Постанова

від 15.04.2025 по справі 916/3515/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2025 рокум. ОдесаСправа № 916/3515/24Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Ярош А.І.,

суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.

секретар судового засідання: Кияшко Р.О.

за участю представників учасників справи:

від Державного підприємства Дослідне господарство Южний Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України: Чабан О.О.

від Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича: Кузнецова Т.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича

на рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 року, суддя в І інстанції Лічман Л.В., повний текст якого складено 26.12.2024, в м. Одесі

у справі №916/3515/24

за позовом: Державного підприємства Дослідне господарство Южний Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича

про визнання договору суборенди недійсним

В С Т А Н О В И В:

В серпні 2024 року Державне підприємство ,,Дослідне господарство ,,Южний Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича, в якій просив визнати недійсним договір суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) № 0106-22 від 01.06.2022 р., укладений між відповідачем як орендарем та позивачем як суборендарем.

В обґрунтування позову посилався про те, що колишніми посадовими особами Підприємства створювалися фіктивні борги для штучного введення державного підприємства у процедуру банкрутства, в т.ч. шляхом укладання договору суборенди, який має бути визнаний судом недійсним, оскільки його зміст суперечить вимогам ч.1 ст.774, ч.2 ст.799 ЦК України, а саме відсутні: основний договір оренди; згода власника майна на передачу його в суборенду; нотаріальне посвідчення оспорюваного правочину.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 у справі №916/3515/24 позов задоволено; визнано недійсним договір суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) №0106-22 від 01.06.2022. Стягнуто з відповідача на користь позивача 2422,20 грн судового збору.

За висновками місцевого господарського суду з матеріалів справи вбачається, що 30.05.2022 ФОП Прошиним С.С. як орендарем укладено в письмовій формі без нотаріального посвідчення ряд договорів оренди транспортних засобів (самоскидів) з фізичними особами без статусу суб`єктів підприємницької діяльності як орендодавцями. В подальшому 01.06.2022 р. між ФОП Прошиним С.С. як орендарем та Підприємством як суборендарем укладено в письмовій формі без нотаріального посвідчення оспорюваний договір суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) № 0106-22.

Суд зазначив, що договори оренди, укладені між ФОП Прошиним С.С. як орендарем та фізичними особами без статусу суб`єктів підприємницької діяльності як орендодавцями, є нікчемними на підставі ч.1 ст.220 ЦК України, оскільки всупереч приписам ч.2 ст.799 ЦК України вони не посвідчені нотаріально.

Таким чином, оскільки нікчемні правочини не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю, ФОП Прошин С.С. не набув в установленому порядку права орендаря транспортних засобів на підставі укладених у письмовій формі без нотаріального посвідчення договорів оренди від 30.05.2022 р.

Враховуючи викладене та те, що відповідач, не будучи належним орендарем майна, не мав законних передумов для передачі його в суборенду, господарський суд визнає недійсним договір суборенди, укладений між сторонами у даній справі, з огляду на що позов підлягає задоволенню.

Не погодившись із зазначеним рішенням, Фізична особа-підприємець Прошин Сергій Сергійович звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 у справі №916/3515/24 скасувати та прийняти нове про відмову у позові.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник зазначає, що договір найму транспортного засобу, як визначено ч.1 ст.799 ЦК України, укладається у письмовій формі. При цьому, вимога щодо нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи не розповсюджується на договір, який укладений фізичною особою, що є суб`єктом підприємницької діяльності, якщо відповідний транспортний засіб використовується такою особою у підприємницькій діяльності, про що було зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2023 у справі №125/1216/20.

Стверджує, що окреме заявлення позовної вимоги про визнання договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, що не було враховано судом першої інстанції при прийнятті рішення, оскільки оспорюваний договір з обох сторін виконувався, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами, зокрема наданих послуг з перевезення та їх часткової оплати.

Наголошує, що договір суборенди транспортних засобів від 01.06.2022 № 0106-22 укладався на підставі договорів оренди, які містяться в матеріалах справи, транспортні засоби передані Відповідачу за актом приймання-передачі та отримана письмова згода від вищевказаних власників на передачу їх в суборенду для здійснення підприємницької діяльності, у т.ч. для вантажних перевезень, що використовуються згідно договорів оренди. З огляду на чинність договорів оренди у період укладання договору суборенди від 01.06.2022, підстави для визнання недійсним договору суборенди №0106-22 від 01.06.2022 відсутні. Суд вийшов за межі позовних вимог в частині визнання нікчемними договорів оренди, оскільки договори оренди не були предметом даного позову.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначає, що відповідач жодним чином не спростував правильність висновків суду першої інстанції щодо нікчемності первісних договорів оренди, оскільки вони всупереч приписам ч.2 ст.799 ЦК України не посвідчені нотаріально.

Позивач вважає, що спірний договір суборенди, укладений саме з метою створення фіктивної заборгованості та з метою створення підстав для виникнення заборгованості, щоб у подальшому розпочати процедуру банкрутства Позивача та звернути стягнення на належне йому майно, а тому Позивач має законний інтерес для визнання вказаного договору суборенди недійсним. Крім того, обставина невідповідності даного договору приписам ЦК України та актами цивільного законодавства підтверджена під час розгляду справи судом першої інстанції.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича на рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 у справі №916/3515/24, призначено справу до розгляду на 04.03.2025 об 11:30 та в подальшому оголошено перерву до 15.04.2025 об 11:00.

До суду від відповідача надійшли письмові пояснення, в яких останній додатково зазначає про відсутність доведеності позивачем факту порушення оспорюваним договором його права та законних інтересів, а також про неефективність заявленого позову без застосування реституції.

В судовому засіданні 15.04.2025 брали участь представники сторін.

Згідно із ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 30.05.2022 ФОП Прошиним С.С. як орендарем укладено в письмовій формі без нотаріального посвідчення ряд договорів оренди транспортних засобів (самоскидів) з фізичними особами без статусу суб`єктів підприємницької діяльності як орендодавцями, а саме: №30/05/-8 з Чайкою В.А. (ЗИЛ-ММЗ, 554 М, номерний знак: НОМЕР_1 ); № 30/05-7 з Підмазком А.А. (ЗИЛ-ММЗ, 554М, номерний знак: НОМЕР_2 ); № 30/05-6 з ОСОБА_1 (ЗИЛ-ММЗ, 554М, номерний знак: НОМЕР_3 ); № 30/0/-4 з Єрзанкіним А.С (ЗИЛ-ММЗ, 4502, номерний знак: НОМЕР_4 ); № 30/10-12 з Гончаренком О.Г. (ЗИЛ-ММЗ, 4502, номерний знак: НОМЕР_5 ); № 30/05-1 з ОСОБА_2 (ЗИЛ-ММЗ, 554М, номерний знак: НОМЕР_6 ); № 30/05-5 з ОСОБА_3 (ЗИЛ-ММЗ, 554М, номерний знак: НОМЕР_7 ); № 30/05-3 з ОСОБА_4 (ЗИЛ-ММЗ, 554М, номерний знак: НОМЕР_8 ); № 30/05-2 з ОСОБА_5 (ЗИЛ-ММЗ, 554М, номерний знак: НОМЕР_9 ).

В матеріалах справи наявні акти приймання-передачі транспортних засобів від 30.05.2022 р. та дозволи від орендодавців про надання їх майна у суборенду.

01.06.2022 р. між ФОП Прошиним С.С. як орендарем та позивачем як суборендарем укладено в письмовій формі без нотаріального посвідчення спірний договір суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) №0106-22.

Згідно з п.1.1 якого у порядку та на умовах, визначених цим договором, орендар зобов`язується передати суборендарю в тимчасове платне володіння та користування вантажний (легковий) автомобіль, визначений у цьому договорі, а також зобов`язується забезпечити своїми силами його керування та технічну експлуатацію, а суборендар зобов`язується прийняти в тимчасове володіння та користування автомобіль під керуванням екіпажу (водія) орендаря, зобов`язується сплачувати орендарю суборендну плату.

Найменування автомобілів та ПІБ водіїв: ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_7 , водій ОСОБА_6 ; ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_6 , водій ОСОБА_2 ; ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_2 , водій ОСОБА_7 ; ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_1 , водій ОСОБА_8 ; ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_4 , водій ОСОБА_9 ; ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_9 , водій ОСОБА_10 ; ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_3 , водій ОСОБА_1 ; ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_8 , водій ОСОБА_11 ; ЗИЛ-ММЗ 554, номер НОМЕР_5 , водій Гончаренко (без ініціалів).

Згідно п. 2.1. Договору суборенди автомобіль використовуватиметься Суборендарем для цілей перевезення.

Пунктом 3.2. Договору суборенди автомобіль передається Суборендарю за його заявкою після її отримання Орендарем до виконання.

Згідно п. 3.3. спірного Договору суборенди передача автомобіля в оренду здійснюється за актом приймання-передачі.

Відповідно до п. 5.1. Договору суборенди розмір суборендної плати з екіпажем становить 3600 грн. за автомобіль на день.

Згідно п. 5.3. Договору суборенди суборендна плата вноситься в строк протягом місяця з початку суборенди, шляхом переведення коштів на банківський рахунок.

Позивач вважає, що договір суборенди підлягає визнанню недійсним на підставі ст.203, ч.1 ст. 215 ЦК України, як такий, що укладений всупереч вимогам ч. 1 ст. 774 ЦК України, ч. 2 ст. 799 ЦК України.

Предметом позову є вимога позивача про визнання недійсним укладеного між сторонами договору суборенди №0106-22 від 01.06.2022.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що основний договір оренди є нікчемний на підставі ч.1 ст.220 ЦК України, оскільки всупереч приписам ч.2 ст.799 ЦК України він не посвідчений нотаріально, отже відповідач, не будучи належним орендарем майна, не мав законних передумов для передачі його в суборенду.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про задоволення позову, з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

В силу статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.

Підстави недійсності правочину встановлені статтею 215 Цивільного кодексу України.

За умовами частин першої, третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Цивільний кодекс України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Правочини можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, а тому у справі про визнання правочинів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.

Невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочин.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №0106-22 від 01.06.2022 є договором суборенди (піднайму).

Згідно з частиною першою статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

В силу частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до статті 774 Цивільного кодексу України передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.05.2022 ФОП Прошиним С.С. як орендарем укладено ряд договорів оренди транспортних засобів (самоскидів) з фізичними особами без статусу суб`єктів підприємницької діяльності як орендодавцями, зокрема, договір №30/05/-8 з Чайкою В.А.; №30/05-7 з Підмазком А.А; № 30/05-6 з Тарнавським В.В; №30/0/-4 з Єрзанкіним А; №30/10-12 з Гончаренком О.Г; №30/05-1 з Єрзанкіним А.С; №30/05-5 з Пащенком О.О; №30/05-3 з Михайленком М.В; №30/05-2 з Чиркиняном Р.В.

Всі вищезазначені договори оренди транспортних засобів були укладені в письмовій формі без нотаріального посвідчення, що не заперечується з боку учасників справи.

В подальшому, як свідчать матеріали справи, на підставі вказаних договорів оренди, ФОП Прошин С.С. вже як орендар укладає договір суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) №0106-22 від 01.06.2022 із позивачем як суборендарем та передає суборендарю в тимчасове платне володіння та користування транспортні засоби, які раніше орендував у фізичних осіб.

З даного приводу, судова колегія зазначає таке.

Як було роз`яснено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідно до частини 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (частина 1 статті 209 ЦК України).

Чинним законодавством України чітко визначено, які правочини підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Отже, договори оренди від 30.05.2022 мали бути нотаріально посвідчені відповідно до вимог ч.2 ст.799 ЦК України.

За приписами частини 1 статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

За таких обставин, вищезазначені договори оренди транспортних засобів, які укладені між ФОП Прошиним С.С. та фізичними особами без статусів суб`єктів підприємницької діяльності як орендодавцями є нікчемними в силу положень частини 1 статті 220 та статті 799 ЦК України.

В ч.1 ст.236 ЦК України закріплено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правочини є безспірно нікчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи.

У свою чергу оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Таким чином, оспорюваним є правочин, який недійсний в силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення.

На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов`язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення, як вже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки.

Вказаний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19.

Враховуючи встановлений судом факт нікчемності основних договорів оренди, судова колегія вважає вірним висновок суду першої інстанції, що ФОП Прошин С.С. не набув в установленому порядку права орендаря транспортних засобів на підставі укладених у письмовій формі без нотаріального посвідчення договорів оренди від 30.05.2022.

Отже, будучи неналежним орендарем майна, ФОП Прошин С.С. не мав законних передумов для передачі його в суборенду, у зв`язку з чим наявні правові підстави для визнання недійсним договору суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) №0106-22 від 01.06.2022.

В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що з огляду на чинність договорів оренди у період укладання договору суборенди від 01.06.2022, підстави для визнання недійсним договору суборенди №0106-22 від 01.06.2022 відсутні; суд вийшов за межі позовних вимог в частині визнання нікчемними договорів оренди, оскільки дані договору оренди не були предметом даного позову.

З даного приводу судова колегія вважає за необхідне зауважити, що нікчемний правочин є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure).

Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого.

Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою відповідно до свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 18.04.2024 у справі №915/1567/21, від 18.09.2024 у справі №904/1710/23, від 11.07.2024 у справі № 905/1081/23.

Визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину

Отже, якщо правочин є нікчемним (недійсним в силу закону), суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону.

Таким чином, безпідставними є аргументи скаржника, що суд вийшов за межі позовних вимог в частині визнання нікчемними договорів оренди.

В апеляційній скарзі скаржник із посиланням на правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2023 у справі №125/1216/20, зазначає, що письмова форма договору суборенди транспортного засобу дотримана, а вимога щодо нотаріального посвідчення не розповсюджується на цей договір, укладений ФОП, який використовує транспортні засоби для цілей підприємницької діяльності.

Так, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для вирішення питання, чи підлягає договір найму (оренди) транспортного засобу, стороною якого є ФОП, нотаріальному посвідченню згідно із частиною другою статті 799 ЦК України, слід виходити не лише із суб`єктного складу відповідних правовідносин, важливим у цьому випадку є також зміст самих правовідносин (у цьому разі договірних відносин оренди транспортного засобу) та чи є такі відносини господарськими. Необхідним є встановлення правового статусу ФОП у цих правовідносинах - чи діє вона у власних інтересах, чи як суб`єкт господарювання, який орендує транспортний засіб з метою його використання у своїй господарській діяльності.

Проаналізувавши висновки, викладені у зазначеній постанові та на яку послався скаржник, суд апеляційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначеній справі не є подібними, виходячи з такого, що у цій справі основний договір оренди був укладений між ФОП Прошиним С.С. як орендарем та фізичними особами без статусів суб`єктів підприємницької діяльності як орендодавцями і є нікчемними в силу положень частини 1 статті 220 та статті 799 ЦК України. В свою чергу нікчемний правочин - є недійсним з моменту його вчинення, не створює жодних юридичних наслідків, а тому ФОП Прошин С.С., будучи неналежним орендарем майна, не мав законних передумов для передачі його в суборенду.

За доводами скаржника, окреме заявлення позовної вимоги про визнання договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, що не було враховано судом першої інстанції при прийнятті рішення.

Судова колегія зазначає, що у відповідності до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Реституція як спосіб захисту порушеного права застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній одержаного ними на виконання цього правочину.

Як вбачається з п. 3.3. спірного Договору суборенди передача автомобіля в оренду здійснюється за актом приймання-передачі.

Пунктом 7.1. Договору суборенди також встановлено, що повернення автомобіля проводиться за актом приймання-передачі, аналогічним тому, який складається при передачі автомобіля від Орендаря в суборенду.

Судова колегія зазначає, що матеріали справи не містять актів приймання-передачі транспортних засобів, складених учасникам спірних правовідносин у відповідності до пунктів 3.3. та 7.1. Договору суборенди, що свідчить про те, що фактично передача об`єкта суборенди за спірним договором не відбувалася. Доказів протилежного Відповідачем не надано.

Наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Якщо ж одна зі сторін не виконала своє зобов`язання за договором, який був визнаний недійсним, вона не може вимагати повернення переданого за договором, оскільки нею такі дії не вчинялися.

У даному випадку, оскільки акт приймання-передачі не підписано, майно фактично не передано, а отже, відсутнє одержання майна відповідачем, що виключає можливість застосування реституції.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц).

Положення частини 2 ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи ст. 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 р. у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 р. у справі № 363/1834/17).

З огляду на викладене, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права (визнання недійсним договору суборенди) є єдиним ефективним способом захисту права позивача, спрямованим на усунення правової невизначеності у його та відповідача правовідносинах, а також спрямованим на забезпечення процесуальної економії з метою попередження ініціювання відповідачем необґрунтованих позовів.

З огляду на викладене, твердження апелянта про обрання позивачем не ефективного способу захисту права відхиляються колегією суддів.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі порушення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 у справі №916/3515/24.

За таких обставин, апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича на рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 у справі №916/3515/24 задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі залишається без змін.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича на рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 у справі №916/3515/24 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 у справі №916/3515/24 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі статтями 286-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 21.04.2025.

Головуючий суддяА.І. Ярош

Судді:Г.І. Діброва

Н.М. Принцевська