Рішення

від 08.04.2025 по справі 910/349/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.04.2025Справа № 910/349/23

За позовом ОСОБА_1

до Федерації велосипедного спорту України

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:

ОСОБА_2 (третя особа 1),

ОСОБА_3 (третя особа 2),

Громадська спілка "Українська федерація велосипедного спорту України" (третя особа 3),

про визнання рішення недійсним.

Суддя Мандриченко О.В.

Секретар судового засідання Рябий І.П.

Представники:

Від позивача: Король Д.В., адвокат, ордер серії АА № 1247230 від 30.10.2022;

Від відповідача: Раєцький А.О., адвокат, ордер серії АМ № 1060539 від 14.11.2023;

Від третьої особи 1: Дацко Ю.В., адвокат, ордер серії АІ № 1359618 від 06.03.2023;

Від третьої особи 2: не з`явилися;

Від третьої особи 3: не з`явилися.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Федерації велосипедного спорту України, в якому просить визнати недійсним рішення звітно-виробничої Конференції Федерації велосипедного спорту України від 15.11.2022, які оформлені протоколом № 16 від 15.11.2022.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачем було скликано та проведено конференцію, на якій прийнято рішення, оформлені протоколом № 16 від 15.11.2020 з численними порушеннями вимог законодавства України та статуту Федерації велосипедного спорту України, що є порушенням інтересів позивача, як члена вказаної федерації.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.01.2023 відкрито провадження у справі № 910/349/23, вирішено проводити розгляд за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 07.02.2023.

25.01.2023 Федерація велосипедного спорту України подала відзив на позовну заяву, в якому просила задовольнити позов.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2023 постановлено, зокрема залучити до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Громадську спілку "Українська федерація велосипедного спорту України". Підготовче засідання відкладено до 07.03.2023.

07.03.2023 від ОСОБА_2 надійшли письмові пояснення по суті спору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.03.2023 витребувано у третьої особи 1 ( ОСОБА_2 ) оригінал положення про порядок обрання делегатів для участі у Конференції Федерація велосипедного спорту України 15.11.2022, затвердженого рішенням президії Федерація велосипедного спорту України від 14.10.2022; оригінал рішення звітно-виборчої Конференції громадської організації Федерації велосипедного спорту України від 15.11.2022, які оформлені протоколом від 15.11.2022; інформацію щодо адреси місця реєстрації першого віце-президента Федерації велосипедного спорту України ОСОБА_3 .

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.03.2023 постановлено витребувати у третьої особи 1 ( ОСОБА_2 ) оригінал (для огляду) та належним чином засвідчену копію рішення Президії громадської організації Федерація велосипедного спорту України від 14.10.2022.

У підготовчому засіданні 18.04.2023 представником третьої особи 1 було подано до суду документи на виконання вимог ухвали суду від 21.03.2023, зокрема оригінал (для огляду) та належним чином засвідчену копію рішення Президії громадської організації Федерація велосипедного спорту України від 14.10.2022.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.04.2023 вирішено зупинити провадження у справі № 910/349/23 до набрання законної сили судовим рішенням Господарського суду міста Києва за наслідками розгляду справи № 757/230/20.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.06.2024 вирішено поновити провадження у справі № 910/349/23, а підготовче засідання призначити на 09.07.2024.

04.07.2024 від ОСОБА_1 надійшла заява про зміну підстав позову та клопотання про долучення письмових доказів, в якому заявник просив поновити строк на подання таких доказів.

У підготовчому засіданні 09.07.2024 судом розглядалася заява ОСОБА_1 про зміну підстав позову.

Відповідно до ч. 3 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

Тобто, процесуальним законодавством чітко передбачено термін подання заяви про зміну підстав позову після спливу якого позивачем така заява не може бути подана, та, відповідно, не можу бути розглянута судом.

Враховуючи те, що у даній справі підготовче засідання не закрито, а розгляд справи по суті не розпочато, то суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив здійснювати розгляд позову з урахуванням заяви про зміну підстав позову в її редакції.

15.08.2024 від Федерації велосипедного спорту України надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішеннями у справах № 910/14453/22 та № 910/11743/22.

16.08.2024 Федерація велосипедного спорту України подала до господарського суду відзив на позовну заяву, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, в якому просила відмовити у задоволенні позовних вимог.

26.08.2024 ОСОБА_2 подав до господарського суду пояснення по суті спору з урахуванням заяви про зміну підстав позову.

У підготовчому засіданні 01.10.2024 судом розглядалося клопотання ОСОБА_1 про долучення письмових доказів, в якому заявник просив поновити строк на подання таких доказів.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.

Враховуючи наведене, суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив поновити пропущений строк на подання доказів та долучив їх до матеріалів справи.

Також у підготовчому засіданні 01.10.2024 судом розглядалося клопотання Федерації велосипедного спорту України про зупинення провадження у справі.

Як встановлено п. 5 ч. 1 ст. 227 Господарського процесуального кодексу України, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Суд вказує, що у нього відсутня можливість посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Враховуючи наведене, судом, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалено відмовити у задоволенні клопотанні про зупинення провадження у справі, оскільки встановлені у справах № 910/14453/22 та № 910/11743/22 обставини не впливають на збирання та оцінку доказів у даній справі, які господарський суд може встановити самостійно.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/349/23 до судового розгляду по суті.

Під час розгляду спору по суті 08.04.2025 представник ОСОБА_1 підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.

Представник Федерації велосипедного спорту України у судовому засіданні 08.04.2025 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.

У судовому засіданні 08.04.2025 представник ОСОБА_2 надав пояснення по суті спору.

У судове засідання 08.04.2025 представники ОСОБА_3 та Громадської спілки "Українська федерація велосипедного спорту України" не з`явилися, про дату, час та місце слухання справи були повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили. Будь яких клопотань про відкладення розгляду справи до суду від учасників справи не надходило.

Згідно з частинами 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 року, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представників ОСОБА_3 та Громадської спілки "Українська федерація велосипедного спорту України" не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

08.04.2025 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

15.11.2022 відбулося засідання звітно-виробничої конференції Федерації велосипедного спорту України (далі також - відповідач, Федерація, ФВСУ), порядком денним якого було:

- вибори Президента ФВСУ;

???- вибори Першого Віце-президента;

???- звіт Президента ФВСУ Грівка А.А. за 2022 рік;

???- фінансовий звіт ФВСУ за 2022 рік;

???- різне:

1. Звіти тренерів;

2. Внесення змін до Статуту ФВСУ і затвердження Статуту ФВСУ у новій редакції;

3. Надання повноважень представництва Громадській спілці "Українська федерація велосипедного спорту" (ЄДРПОУ: 44285637);

4. Державна реєстрація відповідних змін до відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у встановленому законодавством порядку.

За наслідком вказаного засідання, було прийнято рішення, яке оформлені протоколом № 16 від 15.11.2022.

ОСОБА_1 (далі також - позивач), вказує, що він є членом Федерації, а рішення відповідача від 15.11.2022, оформлене протоколом № 16 порушує його права, прийняте з порушенням законодавства та статуту Федерації та підлягає визнанню недійсним.

За твердження позивача: ФВСУ не оголошувала про місце, дату та час проведення, проект порядку денного Конференції ФВСУ, що відбулась 15.11.2022, на вебсайті velosport.org.ua; на Конференції ФВСУ були присутні делегати від 11 областей України, хоча ФВСУ має лише 2 відокремлені підрозділи без статусу юридичної особи; рішення Президії від 14.10.2022, оформлене протоколом № 15 від 14.10.2022 ("рішення Президії від 14.10.2022"), на підставі якого скликали рішення Конференції ФВСУ від 15.11.2022, суперечить законодавству України та Статуту ФВСУ.

Відповідач, у відзиві на заяву про зміну підстав позову, заперечуючи проти задоволення позовних вимог вказує, що позивач не був членом ФВСУ станом на 15.11.2022, а тому у нього немає права на звернення до суду, оскільки Господарський суд міста Києва у рішенні від 28.05.2024 у справі № 910/14453/22 визнав недійсним та скасував наказ позивача про призначення Солнцева О.В. на посаду Генерального директора ФВСУ № 2 від 01.07.2022 (додаток № 9).

Таким чином, на думку відповідача, Солнцев О. В. не займав посаду Генерального директора ФВСУ станом на 15.11.2022, оскільки суд визнав недійсним та скасував наказ позивача про призначення Солнцева О.В. на посаду Генерального директора ФВСУ № 2 від 01.07.2022та не мав повноважень складати та підписувати листи від імені ФВСУ, оскільки не займав посаду Генерального директора ФВСУ та загалом жодної іншої посади у ФВСУ.

Відповідач наголошує на тому, що єдиним допустимим доказом правового статусу члена ФВСУ, в розумінні ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, є членський квиток/ліцензія ФВСУ, як це передбачено відповідними положеннями Статуту, а копія протоколу засідання позачергової Конференції ФВСУ № 7 від 20.07.2018, копії платіжних доручень № 1194297580 та № 2037224320, копія листа Генерального директора ФВСУ Солнцева О. В. від 17.07.2019 № 396/1 є неналежними доказами, що не відповідають вимогам ст. 76 Господарського процесуального кодексу України.

Також відповідач зазначає, що свої позовні вимоги позивач також обґрунтовує тим, що протокол № 15 від 14.10.2022, яким оформлено рішення Президії ФВСУ від 14.11.2022, не містить персональний перелік осіб, які брали участь у засіданні Президії ФВСУ, що свідчить про відсутність повноважень таких членів; засідання Президії ФВСУ, що відбулось 14.10.2022, було проведене у форматі опитування, хоча Статут ФВСУ не передбачає такого формату проведення засідання Президії ФВС, однак, за твердженнями відповідача рішення Президії ФВСУ від 14.10.2022 не є предметом спору у даній справі та є дійсним.

ОСОБА_2 (далі також - третя особа 1), надаючи пояснення по суті спору вказував, що у нього були наявні повноваження на проведення засідання Президії відповідача 14.10.2022та ініціювання скликання Конференції 15.11.2022, а підстави для визнання недійсним рішення відповідача від 15.11.2022, оформлене протоколом № 16 відсутні.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч. 1 ст. 3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і ст. 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним оскаржуваного рішення повинно бути доведено суду обставини порушення його прав та законних інтересів унаслідок прийняття вказаного рішення, невідповідність прийнятого рішення вимогам чинного законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси позивача буде відновлено.

Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Як встановлено судом, 13.05.1998 було створено та зареєстровано Громадську організацію "Федерація велосипедного спорту України".

02.11.2016 черговим засіданням конференції Громадської організації "Федерації велосипедного спорту України" затверджено нову редакцію статуту організації (далі також - Статут).

Відповідно до п. 1.1. Статуту, Громадська організація "Федерація велосипедного спорту України" є всеукраїнською громадською організацією спортивної спрямованості, яка об`єднує спортсменів, тренерів, суддів, інших фахівців досягненні мети і завдань, передбачених статутом.

Федерація діє на засадах добровільності, спільності інтересів, рівноправності її членів (учасників), самоврядування, законності та гласності, обов`язковості виконання рішень, прийнятих згідно зі статутом (п. 1.2. Статуту).

Відповідно до п. 1.3. Статуту, федерація є всеукраїнською громадською організацією зі статутом юридичної особи, діяльність якої поширюється на територію всієї України. Федерація створена та здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України, Законів України "Про громадські об`єднання" та "Про фізичну культуру і спорт", інших законів та нормативно-правових актів України, а також цього статуту.

Рішення керівних органів федерації, видані в межах її компетенції, обов`язкові для виконання всіма її членами (п. 1.6. Статуту).

Відповідно до п. 3.1. Статуту, основною метою діяльності федерації є сприяння розвитку видів велосипедного спорту в Україні, підвищенню ролі фізичної культури та спорту у всебічному і гармонійному розвитку особистості, зміцненню здоров`я громадян, формуванню та пропагуванню здорового способу життя, фізичного та духовного розвитку як своїх членів, так і всього населення України; сприяння розвитку велосипедного спорту в Україні в цілому і захист законних прав та інтересів кожного окремого члена федерації, а також сприяння утвердженню міжнародного авторитету України, як велосипедної держави у світовому співтоваристві.

Відповідно до п. п. 4.1., 4.2. Статуту, членство у федерації є добровільним і не накладає на її членів ніяких обмежень щодо підприємницької, громадської та будь-якої іншої діяльності, що не заборонена законодавством. Кількість членів федерації необмежена.

Пунктом 5.1. Статуту визначено, що органами управління федерації є: конференція, президія, президент, перший віцепрезидент, дирекція, ревізійна комісія.

Відповідно до п. 5.2. Статуту, вищим керівним статутним органом федерації є конференція федерації, яка скликається не рідше, ніж один раз на рік.

Президент федерації очолює федерацію в період між конференціями і здійснює поточне керівництво всіма напрямками її діяльності протягом строку, встановленого цим статутом, та відповідно до своїх повноважень. Президентом федерації може бути обрана будь-яка дієздатна особа, яка є громадянином України і членом федерації. Президент обирається конференцією строком на чотири роки та є вищою посадовою особою, яка очолює федерацію (п. п. 5.4.1.-5.4.3 Статуту).

Відповідно до п. 5.5.1. Статуту, перший віцепрезидент федерації обирається конференцією за подання президента федерації.

За висновками суду, позивачем всіх обов`язкових складових предмету доказування у розглядуваному спорі належними та допустимими у розумінні ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами не доведено.

Суд зазначає, що предметом спору у справі є визнання недійсними рішення звітно-виробничої Конференції Федерації велосипедного спорту України від 15.11.2022, оформлене протоколом № 16.

Однак, суд акцентує увагу позивача, що застосуванню певного способу захисту передує встановлення порушення матеріального права позивача, а саме порушення його прав та законних інтересів унаслідок прийняття оскаржуваного рішення.

Тобто, у даному випадку право та його порушення повинні перебувати у логічній та часовій послідовності, а саме первинним є виникнення у позивача відповідного матеріального права, законного інтересу та наступне його порушення, невизнання, оспорення.

З матеріалів справи вбачається, що 20.08.2019 на засіданні позачергової конференції громадської організації "Федерації велосипедного спорту України" прийнято рішення, оформлене протоколом №3, про визнання роботи ОСОБА_1 , як президента федерації, незадовільною та про припинення повноважень президента ОСОБА_1 з 20.08.2019 відповідно до частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України.

Також судом встановлено, що за результатами розгляду справи про оскарження вказаного рішення, рішенням Господарського суду міста Києва від 25.07.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.11.2023 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2024 у справі №757/230/20-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Таким чином, як на момент звернення до суду з даним позовом так і під час розгляду справи та ухвалення рішення судом, ОСОБА_1 не був президентом федерації, а отже, у нього відсутнє матеріальне право, яке підлягає захисту. Суд зазначає, що захисту підлягає лише наявне право, проте за обставин даної справи та враховуючи наявність чинного рішення про припинення повноважень президента, судом не встановлено взагалі наявність у позивача права на управління юридичною особою-відповідача, та як наслідок - можливість порушення такого права будь-яким чином.

Також, під час розгляду справи судом не встановлено, що ОСОБА_1 є індивідуальним членом Федерації велосипедного спорту України (не в складі виконавчого органу).

Зокрема, статутом відповідача передбачено, що індивідуальним членом може бути громадянин України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, особа віком від 14 років, яка заявила про своє бажання приймати участь в діяльності федерації та взяла на себе обов`язок виконувати передбачені статутом федерації обов`язки, визнає принципи, мету, завдання та статут федерації, сплачує відповідні вступні та членські внески (п. 4.4. Статуту).

Відповідно до п. 4.6. Статуту, прийом індивідуальних членів до федерації та вихід з неї здійснюється на підставі поданої письмової або електронної заяви, яка має містити інформацію про прізвище, ім`я, по-батькові, дату народження, адресу проживання та реєстрації, контактний телефон, електронну адресу. До заяви додається фотокартка розміром 3 см х 4 см.

Рішення про прийом до складу членів федерації та/або вихід з неї (припинення членства, виключення, позбавлення) приймається відповідним рішенням дирекції (п. 4.10. Статуту).

Всупереч вимог ст. 13 та ст. 74 Господарського процесуального кодексу України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень) позивач доказів наявності у нього членства у федерації - не надав; матеріали справи не містять визначені пунктами 4.6. та 4.10. статуту відповідача документи, які б надати можливість суду встановити що позивач є індивідуальним членом відповідача і як наслідок - встановити порушення прав позивача, зокрема, як індивідуального члена.

Суд вказує, що лист ФВСУ від 31.10.2022, який підписаний генеральним директором відповідача, ОСОБА_4 та на який посилається позивач у позовній заяві в якості підтвердження членства федерації суд також не приймає до уваги, оскільки в матеріалах справи відсутні документи, визначені пунктами 4.6. та 4.10. статуту які б підтверджували набуття позивачем статусу індивідуального члена федерації.

При цьому суд вказує, що рішенням Господарського суду міста Києва від 28.05.2024 у справі № 910/14453/22 визнано недійсним та скасовано наказ президента Федерації велосипедного спорту України від 01.07.2022 №2 про призначення Солнцева Олексія В`ячеславовича генеральним директором Федерації велосипедного спорту України.

Вказане рішення набрало законної сили, а тому обставини встановлені у ньому не підлягають повторному доказуванню в силу ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Тобто, з наведеного вбачається, що ОСОБА_4 не мав повноважень підписувати вказаний лист та засвідчувати факт наявності членства позивача у Федерації.

З урахуванням наведеного вище суд зазначає, що відсутність права, на захист якого подано позов, є беззаперечною та виключною підставою для відмови судом в задоволенні позовних вимог.

Верховним Судом неодноразово, зокрема, у постановах від 13.05.2021 по справі №910/6393/20, від 08.06.2021 по справі №910/11203/20, від 08.09.2021 по справі №913/690/20, від 21.12.2021 по справі №917/713/19, від 23.12.2021 по справі № 924/1351/20 (924/620/20) вказано, що відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Такої ж позиції дотримується Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17.

Також, суд зважає на те, що Верховний Суд неодноразово зазначав, що встановивши те, що відсутність порушених прав і законних інтересів позивача, суди попередніх судових інстанцій за відсутності необхідності вдалися також й до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, не врахували того, що встановлена ними відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові. Подібні позиції викладені у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20.

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді у судових засіданнях всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

З урахуванням положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається на позивача.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 22.04.2025.

Суддя О.В. Мандриченко