Рішення

від 14.04.2025 по справі 640/2216/22

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2025 рокуСправа №640/2216/22

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві, третя особа: Дарницький відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування вимоги №Ф-32045-17У від 17.05.2019р., -

УСТАНОВИВ:

12.01.2022р. (згідно відомостей Укрпошта) ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у м. Києві, третя особа: Дарницький відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та просить:

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 17.05.2019р. №Ф-32045-17У, видану Головним управлінням ДПС у м. Києві;

- відшкодувати позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати у формі судового збору у розмірі 992 грн. 40 коп. та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4000 грн. 00 коп.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що вона не погоджується із оспорюваною вимогою, вважає її протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки вона була зареєстрована фізичною особою-підприємцем з 14.01.2000р. та не подавала реєстраційну картку державному реєстратору про включення відомостей про ФОП до ЄДР, так як не бажала здійснювати підприємницьку діяльність і весь цей час, з 2004 року вона не отримувала жодних доходів від підприємницької діяльності та такої діяльності не здійснювала; 27.10.2021р. позивач звернулася до державного реєстратора одночасно із двома заявами, а саме: про включення інформації про ФОП до ЄДР та про припинення підприємницької діяльності, на підставі яких до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців були внесені відповідні записи. В обґрунтування своєї правової позиції позивач посилається на постанови Верховного Суду. У додаткових поясненнях у справі від 28.02.2025р. позивач посилається на те, що вона не здійснювала підприємницької діяльності з 1 січня 2017 року по травень 2019 року (за який винесено оспорювану постанову), більш того, в період з 28 листопада 2017 року по 16 серпня 2018 року позивач перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Соваж-Плюс», під час яких саме роботодавець здійснював нарахування та сплату ЄСВ відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (а.с.81-84).

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.01.2022р. було відкрито провадження у даній справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с.56-57).

В подальшому, 04.02.2025р., на виконання положень п.2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України №2825-ІХ, наведена справа надійшла до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду та згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, вказану справу було передано для розгляду судді Конєвій С.О. (а.с.70).

Ухвалою суду від 11.02.2025р. було прийнято дану справу до свого провадження, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов`язано, зокрема, відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати обґрунтований розрахунок ЄСВ за оспорюваною вимогою та зазначити період, за який вона нарахована та докази подання позивачем звітності за спірний період, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.; третю особу надати суду письмові пояснення по суті позову, з урахуванням вимог ст.176 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.72).

Ухвалу від 11.02.2025р. про прийняття даної справи до свого провадження відповідач та третя особа отримали 13.02.2025р. в свій електронний кабінет згідно до вимог ст.ст. 18, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому останні вважаються повідомленими належним чином з урахуванням наведених норм Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними в матеріалах справи (а.с.75,76).

Разом з тим, на виконання вимог ухвали суду від 11.02.2025р. відзиву на позов та письмових пояснень відповідно у встановлений ухвалою строк суду не надали.

У відповідності до положень ч.6 ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Отже, рішення у даній справі приймається 14.04.2025р., тобто у межах строку, встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи у порядку письмового провадження, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

ОСОБА_1 з 20.01.2000р. була зареєстрована як суб`єкт підприємницької діяльності фізична особа за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності та не оспорюється сторонами (а.с.26-27,93-94).

При цьому, згідно Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що щодо позивача 27.10.2021р. була проведена державна реєстрація включення відомостей про фізичну особу-підприємця, а 28.10.2021р. припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за її рішенням (а.с.90-91).

17.05.2019р. Головним управлінням ДФС у м. Києві станом на 30.04.2019р. було сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-32045-17У на загальну суму заборгованості зі сплати єдиного внеску 21030,90 грн., що підтверджується змістом копій відповідної вимоги та корінця до неї (а.с.43).

Правомірність прийняття вищенаведеної оспорюваної вимоги від 17.05.2019р. №Ф-32045-17У про сплату боргу (недоїмки) на суму 21030,90 грн. є предметом розгляду у даній справі.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача повністю, виходячи з наступного.

Спірні правовідносини регулюються нормами Податкового кодексу України (далі ПК України, в редакції чинній на момент прийняття оспорюваної вимоги) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі Закон №2464, в редакції чинній на момент прийняття оспорюваної вимоги) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

1 січня 2017 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України від 06.12.2016 № 1774-VIII (далі - Закон №1774), яким внесені зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464 щодо нарахування єдиного внеску його платниками.

Відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464 (у редакції Закону №1774 зі змінами, внесеними Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій від 03.10.2017 №2148-VIII) єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (частини восьма, дванадцята статті 9 Закону №2464).

Таким чином, з 1 січня 2017 року фізичні особи - підприємці, крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування, зобов`язані нараховувати та сплачувати єдиний внесок для забезпечення отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, в розмірі, який не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску, визначеного у відповідності із Законом №2464.

Згідно з абзацами першим, третім - п`ятим частини четвертої статті 25 Закону №2464 орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.

Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.

У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.

У справі, що розглядається, спірним є питання щодо статусу платника єдиного внеску у позивача відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464 і, як наслідок, щодо її обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у період з 01.01.2017 по 31.05.2019 (період, за який винесено оспорювану вимогу контролюючим органом не визначено).

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_1 була зареєстрована суб`єктом підприємницької діяльності 14.01.2000р. (а.с.26-27,93-94).

Разом з тим, доказів того, що після набрання чинності Законом України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців позивач отримала свідоцтво нового зразка та здійснювала підприємницьку діяльність у період з 01.01.2017 по 31.05.2019 (спірний період) матеріали справи не містять, а згідно Витягу з ЄДРПОУ вбачається, що щодо позивача 27.10.2021р. була проведена державна реєстрація включення відомостей про фізичну особу-підприємця, а 28.10.2021р. припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за її рішенням (а.с.90-91).

Так, відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття оспорюваної вимоги) фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття оспорюваної вимоги) визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

1 липня 2004 року набрав чинності Закон України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців від 15.05.2003р. №755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).

Відповідно до частини першої статті 42 Закону №755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII Прикінцеві положення цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).

3 березня 2011 року набрав чинності Закон №2390-VI, яким внесені зміни до Закону №755-IV.

Пунктами 2-4 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Водночас пунктом 8 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI, закінчився 3 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.

Натомість відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року №1155-VII Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру (далі - Закон №1155-VII).

Цим Законом пункт 2 розділу VIII Прикінцеві положення Закону №755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з ЄДР.

Законом № 1155-VII також були виключені пункти 2-4 і 7-9 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI.

Оскільки статус ФОП є формою реалізації особою конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації особою цього права в умовах нормативно-правового регулювання, чинного з 1 січня 2004 року, виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Водночас зміни у процедурі адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.

Відповідна правова позиція також узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 01.07.2020р. у справі № 260/81/19, Верховного Суду, викладеною у його постанові від 16.03.2021р. у справі №280/2854/20.

Відповідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосування норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відсутність підтвердження у позивача у спірний період з 01.01.2017р. по 31.05.2019р. статусу ФОП у спосіб і в порядку, які встановлені Законом №755-IV, що, у свою чергу, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом, відповідно, підстав для нарахування позивачеві єдиного внеску за оспорюваною вимогою №Ф-32045-17У від 17.05.2019р. на суму 21030,90 грн. немає, а тому така оспорювана вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 17.05.2019р. є протиправною та підлягає скасуванню.

Також і відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи Серков проти України (заява №39766/05), Щокін проти України (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Однак, відповідачем не надано суду ані відзиву на позов, ані жодних доказів правомірності прийняття оспорюваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) з урахуванням обставин, встановлених судом, доказів наданих позивачем, аналізу наведених норм чинного законодавства, яким регулюються спірні правовідносини та позиції Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, яка наведена вище.

В той же час, позивачем надано достатньо доказів та наведені підстави, які свідчать про протиправність оспорюваної вимоги відповідача у відповідності до вимог ст.72-77 Кодексу адміністративного судочинства України, які не спростовані відповідачем жодними належними та допустимими доказами.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши правомірність прийняття відповідачем оспорюваної вимоги згідно до вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, суд приходить до висновку, що при прийнятті оспорюваної вимоги відповідач діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, необґрунтовано, без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), у зв`язку із чим оспорювана вимога підлягає визнанню протиправною та скасуванню.

Окрім того, при прийнятті даного рішення, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява №65518/01 від06.09.2005; п.89), "Проніна проти України" (заява №63566/00 від18.07.2006; п.23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04 від10. 02.2010; п.58), яка полягає у тому, що принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) 09.12.1994, п.29).

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню в повному обсязі.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При цьому, за приписами п.1 ч.3 ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Виходячи з наведеного, наявність підстав для задоволення даного адміністративного позову у повному обсязі, а також і відсутність від відповідача клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, слід стягнути з бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Головного управління ДПС у м. Києві на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 992 грн. 40 коп., понесені позивачем згідно квитанції №1269-5466-6741-2079 від 11.01.2022р. (а.с.13,102), а також і витрати на правничу допомогу у розмірі 4000,00 грн., згідно наявних у справі доказів (а.с.44-53,61-66).

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві, третя особа: Дарницький відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування вимоги №Ф-32045-17У від 17.05.2019р. задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) №Ф-32045-17У від 17.05.2019р. на суму 21030,90 грн. (двадцять одна тридцять гривень 90 коп.).

Стягнути за рахунок з бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19; код ЄДРПОУ 44116011) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 992 грн. 40 коп. (дев`ятсот дев`яносто дві гривні 40 коп.) та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000 грн. 00 коп. (чотири тисячі гривень 00 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва