Ухвала

від 16.04.2025 по справі 911/2670/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

16 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 911/2670/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства «Королевич»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.02.2025 (головуюча - Яценко О. В., судді: Хрипун О. О., Станік С. Р.) і рішення Господарського суду Київської області від 25.03.2024 (суддя Конюх О. В.) у справі

за позовом заступника керівника Обухівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Ржищівської міської ради

до: (1) Королевича Віктора Леонідовича, (2) Фермерського господарства «Королевич»

про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки

ВСТАНОВИВ

Верховний Суд ухвалою від 20.03.2025 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства «Королевич» (далі - ФГ «Королевич», відповідач-2, скаржник) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.02.2025 і рішення Господарського суду Київської області від 25.03.2024.

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

Заступник керівника Обухівської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області (далі - Держгеокадастр) до ОСОБА_1 (далі - відповідач-1) та ФГ «Королевич» про визнання недійсним договору оренди від 14.12.2015 (далі - спірний договір) земельної ділянки площею 18,5001 га з кадастровим номером 3222984000:05:007:0014, укладеного між Держгеокадастром та відповідачем-1 (далі - спірна земельна ділянка).

Позов мотивований тим, що накази про надання дозволів про розроблення та затвердження документації із землеустрою на користь відповідача-1 Держгеокадастр не видавав, а спірний договір не укладав. Отже відповідач-1 набув право користування земельною ділянкою державної власності без волевиявлення уповноваженого органу. При цьому відповідач-1 вже раніше отримував земельну ділянку для створення фермерського господарства та в 2014 році зареєстрував ФГ «Королевич», а отже спірна земельна ділянка могла бути отримана відповідачем-2 як юридичною особою на конкурентних засадах, а не громадянином для створення фермерського господарства.

Господарський суд Київської області ухвалою від 29.01.2024 замінив позивача - Держгеокадастр на його правонаступника - Ржищівську міську раду у зв`язку з набуттям останньою правомочностей власника спірної земельної ділянки внаслідок державної реєстрації за собою 17.04.2023 права власності на цю земельну ділянку на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин».

Господарський суд Київської області рішенням від 25.03.2024, яке залишив без змін Північний апеляційний господарський суд постановою від 04.02.2025, позов задовольнив. Визнав недійсним спірний договір.

Суди мотивували рішення відсутністю волевиявлення органу, уповноваженого державою здійснювати правоможності власника спірної земельної ділянки, на передачу відповідачу-1 в оренду земельної ділянки та на укладення спірного договору оренди. Разом з тим обидві сторони спірного договору виконували цей договір (відповідач-2 здійснював господарську діяльність на земельній ділянці, відповідач-1 сплачував за неї орендну плату, яку орендодавець приймав), а відомості про спірний договір оренди з 15.05.2017 знаходяться у Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У зв`язку з чим спірний договір не може бути кваліфікований як неукладений, а є оспорюваним та підлягає визнанню недійсним.

Суди також встановили дотримання прокурором установленого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» порядку представництва інтересів держави, а саме: (1) завчасне повідомлення Держгеокадастру як органу, уповноваженого здійснювати повноваження власника земельної ділянки станом на момент звернення з позовом прокурора, про виявлені порушення закону та необхідність вжиття заходів щодо захисту інтересів держави; (2) отримання відповіді від Держгеокадастру про невчинення ним дій із звернення до суду в відповідним позовом, що свідчить про бездіяльність уповноваженого органу.

Суди також відхилили доводи відповідачів про пропуск прокурором позовної давності та зазначили, що Держеокадастр не приймав у встановленій законом формі рішення про передачу земельної ділянки в оренду та не укладав спірний договір, а отже не міг дізнатися про спірний договір з дати, яка зазначена як дата його укладення (14.12.2015). Перша документальна згадка про спірний договір датована 15.05.2017, коли було зареєстроване право оренди земельної ділянки у Державному земельному кадастрі та у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відомості яких є відкритими, тому саме з цієї дати уповноважений орган міг дізнатися про порушення його права. У зв`язку з чим прокурор 23.10.2019 звернувся з позовом в межах позовної давності.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач-2 звернувся з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

За доводами скаржника суди не врахували висновки Верховного Суду в постановах:

- від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19 про те, що саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду з позовом був пропущений ним з поважних причин. Однак позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження своєї обізнаності щодо порушення прав держави лише з 15.05.2017, а тому й не довів наявності поважних причин пропуску позовної давності;

- від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі №910/10011/19 (щодо належного та ефективного способу захисту прав позивача та процесуального наслідку обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав); від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 (про те, що у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків); від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц, від 13.11.2019 у справі №826/3115/17, від 14.03.2023 у справі № 922/2905/19 (про те, що один і той же суб`єкт права не може бути одночасно позивачем і відповідачем, бо спір суб`єкта з самим собою є неможливим);

- від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц про те, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення;

- від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 (про те, що прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави), від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (про те, що суд має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави). Скаржник зазначає про відсутність доказів направлення прокурором відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомлення до компетентного органу - Ржищівської міської ради, а отже прокурор не надав цьому органу можливості відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, тобто порушив порядок представництва інтересів держави.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

На предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилається скаржник, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Посилаючись на недоведення прокурором поважності причин пропуску позовної давності, скаржник посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду у справі № 904/3405/19, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність, яка не переривалась до звернення з позовом у цій справі, проте причини пропуску строку звернення до суду є поважними, а тому порушене право позивача підлягає судовому захисту.

Натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій не вирішували питання поважності причин звернення прокурора з позовом, оскільки встановили, що позовну давність прокурор не пропустив.

Отже, фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі, на яку посилається скаржник, і справі, яка переглядається, не є подібними.

У касаційній скарзі також наявні посилання на загальні висновки Верховного Суду, викладені у справах № 338/180/17, № 905/1926/16, № 569/17272/15-ц, № 48/340, № 923/876/16, № 910/3009/18, № 916/1415/19, № 910/2861/18, № 925/642/19, №910/10011/19, № 912/2385/18, № 242/4741/16-ц, № 826/3115/17, № 922/2905/19, щодо застосування конкретного способу захисту цивільного права та щодо належного складу учасників спору.

Проте правовідносини у вказаних справах, на які посилається скаржник, є неподібними із правовідносинами у справі, що розглядається, оскільки в кожній із наведених справ Верховний Суд сформував висновки про належний та ефективний спосіб захисту права, а також визначав належний склад учасників спору в залежності від конкретного предмета та підстав позову, які визначав позивач та конкретного складу учасників кожного окремого спору.

У цій частині суд касаційної інстанції вважає доцільним звернути увагу скаржника на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц вказала, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ та з огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин справ, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.

При цьому відповідач-2 лише цитує окремі абзаци тексту мотивувальних частин відповідних постанов суду касаційної інстанції у наведених справах, проте не зазначає конкретних аргументів щодо неправильного застосування судами у справі, що переглядається, норм права та не викладає суті допущених судами порушень.

Разом із тим підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Отже, цитування скаржником окремих висновків, наведених Верховним Судом, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Посилаючись на неврахування судами висновків Верховного Суду у справах № 912/2385/18, №587/430/16-ц щодо застосування статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в контексті обґрунтування прокурором підстав представництва інтересів держави, відповідач-2 наводить аргумент про те, що прокурор у даній справі не повідомив Ржищівську міську раду про виявлені порушення законності, а отже не надав цьому органу можливості відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави.

Верховний Суд констатує невідповідність доводів касаційної скарги у цій частині змісту стверджуваного скаржником порушення прокурором та судами норм права, оскільки на момент звернення прокурора до суду з позовом у справі № 911/2670/19 органом, уповноваженим на виконання функцій розпорядника спірної земельної ділянки, був Держгеокадастр, щодо якого прокурор і вчиняв визначені статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» заходи з підтвердження підстав представництва. Натомість Ржищівська міська рада була залучена судом першої інстанції в якості позивача в порядку статті 52 ГПК України вже після відкриття провадження у цій справі.

У справі №145/2047/16-ц, на яку також посилається скаржник, розглядався позов про визнання недійсним договору, який, як встановили суди, позивач не підписував. Відмовляючи в позові, суд касаційної інстанції врахував конкретні обставини цієї справи та зазначив, що дійсною метою позову є повернення позивачу земельних ділянок, які перебувають у фактичному користуванні відповідача, тому у позові слід відмовити з підстави обрання позивачем неефективного способу захисту.

Натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили відсутність волевиявлення власника (Держгеокадастру) на передачу відповідачу-1 в користування спірної земельної ділянки та на укладення спірного договору. Разом з тим обидві сторони виконували спірний договір, відомості про цей договір містяться в Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У зв`язку з чим спірний договір не може бути кваліфікований як неукладений, а є оспорюваним.

Таким чином правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником постановах Верховного Суду, є істотно відмінні за нормативно-правовим регулюванням, фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведених до порівняння постановах Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.

Відтак визначений скаржником виключний випадок для касаційного перегляду судових рішень не підтвердився.

Відповідно до положень частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, є не лише неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, можливість касаційного оскарження судових рішень із посиланням у касаційній скарзі на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виникає у поєднанні із виключними випадками, передбаченими у пункті 1 цієї норми, якщо, зокрема суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, на що у касаційній скарзі у даній справі посилався відповідач-2.

Отже, саме лише посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права без підтвердження виключного випадку, передбаченого, зокрема у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не є правовою підставою для касаційного оскарження та касаційного перегляду судових рішень, що також вбачається із положень статті 296 ГПК України.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

Як вказала об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

За вказаних обставин касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача-2 підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

У зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір» не підлягають.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства «Королевич» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.02.2025 і рішення Господарського суду Київської області від 25.03.2024 у справі № 911/2670/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.