Постанова

від 07.04.2025 по справі 640/5660/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/5660/22 Суддя (судді) першої інстанції: Басай О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Коротких А.Ю.,

суддів Беспалова О.О.,

Чаку Є.В.,

при секретарі Братиці К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у місті Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агри-Трейд» до Головного управління ДПС у місті Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві про стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В :

ТОВ «Агри-Трейд» звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у місті Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві про стягнення коштів.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 09 травня 2024 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, Головне управління ДПС у місті Києві звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права.

Заслухавши учасників справи, суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.07.2020 року у справі №640/583/20, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.11.2020 року, за позовом Товариства до ГУ ДПС у м. Києві, ДПС України, ГУ ДКСУ у м. Києві про визнання протиправною бездіяльність, стягнення заборгованості, вирішено:

- визнати протиправною бездіяльність ДПС України щодо невключення до 01.02.2017 року у Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування відомостей про узгоджену суму бюджетного відшкодування ТОВ «Агри-Трейд» за період січня 2010 року - вересня 2011 року в розмірі 8 730 254,00 грн;

- визнати протиправною бездіяльність ДПС України і ГУ ДПС у м. Києві щодо неподання до органу ДКС України до 01.04.2017 року висновку із зазначенням суми податку на додану вартість у розмірі 8 730 254,00 грн, що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «Агри-Трейд»;

- стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКСУ у м. Києві на користь ТОВ «Агри-Трейд» заборгованість бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 8 730 254, 00 грн та пеню в розмірі 4 714 480,67 грн, нараховану на суму такої заборгованості за період з 11.03.2017 року по 09.01.2020 року.

Вказаним судовим рішенням встановлено право Товариства на бюджетне відшкодування ПДВ у розмірі 8 730 254 грн. Також рішенням зафіксовано, що враховуючи те, що позивачу не було відшкодовано відповідні суми бюджетного відшкодування у встановлені законом строки, позивач набув право на нарахування пені у порядку, встановленому пунктом 200.23 статті 200 Податкового кодексу України.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.06.2021 року у справі №640/9562/21, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.08.2021 року, за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агри-Трейд» до ГУ ДПС у м. Києві, ДПС України, ГУ ДКСУ у м. Києві про стягнення пені, нарахованої на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, вирішено стягнути на користь Товариства з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві 1 506 868,063 грн пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості з відшкодування ПДВ у розмірі за період з 10.01.2020 року по 19.01.2021 року.

У вказаному рішенні суд встановив, що позивач набув право на нарахування пені у порядку, встановленому пунктом 200.23 статті 200 Податкового кодексу України.

Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, у даній справі не підлягають доказуванню обставини наявності у позивача права на бюджетне відшкодування ПДВ у розмірі 8 730 254 грн з 11.03.2017 року та перерахування позивачу суми вказаної бюджетної заборгованості з податку на додану вартість лише 19.01.2021 року.

Обґрунтовуючи заявлений позов позивач зазначив, що з огляду на встановлені вищевказаними рішеннями преюдиційні обставини про протиправне невчинення суб`єктами владних повноважень дій у визначені статтею 200 ПК України строки, що спричинило виникнення з 11.03.2017 року заборгованості бюджету з відшкодування Товариству узгоджених сум податку на додану вартість в розмірі 8 730 254,00 грн, прострочення виконання державою грошового зобов`язання у вигляді невідшкодування сум ПДВ тривало з 11.03.2017 року по 19.01.2021 року. Тож, вказані обставини є юридичною підставою для притягнення відповідачів до цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за правилами частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення коштів.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Отже, з огляду на цей припис, шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

За змістом частини другої статті 2 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) одним із учасників цивільних відносин є держава Україна.

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.

З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції.

Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах.

Тому в тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (постанова від 20.11.2018 року у справі №5023/10655/11, постанова від 26.02.2019 року у справі №915/478/18).

Відповідно до частини першої статті 2, частини першої статті 3, частини першої статті 5 Закону України від 05.06.2012 року №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган.

Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку.

Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, що виникло у боржника на користь кредитора у зв`язку несплатою заборгованості з бюджету, право на яке має кредитор.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора, зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування ПДВ) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону №4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно не сплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

Водночас, ні Закон №4901-VI, ні інші нормативно-правові акти не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

Відтак, до спірних правовідносин можуть застосовуватися положення частини другої статті 625 ЦК України.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.10.2023 року у справі №686/7081/21 зазначила, що положення частини другої статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Аналогічний висновок викладений також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справі №646/14523/15-ц.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року у справі №686/21962/15-ц зазначила, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

При цьому у вказаній постанові від 16.05.2018 року Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20.01.2016 року у справі №6-2759цс15 про неможливість застосування норм, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) до правовідносин, що виникають з приводу виконання судових рішень та висновку про те, що такі правовідносини врегульовані Законом України «Про виконавче провадження».

Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.05.2018 року відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02.03.216 року у справі №6-2491цс15 про відсутність підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин.

Судом першої інстанції було встановлено, що позивач за період з 11.03.2017 року до 18.01.2021 року, посилаючись на положення частини другої статті 625 ЦК України, навів розрахунки інфляційних втрат, що складають 2 959 556,12 грн та 3% річних, що складають 1 011 038,58 грн, нараховані на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 8 730 254,00 грн, присуджену позивачу за судовим рішенням, проте невчасно виплачену.

Натомість відповідачі, заперечуючи щодо вимоги позивача, наголосили на обов`язку боржника сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої сума, однак якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. На переконання відповідачів норма частини другої статті 625 ЦПК не може бути застосована до податкових правовідносин, які регулюються спеціальним (податковим) законодавством. Водночас, такі доводи суперечать наведеним висновкам суду та судовій практиці.

Більше того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 року у справі №910/4590/19 зазначила, що колегія суддів не погодилась з висновком господарського суду першої інстанції про те, що звернення позивача до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про стягнення інфляційних нарахувань та суми 3 % річних є видом відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Так, за змістом статті 1192, частини другої статті 22 Цивільного кодексу України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість, відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків), порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. Таку ж природу має і неустойка. Зокрема, пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки НБУ, що нараховується на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ відповідно до пункту 200.23 статті 200 Податкового кодексу України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.

Водночас інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання. Тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних три відсотка річних процентів та штрафних санкцій є додатковою до основної вимогою.

Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у справі, що розглядається, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою, а основною - вимога про сплату заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ. При вирішенні спору про стягнення з бюджету інфляційних та річних процентів перед судом обов`язково постане питання про наявність заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, суму такої заборгованості, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення, тобто питання, спір щодо яких підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір щодо вимоги про стягнення з бюджету інфляційних та річних процентів, нарахованих на прострочену суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи поєднана така вимога з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, чи поєднана вона з вимогою про стягнення заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ та чи розглянуті такі вимоги в іншій справі. Ураховуючи зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір відноситься до юрисдикції адміністративних судів.

Так, за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру, є частиною «права на суд» (див. mutatismutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява №18357/91) від 19.03.1997 року, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява №59498/00) від 07.05.2002 року). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії (№2)» (Burdov v. Russia (№2), § 96-97, 99, 117, заява №33509/04) від 15.01.2009 року).

До того ж, як було вірно зауважено судом першої інстанції, не може бути підставою для відмови в позові й посилання відповідача на те, що Державний бюджет України за будь-якою з програм не передбачає асигнувань для виплати інфляційних втрат та 3% річних за прострочення виконання рішення суду, оскільки відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення відповідача від відповідальності за порушення зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі №911/4249/16).

Аналогічний правовий висновок про те, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов`язання, викладено в постанові Верховного Суду від 27.03.2018 року у справах №925/246/17, №925/974/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 року у справі №12-46гс18.

З огляду на встановлені обставини в сукупності, враховуючи, що держава Україна допустила протиправну бездіяльність щодо відшкодування з бюджету на користь позивача узгодженої суми податку на додану вартість до 19.01.2021 року (день перерахування позивачу коштів), право на яке він набув з 11.03.2017 року, що підтверджено судовими рішеннями, які набрали законної сили, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у позивача виникло право вимоги індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

У свою чергу, відповідачі не навели спростувань щодо розрахованих позивачем сум інфляційних збитків та три відсотки річних за період прострочення.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Крім того, апеляційний суд враховує, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення адміністративного позову.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у місті Києві залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 травня 2024 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя: Коротких А.Ю.

Судді: Беспалов О.О.

Чаку Є.В.

Повний текст виготовлено: 07 квітня 2025 року.