Рішення

від 09.04.2025 по справі 640/38783/21

НЕ ВКАЗАНО

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2025 року Справа № 640/38783/21 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Ількова В.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу №640/38783/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання незаконним та скасування рішення,-

УСТАНОВИВ:

І. ПРОЦЕДУРА

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту відповідач), у якому просить суд:

скасувати п. 4 Наказу ДМС України № 209 від 08.12.2021 року «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне місце проживання» стосовно громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідок на постійне місце проживання НОМЕР_1 від 05.08.2008 року та НОМЕР_2 від 13.08.2002 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.01.2022 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Законом України від 13.12.2022 року №2825-IX Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.

Відповідно до положень абзаців другого-четвертого пункту 2 розділу ІІ Закону №2825-IX до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом, крім випадку, передбаченого абзацом четвертим цього пункту.

Не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративні справи, які були передані до Київського окружного адміністративного суду та розподілені між суддями до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України. Справи, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України, до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 152 та частини п`ятої статті 153 Закону України Про судоустрій і статус суддів, Закону України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України №2825 Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, з метою відновлення належного доступу громадян та юридичних осіб до правосуддя у публічно-правових спорах, наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 року №399 затверджено Порядок передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва (далі - Порядок № 399).

На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України №2825 Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали адміністративної справи №640/38783/21.

07.02.2025 року на адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшли матеріали адміністративної справи №640/38783/21.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.02.2025 року дана адміністративна справа передана судді Ількову В.В., для розгляду.

Ухвалою суду від 12.02.2025 року прийнято адміністративну справу №640/38783/21 до провадження судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Ількова В.В. Призначено розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Витребувано у відповідача належним чином засвідчені копії таких доказів, зокрема:

- належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 , громадянина Грузії, та копію оскаржуваного рішення;

-матеріалів особової справи громадянина Грузії ОСОБА_1 та копію оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України - наказу №209 від 08.12.2021 р. «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне місце проживання»;

-усі наявні докази, що послугували для прийняття спірних рішень.

28.02.2025 року відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву по справі № 640/38783/21.

Ухвалою суду від 12.03.2025 року у задоволенні клопотанняДержавної міграційної служби України про розглядсправи за участі представникау судовому засіданнівідмовлено.

17.03.2025 року представником позивача до суду подана письмова відповідь на відзив, у якій просить суд:

- скасувати п. 4 Наказу ДМС України № 209 від 08.12.2021 року №Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне місце проживання» стосовно громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідок на постійне місце проживання НОМЕР_1 від 05.08.2008 року та НОМЕР_2 від 13.08.2002 року.

У відповідності до приписів статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Отже, рішення у цій справі приймається судом 09.04.2025 року, тобто у межах строку встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

ІІ. ДОВОДИ ПОЗИВАЧА

У обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом ДМС України № 209 (п. 4) від 08.12.2021 року «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне місце проживання», на підставі висновку УДМС у Кіровоградській області від 11.11.2021 року стосовно громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнані недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідки на постійне місце проживання НОМЕР_1 від 05.08.2008 року та НОМЕР_2 від 13.08.2002 року.

16.12.2021 року на адресу ОСОБА_2 було направлено лист від УДМС України в Запорізькій області про інформування щодо визнання недійсною посвідки.

Вказує, що даний лист отримано поштою - 21.12.2021 року.

Позивач вважає, що цей Наказ є незаконним та таким, що підлягає скасуванню з огляду на те, що 19.05.2001 року позивачем було укладено шлюб з громадянкою України ОСОБА_3 . Свідоцтво про одруження видане 19.05.2001 року Голованівським відділом РАГС Кіровоградської області, запис № 21. Всі зазначені вище та інші необхідні документи були надані позивачем для отримання дозволу на імміграцію та на отримання посвідки на постійне місце проживання в Україні.

Позивач вказує, що на підставі посвідки на постійне проживання позивач тривалий час (понад двадцять років) проживає на території України.

Посвідки на постійне місце проживання ОСОБА_2 видавалися на підстави рішення про надання дозволу на імміграцію.

Посвідки не є підробленими, та видані у передбачений Законом спосіб.

Доказів притягнення до відповідальності посадової особи, яка складала, затверджувала та видала посвідку на постійне проживання за прийняття безпідставного рішення не надано.

Отже, вважає, що вказані посвідки скасовані протиправно.

Вказує про те, що його було тільки проінформовано про визнання його посвідки недійсною без зазначення конкретної підстави для прийняття такого рішення, а також не зазначено порядок та строки оскарження такого рішення.

Як наслідок визнання посвідки недійсною та її знищення є зобов`язання виїхати за межі України. Якщо особа не виїхала в семиденний строк, то вирішується питання про її примусове повернення.

Враховуючи наведені обставини позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх порушених прав.

ІІІ. ДОВОДИ ВІДПОВІДАЧА

Відповідач в обґрунтування своєї позиції зазначає про те, що фактично відповідачем не приймалось та не могло бути прийняте рішення про скасування дозволу позивачу та натомість прийнято рішення про скасування посвідки, яке відповідач вважає правомірним та обґрунтованим.

Відповідач вказує про те, що посилання позивача на статтю 12 Закону № 2491-III є недоречними, оскільки пунктом 4 наказу ДМС від 08.12.2021 року № 209 скасовані саме видані йому посвідки на постійне проживання в Україні та здійснено це було у відповідності до пункту 73 Порядку № 321, який безпосередньо регламентує порядок дій посадових осіб ДМС у разі, коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства.

Як на підставу для скасування пункту 4 наказу ДМС від 08.12.2021 №209, позивач посилається також на відсутність доказів притягнення винних осіб ДМС до дисциплінарної відповідальності за безпідставне прийняття рішення про оформлення йому посвідки на постійне проживання в Україні.

Зазначили про те, що посадова особа, якою складений висновок від 16.07.2002 року, дійсно допустила дисциплінарний проступок, передбачений пунктом 5 частини 2 статті 65 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року.

Водночас, вказана особа звільнена з УДМС у Кіровоградській області 31.03.2015 року.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 148 Кодексу законів про працю України, дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Відтак, притягнення даної посадової особи до дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання її посадових обов`язків є неможливим.

Також, відповідач зазначає про те, що позивачем не вказано, які саме його права та свободи порушені внаслідок прийняття відповідачем пункту 4 наказу від 08.12.2021№ 209.

Вважають, що стороною позивача не доведене існування реального негативного впливу на її конкретні права чи інтереси в зв`язку з прийняттям відповідачем пункту 4 наказу від 08.12.2021 року № 209.

ІV. ОБСТАВИНИ СПРАВИ ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Суд, дослідив матеріали справи, з`ясував всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінив докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізував застосування норм матеріального та процесуального права, встановив таке.

Встановлено, що у серпні 2008 році позивачеві була здійснена видача посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою 05.08.2008 року.

Згідно мотивувальної заяви від 10.04.2002 року, наданої позивачем до ВПР і МР УМВС України в Кіровоградській області, позивач прибув на територію України та одружився 19.05.2001 року.

22.07.2021 року до Управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області надійшов запит Михайлівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області №2332/805-21 щодо підтвердження законності отримання позивачем дозволу на імміграцію та надання копій підтверджуючих документів у зв`язку із зверненням позивача із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні.

УДМС у Кіровоградській області проведена перевірка матеріалів особової справи № 12988 про залишення позивача на постійне проживання в Україні, під час якої встановлено такі обставини.

31.05.2002 року позивач звернувся до Голованівського РВ УМВС України в Кіровоградській області із заявою про залишення на постійне місце проживання в Україні, мотивуючи свою заяву тим, що він одружений із громадянкою України ОСОБА_3 .

Разом із заявою позивач надав копію свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 , виданого Голованівським відділом реєстрації актів громадянського стану Кіровоградської області 19.05.2001 року, з якого вбачається, що шлюб між ним та ОСОБА_3 укладений 19.05.2001 року.

Висновком ВГП та ІС УМВС України в Кіровоградській області від 16.07.2002 року прийнято рішення про залишення позивача в Україні на постійне місце проживання та оформлення для цього відповідних документів.

13.08.2002 року позивач документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 .

У порядку обміну позивач документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою 05.08.2008 року.

Водночас, висновком УДМС у Кіровоградській області від 11.11.2021 про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні позивачу, згідно повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб від 26.07.2021 року № 00031812052, встановлено, що на момент звернення із заявою про залишення на постійне місце проживання в Україні, 31.05.2002 року, позивач перебував у шлюбі із ОСОБА_3 менше двох років.

Висновком від 11.11.2021 року встановлено, що висновок від 16.07.2002 року прийнятий з порушенням вимог пункту 1 частини третьої статті 4 Закону № 2491-III, оскільки на момент звернення із заявою про залишення на постійне місце проживання в Україні, 31.05.2002 року, позивач не мав правових підстав для залишення на постійне місце проживання в Україні.

Враховуючи викладене, пунктом 4 наказу ДМС від 08.12.2021 року №209 посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 13.08.2002 року та серії НОМЕР_1 від 05.08.2008 року визнані недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню.

З метою повідомлення позивача про визнання недійсними та вилучення вказаних посвідок листом УДМС у Кіровоградській області від 13.12.2021 року № 3501.5/41309-21 про вказаний наказ повідомлено УДМС у Запорізькій області.

Посвідка серії НОМЕР_1 від 05.08.2008 року здана позивачем та листом УДМС у Запорізькій області від 22.12.2021 року № 2232-710/2232.1-21 направлена до УДМС у Кіровоградській області для знищення.

Листом відповідача від 08.12.2021 року№8.1-4790/8.1.1-21 зазначено, що за умови наявності у позивача документально підтверджених підстав для подальшого тимчасового перебування на території України на законних підставах, він може звернутися до територіального органу/підрозділу ДМС за місцем проживання із документами щодо продовження строку перебування на території України відповідно до пункту 7 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМУ від 15.02.2021 № 150 та підпункту 4.1 Порядку розгляду заяв іноземців та осіб без громадянства про продовження строку перебування на території України, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2021 року № 363.

Не погоджуючись із пунктом 4 наказу ДМС від 08.12.2021 року №209, позивач через свого представника звернувся до суду із цим позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладених в відзиві на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.

V. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Відповідно достатті 3 Конституції Українилюдина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зістаттею 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права.Конституція Українимає найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основіКонституції Україниі повинні відповідати їй. НормиКонституції Україниє нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставіКонституції Українигарантується.

Відповідно до частини другоїстатті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Згідно зістаттею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

Відповідно достатті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 №3773-VI(далі - Закон №3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

За змістом частини 15статті 4 Закону №3773іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Згідно зістаттею 2 Закону №3773іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбаченоКонституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними передзакономнезалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Статтею 3 Закону №3773передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаютьсяЗаконом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-ІІІ(далі - Закон №2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Відповідно до частини першоїстатті 1 Закону №2491-ІІІімміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленомузакономпорядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;

дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;

Згідно з ч. 1ст. 4 Закону №2491-IIIдозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; 9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років (ч. 2ст. 4 Закону №2491-III).

Пунктом 2 частини 1статті 9 Закону №2491-IIIвстановлено, що заява про надання дозволу на імміграцію подається, зокрема, особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади (ч. 2ст. 9 Закону №2491-III).

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (ч. 11ст. 9 Закону №2491-III).

Частиною 1статті 10 Закону №2491-ІІІвстановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленомузакономпорядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставізаконузаборонено в`їзд на територію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року №1983затверджено Порядок формування квоти імміграції (далі - Порядок формування квоти імміграції) та Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень.

Пунктом 1 Порядку формування квоти імміграції встановлено, що квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо ДМС (пункт 3 Порядку формування квоти імміграції).

Разом з тим, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983) визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.

Так, підпунктом 2 пункту 2 цього Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи ДМС приймають рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: осіб, батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно достатті 10 Закону України "Про імміграцію"(п. 9 Порядку №1983).

Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (п. 10 Порядку №1983).

У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечитьЗакону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п. 11 Порядку №1983).

Відповідно до п. 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

За змістом п. 14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбаченихстаттею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п. 15 Порядку №1983).

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку №1983).

Отже, зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбаченихстаттею 10 Закону України "Про імміграцію", а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.

У свою чергу, підстави для скасування дозволу на імміграцію визначеністаттею 12 Закону України "Про імміграцію", а саме, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземцівта осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України, щодо позивача не було встановлено.

Пунктом 3 частини 1статті 12 Закону України "Про імміграцію"передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні.

Згідно п. 4 ч. 1ст. 12 Закону України "Про імміграцію"дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

VІ. ОЦІНКА СУДУ

Дослідивши докази по справі, слід вказати про те, що в матеріалах справи відсутні докази про те, що позивач несе загрозу громадському порядку.

Відомостей щодо притягнення позивача до кримінальної відповідальності матеріали справи не містять.

Встановлено, що позивач проживає на території України, зокрема понад двадцять років (на момент подання позову), з 2002 року перебуває у шлюбі з громадянкою України.

Так, у відповідності до пунктів 21-24 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав.

Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно достатті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Також, слід вказати про те, що втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неприпустимим.

Згідно з положеннями статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановленізакономвиключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2019 року, постановленої у адміністративній справі №820/5953/16.

Згідно матеріалів справи, встановлено, що у серпні 2008 році позивачеві була здійснена видача посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою 05.08.2008 року.

Згідно мотивувальної заяви від 10.04.2002 року, наданої позивачем до ВПР і МР УМВС України в Кіровоградській області, позивач прибув на територію України та одружився 19.05.2001 року.

22.07.2021 року до Управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області надійшов запит Михайлівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області №2332/805-21 щодо підтвердження законності отримання позивачем дозволу на імміграцію та надання копій підтверджуючих документів у зв`язку із зверненням позивача із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні.

УДМС у Кіровоградській області проведена перевірка матеріалів особової справи №12988 про залишення позивача на постійне проживання в Україні, під час якої встановлено такі обставини.

31.05.2002 року позивач звернувся до Голованівського РВ УМВС України в Кіровоградській області із заявою про залишення на постійне місце проживання в Україні, мотивуючи свою заяву тим, що він одружений із громадянкою України ОСОБА_3 .

Разом із заявою позивач надав копію свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 , виданого Голованівським відділом реєстрації актів громадянського стану Кіровоградської області 19.05.2001 року, з якого вбачається, що шлюб між ним та ОСОБА_3 укладений 19.05.2001 року.

Висновком ВГП та ІС УМВС України в Кіровоградській області від 16.07.2002 року прийнято рішення про залишення позивача в Україні на постійне місце проживання та оформлення для цього відповідних документів.

13.08.2002 року позивач документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 .

У порядку обміну позивач документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою 05.08.2008 року.

Водночас, висновком УДМС у Кіровоградській області від 11.11.2021 про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні позивачу, згідно повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб від 26.07.2021 року № 00031812052, встановлено, що на момент звернення із заявою про залишення на постійне місце проживання в Україні, 31.05.2002 року, позивач перебував у шлюбі із ОСОБА_3 менше двох років.

Висновком від 11.11.2021 року встановлено, що висновок від 16.07.2002 року прийнятий з порушенням вимог пункту 1 частини третьої статті 4 Закону № 2491-III, оскільки на момент звернення із заявою про залишення на постійне місце проживання в Україні, 31.05.2002 року, позивач не мав правових підстав для залишення на постійне місце проживання в Україні.

Враховуючи викладене, пунктом 4 наказу ДМС від 08.12.2021 року №209 посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 13.08.2002 року та серії НОМЕР_1 від 05.08.2008 року визнані недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню.

З метою повідомлення позивача про визнання недійсними та вилучення вказаних посвідок листом УДМС у Кіровоградській області від 13.12.2021 року № 3501.5/41309-21 про вказаний наказ повідомлено УДМС у Запорізькій області.

Посвідка серії НОМЕР_1 від 05.08.2008 року здана позивачем та листом УДМС у Запорізькій області від 22.12.2021 року №2232-710/2232.1-21 направлена до УДМС у Кіровоградській області для знищення.

Щодо посвідки слід вказати про таке.

Згідно положень з ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»:

- іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав (пункт 6 частини першої);

- іноземці та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на тимчасове проживання, якщо інше не встановлено законом (пункт 10 частини першої)

- посвідка на тимчасове проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні (пункт 18 частини першої).

Частиною тринадцятою статті 4 Закону №3773-VI визначено, що іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою навчання та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період навчання.

За змістом частини тринадцятої статті 5 Закону №3773-VI підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною тринадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства, дійсний поліс медичного страхування, документ, що підтверджує факт навчання в Україні, та зобов`язання навчального закладу повідомити центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про відрахування з такого закладу.

Як зазначено в пункті 4 частини першої статті 51 Закону №3773-VI строк дії посвідки на тимчасове проживання для відповідних категорій іноземців та осіб без громадянства становить: у випадку, визначеному частиною тринадцятою статті 4 цього Закону, - період навчання, який зазначається в документі, що підтверджує факт навчання в Україні.

Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №322 (далі - Порядок №322), визначено підстави для скасування посвідки на постійне проживання в Україні (далі також - посвідка).

Так, згідно з підпунктом 4 пункту 63 Порядку №322 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі, коли дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні.

Слід вказати про те, що відповідачем у передбачений Законом спосіб не було доведено обґрунтованості дій щодо прийняття рішення про скасування посвідок на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 05.08.2008 року та НОМЕР_2 від 13.08.2002 року громадянину Грузії ОСОБА_1 .

Встановлено, що 19.05.2001 року позивачем було укладено шлюб з громадянкою України ОСОБА_3 . Свідоцтво про одруження видане 19.05.2001 року Голованівським відділом РАГС Кіровоградської області, запис № 21.

Згідно матеріалів справи всі належні документи були надані позивачем для отримання дозволу на імміграцію та на отримання посвідки на постійне місце проживання в Україні, що також не спростовується відповідачем.

Так, позивачеві було видано посвідку на постійне місце проживання в Україні за № НОМЕР_1 видано УМВС у Кіровоградській області 05.08.2008 року.

Тривалий час, на підставі посвідки на постійне проживання позивач проживає на території України.

Посвідки на постійне місце проживання ОСОБА_2 видавалися на підстави рішення про надання дозволу на імміграцію.

У матеріалах справи відсутні докази про скасування такого дозволу.

Також, слід вказати про те, що при наданні у 2002 році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, ВГІРФО ГУМВС України в Кіровоградській області проводило перевірку законності залишення позивача на постійне проживання на території України, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Доказів того, що посвідки на постійне проживання позивача є підробленими або отриманими позивачем у не передбаченому законом порядку, матеріали справи немістять.

Позивач постійно починаючи з 2002 року проживає на території України, одружений.

Кримінальні провадження щодо спірних правовідносин відкрито також не було.

Суд звертає увагу на те, щостаттею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як узаконі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Суд зазначає, що в даному випадку відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, не надав суду доказів та пояснень на спростування тверджень позивача.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що заслуговують на увагу та підлягають задоволенню.

VІІ. ВИСНОВКИ СУДУ

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини четвертої статті 242 КАС України судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права, яка проявляється в рівності всіх перед законом, цілях і засобах, що обираються для їх досягнення.

Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід та неупередженість.

Положеннями частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позовної заяви ОСОБА_1 доДержавної міграційної служби України провизнання незаконним та скасування рішення.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає, про таке.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до приписів статті 139 КАС України, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 908,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 доДержавної міграційної служби України провизнання незаконним та скасування рішення задовольнити.

Скасувати п. 4 Наказу ДМС України № 209 від 08.12.2021 року «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання» стосовно громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідок на постійне місце проживання НОМЕР_1 від 05.08.2008 року та НОМЕР_2 від 13.08.2002 року.

Стягнути з Державної міграційної служби України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати судового збору в сумі 908,00 гривень.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ).

Відповідач:Державна міграційна служба України (01001, м.Київ, вул.Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470).

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями295,297 Кодексу адміністративного судочинства Українишляхом подання апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення суду складено 09.04.2025 року.

Суддя В.В. Ільков