Постанова

від 01.04.2025 по справі 643/19016/18

НЕ ВКАЗАНО

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2025 року

м. Харків

справа № 643/19016/18

провадження № 22-ц/818/504/25

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Тичкової О.Ю.,

суддів:Маміної О.В., Пилипчук Н.П.

за участю секретаря судового засіданняВолобуєва О.О.

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

треті особи: Регіональне відділення фонду Державного майна України по Харківській області, ПРАТ «Трест «Південзахіденергобуд», Харківська міська рада, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Коробова Ірина Григорівна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кимлик Наталія Іванівна

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Харків апеляційну скаргу представника Сологубовської А. Е, яка діє в інтересах ОСОБА_1 та апеляцінй скаргу ОСОБА_2 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 22 серпня 2024 року в складі судді Скотаря А.Ю.,-

ВСТАНОВИВ:

У грудні2018року ОСОБА_1 звернувся досуду з позовом,після зміниякого від17.10.2023 ( т.2 а.с. 170 194) просив засвідчити наявність юридичного факту вчинення ОСОБА_4 протиправного одностороннього правочину щодо набуття цивільних прав шляхом звернення до суду з позовом про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 ( надалі Квартира), що мало наслідком визнання за нею права власності рішенням Московського районного суду від 02.06.2011 у справі № 2-4707/11 та засвідчити наявність юридичного факту встановлення протиправності (недійсності) зазначеного правочину рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04.02.2015 у справі № 2-4707/11 про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 ; - визнати недійсним договір купівлі-продажу Квартири № 126 від 15.03.2012 - укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та застосувати наслідки недійсності правочину; - визнати недійсним договір дарування Квартири № 2353 від 21.08.2012 укладений між: ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та застосувати наслідки недійсності правочину; - відновити становище, яке існувало до порушення титульного права позивача ОСОБА_1 шляхом витребування Квартири із незаконного володіння ОСОБА_2 ; - встановити порядок виконання рішення суду шляхом виселення ОСОБА_2 з Квартири та вселення в неї ОСОБА_1 ; - скасувати державну реєстрацію права власності на Квартиру за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 шляхом зобов`язання Департаменту реєстрації Харківської міської ради внести відповідні записи про зазначене скасування записів до Державного реєстру прав.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач зі своєю дружиною ОСОБА_5 мешкає за адресою: АДРЕСА_2 (колишні кімнати № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 ). Ці кімнати в 1980 році отримала його мати ОСОБА_6 , яка працювала муляром-штукатуром на підприємстві ХСУ треста «Південзахіденергобуд» більш ніж 25 років. Позивач вселився до вказаної житлової площі на законних підставах як член сім`ї наймача, набув право користування цими кімнатами. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04.02.2015 у справі № 2-4707/11 задоволено апеляційну скаргу позивача та його дружини, скасовано рішення Московського районного суду м. Харкова від 02.06.2011 в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на Квартиру. Цим же рішенням підтверджена наявність та правомірність належного позивачу права користування Квартирою. 15.03.2012, тобто до ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, ОСОБА_4 продала Квартиру ОСОБА_3 , який у свою чергу 14.09.2012 подарував цю квартиру ОСОБА_2 . Рішенням Господарського суду Харківської області від 31.10.2016 у справі № 922/4841/15 визнані незаконним дії Органу самоорганізації населення «Будинковий комітет «Вулиця Гвардійців Широнінців, 39-Б» щодо перейменування кімнат у вказаному житловому будинку, визнано незаконними дії КП «ХМБТІ» з виготовлення 10.11.2009 технічного паспорту на зазначений будинок. Позивач з дружиною постійно проживав в Квартирі до березеня 2022 року та змушений був залишити м.Харків у зв`язку із початком повномасштабного вторгнення. Під час його відсутності, ОСОБА_2 незаконно вселилась до Квартири. Позивач вважає себе належним наймачем Квартири і просить поновити його право володіння та користування спірним житлом.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 22.08.2024 позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , укладений 15.03.2015 між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кимлик Н.І., реєстровий № 126.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3 , укладений 21.08.2015 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Коробовою І.Г., реєстровий № 2353.

У решті позовних вимог відмовлено.

Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 16.09.2019 - скасовано.

Знято заборону на відчуження квартири АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1358,45 грн у рівних частках по 452,82 грн з кожного відповідача.

Стягнуто з ОСОБА_1 недоплачений при поданні позову до суду судовий збір у розмірі 2832,00 грн.

Рішення обґрунтовано тим, що позовні вимоги про засвідчення наявності юридичних фактів не підлягають задоволенню, оскільки не містить максимально чітко і зрозуміло сформованого визначення способу захисту порушеного права, свободи чи інтересу позивача, не можуть поновити права позивача та мають на меті заперечити право іншої особи на звернення до суду. Вимоги позивача про визнання недійними договору купівлі-продажу та договору дарування підлягають задоволенню оскільки позивач надав суду належні та допустимі докази не відповідності зазначених правочинів вимогам закону. Разом з тим вимоги щодо застосування наслідків недійсності цих правочинів суд вважав неналежним способом захисту прав позивача, оскільки він не був і не є власником спірного майна, а повернення майна відчужувачу не відновить прав позивача. Через відсутність у позивача як до, так і після виникнення спірних правовідносин статусу власника майна, позовна вимога щодо відновлення становища та витребування майна із чужого незаконного володіння також не є належним способом захисту, тому у її задоволенні суд відмовив. Суд позбавлений можливості встановити порядок виконання рішення суду шляхом виселення ОСОБА_2 та вселення ОСОБА_1 через те, що позов про виселення відповідачки та вселення позивача не були предметом судового розгляду, до того ж, підставою для встановлення способу або порядку виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим і встановлення порядку виконання судового рішення не передбачає обрання нового способу захисту порушеного права. Вимоги про скасування державної реєстрації права власності за кожним з відповідачів суд вважав безпідставними та зайвими, оскільки рішення суду про скасування права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 , яке набрало законної сили є підставою для скасування такого запису у реєстрі речових прав. Відповідно рішення про визнання договорів купівлі-продажу та дарування, що набрало законної сили, є підставою для скасування записів про право власності у реєстрі речових прав.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_7 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення у частині відмовлених позовних вимог - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. А саме задовольнити позовні вимоги щодо засвідчення юридичних фактів, відновлення становища, яке існувало до порушення титутульного права (права володіння) позивача ОСОБА_1 шляхом витребування Квартири у ОСОБА_2 , виселити ОСОБА_2 та вселити позивача в спірну квартиру.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, щосуд не повно встановив обставини у справі та дійшов до помилкового висновку про недоведеність позовних вимог в частині відновлення стиановища, яке існувала до порушення титульного права позивача. Апелянт зазначив, що без застосування наслідків недійсності правочину рішення суду є неповним та недієвим. Фактично захист порушеного права позивача на користування спірним майном не відбудеться. Посилаючись на ст.ст.395, 396,398,387 ЦК України апелянт зазначає, що ОСОБА_1 є титульним володільцем спірного майна, оскільки має підставу володіння «з інших підстав»-речове право на чуже майно (титул)-підстава, законність отримання та користування майном-встановлені рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04.02.2015 № 2-407/11. Як законний володілець, ОСОБА_1 володіє рівними правами з власником щодо захисту своїх прав, зокрема на витребування майна із чужого незаконного володіння відповідно до положень гл. 29 ЦК України. Витребування Квартири у останнього власником призведе до припинення дії , яка порушує конституційне право позивача на житло та його речове право( право володіння) Квартирою, що перебуває у власності держави. Апелянт зазначає, що засвідчення юридичних фактів є належним способом судового захисту та не порушує прав інших осіб. Встановлення заявлених у позові фактів необхідне для встановлення недійсності правочину, перевірки доказів і підтвердження обставин, зокрема висновків викладених у рішенні Апеляційного суду Харківської області від 04.02.2025 у справі № 2 - 4707/11, яким відмовлено ОСОБА_4 у визнанні права власності на квартиру. Враховуючи це, суд має застосувати норми матеріального права щодо наслідків недійсного правочину. Також суд безпідставно не розглянув та не задовольнив вимогу про встановлення порядку виконання рішення суду шляхом виселення ОСОБА_2 та вселення ОСОБА_1 зазначена позовна вимога оплачена судовим збором та підлягала розгляду. Апелянт вказує , що позовна вимога витребування майна є похідною вимогою від вимоги про відновлення становища що існувало до порушення права володіння спірним майном, а запропонований суду порядок виконання судового рішення (виселення/вселення) - також не є самостійною позовною вимогою, бо він має похідний характер від основної вимоги відновлення становища що існувало до порушення права володіння майном.

ОСОБА_2 також звернулась з апеляційною скаргою на рішення суду. Посилалась на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апеляційна скарга обгрутована тим, що суд не повно встановив обставини у справі та ухвалив рішення що не відповідає дісним обставинам у справі та вимогам закону. Належних доказів на підтвердження правомірного набуття позивачем права користування Квартирою суду не надано. Спірні кімнати були зайняті позивачем самовільно, без достатніх правових підстав. Про це свідчить і спосіб, який ним було обрано для набуття права власності на кімнати у судовому порядку, а саме на підставі ст134 ЦК України за набувальною давністю. Суд не надав оцінки тому факту, що представник ВАТ «Трест Південзахіденергобуд» у судовому засіданні стверджував про надсилання мешканцям гуртожитку листів із вимогою підтвердити факт проживання, проте ОСОБА_1 на таке звернення не відповів. Також зазначила, що у рішенні від 22.08.2024 судом було встановлено, нікчемність доказу - договору найму житлового приміщення №56 від 01.07.2005 на підставі якого у справі №643/5003/15-ц суд першої інстанції та апеляційної інстанції дійшов висновку про фактичне проживання позивача у спірній квартирі, а тому цей факт не може вважати доведеним. ОСОБА_2 також вказала про відсутність в матеріалах справи належних та допустимих доказів фактичного проживання позивача у спірній квартирі на момент подання позовної заяви та по даний час. Висновки суду про недійність оспорених позивачем правочинів тягне за собою безпідставне позбавлення її як добросовісного набувача належної їй власності. Висновок суду про те, що позивач не є титульним володільцем спірного майна , а отже відсутне порушення його права на майно, має наслідком відмову у задоволенні всіх заявлених ним позовних вимог незалежно від інших встановлених судом обставин. Крім цього, визнання спірних договорів недійсними не призведе до поновлення прав позивача, але порушить право добросовісного набувача ОСОБА_2 на вільне володіння своєю власністю.

Відповідно до ч. 1ст.367ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю - доповідача, заслухавши пояснення представника позивача, ОСОБА_2 та її представника, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційнних скарг в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційні скари підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Як, встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02.06.2011, зокрема, було визнано право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_3 . Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04.02.2015 вказане рішення змінено, і в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання права власності на зазначену квартиру було відмовлено (т. 1, а.с. 31-35).

Рішенням Господарського суду Харківської області від 31.10.2016 визнано незаконним дії Органу самоорганізації населення «Будинковий комітет «вулиці Гвардійців-Широнінців, 39Б» щодо проведення перенумерації кімнат у житловому будинку по АДРЕСА_4 , визнано незаконними дії КП «ХМБТІ» по виготовленню 10.11.2009 технічного паспорту по АДРЕСА_4 (т. 1, а.с. 16-29).

Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 15.03.2012, ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_3 (т. 2, а.с. 243).

21.08.2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, відповідно з яким ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (т. 2, а.с. 213-214).

Згідно з корінцем ордеру на житлову площу в гуртожитку від 21.07.1993 ОСОБА_8 видана житлова площа, а саме кімнати АДРЕСА_5 , на склад сім`ї: ОСОБА_9 та син ОСОБА_1 (т. 2, а.с. 75)

Витягом із протоколу засідання адміністрації та профкому тресту «ПЗЕБ» від 21.07.1993 підтверджується право користування на 2 кімнати № 453, № 456 на склад сім`ї: ОСОБА_6 , син ОСОБА_1 (т. 2, а.с. 76).

Представник третьої особа ПРАТ «Трест «Південзахіденергобуд» Басов С.В. у судовому засіданні позов підтримав та пояснив, що будинок АДРЕСА_4 раніше перебував на балансі підприємства, наразі процедура з передачі його до комунального майна не завершена. Матері позивача ОСОБА_6 , яка перебувала у трудових відносинах з підприємством, дійсно були виділені кімнати у гуртожитку, проте не № 457, № 458, а за іншими номерами. На той час у гуртожитку була практика обміну кімнатами між мешканцями, який додатково не реєструвався, тому ОСОБА_6 , ймовірно, здійснила такий обмін та почала мешкати саме у спірних кімнатах. Позивач, як її син, має право користуватися цими кімнатами. Ордери на кімнати, що видавалися ОСОБА_10 , не є законними, оскільки повноважень на їх видачу вона не мала.

З копії паспорта ОСОБА_1 убачається, що він зареєстрований у АДРЕСА_4 , без зазначення номеру кімнати (т. 1, а.с. 43).

ОСОБА_1 на підтвердження позовних вимог надані копії договору найму жилого приміщення №56 від 01.06.2005, заява свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 ,, довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому примищенні/будинку, осіб від 17.12.2018, згідно з якими він з дружиною постійно мешкає за адресою спірного житла (т. 1, а.с. 45, 50, 51).

ОСОБА_2 на підтвердження заперечень проти позову надані докази: акти обстеження місця проживання від 19.05.2013, 10.10.2013, 16.04.2018, 03.02.2019, 20.06.2019 та довідка-інформація, складених головою ОСББ «Олімп-39» в яких вказано, що в ході обстеження місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , згідно з якими ОСОБА_1 та ОСОБА_5 за вказаною адресою не проживають та останні роки не проживали (т. 1 а.с.119-123).

Згідно копії ордеру на житлову площу в гуртожитку серії СО №043/96 від 25.03.2003 ОСОБА_4 надано право користування кімнатами 457,458 в будинку АДРЕСА_4 на склад сім`ї ОСОБА_4 , та донька ОСОБА_13 , виданого на підставі рішення КП «ЖКХ» «Південзахіденергобуд» від 25.03.2003 (т. 2 а.с. 43).

Згідно договору найму житлового приміщення №112 від 20.06.2007 та договору №86 від 18.06.2007 про надання послуг з утримання будинків і споруд на прибудинковій території, приватний підприємець ОСОБА_10 , на підставі п.1.1. договору про утримання житлового дому (гуртожитку) від 08.02.2005 року, укладеним між ВАТ «Трест «Південзахіденергобуд», передала кімнати АДРЕСА_6 в користування ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 175-176) .

25.08.2012 між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 укладений договір №185 про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (т. 1 а.с. 178-179).

За змістом довідки про склад сім`ї від 19.05.2019 зазначано, що ОСОБА_2 проживає за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а.с. 173).

Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні, наданої ОСОБА_2 , встановлено, що за адресою: АДРЕСА_2 не зареєстровано жодної особи (т. 2, а.с. 77).

Рішенням Харківської міської ради Харківського області виконавчого комітету від 19.12.2007 №1278 виключено будинок АДРЕСА_4 із числа гуртожку та довзволено ВАТ «Трест Південзахіденергобуд» і Московському райвиконкому закріпити за мешканцями займану ними площу у будинку по АДРЕСА_4 та відкрити особисті рахунки в установленому законом порядку (т. 3 а.с. 81)

З копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2011 року №К-38144/10, листування Регіонального відділення ФДМ України по Харківській області, КП «Харківське міськБТІ», наказів Фонду державного майна України (т. 3, а.с. 82-112) вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_4 досі перебуває у державній власності та обліковується на балансі ПРАТ «Трест «Південзахіденергобуд» як позастатутний об`єкт державного житлового фонду. До об`єктів комунальної власності не переданий.

Відповідно до частини четвертоїстатті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина першастатті 2 ЦПК України).

Згідно із частиною першоюстатті 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті15,16 ЦК України).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно доЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина першастатті 13 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієїКонвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 68)].

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)].

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду зауважувала також щодо неможливості оцінки спірних правовідносин лише залежно від того, як позивач сформулював позовну вимогу, і кого вказав відповідачем за цією вимогою. У кожному випадку суд повинен встановити зміст спірних правовідносин (обставини, пов`язані з правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів). Самі по собі предмети позовів і сторони справ можуть не допомогти встановити зміст спору. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказатина змістспірних правовідносин(постановиВеликої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц, від 05 жовтня 2022 року у справі № 906/513/18 , від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17).

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина першастатті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятоїстатті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справ№ 9901/172/20 ), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 , від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 ,від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц , від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 , від 20 червня 2023 року у справі№ 633/408/18.

Застаттею 396 ЦК Україниособа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положеньглави 29 цього Кодексу.

Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно достатті 396 ЦК Україниза допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

За положеннями статті 1 ЖК України, конституційне право на житло забезпечується розвитком і охороною житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєного житла, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.

Статтею 4Житлового кодексу Українивизначено, щодо житлового фонду відносятьсяжилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях на території України. Житловий фонд включає в себе жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд), колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об`єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд), житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів), жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд, квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).

Відповідно до частини першої статті 5 ЖК України державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Договір наймужилого приміщенняукладається уписьмовій форміна підставіордера нажиле приміщенняміж наймодавцем-житлово-експлуатаційноюорганізацією інаймачем громадянином,на ім`яякого виданоордер. Умови договору найму жилого приміщення, що обмежують права наймача та членів його сім`ї порівняно з умовами, передбаченими цим Кодексом, Типовим договором найму жилого приміщення та іншими актами законодавства України, є недійсними ( ст.61 ЖК України).

Відповідно до ст. 63Житлового кодексу УкраїниУкраїни предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.

Згідно вимог ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

До відносин, що випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також нормиЦивільного кодексуУкраїни ( ст. 62 ЖК України).

Відповідно до частини першої статті759ЦКУкраїни за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з частиною першої статті810ЦКУкраїни за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Договір найму житла укладається у письмовій формі (частина перша статті811ЦКУкраїни).

Визначення договору найму (оренди), що надаєтьсяст.759 ЦК України, дозволяє виділити основні характерні риси, які дозволяють розглядати такий договір як самостійний тип цивільно-правових договорів: за договором найму наймодавець здійснює передання майна наймачеві у користування. При цьому слід зазначити, що наймачеві також, передається і право володіння орендованим майном. Тобто він отримує можливість не тільки вилучати корисні властивості майна, але і мати його, бути його титульним (правомірним) володільцем. Наділення наймача статусом титульного володільця дозволяє надавати йому можливість використовувати речово-правові засоби захисту свого права від посягання третіх осіб, у тому числі вимагати повернення майна з чужого незаконного володіння, вимагати усунення перешкод, не пов`язаних з позбавленням володіння тощо. Така можливість надається наймачеві як володільцю майна главою 29 ЦК України.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Відповідно до статей1281ЦПКУкраїни кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття89ЦПКУкраїни).

Судова колегія не погоджується з наданою судом першої інстанції оцінкою доказів належності позивачу права володіння спірною Квартирою ( титулу) на умовах довгору найму житла.

Оскільки матеріали справи свідчать, що житло у вигляді кімнат АДРЕСА_5 було надано матері ОСОБА_1 ОСОБА_6 , яка перебувала у трудових відносинах з підприємством на підставі рішення адміністрації влансика майна та ордеру ( т.2 а.с. 75,76).

Згідно наданих суду першої інстанції пояснень представника ПРАТ «Трест «Південзахіденергобуд» на той час у гуртожитку була практика обміну кімнатами між мешканцями, який додатково не реєструвався, тому ОСОБА_6 , ймовірно, здійснила такий обмін та почала мешкати саме у кімнатах № 457,458, які наразі є квартирою АДРЕСА_7 . ОСОБА_1 з 24 квітня 1992 року зареєстрований у гуртожитку АДРЕСА_4 , а з 27 березня 2002 року в цьому гуртожитку зареєстрована ОСОБА_5 . На ім`я ОСОБА_1 відкрито особистий рахунок, за яким він сплачує комунальні послуги та 01.07.2005 року з ним укладений договір найму кімнат № 457,458 ( т. 1 а.с. 36 46).

Надані відповідачем ОСОБА_2 докази непроживання позивача у спірних кімнатах не є належними та достатніми та не підстверджують фат відсутності у нього права користування Квартирою, а надана суду клопія ордеру на Квартиру на ім`я ОСОБА_4 є недопустимим доказом, оскільки ордер виданий особою, яка не мала права його видавати.

ОСОБА_4 , належних доказів проживання у Квартирі на умовах договору найму суду не надала, право власності на квартиру набула на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 02.06.2011, яке рішенням апеляційного суду Харківської області від 04.02.2015 було скасовано в частині визнання за ОСОБА_4 права власності.

З огляду на викладене позивачеві належить право на захист від порушень, пов`язаних із фактичним володінням житловим приміщенням.

При цьому суд першої інстанції дійшов не обґрунтованого висновку про недоведеність наявного у нього відповідного титулу - речового права володіння об`єктом нерухомого майна.

Відповідно дост. 387 ЦК Українита ч. 3ст. 10 ЦПК Україниособа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц .

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не мають між собою договірних відносин стосовно спірної Квартири та згідно даних Інформації з реєстру права власності на нерухоме майно правов вланості на Квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 що зумовлює використання позивачем речово-правового способу захисту прав.

Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію з приводу неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння).

У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (постанова ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17).

Усталеною також є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим,що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права [постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14- ц (провадження № 14-256цс18), від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)].

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем( постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 , від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 , від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Згідно правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.09.2024 у справі № 918/1031/23 задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна

Як зазначалось, особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання недійсними правочинів на підставі яких було набуто право власності та про скасування державної реєстрації права власності, що виникло на підставі зазначених правочинів, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння нерухомим майном, є віндикаційний позов.

Відповідно до частини першоїстатті 388 ЦК Україниякщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першоїстатті 388 ЦК Українизалежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі№ 6-54цс17).

За змістомстатті 388 ЦК Українивипадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положеннястатті 388 ЦК Українизастосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду Українивід 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Судувід 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження№ 12-104гс19) власник, з дотриманням вимогстатті 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду Українивід 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Добросовісний набувач - це особа, яка набула майно за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Судом встановлено, що право власності у ОСОБА_4 на Квартиру виникло на підставі рішення суду, що в подальшому було скасовано ( т. 1 а.с. 31 34), тобто Квартира вибула з титульного володіння ОСОБА_1 поза його волею.

ОСОБА_4 не маючи правомочностей власника розпорядилась Квартирою продавши її 15.03.2012 ОСОБА_3 , а він 21.08.2012 подарував Квартиру ОСОБА_2 , тобто остання набула право власності на Квартиру підставі безоплатного договору.

Отже, з огляду на встановлені обставини у справі, судова колегія не вважає ОСОБА_2 добросовісним набувачем Квартири і не погоджується з висновокм суду про те, що належним способом захисту порушеного права позивача буде визнання правочинів щодо відчудження Квартири недійсними.

Ефективним способом захисту у спірних правовідносинах є позов про витребування Квартири у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ( віндикаційний позов).

Згідно правового висновку викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2024 у справі№ 914/2848/22 неналежність та неефективність заявленого позивачем способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові.

Тому позовні вимоги про витребування Квартири у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають задоволенню, а у задоволені позову про визнання недійсним договрів купівлі - продажу та дарування Квартири із застосуванням наслідків недійсності правочинів та скасування реєстрації права власності за кожним з відповідачів потрібно відмовити з огляду на неналежність обраного позивачем способу захисту.

Оскільки ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності заявлено не було, питання щодо застосування вказаного строку у спірних правовідносинах судовою колегією не досліджувалось.

Згідно зістаттею 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно достатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістомстатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободне обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання.

Отже, за змістом указаних рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінністатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципівстатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При вирішенні вимогпро виселення ОСОБА_2 та вселенняпозивача успірну квартирусудова колегіязастосовуючи принцип jura novit curia («суд знає закони») та з`ясувавши дійсний намір позивача поновити своє право на житло не погоджується з висновком суду про відсутність підстав для розгляду зазначених вимог по суті.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, апеляційний суд установив наявність правових підстав для задоволення вищезазначених позовних вимог.

Так матеріали справи підтверджують що ОСОБА_1 проживав в спірній квартирі з 1992 року, з цього часу по теперішній час має в ній зареєстроване місце проживання. Факт свого тимчасового не проживання в Квартирі з березня 2022 року позивач пояснює загрозою проживання в м.Харкові після початку повномасштабного вторгнення та незаконним вселенням ОСОБА_2 до спірної картири у 2023 році.

ОСОБА_2 факт свого вселення в Квартиру в 2023 році не заперечувала. Згідно довідки з місця проживання в Квартирі та будинку АДРЕСА_4 не зареєстрована та має інше зареєстроване постійне місце проживання, з навединих вище мотивів Квартира підлягає витребуванню у відповідачки на користь позивача.

Таким чином виселення відповідачки та вселення позивача у Квартиру не позбавить відповідачку права на житло, яким вона забезпечена за іншою адресою та справедливо поновить порушене право на житло позивача, що відповідає вимогам статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Одночасно колегія суддівне вбачаєпідстав длязадоволення позову ОСОБА_1 про встановленняюридичного факту вчинення ОСОБА_4 протиправного одностороннього правочину щодо набуття цивільних прав шляхом звернення до суду та юридичного факту встановлення протиправності (недійсності) зазначеного правочину рішенням Апеляційного суду Харківської області, оскільки встановлення зазначених фактів немає жодних юридичних наслідків для захисту порушеного права позивача.

Таким чином доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про невідповідність висновків суду обставинам у справі та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права знайшли своє часткове підтвердження.

Підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є невідповідність висновків , викладених у рішенні суду обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункти третій , четвертий частини першої статті 376 ЦПК України).

З огляду на викладене, апеляційні скарги підлягають задоволенню частково, а рішення суду підлягає скасуванню з ухваленнм нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною 10 статті 141 ЦПК України передбачено, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково (в частині однієї майнової вимоги та у задоволенні двух немайнових вимог), тому судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 3220,80 (1073,60 х 3) грн та за подачу апеляційної скарги в розмірі 3864,96 підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 2114,40 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 .

Шляхом взаємозаліку зазначених сум з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 4971,36 грн (3220,80 + 3864,96-2114,40).

Керуючись ст. ст.374,376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційна скарга Сологубовської Анжеліки Едуардівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Апеляційна скарга ОСОБА_2 задовольнити частково.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Витребувати у ОСОБА_2 у володіння ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 (реєстраційний номер 35588958).

Виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_3 (реєстраційний номер 35588958).

Вселити ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_3 (реєстраційний номер 35588958).

В задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позову та апеляційної скарги у розмірі 4971,36 (чотири тисячі дев`ятсот сімдесят одна) гривня 36 копійок.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. Ю. Тичкова

Судді Н.П. Пилипчук

О.В. Маміна