Рішення

від 08.04.2025 по справі 454/3610/24

СОКАЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 454/3610/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 квітня 2025 року Сокальський районний суд Львівської області у складі:

головуючого - судді Фарина Л. Ю. ,

за участю секретаря Кочмар Н.-Г.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Сокалі, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Сокальського міського комунального підприємства водопровідно-каналізаційного господарства про стягнення компенсації за невикористані відпустки та середній заробіток,

в с т а н о в и в:

Позивач звернулася до суду з позовом до відповідача та просить стягнути невиплачену при звільненні компенсацію за невикористані 23 дні відпустки в розмірі 15249,00грн., середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені по дату ухвалення рішення який на день подачі позову складає 53516,16грн. (57 днів х 938,88грн) та судові витрати по справі 6000.00грн. на правничу допомогу.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначає наступне.

Позивач працювала на посаді бухгалтера по оплаті праці II категорії МКП «Сокальводоканал». Згідно наказу №136-к від 09.07.2024р. її було звільнено з роботи з 11.07.2024р. на підставі ст.38 КзПП та виплачено компенсацію за 4 календарні дні відпуски. Однак їй було відмовлено у виплаті невикористаної відпустки у зв`язку з тим, що відпустка за період із 17.06.2018р. по 02.02.2020р. виплачувалась згідно Наказу №12-к від 28.01.2020р. який був скасований постановою Львівського апеляційного суду від 15.07.2021р. Позивач із таким твердженням не погоджується та, посилаючись на норми законодавства, зазначає, що кошти які були їй виплачені в якості компенсації щорічної основної відпустки не повертаються роботодавцю. Більше того, в такому випадку відповідач повинен був звернутися із позовом до суду про стягнення з неї безпідставно виплачених коштів за ненадані відпустки. Таким чином, невиплачена компенсація за невикористані 23 дні відпустки розрахована з середньомісячної заробітної плати в розмірі 20436,00грн. та розрахована в сумі 15249,00грн.

Отже відповідачем при звільнені позивачки було порушено трудове законодавство в частині повного розрахунку, а тому вона також має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, який на день подачі позову складає 53516,16грн. (57 днів х 938,88грн середньоденний заробіток).

Також при зверненні до суду із даним позовом позивач понесла витрати на правничу допомогу які орієнтовно будуть становити 6000,00грн., які також підлягають стягненню з відповідача у її користь.

У відзиві на позовну заяву представник МКП «Сокальводоканал» просить відмовити у позові, вважає такий безпідставний. Зазначає, що після поновлення ОСОБА_1 на роботі за рішенням суду у 2020 році позивач не була позбавлена права на відпочинок, проте вона не виявила бажання ним скористатися, оскільки не подавала заяву на відпустку тривалістю 23 календарних днів. Окрім того, позивач отримала всі виплати при звільненні, що підтверджується наказом №12-к від 28.01.2020р., Наказом №136-к від 09.07.2024р. та розрахунковими листками, в тому числі за 23 дні невикористаної відпустки, а посилання на правову позицію ВАС України (Постанова №821/500/16 від 07.03.2017р.) є недоведеною оскільки право на відпочинок за невикористану щорічну основну відпустку має працівник який поновлений на роботі. Чинним законодавством не передбачено подвійної оплати компенсації за невикористані дні відпустки, а тому ОСОБА_1 мала право відгуляти свою невикористану відпустку без її оплати, проте цього не зробила.

З 15.08.2024р. по 28.08.2024р. на підприємстві була проведена позапланова перевірка щодо додержання законодавства про працю Головним управлінням Держпраці Львівської області та складено Акт №ЗХ/ЛВ/23837/086 від 28.08.2024р. у якому зазначено про відсутність порушень вимог законодавства. З наведено вбачається, що позивач отримала всі розрахунки при звільненні, а тому позовні вимоги до задоволення не підлягають.

У відповідь на відзив представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Огорілко Ю.В. підтримує позовні вимоги повністю та зазначає, що ОСОБА_1 була поновлена на роботі згідно Постанови Львівського апеляційного суду від 15.07.2021р. а усі виплати які вона отримала при звільненні (вихідна допомога, компенсація за відпустки) не підлягають поверненню як безпідставно набуті в розумінні ст. 1215 ЦК України, що доводить позицією Верховного Суду. Отже після поновлення на роботі позивач мала право на отримання 23 днів невикористаної відпустки або ж на момент звільнення у 2024р. отримати за неї компенсацію.

Позивач та її представник адвокат Огорілко Ю.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю з мотивів, наведених у позові.

Представник відповідача Лащук І.В. в судовому засіданні проти позову заперечив та зазначив, що позивач, як поновлений працівник мала право на відпочинок, однак таким не скористалася а вимога про виплату компенсації за невикористану відпустку є безпідставною.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно та в повному обсязі проаналізувавши всі обставини справи та заслухавши думку її учасників, належність та допустимість доказів, приходить до наступних висновків.

Як встановлено судом та не оспорюється ніким із її учасників ОСОБА_1 працювала у Сокальському МКП водопровідно-каналізаційного господарства на посаді бухгалтера.

02.02.2020 року звільнена з посади у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці п.6 ст.36 КЗпП України (Наказ №12-к від 28.01.2020р.).

Не погоджуючись із вказаним ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Постановою колегії суддів Львівського апеляційного суду від 15.07.2021р. визнано незаконним наказ про звільнення ОСОБА_1 , поновлено її на посаді бухгалтера по оплаті праці II категорії Сокальського МКП водопровідно-каналізаційного господарства, стягнуто у її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.

Вказане встановлено із матеріалів справи та підтверджено записами у трудовій книжці позивачки серії НОМЕР_1 , копією судового рішення та наказом.

11.07.2024 року ОСОБА_1 звільнена з посади бухгалтера по оплаті праці II категорії Сокальського МКП водопровідно-каналізаційного господарства за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України у зв`язку із виходом на пенсію Наказ №136-к від 09.07.2024р.

Згідно п.2 вказаного Наказу про звільнення підприємством надана грошова компенсація за невикористані 4 календарних дні основної і додаткової відпустки за відпрацьований період з 17.06.2024р. по 16.06.2025р. В пункті 4 зазначено, що нарахована компенсація за 23 дні невикористаної відпустки за період роботи з 17.06.2018р. по 02.02.2020р. була виплачена згідно Наказу №12-к від 28.01.2020р.

26.07.2024 року ОСОБА_1 подала скаргу до ГУ Держпраці у Львівській області із вимогою провести перевірку на підприємстві щодо невиплати їй компенсації за 23 календарні дні невикористаної щорічної відпустки, яка становить 15249,00грн.

За результатами проведення заходів з державного нагляду щодо додержання вимог законодавства у сферах охорони праці (з питань виплати грошової компенсації відповідно до ст.24 ЗУ «Про відпустки») Сокальського МКП водопровідно-каналізаційного господарства було проведено позапланову перевірку та складено Акт №ЗХ/ЛВ/23837/086 від 28.08.2024р. у якому відсутні порушення вимог законодавства.

Частиною 1статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ст. 4 ЦПК України).

Відповідно до вимог ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із ч. 1ст. 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Як передбачено ч. 1ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

У пунктах 69-72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначено, що: закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини третьої статті 2 Закону України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР право на відпустки забезпечується: 1) гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; 2) забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Компенсація за всі не використані працівником дні щорічної відпустки є державною гарантією, а спір про стягнення цієї компенсації та середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв`язку із її несвоєчасною виплатою на підставі статті 117 КЗпП України є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.

Грошова компенсація за невикористані дні відпустки є одноразовою виплатою, яка включається до додаткового фонду заробітної плати, є виплатою за невідпрацьований час, і має компенсаційний характер, пов`язаний, як правило, із фактом звільнення працівника.

Відповідно пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Згідно позиції ВАС України, викладеній у Постанові від 07.03.2017р. №821/500/16 встановлено, що «виплата роботодавцем грошової компенсації за невикористану щорічну основну та додаткову відпустки при незаконному звільненні з роботи не може позбавити гарантованого права на відпочинок поновленого на роботі працівника, який виявив бажання скористатися цим правом. При цьому, грошова компенсація за невикористану щорічну основну та додаткову відпустки, отримана працівником внаслідок незаконного звільнення з роботи, при реалізації ним права на відпочинок при поновленні на роботі поверненню не підлягає. Крім цього, незаконно звільнений працівник, який був поновлений на роботі після затвердження власником або уповноваженим ним органом графіку про черговість надання відпусток, не може бути позбавлений права на відпочинок через відсутність в цьому графіку відомостей щодо його відпустки.»

Як встановлено під час розгляду справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_1 з 17.06.1996 року перебувала в трудових відносинах з Сокальським водопровідно-каналізаційним господарством та 02.02.2020 року була звільнена з посади бухгалтера по оплаті праці на підставі п.6 ст. 36 КЗпП України. При їй звільненні підприємством було виплачено грошову компенсацію за невикористані нею 23 дні відпустки за період роботи з 17.06.2018р. по 02.02.2020р., що відповідає вимогам закону. Після чого позивач поновлена на роботі на підприємстві та повторно звільнена з 11.07.2024р. за власним бажанням ст.38 КЗпП України без виплати їй компенсації за невикористані відпустки за вказаний вище період.

Суд приймає доводи сторони відповідача в частині того, що належні позивачці кошти за невикористані дні відпустки було переведено згідно наказу №12-к від 28.01.2020р. та зазначає, що поновившись на роботі, позивач мала право на відпустки однак таким не скористалася, тому роботодавцем не було позбавлено права на відпочинок поновленого на роботі працівника.

Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, і зводиться до того, що якщо позивач має право на виплату окремих сум (допомог, компенсацій тощо) при звільненні, проте вони не виплачені, то вимоги про стягнення середнього заробітку за час розрахунку при звільненні не є передчасними, а підлягають розгляду одночасно з основною вимогою.

Так, відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

Ураховуючи, що повний розмір компенсації за невикористані дні відпустки мають виплачуватися при звільненні, однак цього зроблено не було (у зв`язку з чим й виник спір), то задовольняючи позовні вимоги про стягнення недоплаченої суми компенсації, одночасно є підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення недоплаченої суми компенсації.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку компенсація за невикористані дні відпустки за один і той же період після звільнення найманого працівника, оскільки такий період починається днем звільнення, який є і днем остаточного розрахунку відповідно до статті 116 КЗпП України і закінчується або днем поновлення на роботі, або днем фактичного розрахунку. Тобто ОСОБА_1 просила стягнути компенсацію за невикористані дні відпустки за один період у подвійному розмірі, що не відповідає змісту КЗпП України, який не передбачає можливість стягнення подвійного заробітку.

У постановіВерховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2912цс16 зроблено правовий висновок про те, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування, тому застосуванню підлягає положення тієї норми, яка регулює більш тривале порушення трудових прав позивача.

Таким чином, суд зазначає, що позивач при звільнені у 2020 році отримала компенсацію за невикористані дні відпустки, які виплачені відповідачем вчасно та після поновлення її на роботі не повертаються роботодавцеві згідно ст.1215ЦК України, тому при повторному звільнені у 2024 році у підприємства не виникло обов`язку з виплати компенсації за невикористані дні відпустки. За таких умов, доводи позивача щодо необхідності нарахування компенсації за невикористані дні відпустки є необґрунтованими, а позов в частині стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки є безпідставним, оскільки не ґрунтується на вимогах законодавства та обставинах справи, а тому не підлягає задоволенню.

Позаяк з позивачем проведено повний розрахунок при звільненні у, в тому числі у повному обсязі виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки відповідно до вимог чинного законодавства у 2020 році, то для задоволення позовної вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у 2024 році підстави відсутні.

На основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилався позивач, як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, враховуючи доводи та заперечення відповідача, суд дійшов висновку про необхідність відмовити у позовних вимог.

Крім того, відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.

Таким чином судові витрати у справі в тому числі витрати на правничу допомогу залишаються за позивачем та не підлягають до відшкодування з боку відповідача.

На підставі викладеного, ст.ст. 47, 116, 117 КЗпП України, керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-84, 259, 268 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Сокальського міського комунального підприємства водопровідно-каналізаційного господарства про стягнення компенсації за невикористані відпустки та середній заробіток відмовити.

Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Львівського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину рішення воно може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відомості, які зазначаються в рішенні суду відповідно до п.4) ч.5 ст.265 ЦПК України та не проголошуються, відповідно до ч.2 ст.268 ЦПК України.

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Сокальське міське комунальне підприємство водопровідно-каналізаційного господарства ЄДРПОУ 20845840 адреса: м.Сокаль, вул.Героїв УПА 23 Шептицького району, Львівської області.

Головуючий: Л. Ю. Фарина