Ухвала

від 25.04.2025 по справі 520/10038/25

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

УХВАЛА

про залишення позову без руху

25 квітня 2025 р. справа № 520/10038/25

Суддя Харківського окружного адміністративного суду Сліденко А.В., розглянувши питання прийняття до розгляду позову ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень) про 1) визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 в періоди з 27 листопаду 2021 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік, грошової допомоги для оздоровлення за 2023 рік, підйомної допомоги, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого Законами України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 року, "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44; 2) зобов`язання військової частини НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_2 перерахунок грошового забезпечення за період з 27 листопаду 2021 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік, грошової допомоги для оздоровлення за 2023 рік, підйомної допомоги, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого Законами України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 року, "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової, компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44,

встановив:

Предметом позову є вимога про виплату військовослужбовцю Збройних Сил України грошового забезпечення за період з 27 листопаду 2021 року по 20 травня 2023 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням та перерахованої грошової допомоги на оздоровлення та підйомної допомоги за вказаний період.

За викладеними у позові твердженнями заявник з 27.11.2021р. по теперішній час проходить службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з ч.1 ст.171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; 5) позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); 6) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Пунктом 6 ч.4 ст.169 КАС України передбачено, що позов підлягає поверненню якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).

Частиною 3 ст.45 КАС України визначено, що позов підлягає поверненню якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами.

Вирішуючи питання наявності підстав для відкриття провадження в адміністративній справі за сформульованими заявником вимогами, суд виходить за таких підстав та мотивів.

Строк звернення до суду у спорі про проходження публічної служби в частині оплати праці (виплати грошового забезпечення) установлений ст.233 Кодексу законів про працю України.

Згідно зі ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ відносно вимог найманого працівника про стягнення коштів в оплату праці (як у формі заробітної плати, так і у формі грошового забезпечення) взагалі не застосовувався будь-який строк давності.

Згідно з ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Винятки з цієї норми за ч.2 ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ не підлягають поширенню на спірні правовідносини.

Згідно з п.1 Глави ХІХ Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 30.03.2020р. №540-ІХ під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Відповідно до постанови КМУ від 27.06.2023р. №651 з 24:00год. 30.06.2023р. на всій території України відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Оскільки процесуальний строк звернення до суду, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), не може сплинути, не розпочавши перебігу, то суд наголошує, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли строк згідно з ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ слід обчислювати з 01.07.2023р.

Таке тлумачення змісту ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ повністю корелюється із правовими позиціями постанови Верховного Суду від 21.03.2025р. у справі №460/21394/23, де указано, що правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).

В контексті спірних правовідносин суд зважає, що правила та процедури оплати часу служби військовослужбовців по лінії Міністерства оборони України деталізовані приписами Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 р. № 260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок №260).

Згідно з п.8 Розділу І Порядку №260 грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців. Грошове забезпечення виплачується: щомісячні основні та додаткові види - в поточному місяці за минулий.

Суд також зазначає, що згідно з ч.1 ст.1 Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці" та ч.1 ст.94 Кодексу законів про працю України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ст.110 Кодексу законів про працю України при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Окрім того, згідно з ст.49 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний видати працівникові на його вимогу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати.

З наведених норм права, які є офіційно оприлюдненими, загальнодоступними та відповідають вимозі юридичної якості слідує, що законодавцем запроваджено механізм дієвого та ефективного контролю з боку працівника за правильністю нарахування і виплати роботодавцем заробітної плати.

Відсутність факту практичної реалізація публічним службовцем цього механізму свідчить про пасивне ставлення до стану власних прав (інтересів) і не є поважною причиною поновлення пропущеного строку на звернення до суду.

Отже, грошове забезпечення у порядку постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 є щомісячним грошовим платежем, після отримання якого заявник не позбавлений фізичної можливості вдатись до перевірки відповідності отриманої грошової суми арифметичному розміру заробітку за минулий календарний місяць, відповідності нарахувань умовам несення публічної служби та приписам офіційно оприлюднених та загальнодоступних актів права.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд зазначає, що з огляду на імперативність норми закону про регулярність виплати заробітної плати (грошового забезпечення) право заявника на звернення до суду у разі незгоди із повнотою платежів з оплати праці у межах кожного окремого календарного місяця виникає не у момент настання події припинення публічної служби (у тому числі і у спосіб звільнення з військової служби), а у момент настання календарної дати, коли субєктом владних повноважень повинен бути проведений платіж за кожен окремий календарний місяць.

Суд вважає, що у кореспонденції з положеннями ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ норми п.2 Розділу І Інструкції №558 виключають виникнення у суб"єкта владних повноважень обов"язку провести на календарну дату звільнення особи з військової служби усі виплати усі за попередні календарні місяці служби, котрі не пов"язані саме з подією звільнення.

Натомість, суд зауважує, що настання події звільнення особи з військової служби зумовлює одномоментне виникнення у колишнього військовослужбовця права на отримання одноразової грошового допомоги при звільненні (ч.2 ст.15 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», ст.9 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»), права на одержання грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження військової служби речового майна (ч.1 ст.91 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», п.4 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (затверджено постановою КМУ від 16.03.2016р. №178; далі за текстом Порядок №178), права на отримання грошової компенсації за дні невикористаних відпусток (ст.24 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР «Про відпустки», ст.83 Кодексу законів про працю України).

До настання події звільнення перелічених вище прав в практичному аспекті у найманого працівника не існує.

Тож, розв"язуючи питання про існування у найманого працівника фізичної можливості довідатись про нараховані за обліками суб"єкта права - роботодавця грошові платежі суд повторно наголошує, що спеціальною нормою права відносно випадку виплати коштів у якості поточної оплати праці є положення ст.110 Кодексу законів про працю України, якими передбачено отримання письмового повідомлення про поточну оплату праці, а саме: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Натомість, положення ст.116 Кодексу законів про працю України є застосовними відносно випадку отримання найманим працівником повідомлення про суми, належні виключно у зв"язку із звільненням з роботи (припиненням служби), котрі не включають і об"єктивно не можуть включати недотриманих (на думку найманого працівника) сум з оплати праці за увесь період проходження публічної служби, що не призначені, не обчислені, не нераховані та не включені до бухгалтерського обліку роботодавця у якості невиконаних минулих зобов"язань з оплати праці.

Відтак, приписи ст.ст.116, 233 Кодексу законів про працю України є незастосовними відносно вимог про виплату поточної заробітної плати (поточного грошового забезпечення).

Позов до суду подано - 24.04.2025р., тобто поза межами тримісячного строку згідно з ст..233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ в частині позовних вимог з 19.07.2022р. по 20.05.2023р., який припадає на - 01.10.2023р.

Тривалість пропуску строку звернення до суду у межах спірних правовідносин є значною.

Виконання громадянином України військового обов`язку із захисту Батьківщини згідно з ст.ст.17, 65 Конституції України безумовно заслуговує на повагу та є підставою для поновлення пропущеного строку на звернення до суду у разі коли, умови проходження військової служби знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв"язку із фізичною здатністю особи вчинити процесуальну дію у вигляді подання позову (як-то: особиста та безпосередня участь у бойових діях, стан здоров"я після травми чи поранення, постійна дислокація військової частини поза межами населених пунктів тощо).

Згідно з правовим висновком п.57 постанови Верховного Суду від 29.11.2024р. у справі №120/359/24 проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов`язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби: 1) Обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду.; 2) Виконання обов`язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори.; 3) Фактор часу: участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання, визначеного процесуальним законом, строку для звернення до суду.; 4) Повага до особливого статусу військовослужбовців: враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов`язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку.; 5) Обов`язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об`єктивною причиною пропуску процесуального строку.

Тож зі змісту наведеного висновку Верховного Суду слідує, що поважною причиною поновлення пропущеного строку звернення до суду військовослужбовцем є не сама по собі обставина проходження військової служби, а саме конкретні умови проходження публічної служби, котрі об"єктивно та непереборно ускладнюють звернення до суду.

Доказів існування у спірних правовідносинах протягом періоду часу 01.10.2023р.-дата звернення до суду (24.04.2025р.) таких умов проходження військової служби, які б непереборно та нездоланно виключали можливість звернення до суду (як то довідка про особисту та безпосередню участь у бойових діях тощо) заявник разом із позовом до суду не подав.

Натомість, постанова Верховного Суду від 25.03.2025р. у справі № 440/10271/24 містить наступні висновки: "24. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що посилання позивача на введення в Україні воєнного стану, а також на те, що він є військовослужбовцем, не може бути беззаперечною підставою для визнання строку пропущеним з поважних причин. 25. Суд зазначає, що позивачем не надано жодних належних доказів наявності об`єктивних перешкод для звернення до суду із позовом у зв`язку з проходженням військової служби та не наведено поважних обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами, що перешкоджали звернутись до суду в межах встановленого строку (як-то, факт перебування позивача в зонах проведення бойових дій та безпосереднє залучення його до здійснення функцій із захисту держави під час дії воєнного стану в Україні у відповідний період; перебування позивача на лікуванні, тощо).....За відсутності документів, які свідчать про наявність безпосереднього та прямого причинного зв`язку між пропуском позивачем строку звернення до суду і запровадженням в Україні воєнного стану та несенням позивачем військової служби, вказана позивачем причина не може бути визнана судом як поважна причина пропуску строку звернення до суду з цим позовом.".

Згідно з ч.1 ст.121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Суд зауважує, що до позовної заяви жодних доказів участі заявника у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв"язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, зокрема довідки, позивачем на підтвердження висловлених обставин не подано.

Докази існування достатніх обставин про поважні причини пропуску строку звернення до суду відповідно до ч.1 ст.77, ч.2 ст.79, ч.1 ст.123, ч.2 ст.123, ч.4 ст.161, ч.6 ст.161 КАС України повинні бути подані до суду разом із позовом, бо на етапі відкриття провадження у справі у суду відсутні повноваження витребовувати будь-які докази.

Суд зазначає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 01.06.2023р. по справі №300/4156/22 суд не наділений повноваженнями щодо самостійного визначення чи пошуку обставин, що зумовили об`єктивну неможливість позивачем у визначений законодавством строк реалізувати своє право на подання позову. Такі обставини наводяться позивачем у відповідній заяві, підтверджуються доказами та оцінюються судом на предмет об`єктивної неможливості подати позов за правилами, визначеними КАС України.

Указане обумовлено тим, що згідно з п.5 ч.1 ст.171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує - чи подано позов у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними і у силу ч.2 ст.19 Конституції України не має повноважень діяти у будь-який інший спосіб, у тому числі витребовувати докази з власної ініціативи або відкладати вирішення даного питання на подальше з метою пересвідчення в обізнаності позивача як учасника суспільних відносин із станом власних прав (інтересів) та обов`язків.

Отже, саме на стадії вирішення питання про прийняття позову до розгляду суд повинен визначитись із достатністю підстав для визнання причин пропуску строку на звернення до суду поважними, для чого повинен дослідити та оцінити саме надані позивачем докази виключно у контексті подання позову із дотриманням вимог ч.2 ст.122, ч.1 ст.123, ч.6 ст.161, ч.1 ст.169, ч.2 ст.171 КАС України.

Відтак, позивач під час звернення до суду у тексті відповідного процесуального документа повинен зазначити дату обізнаності з порушенням права та подати на підтвердження власних доводів з даного приводу належні, допустимі, достатні та достовірні докази, а суд повинен перевірити юридичну спроможність та фактичну доказаність задекларованого позивачем твердження, але не має обов`язку у разі невиконання позивачем вимог процесуального закону у цій частині за власною ініціативою пересвідчуватись у справжньому існуванні будь-яких інших причин пропуску строку звернення до суду, окрім тих, які були зазначені власне позивачем.

При цьому суд зважає, що за правовою позицією, сформульованою у постанові Верховного Суду від 14.09.2023р. у справі №520/12477/22: 1) поновлення встановленого процесуальним законом строку для звернення до адміністративного суду здійснюється у розумних межах та лише у виняткових, особливих випадках, виключно за наявності обставин об`єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав, свобод або законних інтересів.; 2) Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.; 3) Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів. При зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.; 4) Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.

Також суд зважає, що за правовою позицією постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2023р. у справі №990/139/23 «Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що у процесі прийняття рішень про поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Суд виходить таких міркувань: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, унаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, що були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, яка звернулася з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду.

Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Згідно з ч.1 ст.123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Відповідно до ч.6 ст.161 КАС України у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.

Оскільки у межах спірних правовідносин заявник не подав юридично умотивованої та документально доведеної заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду разом із доказами пропуску строку на звернення до суду з поважних причин в частині вимог про виплату грошового забезпечення за період 19.07.2022р.-20.05.2023р. та виплату перерахованої грошової допомоги на оздоровлення та підйомної допомоги за даний період, то позов підлягає залишенню без руху відповідно до ч.1 ст.123 та ч.6 ст.161 КАС України.

Керуючись ст. ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 118-121, 160, 161, 169, 241-243, 248, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

1. Позов залишити без руху.

2.Надати строк на усунення недоліків в оформленні позову - 10 днів від дати отримання цієї ухвали.

3.Встановити способом усунення недоліків - подання до суду юридично умотивованої та документально доведеної заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду разом із доказами пропуску строку на звернення до суду з поважних причин відносно вимог про виплату грошового забезпечення за період 19.07.2022р.-20.05.2023р. та виплату перерахованої грошової допомоги на оздоровлення та підйомної допомоги, виплачених за даний період.

4.Роз"яснити, що невиправлення недоліків в оформленні позову зумовлює прийняття процесуального рішення про повернення позову заявникові.

5.Роз`яснити, що ухвала набирає законної сили з моменту підписання, оскарженню не підлягає.

Суддя А.В. Сліденко