Рішення

від 24.04.2025 по справі 175/19605/24

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 175/19605/24

Провадження № 2/175/3045/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2025 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючої судді Озерянської Ж.М.

з участю секретаря Рожкової Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у смт. Слобожанське цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності МОЗ України» про зміну формулювання підстав звільнення, стягнення компенсації вихідної допомоги, стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2024 року до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності МОЗ України» про зміну формулювання підстав звільнення, стягнення компенсації вихідної допомоги, стягнення моральної шкоди.

Позовна заява обґрунтована тим, що з 01 лютого 2024 року по 27 листопада 2024 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Державною установою «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності МОЗ України», а саме працювала на посадах: лікаря-статистика відділення експертизи функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров`я та лікаря-акушера-гінеколога приймально-діагностичного поліклінічного відділення (за внутрішнім сумісництвом). На роботу була запрошена директором закладу Кириченко Аллою Григорівною, яка обіцяла позивачці згодом керівну посаду в ДУ «УкрДержНДІМСПІ МОЗ України». З 2014 року позивачка є волонтером та регулярно допомагала різним лікарняним закладам, в тому числі і ДУ «УкрДержНДІМСПІ МОЗ України». Неодноразово вона просила надати відповідача звітність про отриману допомогу, однак з боку керівництва закладу почався постійний тиск, цькування, приниження її честі та гідності. З огляду на це позивачка вимушена була звільнитися з займаних посад.

11 лютого 2025 року представником відповідача ДУ «УкрДержНДІМСПІ МОЗ України» подано відзив на позовну заяву, в якому він заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не підтверджені обставини зазначені в позовній заяві, зокрема матеріали справи не містять жодного судового рішення, що набрало законної сили та яке б свідчило про невиконання відповідачем законодавства про працю, вчинення мобінгу тощо.

03 березня 2025 року позивачкою було подано заперечення на відзив на позовну заяву в яких остання зазначила, що для звільнення за ч.3 ст. 38 КЗпП України достатньо лише наявності факту порушення роботодавцем трудових прав, а звернення до суду з позовом стосовно мобінгу є правом, а не обов`язком позивача.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував щодо задоволення позовних вимог.

Вислухавши сторони, повно та всебічно вивчивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Відповідно до статті 2 ЦПК завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Право на захист цивільного права та інтересів гарантовано ст. 15 ЦК України, якою визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Статтею 23 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка, в разі необхідності, доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Частина I Європейської соціальної хартії закріплює, що сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи: 1. Кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає.2. Усі працівники мають право на справедливі умови праці. 3. Усі працівники мають право на безпечні та здорові умови праці.

Судом встановлено, що позивачка 01 лютого 2024 року була прийнята на посаду лікаря-статистика експертно-аналітичного відділення з питань інвалідності дітей та дорослих та на посаду лікаря акушера-гінеколога приймально-діагностичного відділення за внутрішнім сумісництвом згідно наказу №27-к від 31 січня 2024 року, що підтверджується відомостями з трудової книжки НОМЕР_1 . (а.с. 18-19).

16 квітня 2024 року ОСОБА_1 подала заяву в якій просила надати їй копію наказу, завірену належним чином про прийняття на облік наданої гуманітарної допомоги. (а.с. 28-29)

Згідно заяви від 16 квітня 2024 року ОСОБА_1 просила вважати недійсною її заяву від 01 квітня 2024 року про вступ до первинної профспілкової організації, оскільки вона не мала бажання бути членом ППО. (а.с. 25)

Згідно заяви від 16 квітня 2024 року ОСОБА_1 просила з 16 квітня 2024 року перевести її на дистанційну роботу у зв`язку зі збройною агресією, а її місце проживання знаходиться в 40 км. від розташування закладу. (а.с. 26)

17 квітня 2024 року ОСОБА_1 надала виправлену заяву (вх..36/01-19 від 16 квітня 2024 року) в якій просила звільнити її з посади лікаря-статистика експертно-аналітичного відділення з питань інвалідності дітей та дорослих через неможливість з власних причин виконувати обов`язки на даній посаді, оскільки їй не було надано належні умови праці та посадову інструкцію. (а.с. 23)

17 квітня 2024 року згідно заяви ОСОБА_1 просила перевести її на посаду лікаря акушера-гінеколога консультативно-діагностичного відділення на 1,0 ставки з 01 травня 2024 року. (а.с. 22)

01 травня 2024 року позивачку було переведено на посаду лікаря-статистика відділення експертизи функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров`я, згідно наказу №114-к від 01 травня 2024 року. (а.с. 19)

Згідно доповідної записки від 16 червня 2024 року ОСОБА_1 просила провести службове розслідування відносно лікарів акушерів-гінекологів приймально-діагностичного відділення. (а.с. 24)

12 листопада 2024 року ОСОБА_1 написала заяву в якій просила звільнити її з 13 листопада 2024 року з займаних посад у зв`язку з регулярним порушенням її трудових прав, мобінгу, приниження професійної гідності та розповсюдження неправдивих фактів співробітниками приймально-діагностичного відділення, що порочать її честь та ділову репутацію з боку керівництва закладу. Та просила звільнити також її в зв`язку з доведенням до стану здоров`я небезпечних для життя. (а.с. 16)

Згідно акту про відсутність співробітника на робочому місці від 13 листопада 2024 року встановлено, що ОСОБА_1 13 листопада 2024 року на робочому місці не з`явилася, причини своєї відсутності не повідомила. (а.с. 56)

Згідно акту №1 комісії по розгляду скарги ОСОБА_1 від 13 листопада 2024 року встановлено, що приймаючи до уваги всі встановлені обставини комісія не знайшла доказів порушення трудових прав ОСОБА_1 (а.с. 57)

27 листопада 2024 року ОСОБА_1 було звільнено з посади лікаря акушера-гінеколога приймально-діагностичного відділення за внутрішнім сумісництвом та лікаря-статистика відділення експертизи функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров`я згідно наказу №328-к від 27 листопада 2024 року, що підтверджується відомостями з трудової книжки НОМЕР_1 . (а.с. 20-21)

Згідно Наказу №328-к від 27 листопада 2024 року скасовано наказ № 307 к/тр від 12 листопада 2024 року про звільнення ОСОБА_1 . Підстава: інформаційні довідки з електронної системи охорони здоров`я (лікарняні листя). Звільнено ОСОБА_1 , лікаря статистика відділення експертизи функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров`я, 27 листопада 2024 року за власним бажанням, згідно ст. 38 KЗпП України та лікаря-акушера-гінеколога приймально-діагностичного поліклінічного відділення, за внутрішнім сумісництвом, 27 листопада 2024 року за власним бажанням, згідно ст. 38 KЗпП України. (а.с. 55)

Зі змісту розрахункового листа при звільненні встановлено, що ОСОБА_1 було виплачено 13162,62 грн.(оклад, вислуга років, доплата КМУ №2, компенсація відпустки) (а.с. 114)

Оскільки позивачвважає,що відповідачембуло порушеноїї трудовіправа,зокрема вчиненнямобінгу, приниження професійної гідності та розповсюдження неправдивих фактів, вона була змушена звернутися до суду для захисту своїх прав.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права.

Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Трудові відносини в Україні врегульовані статтею 1 КЗпП України.

Статтею 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відповідно до вимог ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 23 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка, в разі необхідності, доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Частина I Європейської соціальної хартії закріплює, що сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи: 1. Кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає.2. Усі працівники мають право на справедливі умови праці. 3. Усі працівники мають право на безпечні та здорові умови праці.

Згідно положень статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.

При розгляді справи судом встановлено, що суду належних доказів, які б підтверджували порушення трудового законодавства чи вчинення мобінгу, в тому числі підтвердженого судовим рішенням, надано позивачкою не було.

В постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 187/1469/18 суд визнав звільнення законним та відмовив у задоволенні позовних вимог звільненому працівнику, оскільки в матеріалах справи відсутні відповідні докази на підтвердження факту подачі позивачем письмової заяви про звільнення за власним бажанням, як цього вимагає положення статті 38 КЗпП України, а також отримання її роботодавцем.

Згідно правової позиції, на яку посилається позивачка, викладеної Верховним Судом України при розгляді справи № 6-34цс13 від 22 травня 2013 року, і яка в силу ч.4 ст. 263 ЦПК України враховується судом при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин, істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства та їх поважність не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Для визначення правової підстави розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 Кодексу законів про працю України значення має сам лише факт порушення роботодавцем законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причини такого порушення та його істотність.

Суд вважає за необхідне зазначити, що наведена правова позиція передбачає, що звільнити працівника за власним бажанням на підставі ч.1 ст. 38 КЗпП України є неможливим за умови, що працівник просить звільнити його за ч.3 ст. 38 КЗпП України. Тобто не дивлячись на поважність чи неповажність обставин викладених в заяві про звільнення у зв`язку з порушенням трудового законодавства, роботодавець за власною ініціативою не може звільняти працівника за його власним бажанням на підставі ч.1 ст. 38 КЗпП України.

При цьому суд зауважує, що з заяви ОСОБА_1 про звільнення від 12 листопада 2024 року не є можливим встановити яку саме підставу для звільнення зазначає позивачка.

З позовними вимогами про скасування наказу про звільнення як незаконного - позивачка не зверталася.

Таким чином, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про зміну формулювання підстав звільнення зі звільнення за власним бажанням на звільнення за ч.3 ст. 38 КЗпП України.

У відповідності до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, тощо).

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Відповідно до статті 44 КЗпП України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушенняроботодавцем законодавствапро працю,колективного читрудового договору,вчинення мобінгу(цькування)стосовно працівникаабо невжиттязаходів щодойого припинення(статті38і 39)-у розмірі,передбаченому колективнимдоговором,але неменше тримісячногосереднього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 було виплачено всі необхідні суми, що підтверджується наданим розрахунковим листом, а тому оскільки позовні вимоги про зміну формулювання підстав звільнення є необґрунтованими, то зобов`язання про виплату вихідної допомоги задоволенню не підлягають.

Стосовно позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди суд зазначає наступне.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18).

Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (див. пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22).

З огляду на вищевказане , суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди з відповідача у розмірі 100000 грн. у зв`язку з недоведеністю наявності моральної шкоди та причинного зв`язку з протиправністю дій відповідача .

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Виходячи з вищевикладеного, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності МОЗ України» про зміну формулювання підстав звільнення, стягнення компенсації вихідної допомоги, стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 21, 38, 44, 94, 97,237-1 КЗпП України, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 223, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності МОЗ України» про зміну формулювання підстав звільнення, стягнення компенсації вихідної допомоги, стягнення моральної шкоди, відмовити.

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Озерянська Ж.М.