Рішення від 24.04.2025 по справі 910/576/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.04.2025Справа № 910/576/25

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Мандриченка О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін,

справу № 910/576/25

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Буг Поділля"</a>;

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта"</a>;

про стягнення 1 124 489,06 грн.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Буг Поділля"</a> звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом, в якому просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта"</a> 968 200,69 грн основного боргу, 123 581,75 грн інфляційного збільшення та 32 706,62 грн 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов укладеного між сторонами договору поставки № 30/06/23/1 від 30.06.2023.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 відкрито провадження у справі № 910/576/25 та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.02.2025 продовжено Товариству з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта"</a> строк на подання відзиву на позовну заяву у справі № 910/576/25 до 21.02.2025.

24.02.2025 (документ сформовано в системі "Електронний суд" 21.02.2025) Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта"</a> подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову повністю.

27.05.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Буг Поділля"</a> подало до господарського суду відповідь на відзив Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта"</a> на позовну заяву.

03.03.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта"</a> подало до господарського суду заперечення на відповідь Товариства з обмеженою відповідальністю "Буг Поділля"</a> на відзив на позовну заяву.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

30.06.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Буг Поділля" (далі також - позивач, покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта" (далі також - відповідач, постачальник) укладено договір поставки товару № 30/06/23/1 (далі - договір), згідно з п. 1.1. якого, постачальник зобов`язується передати, а покупець отримати і оплатити товар ПД 3*2*0,16, в кількості та асортименті, які вказані в рахунках, оформлених накладних.

Відповідно до п. 2.1. договору, ціна за одиницю товару, що поставляється за цим договором, визначена сторонами та зазначається у накладних, які є невід`ємною частиною цього договору та узгодженими сторонами відповідно до цього договору.

Як визначено п. 3.1., 3.2. договору, поставка товару здійснюється на умовах даного Договору та відповідно до діючого законодавства. Умови поставки: Умови поставки: СРТ (Інкотермс - 2010) складу Покупця м. Хмельницький, вул. Геологів 2Е, або склад №1 компанії перевізника ТОВ "НОВА ПОШТА"/ТОВ "ДЕЛІВЕРІ"/ПП "НІЧНИЙ ЕКСПРЕС" у м. Хмельницький якщо інше не встановлено у додатках (специфікаціях) до договору.

Поставка товару здійснюється постачальником протягом 5 (п`яти) календарних днів, з моменту отримання підтвердження замовлення від покупця (п. 3.3. договору).

За умовами п. 5.1., 5.2. договору, оплата за товар здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника на підставі рахунків, що виставлені на адресу покупця на умовах оплати на день отримання товару. Датою поставки товару вважається дата передачі товару, вказана у видатковій накладній, підписаній сторонами.

Договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін і діє до 31.12.2023 року, а в частині виконання зобов`язань - до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. У разі відсутності письмових заяв з приводу розірвання договору від жодної із сторін, договір вважається пролонгованим на кожен наступний календарний рік на тих же умовах (п. 8.1. договору).

Як вказує позивач, за результатами виконання договору ним було здійснено оплату на загальну суму 4 796 961,58 грн, однак, загальна вартість товару, поставленого відповідачем за даним договором становить 3 828 760, 89 грн, тобто, сума основної заборгованості останнього становить 968 200,69 грн.

Позивач зазначає, що ним направлялася вимога відповідачеві про сплату заборгованості в розмірі 968 200,69 грн, однак, вказана вимога не була ним отримана та повернулася за зворотною адресою.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказує, що договір поставки № 30/06/23/1 від 30.06.2023 року належним чином ним виконаний та за вказаним правочином будь-яка заборгованість постачальника перед покупцем відсутня, а різниця коштів у сумі 968 200,69 грн виникла на підставі інших зобов`язань, що склалися між сторонами даного спору, і підстави для її повернення (та, відповідно, стягнення за наслідками вирішення даної справи) наразі відсутні, оскільки між сторонами склалися договірні правовідносини щодо поставки трьох окремих видів товару - плити дорожньої, бетону та піску, на підставі трьох окремих договорів, одного письмового та двох, укладених у спрощений спосіб.

При цьому відповідач зазначає, що на підставі і на виконання договору поставки № 30/06/23/1 від 30.06.2023 він виставив позивачу рахунок на оплату № 0000000004 від 04.07.2023 на суму 1 020 000,00 грн, Оплату якого позивач здійснив п`ятьма платіжними інструкціями (від 14.07.2023 № 956460828, від 17.07.2023 № 956460836, від 07.08.2023 № 956460917, від 11.08.2023 № 956460950 та від 14.08.2023 № 956460956) на загальну суму 1 020 000,00 грн, після чого, відповідач поставив позивачу плиту дорожню на загальну суму 1 020 000,00 грн, що підтверджується відповідними видатковими накладними.

В свою чергу, як зазначає відповідач, у період часу з 26 липня по 30 листопада 2023 року направив позивачу рахунки на оплату бетону на загальну суму 2 561 461,58 грн, які позивач у період часу з 31 липня по 01 грудня 2023 року платіжними інструкціями оплатив, перерахувавши відповідачу 2 561 461,58 грн, однак відповідач на виконання своїх зобов`язань здійснив поставку позивачу бетону на загальну суму 1 979 041,89 грн, що підтверджується відповідними видатковими накладними, тобто за вказаним договором поставки відповідач недопоставив позивачу бетон на загальну суму 582 419,69 грн.

Відповідач звертає увагу, що в подальшому у період часу з 04 вересня по 15 листопада 2023 року він направив позивачу рахунки на оплату піску на загальну суму 1 215 500,00 грн, які були сплачені позивачем у період з 08 вересня по 17 листопада 2023 року платіжними інструкціями, однак відповідач, на виконання своїх зобов`язань, здійснив поставку позивачу піску на загальну суму 829 719,00 грн, тобто, відповідач недопоставив позивачу пісок на загальну суму 385 781,00 грн.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Проаналізувавши зміст укладеного між сторонами договору, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою він є договором поставки.

Згідно частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 655 Цивільного кодексу України унормовано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Договір, відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтями 73, 74Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Як встановлено судом, не заперечується сторонами та підтверджується матеріалами справи, на виконання договору поставки № 30/06/23/1 від 30.06.2023 відповідач виставив позивачеві рахунок на оплату № 0000000004 від 04.07.2023 на суму 1 020 000,00 грн.

Оплату зазначеного вище рахунку позивач здійснив п`ятьма платіжними інструкціями від 14.07.2023 № 956460828, від 17.07.2023 № 956460836, від 07.08.2023 № 956460917, від 11.08.2023 № 956460950 та від 14.08.2023 № 956460956 на загальну суму 1 020 000,00 грн.

В свою чергу, відповідач здійснив поставку товару, а саме ПД 3*2 (Плита дорожня) на загальну суму 1 020 000,00 грн, що підтверджується наступними видатковими накладними, які складені, підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені їх печатками: № КО000000007 від 19.07.2023; № КО000000008 від 20.07.2023; № КО000000009 від 22.07.2023; № КО000000010 від 26.07.2023; № 51 від 14.08.2023; № 50 від 21.08.2023; № 49 від 17.08.2023; № 48 від 18.08.2023; № 47 від 15.08.2023; № 46 від 11.08.2023; № 45 від 09.08.2023; № 44 від 07.08.2023; № 43 від 04.08.2023.

В подальшому, відповідач у період часу з 26 липня по 30 листопада 2023 року направив позивачу рахунки на оплату бетону № О000000006 від 26.07.2023, у № О000000008 від 28.07.2023, № О000000010 від 10.08.2023, № О000000012 від 06.10.2023, № 34 від 16.11.2023, № 28 від 24.11.2023, № 26 від 28.11.2023, № 47 від 30.11.2023 на загальну суму 2 561 461,58 грн.

З рахунків на оплату № О000000010 від 10.08.2023, № О000000012 від 06.10.2023, № 34 від 16.11.2023, № 28 від 24.11.2023, № 26 від 28.11.2023, № 47 від 30.11.2023 вбачається, що правовою підставою їх виставлення був договір поставки товару № 30/06/23/1 від 30.06.2023, про що вказано у зазначених рахунках.

При цьому, у рахунках на оплату № О000000006 від 26.07.2023, у № О000000008 від 28.07.2023 зазначено лише: Договір поставки.

Позивач у період часу з 31 липня 2023 року по 01 грудня 2023 року платіжними інструкціями оплатив вказані рахунки, перерахувавши відповідачу 2 561 461,58 грн.

Однак, відповідач на виконання своїх зобов`язань здійснив поставку позивачу бетону на загальну суму 1 979 041,89 грн, що підтверджується наступними видатковими накладними, які складені, підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені їх печатками: № 4 від 18.07.2023; № 5 від 21.07.2023; № 6 від 24.07.2023; № 7 від 26.07.2023; № 8 від 31.07.2023; № 15 від 07.09.2023; № 10 від 16.10.2023; № 9 від 16.10.2023; № 13 від 17.10.2023; № 11 від 20.10.2023; № 17 від 23.10.2023; № 14 від 23.10.2023; № 16 від 26.10.2023; № 18 від 02.11.2023; № 25 від 03.11.2023; № 19 від 03.11.2023; № 27 від 06.11.2023; № 24 від 08.11.2023; № 26 від 08.11.2023; № 32 від 10.11.2023; № 23 від 13.11.2023; № 21 від 16.11.2023; № 12 від 18.11.2023; № 20 від 18.11.2023; № 21 від 18.11.2023; № 28 від 02.12.2023; № 26 від 01.12.2023; № 27 від 01.12.2023.

Суд вказує, що у вказаних видаткових накладних в графі «договір» зазначено: договір № 30/06/23/1 від 30.06.2023.

З наведених документів вбачається, що сторони, своїми вищевказаними конклюдентними діями, підтвердили, що поставка бетону була здійснена в межах договору № 30/06/23/1 від 30.06.2023, про що послідовно зазначали як в своїх односторонніх документах, таких як рахунки на оплату, так і у спільних - видаткових накладних.

При цьому суд вказує, що За умовами частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.

Окрім того, Верховний Суд неодноразово наголошував (з урахуванням конкретних обставин справи) на необхідності врахування поведінки учасників спору з точку зору з її відповідності принципу добросовісності.

Так, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на давньоримській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно на них покладається.

Однак у відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що поставка бетону здійснювалася не в межах виконання договору № 30/06/23/1 від 30.06.2023, а в межах договору поставки, укладеного у спрощений спосіб, шляхом направлення рахунків та їх оплати.

Отже, поведінка відповідача суперечить добросовісності та чесній діловій практиці.

А відтак, доводи відповідача про те, що поставка бетону була здійснена не в межах виконання договору № 30/06/23/1 від 30.06.2023 судом відхиляються, як такі, що суперечать матеріалам справи та встановленим судом обставинам.

Таким чином, судом встановлено, що відповідачем не поставлено позивачеві бетону на загальну суму 582 419,69 грн.

Проти вказаного факту відповідач не заперечує.

За змістом ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Поставка товару здійснюється постачальником протягом 5 (п`яти) календарних днів, з моменту отримання підтвердження замовлення від покупця (п. 3.3. договору).

Однак, відповідач своє зобов`язання з поставки товару на суму 582 419,69 грн не виконав, як в строк встановлений договором, так і станом на день розгляду справи судом.

За змістом ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Зі змісту цієї норми вбачається, що договором на покупця може покладатися обов`язок здійснення попередньої оплати товару, тобто оплати до його передання продавцем. Шляхом попередньої оплати може бути оплачено повну вартість товару або її частину. Розмір попередньої оплати та строки її оплати встановлюються договором.

Непередання продавцем, який одержав суму попередньої оплати, товару у встановлений строк надає покупцеві право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Умовою застосування частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю.

У постанові Верховного Суду від 08.02.2019 року у справі № 909/524/18 викладено правовий висновок, відповідно до якого припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.

Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з накладної № 2901803730053 від 05.12.2024 та опису вкладення в цінний лист від 05.12.2024, позивач звертався до відповідача з вимогою № 04/12/2024 від 04.12.2024 про повернення грошових коштів, однак відповідач вказану вимогу залишив без виконання.

Таким чином, зважаючи на виконання позивачем своїх зобов`язань з перерахування відповідачу попередньої оплати за товар (бетон), а також беручи до уваги неналежне здійснення відповідачем поставки цього товару позивачу, суд, з урахуванням обставин даної справи, дійшов висновку про те, що у позивача відповідно до частин 1 та 2 статті 693 Цивільного кодексу України виникло право вимагати від відповідача повернення суми попередньої оплати непоставленого товару, яким він скористався, направивши відповідачу, зокрема, вимогу № 04/12/2024 від 04.12.2024.

Суд також звертає увагу на положення статті 664 Цивільного кодексу України, якими визначено, що обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:

1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар;

2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

У той же час, у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу (частина 1 статті 665 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 3 статті 615 Цивільного кодексу України, внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов`язання або воно припиняється.

Однак станом на момент розгляду спору, відповідач не надав суду жодних доказів на підтвердження поставки ним товару позивачу на суму 582 419,69 грн, як і доказів, які свідчать про повернення ним позивачеві означеної суми грошових коштів у добровільному порядку.

Отже, враховуючи те, що загальна сума грошового зобов`язання відповідача, яка складає 582 419,69 грн, підтверджена належними доказами, наявними у матеріалах справи, і відповідач на момент прийняття рішення не надав документи, які свідчать про сплату вказаних грошових коштів на користь позивача, або належні докази поставки ним чи іншою особою за його замовленням позивачу погодженого сторонами товару, суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Буг Поділля"</a> до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта"</a> про стягнення 582 419,69 грн.

Також судом встановлено, що відповідач у період часу з 04 вересня 2023 року по 15 листопада 2023 року направив позивачу рахунки на оплату піску на загальну суму 1 215 500,00 грн, а саме: № О000000016 від 04.09.2023, № 29 від 15.11.2023.

У вказаних рахунках в графі "договір" вказано: договір або договір пісок.

Позивач у період часу з 08 вересня 2023 по 17 листопада 2023 року платіжними інструкціями оплатив вказані рахунки, перерахувавши позивачу 1 215 500,00 грн, в призначенні платежу яких було посилання на вказані рахунки.

Відповідач на виконання своїх зобов`язань здійснив поставку позивачеві піску на загальну суму 829 719,00 грн, що підтверджується відповідними видатковими накладними.

Вартість непоставленого відповідачем позивачеві піску складає 385 781,00 грн.

Суд зазначає, що ані в рахунках на оплату, ані у відповідних видаткових накладних немає посилань на договір № 30/06/23/1 від 30.06.2023.

Тобто, правовідносини з поставки товару, а саме піску, не є предметом його регулювання.

Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною 1 статті 181 Господарського кодексу України, господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 ст. 184 Господарського кодексу України передбачено, що укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.

Як встановлено частиною 1 статті 639 Цивільного кодексу України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Враховуючи встановлені вище судом обставини, суд приходить до висновку, що між сторонами був укладений договір поставки піску у спрощений спосіб.

Статтею 663 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Однак, оскільки договір укладено у спрощений спосіб, а рахунки на оплату не містять строку поставки товару, то строк виконання такого зобов`язання ще не настав.

При цьому суд вказує, що позивач звертався до відповідача з вимогою № 04/12/2024 від 04.12.2024, в якій вимагав повернути грошові кошти.

Однак в матеріалах відсутні докази направлення позивачем вимог відповідачеві про поставку товару (піску).

В свою чергу суд вказує, що в даному випадку у позивача відсутня можливість посилатися на ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, оскільки, як уже зазначав суд, строк виконання відповідачем зобов`язання не встановлений, а відтак є таким, що не настав, а тому відповідне право може з`явитися у позивача лише після направлення вимоги про поставлення товару у відповідний строк, в разі якщо відповідач таку вимогу не виконає та не поставить товар.

А відтак позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 385 781,00 грн є законодавчо необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Позивач за прострочення строків оплати за поставлений товар, нарахував та просить стягнути з відповідача 123 581,75 грн інфляційних втрат та 32 706,62 грн 3% річних за період з 02.12.2023 по 16.01.2025.

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Суд вказує, що у договором не встановлено обов`язку відповідача повернути попередню оплату в разі не поставлення товару або прострочення поставки.

Як передбачено ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як уже вказувалося судом, позивач направляв відповідачеві вимогу № 04/12/2024 від 04.12.2024.

Вказана вимога була направлена 05.12.2024, що підтверджується накладною № 2901803730053 від 05.12.2024 та описом вкладення у цінний лист від 05.12.2024.

А відтак, з врахуванням положень ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, відповідач був зобов`язаний повернути позивачу грошові кошти у розмірі 582 419,69 грн у строк по 12.12.2024.

Однак, як встановлено судом вище, грошові кошти у розмірі 582 419,69 грн відповідач позивачу не повернув.

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що відповідач є таким, що прострочив своє зобов`язання в частині повернення грошових коштів у розмірі 582 419,69 грн з 13.12.2024.

При цьому суд вказує, що за змістом ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

З урахуванням наведеного період прострочення відповідачем зобов`язання в частині повернення грошових коштів у розмірі 582 419,69 грн є з 13.12.2024 по 16.01.2025.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013).

Відповідно до п. 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань", інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).

Якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у справі № 924/312/18 від 13.02.2019, у справі № 910/5625/18 від 24.04.2019, у справі №910/21564/16 від 10.07.2019.

Здійснивши перерахунок 3 % річних та інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення відповідачем сплати грошового зобов`язання та порядку розрахунків погодженого сторонами, господарський суд дійшов до висновку, що позовні вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню, а саме, у розмірі 15 240,76 грн інфляційних втрат та 1 672,97 грн 3% річних за період з 13.12.2024 по 16.01.2025.

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Параміта"</a> (02092, м. Київ, вул. Алматинська, буд. 12, ідентифікаційний код 44945492) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Буг Поділля"</a> (29008, м. Хмельницький, вул. Тернопільська, буд. 13, кім. 305, ідентифікаційний код 42942699) грошові кошти у розмірі 582 419 (п`ятсот вісімдесят дві тисячі чотириста дев`ятнадцять) грн 69 коп., 3% річних у розмірі 1 672 (одна тисяча шістсот сімдесят дві) грн 97 коп., інфляційні втрати у розмірі 15 240 (п`ятнадцять тисяч двісті сорок) грн 76 коп. та судовий збір у розмірі 7 740 (сім тисяч сімсот сорок) грн 76 коп.

3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.В. Мандриченко