Ухвала

від 28.04.2025 по справі 440/183/25

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

28 квітня 2025 року

м. Київ

справа №440/183/25

адміністративне провадження № К/990/12747/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Жука А.В.,

суддів: Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,

перевіривши касаційну скаргу Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури

на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 13 січня 2025 року

та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2025 року

у справі №440/183/25

за позовом Заступника керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Миргородської районної військової адміністрації, Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Полтавській області

до Петрівцівської гімназії Миргородської міської ради, Миргородської міської ради

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом в інтересах держави в особі Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Полтавській області, Миргородської районної військової адміністрації , в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Петрівцівської гімназії Миргородської міської ради Полтавської області та Миргородської міської ради щодо не приведення у стан готовності захисної споруди - протирадіаційного укриття № 62668, що знаходиться за адресою: вул. Шкільна, 30, с. Петрівці, Миргородського району, Полтавської області.

- зобов`язати Петрівцівську гімназію Миргородської міської ради Полтавської області та Миргородську міську раду вжити заходи щодо приведення в належний технічний стан та готовність до укриття населення захисної споруди цивільного захисту - протирадіаційного укриття № 62668, розташованого за адресою: вул. Шкільна, 30, с. Петрівці, Миргородського району. Полтавської області, у відповідності до «Вимог щодо утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту», затверджених - Наказом Міністерства внутрішніх справ України АГ 579 від 09 липня 2018 року.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду 13 січня 2025 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2025 року, позовну заяву повернуто позивачу.

Не погодившись з такими судовими рішеннями, скаржником подано касаційну скаргу.

Верховний Суд ухвалою від 08 квітня 2025 року залишив без руху касаційну скаргу скаржника надавши строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення її недоліків шляхом надання документа про сплату судового збору в установленому законом розмірі.

На виконання цієї ухвали, скаржник направив до суду заяву, до якої додано платіжну інструкцію, що підтверджує сплату судового збору встановленому законом розмірі, а тому касаційна скарга відповідає вимогам статті 330 КАС України, що дає змогу суду вирішити питання про відкриття або відмову у відкритті касаційного провадження.

Перевіривши матеріали касаційної скарги, Суд зазначає таке.

Предметом касаційного оскарження є ухвала суду першої інстанції, залишена без змін постановою суду апеляційної інстанції, про повернення позовної заяви.

У відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 328 КАС України у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені в пунктах 3, 4, 5, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Отже, за приписами частини другої статті 328 КАС України ухвала суду першої інстанції про повернення заяви позивачеві, після її перегляду в апеляційному порядку, та постанова суду апеляційної інстанції за наслідками її перегляду, можуть бути оскаржені в касаційному порядку.

Разом з тим, відповідно до частини третьої статті 333 КАС України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

За такого правового врегулювання та обставин справи, оскарження судового рішення в касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.

Скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також становить значний суспільний інтерес.

У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.

Однак скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Водночас, колегія суддів зауважує, що потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає, передусім, у тих випадках, коли практики з певного питання немає взагалі і її потрібно сформувати, або відсутня єдність у вже сформованій практиці з певного питання.

Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.

Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.

Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".

Також суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що Верховним Судом в постанові від 30 січня 2025 року у справі №420/22304/23 розглянуто питання наявності або відсутності у заступника керівника окружної прокуратури права на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі ГУ ДСНС та/або обласної військової адміністрації.

У справі №420/22304/23 Верховний Суд указав, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, зокрема, замінює відповідного суб`єкта владних повноважень в судовому провадженні у разі, якщо той всупереч закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити, причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Окрім того, Верховний Суд у справі №420/22304/23 констатував, що законодавець у відповідних профільних нормативно-правових актах не наділив ДСНС правом на звернення до суду із позовом щодо приведення у стан готовності захисних споруд та відповідно правом на оскарження бездіяльності балансоутримувачів щодо допущеного неналежного стану таких захисних споруд.

Аналогічні висновки щодо відсутності у ДСНС, а, як наслідок, і в прокурора в особі ДСНС повноважень на звернення до суду з позовом до балансоутримувача захисної споруди щодо приведення її у належний стан були викладені Верховним Судом також у постановах від 24 січня 2025 року у справі № 520/13228/23, у справі № 520/30126/23, від 30 січня 2025 року у справі № 560/17801/23, від 30січня 2025 року у справі № 400/4928/22.

Стосовно підстав для звернення до суду прокурора в інтересах держави в особі Миргородської районної військової адміністрації колегія суддів зазначає таке.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 68/2022 "Про утворення військових адміністрацій" на виконання Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено утворити на базі існуючих районних державних адміністрацій відповідні районні військові адміністрації. У зв`язку з утворенням районних військових адміністрацій відповідні районні державні адміністрації та голови таких адміністрацій набувають статусу відповідних районних військових адміністрацій та начальників таких військових адміністрацій (пункт 2 Указу Президента України).

Статтею 15 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" визначено повноваження військових адміністрацій.

Відповідно до пункту 8 частини 3статті 15 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", районна, обласна військові адміністрації здійснюють на відповідній території повноваження, віднесені до їхньої компетенції цим Законом, а також у разі прийняття Верховною Радою України за поданням Президента України рішення, передбаченого частиною третьою статті 10 цього Закону, або у разі тимчасової окупації або оточення адміністративного центру області повноваження, зокрема, із прийняття рішень про звернення до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад у сфері їх спільних інтересів.

Так, стаття 15 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" має вичерпний перелік повноважень, наданих військовим адміністраціям, відповідно до якого повноваження на звернення до суду із позовними вимогами про зобов`язання вчинити дії, спрямовані на приведення у стан готовності захисної споруди цивільного захисту у зазначеній статті відсутні.

За таких обставин Миргородська районна військова адміністрація не є особою, якій належить право вимоги за позовом до суб`єкта господарювання про визнання протиправною бездіяльності щодо приведення в належний технічний стан та готовність до укриття населення захисної споруди цивільного захисту та про зобов`язання вчинити відповідні дії.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 січня 2025року у справі№ 420/22304/23 та від 27 лютого 2025 року у справі № 420/17642/22.

Отже, перевіряючи матеріали касаційної скарги Верховним Судом встановлено, що зміст ухвалених у цій справі оскаржуваних судових рішень та доводи, викладені у касаційній скарзі, не дають підстав для висновку, що рішення суду касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики у застосуванні норм процесуального права у такій категорії адміністративних справ.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95).

На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

Враховуючи відсутність обґрунтування впливу наслідків розгляду цієї скарги на формування єдиної правозастосовної практики у застосуванні норм процесуального права, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 328, 333 КАС України, Суд -

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 13 січня 2025 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2025 року у справі №440/183/25.

2. Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена.

СуддіА.В. Жук Н.М. Мартинюк Ж.М. Мельник-Томенко