Рішення

від 15.04.2025 по справі 520/5321/25

ХАРКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

15.04.2025 р. справа №520/5321/25

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Виконавчого комітету Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області (далі за текстом - Відповідач №1), Головного управління ДПС в Харківській обалсті (далі за текстом - Відповідач №2, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації), третя особа - ОСОБА_2 провизнання протиправною бездіяльності суб"єктів владних повноважень, спонукання суб`єктів владних повноважень до вчинення конкретної управлінської функції

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Виконавчого комітету Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області та Головного управління ДПС у Харківській області за запитом ОСОБА_1 26 лютого 2025 року, на які листом Барвінківського міського голови Ізюмського району Харківської області - Бало О.О. від 03 березня 2025 року №09-13/М-23/25 та листом заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області-Світлани Подсохи №49/ЗПІ/20-40-24-13-12 від 06.03.2025 року ОСОБА_1 протиправно відмовлено в задоволенні запитів, чим порушені права на інформацію; 2) зобов`язання Виконавчого комітету Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області та Головного управління ДПС у Харківській області за запитом ОСОБА_1 від 26 лютого 2025 року надати інформацію, долучивши копію відповідних платіжних документів щодо сплати за договором оренди від 01.08.2008 року орендної плати за період майже 30 місяців ОСОБА_2 , який фактично використовує земельну ділянку зі ставком загальною площею 91,7518 га., у тому числі: пасовищ - 15,5405 га., полезахисних смуг - 4,1183 га., під болотами -1,0887 га., під поверховою спорудою - 0,0032 га., під гідротехнічними спорудами - 7,0717, під ставком - 68,9294 га.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що на виконання розпорядження Голови Барвінківської районної державної адміністрації Харківської області від 02.07.2008р. №195 за укладеним 01.08.2008р. договором оренди землі у користування ОСОБА_3 було передано земельну ділянку на території колишньої Гусарівської сільської ради із ставком загальною площею - 91,7518га. Наголошував, що орендар цієї земельної ділянки - ОСОБА_3 помер - ІНФОРМАЦІЯ_1 , зміни до договору оренди землі не вносились, з вересня 2022р. припинились надходження платежів з орендної плати, а орендованою померлим земельною ділянкою (загальна площа 91,7518га, у тому числі: пасовища 15,5405га, полезахисні смуги 4,1183га, під болотами 1,0887га, під поверховою спорудою 0,0032га, під гідротехнічними спорудами 7,0717га, під ставком 68,9294га; далі за текстом Земельна ділянка) фактично користується ОСОБА_2 , який відповідно до свідоцтва про спадщину за законом прийняв спадщину. Рішенням Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області від 31.01.2025р. №3398-VIII було надано згоду на зміну орендаря з ОСОБА_3 на ОСОБА_2 . Стверджував, що запити про надання доступу до публічної інформації (з приводу оплатного використання земельної ділянки комунальної форми власності) протиправно були залишені без задоволення як Відповідачем №1 Виконавчим комітетом Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області, так і Відповідачем №2 ГУ ДПС у Харківській області.

Відповідач №1 Виконавчий комітет Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що Виконавчий комітет Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області не вчиняв відмови у доступі до публічної інформації за запитом заявника від 26.02.2025р., а правомірно спрямував цей запит до ГУ ДПС у Харківській області.

Відповідач №2 Головне управління ДПС у Харківській області із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що витребувані заявником відомості є інформацією з обмеженим доступом.

Третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_2 був належним чином та завчасно сповіщений судом про розгляд справи, але письмового процесуального документа із власною правовою позицією по суті спору до суду не подав.

Суд, вивчивши доводи усіх долучених до справи письмових процесуальних документів, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

За матеріалами справи 26.02.2025р. заявник склав і направив на адресу Відповідача №1 запит про доступ до публічної інформації (далі за текстом Запит), котрий фактично стосувався питань оплатного використання земельної ділянки комунальної форми власності в частині юридичної дії та умов поточної редакції правочину з оренди землі та внесенні до бюджету плати за землю фактичним орендарем.

Відповідачем №1 за цим зверненням у формі Запиту не було вчинено жодного управлінського волевиявлення.

Натомість, листом Барвінківського міського голови Ізюмського району Харківської області від 03.03.2025р. №02-28/800 Запит було спрямовано до Відповідача №2 ГУ ДПС у Харківській області.

За Запитом заявника Відповідачем №2 була вчинена оформлена листом від 06.03.2025р. №49/ЗПІ/20-40-24-13-12 від 06.03.2025р. відмова у доступі до публічної інформації, умотивована посиланням на п.2 ч.1 ст.22 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI).

Стверджуючи про протиправність управлінських волевиявлень Відповідач №1 та Відповідача №2 за запитом про доступ до публічної інформації від 26.02.2025р., заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є субєктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Суд зазначає, що згідно з ст.34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Відповідно до ст.40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Статтею 10 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року визначено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств (ч.1 ст.10; Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (ч.2 ст.10).

Суд відзначає, що суспільні відносини з приводу практичної реалізації права особи на отримання інформації унаслідок звернення до учасників суспільних відносин унормовані, насамперед, приписами ст.40 Конституції України, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, а також додатково деталізовані приписами Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі за текстом - Закон №393/96-ВР), Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992р. №2657-ХІI (далі за текстом - Закон №2657-ХІІ), Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI).

При цьому, приписи перелічених вище законів одночасно регламентують і суспільні відносини з обігу інформації.

Окрім того, відносини з обігу інформації унормовані також і приписами ст.32 Конституції України, де указано, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а також приписами низки інших актів законодавства, зокрема, Закону України від 01.06.2010р. №2297-VI "Про захист персональних даних" (далі за текстом - Закон №2297-VI), Закону України від 14.10.2014р. №1700-VII "Про запобігання корупції" (далі за текстом - Закон №1700-VIІ).

Суд зазначає, що згідно з абз.1 ст.1 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, медіа, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

За наведеними у ст.3 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" визначеннями під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства. Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб.

За правилами ст.5 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв`язку (електронне звернення). У зверненні має бути зазначено прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв`язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається. Звернення, оформлене без дотримання зазначених вимог, повертається заявнику з відповідними роз`ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження, крім випадків, передбачених частиною першою статті 7 цього Закону.

Відповідно до ст.7 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями.

Випадки, коли звернення громадянина не підлягає розгляду суб`єктом владних повноважень із наданням письмової відповіді окреслені законодавцем у приписах ст.8 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян".

З огляду на зміст Запиту заявника від 26.02.2025р. норми Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" не підлягають поширенню на спірні правовідносини.

Розвязуючи спір, суд відмічає, що за визначенням ст.1 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

У розумінні ч.1 ст.1 Закону України №2657-ХІІ інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Тож, за суттю під правовою категорією "інформація" слід розуміти відомості та дані, а формою існування інформації є матеріальні носії або електронне відображення.

Звідси слідує, що у якості публічної інформації може бути кваліфікована виключно вже створена та реально існуюча річ матеріального світу - інформація у згаданій вище формі, котра була здобута субєктами владних повноважень під час реалізації управлінських функцій або яка знаходиться у володінні субєктів владних повноважень (розпорядників публічної інформації).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.13 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" до розпорядників публічної інформації належать суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Згідно з п.6 ч.1 ст.14 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Частиною 1 ст.19 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

У силу ч.2 ст.19 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Згідно з ч.1 ст.20 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Відповідно до ч.1 ст.22 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

За приписами ч.3 ст.22 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

Суд зауважує, що згідно абзаців 10, 11 ст. 2 Закону України "Про захист персональних даних" персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, розпорядник персональних даних - фізична чи юридична особа, якій володільцем персональних даних або законом надано право обробляти ці дані від імені володільця.

У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012р. №2-рп/2012 указано, що до конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження (ч.2 ст.11 Закону України №2657-ХІІ).

У рішенні Конституційного Суду України від 30.10.1997р. №5-зп до конфіденційної інформації віднесено інформацію про фізичну особу в частині відомостей про майновий стан та інші персональні дані.

За правовими позиціями згаданих рішень Конституційного суду України у розумінні ч.1 ст.32 та ч.2 ст.32 Конституції України інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Статтею 20 Закону України № 2657-ХІІ за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Статтею 21 Закону України № 2657-ХІІ передбачено, що інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація (частина перша). Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом (частина друга). Аналогічні за змістом положення містяться і у ч.1 ст.6 Закону України №2939-VI.

Окремо суд зважає, що відмінність правової категорії "інформація" від правової категорії "документ" зумовлює необхідність виокремлення із загального обсягу інформації конкретного документа окремої частини стосовно інформації з обмеженим доступом та окремої частини стосовно інформації з іншим режимом обігу та надання для ознайомлення інформація, доступ до якої не обмежений (ч.7 ст.6 Закону України № 2939-VI).

Окрім того, ст. 10-1 Закону України №2939-VI не виключає випадку правомірного надання інформації про персональні дані у знеособленій формі.

Частиною 2 ст.6 Закону України №2939-VI передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Звідси слідує, що юридично значимими факторами у процедурі обігу інформації (тобто критеріями запровадження обмежень) є: 1) публічний інтерес у забезпеченні недоторканності інформації (національна безпека, територіальна цілісність, громадський порядок, запобігання заворушенням, запобігання кримінальним правопорушенням, охорона здоров`я населення, захист репутації, збереження конфіденційності, авторитет правосуддя, неупередженість правосуддя); 2) рівень загрози реального настання ймовірної шкоди та межа істотності ймовірної шкоди; 3) баланс між наслідками ситуації/випадку нерозголошення інформації та наслідками ситуації/випадку поширення інформації в аспекті значення інформації для суспільства.

Тобто, запровадження обмеження доступу до конкретної інформації (у тому числі і за окресленою ч.5 ст.6 Закону України №2939-VI категорією) повинно відбуватись за обов`язкового дотримання умов ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI та з урахуванням фізичної змоги надання інформації у знеособленій формі та у частині документа.

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 22 Закону України №2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Аналіз положень Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI) засвідчує існування підстав для виокремлення таких ознак конфіденційної інформації: встановлювати конфіденційність публічної інформації та визначати порядок її поширення можуть лише фізичні та юридичні особи; суб`єкти владних повноважень не наділені правом відносити інформацію до конфіденційної; публічна інформація не може бути віднесена до конфіденційної у випадках, визначених Законом (ч.ч 1, 2 ст. 13 Закону України №2939-VI); у випадках, встановлених законодавством, може не бути обмежено доступ до визначеної інформації, в тому числі й конфіденційної (ч. 5 ст. 6 Закону України №2939-VI).

Отже, можливість віднесення публічної інформації до конфіденційної не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до такої публічної інформації.

Запровадження обмеження доступу до конкретної публічної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI - так званого "трискладового тесту".

Суд звертає увагу, що положення ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до публічної інформації, а не підстави для надання такого доступу, адже ст.1 Закону України №2939-VI запроваджена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі згаданого вище "трискладового тесту".

Відтак, тягар доведення легітимності обмеження доступу до публічної інформації покладається саме на розпорядника публічної інформації.

За таких умов, відмова у наданні інформації може бути кваліфікована у якості правомірної та обґрунтованої у разі, якщо розпорядником у листі-відповіді зазначено, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

У силу правових висновків постанов Верховного Суду від 18.07.2019р. у справі №554/11837/14-а, від 17.02.2020р. у справі №826/8891/16 та опосередковано постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019р. у справі №9901/249/19 відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових так званого трискладового тесту означає, що відмова у доступі до публічної інформації набуває ознак необґрунтованої.

Окрім того, при вирішенні спору по суті суд враховує, що 01.12.2020 набрала чинність Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифіковано Україною із заявами Законом № 631-IX від 20.05.2020), у відповідності до частини 1 статті 2 якої кожна Сторона гарантує право кожному, без дискримінації за будь-якою ознакою, на доступ, за вимогою, до офіційних документів, що знаходяться в розпорядженні державних органів (далі - Конвенція Ради Європи).

Згідно із частиною 2 статті 2 Конвенції Ради Європи кожна Сторона вживає необхідних заходів у своєму національному законодавстві для впровадження положень щодо доступу до офіційних документів, передбачених цією Конвенцією.

Відповідно до частин 1, 2 статті 3 Конвенції Ради Європи кожна Сторона може обмежувати право доступу до офіційних документів. Обмеження повинні бути чітко встановлені у законі, бути необхідними у демократичному суспільстві і бути пропорційними цілям захисту: a. національної безпеки, оборони та міжнародних відносин; b. громадської безпеки; c. попередження, розслідування та судового переслідування кримінальної діяльності; d. дисциплінарного розслідування; e. перевірки, контролю та нагляду з боку державних органів; f. приватного життя та інших законних приватних інтересів; g. комерційних та інших економічних інтересів; h. економічної, монетарної політики і політики обмінного курсу держави; і. рівності сторін у судовому провадженні та ефективного здійснення правосуддя; j. навколишнього середовища, або k. обговорень всередині державного органу або між такими органами стосовно вивчення питання. Держави, яких це стосується, під час підписання або депонування ратифікаційної грамоти, документа про прийняття, затвердження або приєднання, у заяві на ім`я Генерального секретаря Ради Європи можуть заявити, що листування з правлячою сім`єю та її двором або главою держави може також бути включено до можливих обмежень.

У доступі до інформації, що міститься в офіційному документі, може бути відмовлено у разі, якщо її розголошення завдасть або ймовірно може завдати шкоди хоча б одному з інтересів, перелічених у пункті 1, якщо тільки відсутній переважаючий суспільний інтерес в оприлюднені такої інформації.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що управлінське волевиявлення розпорядника публічної інформації у формі відмови у доступі до публічної інформації має ґрунтуватись на наслідках застосування так званого "трискладового тесту" та повинно бути умотивовано критеріями обмеження публічної інформації за ст.6 Закону України №2939-VI і за ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифіковано Україною із заявами Законом України від 20.05.2020р. №631-IX).

При цьому, у відповідності до положень ч.4 ст.6 Закону України №2939-VI, саме до повноважень розпорядника інформації належить встановлення наявності чи відсутності підстав для обмеження у доступі до інформації.

Крім того, суд ураховує, що обґрунтування обмеження доступу до публічної інформації є первинно дискреційними повноваженнями органу публічної адміністрації як розпорядника інформації і поглинається свободою адміністративного розсуду органу публічної адміністрації (яка між тим не може набувати ознак абсолютної безмежності та свавілля).

Разом із тим суд зважає, що у силу спеціального застереження ч.5 ст.6 Закону України №2939-VI не може бути обмежено доступ до інформації про, зокрема: 1) володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно (крім випадків, передбачених частиною другою статті 23 Закону України "Про основи національного спротиву"); 2) наявність у фізичних осіб податкового боргу.

Застосовуючи положення викладених вище норм матеріального права до установлених обставин спірних правовідносин, суд доходить до переконання про те, що Запит заявника від 26.02.2025р. стосувався одразу двох позначених вище аспектів, а саме: і користування фізичною особою громадянином комунальним майном у вигляді Земельної ділянки, і стану виконання фізичною особою громадянином податкового обовязку з внесення до бюджету плати за землю за використання Земельної ділянки.

Розвязуючи спір, суд зазначає, що у розумінні п.36.1 ст.36 Податкового кодексу України податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.

Як то указано у п.п.14.1.175 ст.14 Податкового кодексу України, податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

За змістом ст.ст.29, 64 Бюджетного кодексу України податки (збори, обов"язкові платежі) формують склад доходів бюджету, тобто є єдиним із джерел формування публічних фінансів.

Згідно з ст.13 Конституції України власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Відповідно до ст.41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Частинами 2-3 ст.13 Цивільного кодексу України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У розумінні ч.1 ст.181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Суд наголошує, що згідно з ст.206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За підпунктами 14.1.72 ст.14, 14.1.73 ст.14, п.14.1.74 ст.14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на дату прийняття податкового повідомлення-рішення) земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу); землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди; земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами.

У розумінні п.п.14.1.136 ст.14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності - обов`язковий платіж, що його орендар вносить орендодавцю за користування земельною ділянкою.

За приписами п.265.1 ст.265 Податкового кодексу України плата за землю є різновидом податку на майно.

За визначенням п.п.14.1.147 ст.14 Податкового кодексу України плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до п.269.1 ст.269 Податкового кодексу України платниками плати за землю є: 269.1.1. платники земельного податку: 269.1.1.1. власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); 269.1.1.2. землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування; 269.1.2. платники орендної плати - землекористувачі (орендарі) земельних ділянок державної та комунальної власності на умовах оренди.

Згідно з п.270.1 ст.270 Податкового кодексу України об`єктами оподаткування платою за землю є: 270.1.1. об`єкти оподаткування земельним податком: 270.1.1.1. земельні ділянки, які перебувають у власності; 270.1.1.2. земельні частки (паї), які перебувають у власності; 270.1.1.3. земельні ділянки державної та комунальної власності, які перебувають у володінні на праві постійного користування; 270.1.2. об`єкти оподаткування орендною платою - земельні ділянки державної та комунальної власності, надані в користування на умовах оренди.

Пунктом 271.1 ст.271 Податкового кодексу України передбачено, що базою оподаткування платою за землю є: 271.1.1. нормативна грошова оцінка земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; 271.1.2. площа земельної ділянки, нормативну грошову оцінку якої не проведено.

За змістом п.286.1 ст.286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є: а) дані державного земельного кадастру; б) дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; в) дані державних актів, якими посвідчено право власності або право постійного користування земельною ділянкою (державні акти на землю); г) дані сертифікатів на право на земельні частки (паї); ґ) рішення органу місцевого самоврядування про виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв); д) дані інших правовстановлюючих документів, якими посвідчується право власності або право користування земельною ділянкою, право на земельні частки (паї); е) дані Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначеного у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Відповідно до п.288.1 ст.288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

За визначенням ст.1 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У розумінні ст.13 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 15 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату відноситься до істотних умов договору.

Згідно зі ст.125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Однак, за змістом ст.120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та ст.377 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) набуття учасником суспільних відносин речового права власності на об`єкт нерухомого майна за загальним правилом призводить до виникнення права користування земельною ділянкою, на якій розташований такий об`єкт нерухомого майна.

Системно аналізуючи приписи наведених норм права у взаємозвязку, суд доходить до переконання про те, що учасник суспільних відносин, котрий фізично використовує корисні властивості конкретної ділянки земної поверхні (у тому числі і за рахунок розміщення належних на праві приватної власності обєктів нерухомого майна чи обєктів незавершеного будівництва, не прийнятих в експлуатацію) комунальної або державної форми власності, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) не може набути розумних очікувань чи легітимних сподівань на звільнення від виконання публічного обовязку з плати за землю (або у формі земельного податку, або у формі орендної плати), позаяк згідно з ст.206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним.

Подібний за суттю висновок сформульований у постанові Верховного Суду від 25.04.2024р. у справі №820/4560/18.

Тому як обставина відсутності події формування земельної ділянки у якості обєкта цивільних прав згідно з ч.4 ст.791 Земельного кодексу України (де указано, що земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера), так і обставина відсутності державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у вигляду конкретної земельної ділянки за приписами ст.8 Конституції України та ст.ст.37, 38 Податкового кодексу України не можуть бути кваліфіковані у якості легітимних підстав для звільнення або скасування податкового обов`язку із внесення до бюджету плати за землю.

Відтак, у разі існування діючого договору оренди землі підставою для внесення до бюджету плати за землю у вигляді орендної плати є саме положення названого договору, котрі визначають усі суттєві домовленості між сторонами (окрім, механізму обчислення розміру орендної плати у силу спеціального застереження п.288.5 ст.288 Податкового кодексу України), а у разі відсутності такого договору підставою для внесення до бюджету плати за землю у вигляді земельного податку є сам факт фізичного використання учасником суспільних відносин корисних властивостей конкретної ділянки земної поверхні (у тому числі і за рахунок розміщення належних на праві приватної власності обєктів нерухомого майна чи обєктів незавершеного будівництва, не прийнятих в експлуатацію) безвідносно до події наявності або відсутності державної реєстрації речових прав на земельну ділянку та безвідносно до події формування земельної ділянки у якості обєкта цивільних прав згідно з ч.4 ст.791 Земельного кодексу України у межах контурів та площ, визначених суб`єктом владних повноважень або за наслідками проведення відповідних заходів податкового контролю, або за обєктивними даними, здобутими з легальних джерел інформації.

При цьому, суд зважає, що у ст.281 Податкового кодексу України законодавцем перелічені пільги щодо сплати земельного податку для фізичних осіб, а ст.282 Податкового кодексу України - пільги щодо сплати земельного податку для юридичних осіб.

Однак, аналогічного правила відносно випадку виконання податкового обовязку з плати за землю у формі орендної плати законодавцем не запроваджено, позаяк ст.15 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату відноситься до істотних умов договору.

З наведеного слідує, що визначені у ст.ст.281, 282 Податкового кодексу України пільги із сплати земельного податку не можуть бути застосовані до правовідносин з внесення до бюджету плати за землю у формі орендної плати у порядку ст.ст.288-289 Податкового кодексу України, позаяк відносно застосування таких пільг відсутнє вільне внутрішнє волевиявлення у формі згоди сторін укладеного договору оренди землі.

Підсумовуючи викладені вище міркування в частині обов"язкової оплатності використання землі в Україні, суд доходить до переконання про те, що відсутність у учасника суспільних відносин фізичної можливості використання конкретної земельної ділянки у силу дії непереборних та нездоланних чинників за змістом ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року призводить до беззастережного виключення ймовірності виникнення будь-якого податкового обовязку відносно таких земельних ділянок у формі внесення до бюджету плати за землю (земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної чи комунальної форми власності) безвідносно до будь-яких відомостей Державного земельного кадастру.

Зі змісту наведених норм права слідує, що за загальним правилом та за відсутності надзвичайно виняткових випадків умови правочину з оренди земельної ділянки комунальної форми власності та стан виконання конкретним учасником суспільних відносин податкового обовязку в частині внесення до бюджету плати за землю за фізичне користування земельною ділянкою комунальної форми власності явно та очевидно становлять суспільний інтерес і не можуть бути правомірно віднесені до категорії "конфіденційної інформації".

Тому безпідставне рішення субєкта владних повноважень - Відповідача №2 про віднесення публічної інформації про стан виконання податкового обовязку в частині внесення до бюджету плати за землю за фізичне користування земельною ділянкою комунальної форми власності до категорії - "конфіденційна інформація" не може бути кваліфіковано у якості правомірної підстави для вчинення відмови у доступі до публічної інформації на підставі п.2 ч.1 ст.22 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації".

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінські волевиявлення суб`єктів владних повноважень (Відповідача №1 та Відповідача №2), суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин Відповідачем №2 було вчинено управлінське волевиявлення у формі відмови у доступі до публічної інформації.

Відповідачем №1 у межах спірних правовідносин було вчинено управлінське волевиявлення у формі бездіяльності, позаяк Запит від 26.02.2025р. був направлений заявником саме до Виконавчого комітету Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області.

Під час розгляду цього Запиту Відповідачем №1 не було взято до уваги положення ст.ст.140-146 Конституції України, якими визначені конституційні засади функціонування місцевого самоврядування в Україні, котрі деталізовані у приписах Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Так, відповідно до ст.1, ст.5, ч.1 ст.10, ч.1 ст.11, ст.ст.12, 51, 53, 541 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" органами місцевого самоврядування є, зокрема: 1) сільські, селищні, міські ради; 2) виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи; 3) міський, селищний сільський голова як головна посадова особа територіальної громади; 4) староста.

Звідси слідує, що орган місцевого самоврядування - рада, виконавчий комітет ради (виконавчі органи ради) і міський, селищний, сільський голова є різними окремими та незалежними суб`єктами владних повноважень у розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України.

Згідно з ч.1 ст.53 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" основною формою роботи виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є його засідання. Засідання виконавчого комітету скликаються відповідно сільським, селищним, міським головою (головою районної у місті ради), а в разі його відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції - заступником сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради (районної у місті ради - заступником голови ради) в міру необхідності, але не рідше одного разу на місяць, і є правомочними, якщо в них бере участь більше половини від загального складу виконавчого комітету.

Тому відповідь за Запитом заявника від 26.02.2025р. повинен був надати саме Виконавчий комітет Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області за наслідками проведення відповідного засідання.

Відповідно до ч.3 ст.51 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчий комітет ради утворюється у складі відповідно сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. Сільська, селищна, міська рада утворює у складі виконавчого комітету ради орган з питань містобудування та архітектури.

Тож, суд зважає, що відносно Відповідача №1 матеріали справи не містять обєктивних даних про беззаперечну відсутність ймовірної обізнаності із умовами поточної редакції правочину з користування Земельною ділянкою, а визначене законом обов"язкове входження до складу Відповідача №1 Барвінкіського міського голови Ізюмського району Харківської області виключає розумну ймовірність такої необізнаності.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Відтак, відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень Відповідач №2 не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк безпідставно кваліфікував публічну інформацію про стан виконання податкового обовязку з внесення до бюджету плати за землю за користування Земельною ділянкою у якості конфіденційної інформації.

Тож, згідно з ч.2 ст.5 та ч.2 ст.9 КАС України реально вчинене Відповідачем №2 управлінське волевиявлення у формі відмови у доступі до публічної інформації підлягає визнанню протиправним.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень Відповідач №1 не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк безпідставно ухилився від надання публічної інформації про умови поточної редакції правочину з оренди Земельної ділянки.

Тому реально вчинене Відповідачем №1 управлінське волевиявлення у формі бездіяльності підлягає визнанню протиправним.

Вирішуючи спір за епізодом спонукання Відповідача №1 та Відповідача №2 до вчинення конкретного управлінського волевиявлення, суд зазначає, що оскільки Запит заявника від 26.02.2025р. не містить беззаперечної ідентифікуючої ознаки Земельної ділянки у вигляді кадастрового номеру (що між тим не створює субєктам владних повноважень жодних фізичних перешкод у додатковому витребуванні від заявника будь-якої необхідної для вирішення Запиту по суті інформації), то ефективним, дієвим та відповідним обставинам спору буде спосіб захисту у вигляді обтяження субєктів владних повноважень обовязком розглянути Запит заявника від 26.02.2025р. з урахуванням висновків суду у цій справі.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову, оформлену листом від 06.03.2025р. №49/ЗПІ/20-40-24-13-12 Головного управління ДПС у Харківській області у доступі до публічної інформації за запитом ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) від 26.02.2025р. в частині виконання податкового обовязку із внесення до бюджету плати за землю за земельну ділянку загальною площею - 91,7518га. (у тому числі: пасовищ - 15,5405 га, полезахисних смуг - 4,1183 га, під болотами - 1,0887 га, під поверховою спорудою -0,0032 га, під гідротехнічними спорудами - 7,0717га, під ставком - 68,9294 га), яка на виконання розпорядження Голови Барвінківської районної державної адміністрації Харківської області від 02.07.2008р. №195 за укладеним 01.08.2008р. договором оренди землі була передана у користування ОСОБА_3 .

Зобовязати Головне управління ДПС у Харківській області розглянути по суті запит ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) від 26.02.2025р. про доступ до публічної інформації в частині виконання податкового обовязку із внесення до бюджету плати за землю за земельну ділянку загальною площею - 91,7518га (у тому числі: пасовищ - 15,5405 га, полезахисних смуг - 4,1183 га, під болотами - 1,0887 га, під поверховою спорудою - 0,0032 га, під гідротехнічними спорудами - 7,0717 га, під ставком - 68,9294 га), яка на виконання розпорядження Голови Барвінківської районної державної адміністрації Харківської області від 02.07.2008р. №195 за укладеним 01.08.2008р. договором оренди землі була передана у користування ОСОБА_3 з урахуванням висновків суду по справі №520/5321/25.

Визнати протиправною бездіяльність Виконавчого комітету Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області з надання публічної інформації за запитом ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) від 26.02.2025р. в частині умов поточної редакції правочину з оренди земельної ділянки загальною площею - 91,7518га (у тому числі: пасовищ - 15,5405 га, полезахисних смуг - 4,1183 га, під болотами - 1,0887 га, під поверховою спорудою - 0,0032 га, під гідротехнічними спорудами - 7,0717 га, під ставком - 68,9294 га), яка на виконання розпорядження Голови Барвінківської районної державної адміністрації Харківської області від 02.07.2008р. №195 за укладеним 01.08.2008р. договором оренди землі була передана у користування ОСОБА_3 .

Зобов`язати Виконавчий комітет Барвінківської міської ради Ізюмського району Харківської області розглянути по суті запит ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) від 26.02.2025р. про доступ до публічної інформації з урахуванням висновків суду по справі №520/5321/25.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко