня/тижня через відсутність передбачених законом підстав для того, оскільки частина третя статті 56 Закону України «Про державну службу» передбачає виключний перелік в яких випадках керівник державної служби зобов`язаний установити для державного службовця неповний робочий день або неповний робочий тиждень, а саме: на прохання вагітної жінки, одинокого державного службовця, який має дитину віком до 14 років або дитину з інвалідністю, у тому числі, яка перебуває під його опікою, або який доглядає за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку. В інших випадках неповний робочий день або неповний робочий тиждень для державного службовця може встановлюватися за згодою керівника державної служби (а.с.6-7, т.1). Позивач вважає протиправною відмову начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Лілії Валентинівни у допуску ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково.

Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи.

Так, стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Статтею 56 Закону України «Про державну службу» унормовано робочий час і час відпочинку державного службовця.

Так, частиною 2 статті 56 Закону України «Про державну службу» визначено, що за згодою керівника державної служби для державного службовця може встановлюватися неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

На прохання вагітної жінки, одинокого державного службовця, який має дитину віком до 14 років або дитину з інвалідністю, у тому числі яка перебуває під його опікою, або який доглядає за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку, керівник державної служби зобов`язаний установити для них неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Оплата праці в такому разі здійснюється пропорційно відпрацьованому часу.

Частиною 2 статті 58 Закону України «Про державну службу» передбачено, що додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати та інші види відпусток надаються державним службовцям відповідно до закону.

Державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України «Про відпустки» від 15.11.1996 р. №504/96-ВР.

З огляду на п.4 ч.1 ст.4 Закону України «Про відпустки» відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку є соціальною відпусткою.

Статтею 18 Закону України «Про відпустки» передбачено, що після закінчення відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами за бажанням матері або батька дитини одному з них надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Підприємство, установа, організація за рахунок власних коштів може надавати одному з батьків дитини частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості.

Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів.

За бажанням матері, батька дитини або осіб, зазначених у частині третій цієї статті, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що Закон України «Про державну службу» не врегульовує порядок надання працівнику соціальних відпусток та містить бланкетну норму (ч.2 ст.58 Закону України «Про державну службу»), яка спрямовує до спеціального закону Закону України «Про відпустки».

За Законом України «Про відпустки» соціальною відпусткою є, зокрема відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, яка надається одному з батьків дитини чи іншим родичам, які фактично доглядають за дитиною.

Разом з тим, частиною 4 статті 18 Закону України «Про відпустки» передбачено право матері, батька дитини або осіб, зазначених у частині третій цієї статті, за їх бажанням у період перебування у відпустці для догляду за дитиною працювати на умовах неповного робочого часу або вдома.

Зазначена норма кореспондується із частиною 9 статті 179 КЗпП України відповідно до якої за бажанням матері, батька дитини або осіб, зазначених у частині сьомій цієї статті, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома.

Дія норм ч.4 ст.18 Закону України «Про відпустки» та ч.9 ст.179 КЗпП України, з урахуванням приписів ч.3 ст.5 Закону України «Про державну службу», поширюється на державних службовців, оскільки Законом України «Про державну службу» не врегульовані питання соціальних відпусток.

Окрім того, у контексті ч.4 ст.18 Закону України «Про відпустки» та ч.9 ст.179 КЗпП України, працівники, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, мають гарантоване державою право під час перебування у такій відпустці працювати на умовах неповного робочого часу або вдома.

Посилання відповідача-2 на частину 10 статті 179 КЗпП України, якою встановлено, що особи, зазначені в цій статті, повинні повідомити роботодавця про дострокове припинення такої відпустки не пізніш як за 10 календарних днів до дня дострокового припинення такої відпустки, суд розцінює як необґрунтоване, оскільки зазначена норма унормовує порядок дострокового припинення відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та не стосується реалізації працівником свого права на роботу на умовах неповного робочого часу або вдома під час перебування у такій відпустці.

Матеріалами справи підтверджується, що єдиною підставою, яка зумовила відмову у задоволенні заяви позивача від 01.07.2024 р. була відсутність підстав передбачених Законом України «Про державну службу», зокрема ч.3 ст.56 Закону.

При цьому відповідачем-1 під час розгляду відповідної заяви позивача невраховано приписи ч.4 ст.18 Закону України «Про відпустки» та ч.9 ст.179 КЗпП України, що є підтвердженням порушення відповідачем норм права.

Щодо доводів відповідачів стосовно відсутності у заяві позивача посилань на законодавчі норми, у тому числі і на ч.4 ст.18 Закону України «Про відпустки» та ч.9 ст.179 КЗпП України колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Чинним законодавством непередбачено обов`язок працівника обґрунтовувати свої заяви з посиланням на правові норми.

Водночас, роботодавець не позбавлений права уточнити у працівника зміст заявлених ним вимог у разі їх незрозумілості.

Окрім того, після подання позовної заяви і чіткого формулювання позивачем своїх вимог із посиланням на правові норми, які він вважає застосовними до спірних правовідносин, відповідачі мали можливість усунути порушення прав позивача добровільно.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що дії начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілової Лілії Валентинівни щодо відмови у допуску ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною є протиправними, а тому позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

З огляду на висновок суду про протиправну відмову у допуску ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною, підлягає задоволенню позовна вимога про зобов`язання начальника Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області Панфілову Лілію Валентинівну допустити ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною.

Зокрема, зобов`язуючи відповідача-1 допустити ОСОБА_1 до роботи на умовах неповного робочого часу у період його перебування у відпустці для догляду за дитиною судом не зазначається дата з якої такі дії слід вчинити, оскільки така дата зумовлюватиметься датою набрання законної сили рішенням у даній справі.

Стосовно позовної вимоги про стягнення з Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 150 000 грн у відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Вказана вимога про стягнення моральної шкоди заявлена одночасно з вимогою вирішити публічно-правовий спір, а тому відповідно до ч.5 ст.21 КАС України підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Слід взяти до уваги, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

При цьому сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.

Викладене узгоджується з висновками Верховного Суду наведеними у постанові від 25.04.2019 р. у справі №818/1429/17 (провадження №К/9901/1826/18) та постанові від 31.07.2019 р. у справі №804/6922/16 (провадження №К/9901/30090/18).

У постанові від 27.11.2019 р. у справі №760/6330/17 (провадження №К/9901/37372/18) Верховний Суд вказав, що загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 р. у справі №464/3789/17.

Зокрема, Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п.49).

Моральна школа полягає у стражданні або приниженні яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52).

Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, її інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п.56).

Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

Психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникають внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчити про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст.3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції.

Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду.

Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

При цьому, в силу ст.117 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).

З огляду на характер правовідносин між людиною і державою ( в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння шкоди та доведення неадекватності (нерозумності, несправедливості) її розміру, визначеного позивачем.

Беручи до уваги критерії заподіяння моральної шкоди, сформульовані Верховним Судом у справах №464/3789/17 та №760/6330/17, суд враховує, що відповідачем-1 відносно позивача вчинено протиправні дії, однак судом не встановлено причинно-наслідкового зв`язку між такими діями і наслідками про які зазначає позивач у позові, зокрема втратою нормальних життєвих зв`язків, позбавлення нормального і достойного способу життя, реалізації своїх звичок і бажань, погіршення відносин із знайомими його людьми, погіршення стану здоров`я, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв`язків, негативному впливі на честь, гідність та ділову репутацію.

На підставі викладеного, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовна вимога щодо стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Доводи апеляційних скарг не спростовують правове обґрунтування, покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись ст. 241-245, 250, 311, 316, 321, 322 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Кіровоградській області - залишити без задоволення.

Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.10.2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили 20.03.2025 та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня її прийняття шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Головуючий - суддяЮ. В. Дурасова

суддяЛ.А. Божко

суддяН.А. Олефіренко