Постанова

від 09.04.2025 по справі 916/3388/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2025 рокум. ОдесаСправа № 916/3388/24Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Принцевської Н.М., Філінюка І.Г.

при секретарі судового засідання: Чеголя Є.О.

За участю представників учасників справи:

від ДП «Морський торговельний порт «Чорноморськ» - Марченко Д.В. в порядку самопредставництва

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ»

на рішення Господарського суду Одеської області від 15.01.2025 (повний текст складено та підписано 27.01.2025, суддя Желєзна С.П.)

у справі №916/3388/24

за позовом Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ»

до Приватного підприємства «БІП»

про стягнення 511 660,45 грн

ВСТАНОВИВ

Державне підприємство Морський торговельний порт Чорноморськ (далі ДП МТП Чорноморськ) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до приватного підприємства БІП (далі ПП БІП) про стягнення заборгованості у загальному розмірі 511 660,45 грн, яка складається із суми основного боргу у розмірі 180 019,70 грн, пені у розмірі 318 585,49 грн, 3% річних у розмірі 7 851,99 грн та інфляційного збільшення у розмірі 5 203,27 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані фактом неналежного виконання відповідачем зобов`язань за договором про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю за період з листопада 2021 року до січня 2024 року.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.01.2025 по справі №916/3388/24, у задоволенні позову відмовлено повністю.

В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що заявлені позивачем до стягнення витрати нараховані після закінчення строку дії укладеного між сторонами договору. В свою чергу, на думку суду першої інстанції, правовим наслідком закінчення строку дії договору є припинення правовідносин сторін на майбутнє, а, отже, у ДП МТП Чорноморськ відсутні правові підстави для нарахування відповідачу грошових коштів на підставі вказаного договору після закінчення строку його дії.

Щодо посилання позивача на наявність підстав для стягнення з відповідача витрат на утримання майна, нарахованих на підставі договору, з посиланням на відсутність доказів повернення нерухомого майна, місцевий господарський суд зазначив, що за певних умов витрати ДП МТП Чорноморськ, якщо такі дійсно мали місце, понесені у зв`язку з фактичним користування відповідачем державним майном, можуть бути кваліфіковані як збитки, факт понесення яких має бути доведений позивачем шляхом надання відповідних доказів відповідно до загальних правил доказування.

Господарським судом Одеської області також відзначено, що вирішуючи спір по суті, не зв`язаний посиланнями на норми права, які позивач зазначає по тексту позову. Проте, застосування судом відповідних норм права не може мати наслідком зміну предмета або підстав заявленого позову.

Не погодившись із вказаним рішенням, до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся позивач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської від 15.01.2025 по справі №916/3388/24 повністю та ухвалити нове рішення, яким задовольнити повністю позовні вимоги Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» до Приватного підприємства «БІП» та стягнути з Приватного підприємства «БІП» на користь Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» заборгованість та штрафні санкції у сумі 511 660,45 грн.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийнятим при неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права, з огляду на таке:

- місцевий господарський суд встановивши обставину закінчення строку дії договору оренди, а також договору про відшкодування витрат, не взяв до уваги того, що відповідачем не було повернуто передане в оренду майно за відповідним актом приймання-передачі, що свідчить про те, що орендар фактично продовжує користуватись орендованим майном;

- на переконання апелянта, подальше неправомірне користування відповідачем майном, призводить до завдання позивачеві збитків, які полягають у несплаті щомісячної плати за відшкодування витрат по утриманню об`єкта оренди та сплати комунальних послуг;

- балансоутримувач несе тягар утримання об`єкту оренди навіть після закінчення строку договору та незважаючи на те, що орендар не повертає орендоване майно, в той час коли останній продовжує ним користуватись поза межами строку договору;

- враховуючи предмет заявленого ДП «МТП «Чорноморськ» позову, та доводи, наведені позивачем в обґрунтування позовних вимог, місцевий господарський суд дійшов невідповідного обставинам справи висновку про відсутність підстав для дослідження та оцінки питання можливого понесення позивачем збитків у межах даного судового процесу;

- на переконання апелянта, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, а тому з`ясувавши, що сторона чи інший учасник процесу, обґрунтовуючи свої вимоги або заперечення, послались на неналежні норми права, суд самостійно кваліфікує спірні відносини та приймає рішення на основі правильних норм матеріального і процесуального права, тобто застосовує положення, які дійсно регулюють відповідні правовідносини.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.02.2025 відкрито апеляційне провадження у цій справи та призначено її до розгляду на 09.04.2025.

Під час судового засідання від 09.04.2025 представник апелянта підтримав доводи та вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволення.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про час, дату та місце розгляду справи.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, 30.04.2014 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (Орендодавець) та ПП БІП (Орендар) було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №5/65, відповідно до умов п. 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення 1-го поверху адміністративної будівлі загальною площею 73.11 кв.м. за адресою: Одеська обл., м. Іллічівськ, с. Бурлача Балка, вул. Північна, 4, що обліковується на балансі ДП Іллічівський морський торговельний порт (Балансоутримувач).

Відповідно до п. п. 10.1, 10.3 договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №5/65 від 30.04.2014 договір укладено строком на 1 рік до 30.04.2015. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця та у разі належного виконання Орендарем умов цього договору, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором та чинним законодавством за умови відсутності заперечень органу уповноваженому управляти об`єктом оренди, наданих Орендодавцю у встановлений законодавством термін.

30.04.2014 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області, ПП БІП та ДП Іллічівський морський торговельний порт було підписано акт приймання-передавання державного майна за договором №5/65 від 30.04.2014.

14.08.2014 між ДП Іллічівський морський торговельний порт (Балансоутримувач) та ПП БІП (Орендар) було укладено договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю №292-0.

Пунктом 1.1 договору №292-0 від 14.08.2014 встановлено, що Балансоутримувач забезпечує обслуговування, експлуатацію та ремонт будівлі, що знаходиться за адресою: Одеська обл., м. Іллічівськ, с. Бурлача Балка, вул. Північна, 4, 5 термінал, паромний комплекс, а також утримання прибудинкової території, а Орендар бере участь у витратах Балансоутримувача та здійснює відшкодування витрат Балансоутримувача за теплопостачання, водопостачання та водовідведення, електроенергію, прибирання приміщень будинку та прибудинкової' території пропорційно до займаної ним площі в цій будівлі.

Відповідно до п. 1.2. договору №292-0 від 14.08.2014 Орендар користується нежитловими приміщеннями 1 поверху адміністративної будівлі загальною площею 73,11 кв.м. згідно до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №5/65 від 30.04.2014.

Пунктом 2.1.1 договору №292-0 від 14.08.2014 передбачено, що Балансоутримувач зобов`язується забезпечити виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з обслуговуванням та утриманням будівлі, прибудинкової території та приміщення, та створення необхідних умов для здійснення господарської діяльності Орендарю і його співробітникам згідно з вимогами чинного законодавства.

Відповідно до п. п. 2.1.2, 2.1.3 договору №292-0 від 14.08.2014 Балансоутримувач зобов`язується забезпечити надання Орендарю комунальних послуг за діючими розцінками і тарифами. Балансоутримувач зобов`язується забезпечити інформування Орендаря про зміни витрат на утриманні будівлі та приміщення і тарифу на послуги.

Згідно з п. 2.2.3 договору №292-0 від 14.08.2014 Орендар не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним, зобов`язаний вносити на рахунок Балансоутримувача щомісячну плату в розмірі - 1522,15 грн без врахування ПДВ, згідно з розрахунком (додаток №1) на відшкодування витрат по утриманню об`єкту оренди - нежитлового приміщення та користування земельною ділянкою, та здійснювати відшкодування витрат Балансоутримувача за теплопостачання, водопостачання та водовідведення, електроенергію згідно діючих розцінок та тарифів. ПДВ нараховується згідно чинного законодавства України. Щомісячна плата за договором є динамічною і може змінюватися згідно з рахунками постачальників послуг з водопостачання, водовідведення, теплопостачання та електроенергії.

Відповідно до п. 4.5 договору №292-0 від 14.08.2014 за несвоєчасні розрахунки за спожиті комунальні послуги Орендар сплачує пеню у розмірі одного відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

У відповідності до п. 6.1 договору №292-0 від 14.08.2014 даний договір набуває чинності від дня його укладання сторонами, але сторони досягли угоди, що умови договору відповідно до ст. 631 ЦК України застосовуються до відносин між сторонами, які виникли з 30.04.2014, тобто з дати укладання договору оренди нерухомого майна №5/65 від 30.04.2014. Договір діє протягом строку дії договору оренди нерухомого майна №5/65 від 30.04.2014.

Згідно з п. п. 6.2, 6.4 договору №292-0 від 14.08.2014 зміни або доповнення до цього договору допускаються за взаємною згодою сторін шляхом підписання додаткових угод. Чинність цього договору припиняється внаслідок: закінчення строку оренди нерухомого майна за договором №5/65 від 30.04.2014; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням господарського суду; в інших випадках, передбачених чинним законодавством України.

Розрахунок щомісячних платежів за обслуговування спожитих комунальних послуг та витрат на утримання будинку і прибудинкової території є додатком №1 до договору №292-0 від 14.08.2014. Згідно вказаного додатку вартість відшкодування експлуатаційних витрат за 1 кв.м. нежитлових приміщень становить 20,82 грн; облік водопостачання, водовідведення, теплопостачання, електропостачання здійснюється за приладами обліку.

На підставі додаткових угод від 18.05.2015, від 11.05.2016, від 21.08.2017, від 23.04.2020 строк дії договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №5/65 від 30.04.2014 був продовжений до 30.04.2021, змінено найменування ДП Іллічівський морський торговельний порт на ДП МТП Чорноморськ. Крім того, сторонами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №5/65 від 30.04.2014 було викладено окремі пункти договору в новій редакції у зв`язку з чим підписано акт приймання-передавання державного майна від 21.08.2017.

ДП МТП Чорноморськ протягом періоду з листопада 2021 року до січня 2024 року виставляло ПП БІП рахунки та складало акти здачі-приймання наданих послуг на відшкодування експлуатаційних послуг, а також на відшкодування інших комунальних послуг у відповідності до умов договору №292-0 від 14.08.2014.

На підтвердження факту направлення актів та рахунків на адресу відповідача ДП МТП Чорноморськ було надано описи вкладення, конверти, накладні, квитанції про прийняття плати за пересилання поштових відправлень.

Несплата відповідачем відповідних рахунків стала підставою для звернення позивача із даним позовом до суду першої інстанції.

Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд дійшов висновку щодо необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду з цього приводу зазначає таке.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Як вже було вказано вище, позовні вимоги у даному спорі обґрунтовані фактом неналежного виконання відповідачем зобов`язань за договором про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю за період з листопада 2021 року до січня 2024 року.

Положеннями ст. 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Згідно з ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

За умовами статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.

Відповідно до ч. ч. 3, 7 ст. 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов`язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

За змістом ст. 651 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не визначено законом або договором. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Верховний Суд у постанові від 11.11.2024 по справі №912/335/24 вказав, що чинне цивільне законодавство передбачає наявність таких понять, як строк договору, строк виконання зобов`язання та термін виконання зобов`язання, які згідно з положеннями ЦК України мають різний зміст, тобто ці поняття не є тотожними. Поняття строк виконання зобов`язання, термін виконання зобов`язання визначені у статті 530 ЦК України, відповідно до якої якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). За висновком Верховного Суду, наведеним у вказаній постанові, строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком дії договору, а може бути відмінним від нього.

Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань, оскільки за загальним правилом, закріпленим у статті 599 ЦК України, такою підставою є виконання, проведене належним чином. Закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору, для припинення зобов`язання, яке залишилося невиконаним. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 по справі №910/9072/17.

Так наявні матеріали справи свідчать про те, що строк дії укладеного між сторонами договір оренди №5/65 від 30.04.2014, за умовами якого ПП БІП було передано у користування державне майно, балансоутримувачем якого виступає ДП МТП Чорноморськ, закінчився 30.04.2021.

Разом з цим, п.п. 6.1, 6.2 договору №292-0 від 14.08.2014 про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, якими передбачено, що договір діє протягом строку дії договору оренди нерухомого майна №5/65 від 30.04.2014 та припиняє свою дію внаслідок закінчення строку оренди нерухомого майна за договором №5/65 від 30.04.2014.

З огляду на таке, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду з приводу того, що строк дії зазначеного договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, порушення умов якого стали підставою для звернення із даним позовом, сплинув 30.04.2021.

В свою чергу, позивачем було заявлено до стягнення витрати, що нараховані відповідачу за період з листопада 2021 року до січня 2024 року, тобто після закінчення строку дії договору №292-0 від 14.08.2014.

Отже, у даному випадку, правовим наслідком закінчення строку дії договору №292-0 від 14.08.2014 є припинення правовідносин сторін на майбутнє, а, отже, у ДП МТП Чорноморськ відсутні правові підстави для нарахування відповідачу грошових коштів на підставі вказаного договору після закінчення строку його дії.

Дійсно, закінчення строку дії договору не є підставою для припинення зобов`язань, які не були виконані сторонами до закінчення строку дії такого договору. Проте, будь-які інші зобов`язання сторін, на майбутнє, за таким договором припиняються.

Щодо посилання апелянта на те, що відповідач продовжує користуватися орендований майном, та відповідно повинен відшкодувати витрати балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, колегія суддів зазначає таке.

Користування майном за Договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного Договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами Договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за Договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії Договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною 2 статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Користування майном після припинення Договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами Договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за Договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України та ГК України (аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19).

Відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення Договору якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення Договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов`язання, до зазначеної відповідальності, необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України.

Отже, яким би способом в Договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення Договору, ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною 2 статті 785 ЦК України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений частиною 2 статті 785 ЦК України).

У відповідності до приписів ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Враховуючи вищенаведене, судова колегія зазначає, що після 30.04.2021, тобто після закінчення строку дії договору, правовідносини сторін перейшли із договірних до позадоговірних взаємовідносин, які підлягають врегулюванню згідно з вимогами чинного законодавства.

Колегія суддів звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.04.2024 р. у справі № 657/1024/16-ц, відповідно до якої позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову (пункт 53).

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі №487/10128/14-ц).

Отже, предметом позову як певної матеріально-правової вимоги про захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є фактично спосіб захисту цього права чи інтересу.

Предмет спору це об`єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем (пункт 4.16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі №13/51-04, пункт 32 постанови Верховного Суду від 04.10.2021 р. у справі № 918/1090/20, постанова Верховного Суду від 25.07.2019 р. у справі № 916/144/18).

Підстави позову це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2019 р. у справі №917/1739/17, пункт 6.55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 р. у справі №904/5726/19). Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки (пункт 9.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2024 р. у справі №990/29/24).

Підставу позову становлять фактична й правова підстава (пункт 9.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2024 р. у справі №990/29/24).

Фактична підстава позову це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача.

Правові підстави позову це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (пункт 6.55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 р. у справі № 904/5726/19).

Суд виходить з того, що предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Як вже було вказано вище, у даному випадку предметом позову є вимога позивача до відповідача про стягнення заборгованості з підстав неналежного виконання відповідачем зобов`язань за договором.

Судова колегія зазначає, що Велика Палата Верховного Суду дійсно неодноразово звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia (суд знає закони) суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58)).

Так, Велика Палата Верховного Суду в постановах від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 та від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 висловила правову позицію, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Виходячи з наведеного, суд дійсно, вирішуючи спір по суті, не зв`язаний посиланнями на норми права, на які посилається позивач під час звернення із позовом до суду.

Однак, застосування судом відповідних норм права не може призводити до зміни предмету або підстав заявленого позову, оскільки вчинення такий дій (звернення із відповідною заявою про зміну підстав або предмету позову), покладено саме на позивача, а не на суд.

З огляду на таке, колегія суддів відхиляє твердження апелянта про те, що місцевий господарський суд повинен був самостійно застосувати положення, які дійсно регулюють відповідні правовідносини та дослідити та оцінити питання можливого понесення позивачем збитків у межах даного судового процесу.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права не знайшли свого підтвердження, а тому не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішеня, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційні скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржниками порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 15.01.2025 по справі №916/3388/24 відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення Господарського суду Одеської області від 15.01.2025 по справі №916/3388/24 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 14.04.2025.

Головуючий суддя Аленін О.Ю.

Суддя Принцевська Н.М.

Суддя Філінюк І.Г.