Рішення

від 16.04.2025 по справі 440/1256/25

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/1256/25

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Костенко Г.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Адвокат Комаха Тетяна Сергіївна подала через систему "Електронний суд" до Полтавського окружного адміністративного суду позовну заяву ОСОБА_1 до Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області, в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2024 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби цивільного захисту 08 листопада 2024 року;

- зобов`язати Навчально-методичний центр цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2024 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби цивільного захисту 08 листопада 2024 року;

- стягнути за рахунок коштів державного бюджету з Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку (грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2024 рік) з 09 листопада 2024 року до дня постановлення судом рішення суду;

- стягнути за рахунок коштів державного бюджету з Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, з 09 листопада 2024 року по 19 листопада 2024 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням НОМЕР_1 від 14.09.2016 року та у період з вересня 1995 по 08.11.2024 в кадрах МВС, МНС та ДСНС України. Наказом ДСНС України від 30.10.2024 року № 857осцз "Про звільнення ОСОБА_1 " позивача звільнено зі служби цивільного захисту за підпунктом 4 пункту 176 (у зв`язку із скороченням штату) Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 № 593. Наказом НМЦ від 08.11.2024 № 71-НК/956 "Про кадрові питання" 08 листопада 2024 року позивача виключено з кадрів ДСНС, із списків особового складу Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської

області. 08.11.2024 року відповідач звільнив позивача та не провів остаточного розрахунку при звільненні, а саме не виплатив позивачу компенсацію за невикористані додаткові відпустки, передбачені Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04.02.2025 відкрито провадження у справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Крім того, суд запропонував відповідачу протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду відзив на позовну заяву та витребував докази по справі.

Відповідач позов не визнав та подав до суду відзив на позовну заяву в якому зазначив, що відповідно в період з 2017 по 17.10.2022 перебував на службі ГУ ДСНС України у Полтавській області інформації про невикористані дні додаткової відпустки як учасника бойових дій до НМЦ не надходило, відображення даного факту в грошовому атестаті не передбачено.

Додатково відповідач зауважив, що Кодексом цивільного захисту України, Положенням про порядок проходження служби цивільного захисту особам рядового і начальницького складу та Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту не передбачена компенсація особі, яка проходить службу цивільного захисту, за невикористані дні додаткової відпустки як учасника бойових дій.

17.02.2025 позивачем подана заява про уточнення позовних вимог, в якій він просить суд шостий пункт прохальної частини позовної заяви вважати викладеним у такій редакції:

"Стягнути за рахунок коштів державного бюджету з Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області (ідентифікаційний код 26144085) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, з 09 листопада 2024 року по 19 листопада 2024 року."

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням НОМЕР_1 від 14.09.2016 року та у період з вересня 1995 по 08.11.2024 в кадрах МВС, МНС та ДСНС України. Наказом ДСНС України від 30.10.2024 року № 857осцз "Про звільнення ОСОБА_1 " позивача звільнено зі служби цивільного захисту за підпунктом 4 пункту 176 (у зв`язку із скороченням штату) Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 № 593. Наказом НМЦ від 08.11.2024 № 71-НК/956 "Про кадрові питання" 08 листопада 2024 року позивача виключено з кадрів ДСНС, із списків особового складу Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області.

12.11.2024 року та 29.11.2024 року адвокат направив до відповідача запити в порядку ст. 24 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" про надання копій документів щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2024 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби цивільного захисту 08 листопада 2024 року.

Листом НМЦ від 19.11.2024 № 956.01-4-585/956 "Про надання інформації" та листом від 05.12.2024 Відповідач надав довідки та документи.

Відповідач звільнив позивача та не провів остаточного розрахунку при звільненні, а саме не виплатив позивачу компенсацію за невикористані додаткові відпустки, передбачені Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"

Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача, що виразилася у невиплаті компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, позивач звернувся з даним позовом до суд, з приводу чого суд зазначає таке.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, слід зазначити наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу" (надалі - Закон №2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно з п. 12 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (надалі - Закон №3551-ХІІ), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України від 05.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" (надалі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до ст. 162 Закону №504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з п. 8 ст. 101 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (надалі - Закон №2011-ХІІ), військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом 3 пункту 14 статті 101 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 162 Закону України "Про відпустки".

Відповідно до п. 17 ст. 101 Закону №2011-ХІІ, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені пунктами 1, 6, 8 (у частині надання одноразової відпустки при народженні дитини, передбаченої статтею 191 Закону України "Про відпустки"), 9, 10 і 12 цієї статті. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених пунктом 1 цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки, передбачені пунктами 9 і 10 цієї статті, військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більше 10 календарних днів.

Згідно з абзацом 1 пункту 18 статті 101 Закону №2011-ХІІ, під час дії воєнного стану військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, надається частина щорічної основної відпустки загальною тривалістю не більше 30 календарних днів, а також відпустка за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більше 10 календарних днів. Кожна із зазначених відпусток надається без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до п. 19 ст. 101 Закону №2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток припиняється, крім відпустки військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами; відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та в разі якщо дитина потребує домашнього догляду - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку (якщо обоє батьків є військовослужбовцями, - одному з них за їх рішенням); відпустки для лікування у зв`язку з хворобою або для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) за висновком (постановою) військово-лікарської комісії.

Однак, Законом №2011-ХІІ не передбачено можливості припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

При цьому визначення поняття особливого періоду наведено у законах України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 № 3543-XII та "Про оборону України" від 06.12.1991 № 1932-XII.

Так, за визначенням статті 1 Закону №3543-XII, особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації, де мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених норм свідчить на користь висновку про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, у тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом №2011-XII не передбачено можливості припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до п. 19 ст. 101 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо.

Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону №3551-XII, пунктом 8 статті 101 Закону №2011-ХІІ, статтею 162 Закону №504/96-ВР.

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 №260, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197 (надалі - Наказ №260), у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 162 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.

Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі "Тимошенко проти України" (заява №49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що при звільненні військовослужбовця з військової служби він має право на отримання грошової компенсації за невикористану ним додаткову відпустку як учасника бойових дій, передбачену пунктом 12 статті 12 Закону №3551.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у зразковій справі №620/4218/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 84153019), якою залишено без змін рішення Верховного Суду від 16.05.2019 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 81798649), а також у постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №813/1180/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 84703794).

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідач протиправно не здійснив виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2024, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби.

У зв`язку з цим, суд вважає за необхідне задовольнити вимогу позивача про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2024, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби.

При цьому, стосовно позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплату позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових, суд зазначає таке.

Згідно з Рекомендацією №R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Водночас, згідно пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії. При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов`язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржувані дії відповідача у розглядуваній ситуації не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях відповідача як суб`єкта владних повноважень, оскільки алгоритм їх дій чітко зазначений законодавчо, у даному випадку задоволення позову в частині дій зобов`язуваного характеру не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

При цьому судом враховується, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій - за період з 09 листопада 2024 року по 19 листопада 2024 року, суд зазначає наступне.

Трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо. Водночас, чинними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оскаржувану ним суму.

Відповідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Наведені норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд приходить до висновку про можливість застосування норм ст. 116 та ст. 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення зі служби.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 340/401/20.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша ст. 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 р. у справі № 810/451/17.

Таким чином, суд погоджується з позивачем щодо наявності у нього права на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з військової служби.

При вирішенні даної справи суд також враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30.04.2013 справі Тимошенко проти України (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту законності, передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Позивачем під час розгляду справи надано належні та допустимі докази на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а наведені ним доводи не були спростовані відповідачем.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Враховуючи ту обставину, що позивач на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору, а відповідачем не надано до суду доказів понесення судових витрат, відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області (вул. Княгіні Ольги, 2, м.Кропивницький, Кіровоградська область, код ЄДРПОУ 26144085) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність протиправною бездіяльність Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2024 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби цивільного захисту 08 листопада 2024 року.

Зобов`язати Навчально-методичний центр цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2024 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби цивільного захисту 08 листопада 2024 року.

Зобов`язати Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Кіровоградської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій та середній заробіток за весь час затримки розрахунку - за період з 09 листопада 2024 року по 19 листопада 2024 року.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Другого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Головуючий суддя Г.В. Костенко