Постанова

від 24.04.2025 по справі 440/13711/24

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2025 р. Справа № 440/13711/24Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Чалого І.С.

суддів: Катунова В.В. , Ральченка І.М.

за участю секретаря судового засідання Кривенка Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Керівника Полтавської обласної прокуратури на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції С.С. Бойко) від 25.02.2025 року (повний текст складено 28.02.25 року) по справі № 440/13711/24

за позовом Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Північно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства, Державного агенства лісових ресурсів України

до Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області

про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

15 листопада 2024 року заступник керівника Полтавської окружної прокуратури Полтавської області звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду в інтересах держави в особі в особі Північно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства, Державного агентства лісових ресурсів України з позовною заявою до Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області, в якій просить:

визнати протиправною бездіяльність Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області щодо невнесення на розгляд сесії ради подання Північно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства від 21.11.2023 №806-ВС-23 з прийняттям рішення про віднесення земель до самозасілених у порядку, визначеному ч.ч. 2,3, 5 ст. 57-1 Земельного кодексу України;

зобов`язати Терешківську сільську раду Полтавського району Полтавської області розглянути на сесії Терешківської сільської ради подання Північно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства від 21.11.2023 № 806-ВС-23 та прийняти за результатами розгляду рішення про віднесення земель до самозасілених у порядку, визначеному ч.ч. 2,3,5 ст. 57-1 Земельного кодексу України.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 20.11.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у цій справі, яку призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження /а.с. 61/.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.02.2025 позовну заяву заступника керівника Полтавської окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Північно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства, Державного агентства лісових ресурсів України до Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов`язання вчинити певні дії залишено без розгляду.

Керівник Полтавської окружної прокуратури Полтавської області, не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказану ухвалу та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що прокурор у визначених законом випадках наділений повноваженнями здійснювати представництво інтересів держави або конкретної особи шляхом звернення до суду з позовом, якщо таке представництво належним чином обґрунтоване. Виключними випадками, за умови настання яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності ухвали суду першої інстанції, просить залишити її без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Колегія суддів визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи у відповідності до ч. 4 ст. 229 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши ухвалу суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка серед іншого, здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з частинами третьою - п`ятою статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Отже, прокурор у визначених законом випадках наділений повноваженнями здійснювати представництво інтересів держави шляхом звернення до суду з позовом, якщо таке представництво належним чином обґрунтоване. Виключними випадками, за умови настання яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, згідно з яким інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що стаття 53 КАС України вимагає вказувати в позові, скарзі чи іншому процесуальному документі докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог із зазначенням, у чому саме полягає порушення інтересів держави, та обставини, що зумовили необхідність їх захисту прокурором.

Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що на прокуратуру покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Згідно із частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Аналізуючи положення частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" колегія суддів вважає, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; якщо відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних відносинах.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту інтересів держави або неналежним чином здійснює захист інтересів держави. "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Колегія суддів звертає увагу на те, що захищати інтереси держави мають насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, зокрема, замінює відповідного суб`єкта владних повноважень в судовому провадженні у разі, якщо той всупереч закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити, причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постановах від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 19.07.2018 у справі №822/1169/17, від 13.05.2021 у справі №806/1001/17, від 23.01.2025 у справі №520/16197/23 та Великою Палатою Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

Отже, участь прокурора в судовому провадженні поза межами кримінального процесу, незалежно від існуючих законодавчих гарантій неупередженості та об`єктивності цього органу, допускається як виняток, оскільки така участь на боці однієї із сторін може негативно сприйматися в суспільстві, в тому числі, через існування загрози порушення досить чутливого та важливого принципу рівності сторін судового процесу.

У даній справі, прокурор в якості підстави звернення до адміністративного суду з позовом зазначив, що Держлісагентство та Північно-Східне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства (територіальний орган Держлісагентства, повноваження якого поширюються на Полтавську область), як органи державної влади, уповноважені на захист інтересів держави у сфері охорони самосійних лісів, не здійснили захист таких інтересів, що свідчить про їх бездіяльність та наявність підстав для вжиття прокурором заходів представницького характеру в інтересах держави в особі цих органів.

Оцінюючи наведені доводи прокурора, суд зауважує, що згідно з частиною п`ятою статті 46 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, громадські об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності громадського об`єднання; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) громадського об`єднання; 3) про затримання іноземця або особи без громадянства; 4) про встановлення обмежень щодо реалізації права на свободу мирних зібрань (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, коли право звернення до суду надано суб`єкту владних повноважень законом.

Отже, право суб`єкта владних повноважень на звернення до адміністративного суду з позовом має бути чітко передбачене у чинних нормативно-правових актах.

Разом з тим, у контексті наведеного варто з`ясувати, чи наділені Держлісагентство та Північно-Східне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства належним обсягом компетенції, щоб набути повноваження позивача у цій справі.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 № 521, Державне агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.

Держлісагентство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи /пункт 7 згаданого Положення/.

Пунктом 1 Положення про міжрегіональні управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, затвердженого наказом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України від 29.09.2022 № 404, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13.10.2022 за № 1231/38567, передбачено, що міжрегіональні управління лісового та мисливського господарства (далі - Управління) підпорядковуються - Держлісагентству та є його територіальними органами.

Згідно з пунктом 3 зазначеного Положення завданням Управлінь є реалізація повноважень Держлісагентства у сфері лісового та мисливського господарства на території декількох адміністративно-територіальних одиниць, визначених Держлісагентством.

Водночас ані Положенням про Державне агентство лісових ресурсів України, ані Положенням про міжрегіональні управління лісового та мисливського господарства Держлісагентства не передбачено повноважень зазначених органів на звернення до суду з позовом про зобов`язання органу місцевого самоврядування прийняти рішення про віднесення земельної ділянки до самозаліснених.

Відсутні такі повноваження й у Лісовому кодексі України.

Доводи прокурора про окремі норми Лісового кодексу України, якими передбачені повноваження Держлісагентства та його територіальних органів у сфері лісових відносин (статті 28-1, 29, 29-1, 29-2, 103 Лісового кодексу України) суд визнає безпідставними, оскільки цими нормами не визначено право центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері лісових відносин та/або його територіальних органів на звернення до суду з позовом про зобов`язання органу місцевого самоврядування прийняти рішення про віднесення земель до самозаліснених.

Зокрема, відповідно до частини першої статті 103 Лісового кодексу України спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів вирішуються в установленому порядку органами місцевого самоврядування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, судами.

Проте, у згаданій статті відсутня норма, яка наділяла б центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства (Держлісагентство) правом на звернення до суду з позовом щодо оскарження бездіяльності органів місцевого самоврядування в частині прийняття рішення про віднесення земель до самозаліснених.

Колегія суддів, звертає увагу на те, що за змістом статті 103 Лісового кодексу України до органів, що вирішують спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів віднесено також центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

Державна екологічна інспекція України відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.2017 № 275, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

Згідно з підпунктами 3, 5 пункту 4 Положення № 275 Держекоінспекція відповідно до покладених на неї завдань: 3) проводить перевірки (у тому числі документальні) із застосуванням інструментально-лабораторного контролю, складає відповідно до законодавства акти за результатами здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства з питань, що належать до її компетенції, надає обов`язкові до виконання приписи щодо усунення виявлених порушень вимог законодавства та здійснює контроль за їх виконанням і здійснює лабораторні вимірювання (випробування); 5) звертається до суду із позовом щодо визнання протиправними дій чи бездіяльності фізичних і юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців, органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, про визнання недійсними індивідуальних актів або їх окремих частин, правочинів, що порушують вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Відповідно до пункту 7 Положення № 275 Держекоінспекція здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Таким чином, на відміну від Держлісагентства, де Положення № 521 не передбачає права на звернення до суду з позовом, Положенням про Держекоінспекцію чітко визначено право на звернення до суду з позовом щодо визнання протиправною бездіяльності органів місцевого самоврядування.

Колегія суддів аналізуючи чинні законодавчі положення щодо обсягу повноважень Держлісагентства та його територіальних органів, вважає, що законодавець у відповідних профільних нормативно-правових актах не наділив зазначені органи правом на звернення до суду із позовом щодо оскарження бездіяльності органів місцевого самоврядування в частині прийняття рішення про віднесення земель до самозаліснених.

Отже прокурор у позовній заяві визначив орган, в особі якого він звернувся до суду та захищає інтереси держави, який не має самостійного права на звернення із цим позовом, тобто не може набути статусу позивача.

Колегія суддів не бере до уваги доводи прокурора стосовно правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та у постановах Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 826/3492/18, від 12.11.2019 у справі № 805/4074/17-а, від 27.02.2020 у справі № 240/2400/19, від 23.06.2020 у справі № 815/1567/16, від 19.08.2021 у справі № 807/2245/16, від 06.12.2021 у справі № 823/1833/16, від 11.08.2023 у справі № 560/10015/22, оскільки правовідносини у вказаних справах і справі, що розглядається, не є подібними, урегульовані відмінними нормативно-правовими актами (їхніми редакціями), та сформовані за різних фактичних обставин, які мають суттєве значення для вирішення спору.

Слід звернути увагу на те, що у силу приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 53 КАС України саме прокурор у поданій до адміністративного суду позовній заяві має визначити орган, уповноважений законом на звернення до суду у спірних відносинах, тоді як суд лише перевіряє правильність визначення прокурором такого органу.

Виходячи з приписів статей 2 та 53 КАС України, суд не в праві на власний розсуд визначати підстави звернення прокурора до адміністративного суду з позовом та у разі помилкового визначення прокурором позивача ініціювати питання про його заміну на належного, оскільки це суперечитиме завданням та основним принципам адміністративного судочинства.

За обставин справи, що розглядається, суд першої інстанції вірно зазначив, про відсутність у Держлісагентства та його територіальних органів повноважень на звернення з позовом до суду та, як наслідок, помилковість зазначення прокурором цих органів в якості позивачів у справі.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 240 КАС України, позовна заява підлягає залишенню без розгляду.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Зважаючи на результати апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат зі сплати судового збору.

Керуючись ст. ст. 245, 246, 250, 312, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Керівника Полтавської обласної прокуратури - залишити без задоволення.

Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 25.02.2025 по справі № 440/13711/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя І.С. Чалий Судді В.В. Катунов І.М. Ральченко Постанова складена в повному обсязі 29.04.25.