Рішення

від 29.04.2025 по справі 918/46/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,

e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"29" квітня 2025 р. м. РівнеСправа № 918/46/25

Господарський суд Рівненської області у складі головуючого судді Торчинюка В.Г., при секретарі судового засідання Гупалюк О.О., розглянувши у підготовчому засіданні матеріали справи

за позовом Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району

до відповідача Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області

про визнання незаконним та скасування рішення.

В засіданні приймали участь:

Від позивача: не з`явився;

Від відповідача: Гавлитюк Іван Степанович (в залі суду);

Від відповідача: Петрук Олексій Володимирович (в залі суду).

ВСТАНОВИВ:

Релігійна громада Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви московський патріархат с. Бугрин Гощанського району (далі - позивач) звернулась до Господарського суду Рівненської області з позовом до відповідача Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області (далі - відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення Бугринської сільської ради від 09 лютого 2024 року № 962 про припинення безоплатного користування майном.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він є постійним землекористувачем земельної 0,30 га та нежитлового приміщення (ренгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення), яке виникло на підставі рішення Гощанської районної ради від 06 грудня 2000 року № 116 "Про передачу у безоплатне користування приміщень Бугринської дільничої лікарні релігійній громаді УПЦ с. Бугрин". Водночас, Бугринська сільська рада прийняла рішення № 962 від 09 лютого 2024 року, яким припинила належне позивачу право постійного користування вказаними об`єктами нерухомості, та яке за твердженням позивача, є необґрунтованим, протиправним, прийнятим з порушенням законодавства та з перевищенням наданих повноважень.

Відповідач у свою чергу позовні вимоги не визнає, та зазначає, що підставою звернення позивача до суду є рішення сесії № 962 від 09 лютого 2024 року Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області, яким релігійній громаді Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району припинено право безоплатного користування нежитловими приміщеннями комунальної власності та земельною ділянкою розміром 0,30 га, на якій розташовані дані приміщення. Відповідач заперечує проти позовних вимог з підстав, які зводяться до того, що Бугринською сільською радою відповідно до вимог законодавства України та в межах повноважень прийнято оскаржуване рішення у відповідності до вимог ст. 25, ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та ч. 2 ст. 9 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", а тому рішення є законним. Окрім того, відповідач стверджує, що позивач користується майном комунальної власності впродовж всього часу без укладення будь-яких договорів, тому, до безоплатного користування релігійною громадою нерухомим майном, що є комунальною власністю, підлягають застосуванню також положення глави 58 ЦК України, а також інших законодавчих актів, якими регулюються питання оренди комунального майна - Господарського кодексу України, Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Як стверджує відповідач припинення права тимчасового безоплатного користування нерухомим майном та земельною ділянкою позивачу можливе на розсуд органу місцевого самоврядування.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 27 січня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі 918/46/25 розгляд якої постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 18 лютого 2025 року.

11 лютого 2025 року від відповідача через відділ канцелярії та документообігу Господарського суду Рівненської області надійшов відзив на позовну заяву згідно якого відповідач не визнає позовні вимоги, просить суд в позові відмовити.

18 лютого 2025 року в судовому засіданні оголошено перерву до 11 березня 2025 року.

10 березня 2025 року через відділ канцелярії та документообігу Господарського суду Рівненської області відповідачем подано додаткові письмові пояснення.

10 березня 2025 року позивачем через електронну систему "Електронний суд" подано відповідь на відзив та клопотання про поновлення строку на його подання у зв`язку із перебуванням представника на лікарняному, які прийняті судом до розгляду.

10 березня 2025 року до відділу канцелярії та документального забезпечення суду від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи довідки Бугринської сільської ради від 13 березня 2055 року, копії постановив Північно-західного апеляційного господарського суду від 05 лютого 2025 року у справі № 918/460/24, копії наказів від 25 лютого 2025 року у справі № 948/460/24, копію акта-приймання передачі (повернення) майна від 05 березня 2025 року.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 11 березня 2025 року закрито підготовче провадження по розгляду позовної заяви у справі № 918/46/25 за позовом Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району до відповідача Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області про визнання незаконним та скасування рішення та призначено розгляд справи № 918/46/25 до судового розгляду по суті на 08 квітня 2025 року.

07 квітня 2025 року до відділу канцелярії та документального забезпечення суду від позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до прийняття рішення Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 918/460/24.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 08 квітня 2025 року клопотання позивача про зупинення провадження залишено без задоволення та оголошено перерву в судовому засіданні до 29 квітня 2025 року.

28 квітня 2025 року до відділу канцелярії та документального забезпечення суду від представника позивача надійшло клопотання, в якому останній просить суд відкласти розгляд справи на іншу дату у зв`язку із хворобою.

В судовому засіданні 29 квітня 2025 року суд розглянувши клопотання представника позивача, заслухавши думку присутніх учасників процесу, прийшов до висновку про відмову у задоволенні вказаного клопотання, зважаючи на наступне.

Положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Верховною Радою України (Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Частинами 14 статті 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За приписами пункту 2 частини 1 статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.

Вжиття заходів для ефективного розгляду та вирішення судового спору є обов`язком не тільки для держави, але й для осіб, які беруть участь у справі.

Суд зазначає, що відкладення розгляду справи є правом суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Проаналізувавши зміст поданого клопотання, суд не встановив обґрунтованих підстав з урахуванням норм Господарського процесуального кодексу України для відкладення розгляду справи, адже, учасники справи належним чином повідомлені про час, дату і місце судового засідання, те що коло представників не обмежене, представником позивача не долучено відповідних доказів перебування на лікарняному, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи.

В судовому засіданні 29 квітня 2025 року представники відповідача підтримали вказані у відзиві на позову заяву заперечення та просили суд у задоволенні позову відмовити. Решта учасників процесу в судове засідання не з`явилися, хоча про час, місце та дату проведення судового засідання повідомлені належним чином.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

Бугринська сільська рада - орган місцевого самоврядування, який зареєстровано 21 травня 1997 року згідно відомостей з державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань (дата запису: 22 травня 2007 року, номер запису: 15911200000000308, код ЄДРПОУ: 04385445).

Релігійна громада Свято-Вознесенської Парафії Української Православної Церкви Московський Патріархат с. Бугрин Гощанського району - релігійна громада, зареєстрована 03 грудня 1991 року, код ЄДРПОУ 22585225 за адресою 35442, Рівненська область, Рівненський район, с. Бугрин.

У відповідності до рішення Гощанської районної ради від 24 березня 1999 року № 47 "Про підсумки інвентаризації об`єктів районної комунальної власності" затверджено Перелік об`єктів районної комунальної власності, серед яких Бугринська дільнична лікарня (№ 2 Переліку).

06 грудня 2000 року Гощанською районною радою прийнято рішення № 116 "Про передачу у безоплатне користування приміщень Бугринської дільничної лікарні релігійній громаді УПЦ с. Бугрин" (нині - "Релігійна громада Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району").

15 лютого 2001 року відповідно до акту передачі основних засобів Бугринської дільничної лікарні між Головним лікарем Бугринської дільничної лікарні, Бугринським сільським головою, настоятелем громади УПЦ МП, старостою громади УПЦ МП.

22 жовтня 2003 року Гощанською районною радою прийнято рішення № 103 "Про інвентаризацію об`єктів спільної власності територіальних громад району", до складу якого увійшло нерухоме майно Бугринської дільничної лікарні (№ 3 Переліку).

31 березня 2015 року рішенням № 21 Бугринської сільської ради присвоєно поштову адресу Будівлі Храму Свято-Вознесенської церкви в с. Бугрин: вул. Б. Хмельницького, 36 с. Бугрин.

05 лютого 2015 року Верховна Рада України прийняла Закон "Про добровільне об`єднання територіальних громад", який набрав чинності 05 березня 2015 року. На основі вказаного закону в листопаді 2015 року шляхом об`єднання Бугринської та Посягвівської сільських рад утворилася Бугринська об`єднана територіальна громада до складу якої входять села: Бугрин, Зарічне, Новоставці, Угільці, Башине, Вільгір, Колесники Посягва, Ясне, Сергіївка, М`ятин, Олексіївка. Адміністративний центр громади розташований у с. Бугрин. Код ЄДРПОУ після реорганізації: 40130624.

25 грудня 2015 року Гощанською районною радою прийнято рішення "Про передачу у власність, управління Бугринській та Бабинській сільським радам бюджетних установ, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад".

На даний час Гощанська районна рада знаходиться в стані припинення з 15 січня 2021 року, що підтверджується відомостями із державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

12 лютого 2016 року затверджено акт приймання-передачі майна з балансу Комунального закладу "Гощанський районний центр первинної медико-санітарної допомоги" Гощанської районної ради Гощанського району Рівненської області на баланс Бугринської сільської ради Гощанського району Рівненської області. Перелік майна, що передавався Бугринській сільській раді відображено в додатках 1-3 до вказаного акта.

Рішенням Рівненської районної ради Рівненської області № 486 від 27 вересня 2023 року з метою врегулювання майнових прав та приведення у відповідність Переліку об`єктів спільної власності територіальних громад Рівненського району, а саме: відновлення цілісності майнового комплексу Комунальне некомерційне підприємство "Бугринська амбулаторія загальної практики-сімейної медицини" Бугринської сільської ради Рівненського району", відповідно до листа Бугринської сільської ради від 08 серпня 2023 року № 173/03-26/213, за погодженням з постійними комісіями районної ради, районна рада вирішила внести зміни до Переліку об`єктів спільної власності територіальних громад району, затвердженого рішенням районної ради від 22 грудня 2022 року № 450, а саме: додати до Переліку розділ "Комунальне некомерційне підприємство "Бугринська амбулаторія загальної практики-сімейної медицини" Бугринської сільської ради Рівненського району" та включити до нього майно згідно з додатком. Затвердити Перелік об`єктів спільної власності територіальних громад району із врахуванням змін, що зазначені в пункті 1 даного рішення, згідно з додатком.

Рішенням Рівненської районної ради Рівненської області № 487 від 27 вересня 2023 року прийнято рішення про передачу нерухомого майна із спільної власності територіальних громад Рівненського району у комунальну власність Бугринської сільської ради, розташованого за адресою: Рівненська обл. Рівненський р-н с. Бугрин вул. Б. Хмельницького, 36, а саме: рентгенівський кабінет, амбулаторія- лабораторія, пологове відділення.

17 листопада 2023 року рішенням Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 910 прийнято нерухоме майно із спільної власності територіальних громад Рівненського району у комунальну власність Бугринської сільської ради, розташоване за адресою: Рівненська обл. Рівненський р-н с.Бугрин вул. Б. Хмельницького, 36, а саме: рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення. Дане нерухоме майно передано на баланс Комунальне некомерційне підприємство "Бугринська амбулаторія загальної практики сімейної медицини" Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області. Уповноважено керівника вище згаданого комунального некомерційного підприємства на вчинення усіх необхідних дій, пов`язаних із виготовленням технічної документації на нерухоме майно.

Рішенням Рівненської районної ради від 19 грудня 2023 року № 502 "Про внесення змін до Переліку об`єктів спільної власності територіальних громад Рівненського району, затвердженого рішенням районної ради від 27 вересня 2023 року № 486" з метою врегулювання майнових прав та приведення у відповідність Переліку об`єктів спільної власності територіальних громад Рівненського району, а саме передачі майнового комплексу Комунальне некомерційне підприємство "Бугринська амбулаторія загальної практики-сімейної медицини" Бугринської сільської ради Рівненського району", відповідно до рішень Рівненської районної ради від 27 вересня 2023 року № 487 "Про передачу із спільної власності територіальних громад Рівненського району у комунальну власність Бугринської сільської ради нерухомого майна" та Бугринської сільської ради від 17 листопада 2023 року № 910 "Про прийняття із спільної власності територіальних громад Рівненського району у комунальну власність Бугринської сільської ради нерухомого майна", за погодженням з постійними комісіями районної ради, Рівненська районна рада вирішила внести зміни до Переліку об`єктів спільної власності територіальних громад району, затвердженого рішенням районної ради від 27 вересня 2023 року № 486, а саме: вилучити з Переліку розділ "Комунальне некомерційне підприємство "Бугринська амбулаторія загальної практики-сімейної медицини" Бугринської сільської ради рівненського району" з включеним до нього майном згідно з додатком. Затвердити Перелік об`єктів спільної власності територіальних громад району із врахуванням змін, що зазначені в пункті 1 даного рішення, згідно з додатком.

Рішенням № 962 від 09 лютого 2024 року Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області Релігійній громаді Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району припинено право безоплатного користування нежитловими приміщеннями комунальної власності, що розташовані за адресою: с. Бугрин вул. Б.Хмельницького, 36 (рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення) та земельною ділянкою розміром 0,30 га, на якій розташовані дані приміщення.

З огляду на вищезазначене, Бугринська сільська рада стверджує, що останній на праві комунальної власності належить нерухоме майно, розміщене за адресою: Рівненська обл. Рівненський р-н, с. Бугрин вул. Б. Хмельницького, 36, а саме: рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення та земельна ділянка розміром 0,30 га, яким на переконня сільської ради Релігійна громада Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин користується без правових підстав та з метою повернення вказаного майна у комунальну власність ухвалено спірне рішення № 962 від 09 лютого 2024 року, відповідно до якого Бугринська сільська рада зобов`язала Релігійну громаду Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин повернути спріне майно шляхом вивільнення зайнятих приміщень, земельної ділянки та підписання відповідного акту приймання-передачі (повернення).

Релігійна громада Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин стверджує, що рішення № 962 від 09 лютого 2024 року є необґрунтованим, протиправним, прийнятим з порушенням законодавства та з перевищенням наданих повноважень, тому підлягає до скасування.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів сторін.

Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Спір, котрий є предметом судового розгляду у даній справі стосується щодо визнання та оспорення права безоплатного користування комунальним майном.

Статтею 140 Конституції України передбачено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

За змістом абзацу 15 частини 1 статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, та через органи місцевого самоврядування.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (стаття 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

За змістом частини 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ст. 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За ст. 16 ЦК України та ст. 152 ЗК України одним зі способів захисту порушеного права на земельні ділянки є визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини 1 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів держави.

Згідно зі статтею 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні".

У частині 3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до частини 1 статті 59 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Наведені норми законодавства свідчать про те, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив повноваження самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Слід зазначити, що акт органу місцевого самоврядування чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов`язки тільки у того суб`єкта (чи визначеного ними певного кола суб`єктів), якому вони адресовані.

У пункті 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), Конституційний Суд України дійшов висновку, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата.

Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно з частиною 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Отже, підставами для визнання акта органу місцевого самоврядування недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Судом встановлено, що рішення сільської ради від 09 лютого 2024 року № 962 про припинення Релігійній громаді Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району права безоплатного користування нежитловими приміщеннями комунальної власності, що розташовані за адресою: с. Бугрин вул. Б. Хмельницького, 36 (рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення) та земельною ділянкою розміром 0,30 га, на якій розташовані дані приміщення, є ненормативним правовим актом органу місцевого самоврядування (актом індивідуальної дії), яке стосується позивача у справі та згідно якого у Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району на його підставі припинено права і обов`язки, пов`язані з правом постійного користування переданим майном.

Право постійного користування земельною ділянкою розміром 0,30 га виникло відповідно до рішення 06 грудня 2000 року Гощанською районною радою № 116 "Про передачу у безоплатне користування приміщень Бугринської дільничної лікарні релігійній громаді УПЦ с. Бугрин".

Окрім того, слід зазначити, що рішення 06 грудня 2000 року Гощанською районною радою № 116 "Про передачу у безоплатне користування приміщень Бугринської дільничної лікарні релігійній громаді УПЦ с. Бугрин" (Релігійна громада Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району), виконане 15 лютого 2001 року шляхом підписання акту передачі основних засобів Бугринської дільничної лікарні між Головним лікарем Бугринської дільничної лікарні, Бугринським сільським головою, настоятелем громади УПЦ МП, старостою громади УПЦ МП.

Крім того слід відмітити, що 23 квітня 2001 рокурішенням Бугринськоїсільської ради Гощанського району № 161 надано дозвіл Релігійній громаді УПЦ с. БугринГощанського району для складання проекту відводу у приватну власність земельної ділянки під будівництвоцеркви в селі Бугринплощею 0,30 га за адресою: с. Бугрин, вул.Б. Хмельницького. 36 та видачі державного акту на право приватної власності на землю.

Суд зазначає, що відсутність у позивача державного акта на право постійного користування земельною ділянкою комунальної власності не може свідчити про відсутність у останнього такого права, враховуючи триваючий характер оформлення землекористування. На сьогодні, взагалі державний акт не вимагається, а відповідне право вважається набутим у зв`язку з прийняттям радою рішення. При цьому, державна реєстрація лише підтверджує існування у особи такого права.

Подібний правовий висновок виснувано у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13 серпня 2024 року в справі № 910/9909/23.

Також, суд надаючи оцінку мотивам прийняття відповідачем вказаного рішення, серед яких, зокрема визначено те, що оскаржуване рішення радою прийнято керуючись Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", Законом України "Про оренду державного та комунального майна", та без врахування положень Земельного кодексу, суд виходить з наступного.

За приписами частини першої статті 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку.

Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.

Право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 цього Кодексу, перелік яких є вичерпним.

Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 Земельного кодексу України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

ЄСПЛ у рішенні Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та № 37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів. Говорячи про закон, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19).

Частиною 1 статті 142 ЗК України встановлено, що припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.

Поряд з цим, стаття 143 Земельного кодексу України регламентує, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені приписами органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; ґ-1) примусового звернення стягнень на право емфітевзису, суперфіцію за зобов`язаннями особи, яка використовує земельну ділянку на такому праві.

Водночас будь-які законодавчі зміни, у тому числі до ст. 141 ЗК України, у зв`язку із обставинами, які послугували підставою для прийняття Бугринською сільською радою оскаржуваного рішення № 962 від 09 лютого 2024 року, не вносилися.

Наведені норми Земельного кодексу України свідчать про те, що особа може бути позбавлена набутого у встановленому порядку права постійного користування земельною ділянкою лише у способи, визначені ст.ст. 141-143 ЗК України, зокрема, внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки чи за наявності інших, визначених ст. 141 ЗК України, підстав, або внаслідок примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється виключно в судовому порядку.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18.

Будь яких обставин та доказів на їх підтвердження, які б давали відповідачу правові підстави для прийняття оскаржуваного рішення на підставі ст. 141 ЗК України, Бугринською сільською радою суду надано не було.

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом.

Згідно зі статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Таким чином, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про скасування власного рішення та віднесення земельної ділянки до земель, не наданих у власність або користування, не є підставою для припинення права користування земельною ділянкою, визначеною ст. 141 Земельного Кодексу України.

Матеріали справи свідчать, що позивачем не вчинялися дії щодо добровільної відмови останнього від його права на землю, а доказів наявності інших підстав, визначених ст. 141 ЗК України, відповідачем суду не надано.

Відтак, вирішення питання щодо примусового припинення прав позивача на спірну земельну ділянку, в силу імперативних положень ст. 143 ЗК України, може бути здійснене органом місцевого самоврядування виключно в судовому порядку.

Окрім того, суд зазначає, що основним законом України, що визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування є Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон).

Згідно з абзацами другим, п`ятнадцятим статті 1 Закону територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до частин першої, третьої, п`ятої, шостої та восьмої статті 60 Закону територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.

Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону).

На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина перша статті 9 Конвенції).

Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.

На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні "Свято-Михайлівська Парафія проти України" (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу "сповідувати релігію" самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Відповідно до статті 7 Закону релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Водночас, урахування державою у відносинах з релігійною організацією правил, на яких заснована її ієрархічна та інституційна структура, повага до її традицій та внутрішніх настанов не може унеможливлювати реалізацію права, гарантованого статтею 9 Конвенції в світлі статті 11 Конвенції, а також не може суперечити чинному законодавству.

Гарантована статтею 9 Конвенції свобода віросповідання також означає, серед іншого, свободу "сповідувати релігію" в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України", § 121).

Також відповідно до частини першої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Тобто релігійну громаду Закон характеризує як місцеву релігійну організацію.

Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.

Однак територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді.

У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів пункту 2 статті 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов`язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах "Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France" [GC], заява № 27417/95; "Mirolubovs and Others v. Latvia", заява № 798/05).

Звертаючись до наведеного висновку ЄСПЛ про необхідність врахування історичного контексту і особливостей відповідної релігії, а також до положень статті 5 Закону про обов`язок держави брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, суд враховує, що відповідно до Правил Вселенських Соборів (Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451 році в Халкидоні), за якими "якщо … в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку" (Правило 17). Також відповідно до Правил 227-ми святих отців, прийнятих на П`ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): "Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ" (Правило 38).

Отже, беручи до уваги наведені вище положення Закону, традиції релігії, до якої належить релігійна організація у цій справі, суд враховує зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості.

Таким чином, з огляду на вищезазначене, суд доходить висновку, що віряни Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району є одночасно і членами Бугринської об`єднаної територіальної громади.

За приписами статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування" право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до частин першої, третьої, п`ятої, шостої та восьмої статті 60 вказаного Закону територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Отже віряни Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району як члени Бугринської об`єднаної територіальної громади мають право, зокрема, користуватися майном, що належить територіальній громаді.

Як встановлено судом вище, 06 грудня 2000 року Гощанською районною радою прийнято рішення № 116 "Про передачу у безоплатне користування приміщень Бугринської дільничної лікарні релігійній громаді УПЦ с. Бугрин" (Релігійна громада Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району), яким вирішено передати релігійній громаді УПЦ с.Бугрин у безоплатне користування на період використання як культової споруди належні Бугринській сільській раді приміщення: рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення та земельну ділянку розміром 0,30 га, на якій розміщені дані приміщення. 15 грудня 2001 року підписано акт передачі основних засобів Бугринської дільничної лікарні між Головним лікарем Бугринської дільничної лікарні, Бугринським сільським головою, настоятелем громади УПЦ МП, старостою громади УПЦ МП. 22 жовтня 2003 року Гощанською районною радою прийнято рішення № 103 "Про інвентаризацію об`єктів спільної власності територіальних громад району", до складу якого увійшло нерухоме майно Бугринської дільничної лікарні (№ 3 Переліку).

У зв`язку з вищевказаними подіями 31 березня 2015 року рішенням № 21 Бугринської сільської ради - присвоєно поштову адресу Будівлі Храму Свято-Вознесенської церкви в с. Бугрин: вул. Б. Хмельницького, 36 с. Бугрин.

В подальшому Рівненською районною радою Рівненської області № 487 від 27 вересня 2023 року прийнято рішення про передачу нерухомого майна із спільної власності територіальних громад Рівненського району у комунальну власність Бугринської сільської ради, розташованого за адресою: Рівненська обл. Рівненський р-н с.Бугрин вул. Б.Хмельницького, 36, а саме: рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення, а 17 листопада 2023 року рішенням Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 910 прийнято вищевказане нерухоме майно із спільної власності територіальних громад Рівненського району у комунальну власність Бугринської сільської ради. Також, слід звернути увагу, що 23 квітня 2001 рокурішенням Бугринськоїсільської ради Гощанського району № 161 надано дозвіл Релігійній громаді УПЦ с. БугринГощанського району для складання проекту відводу у приватну власність земельної ділянки під будівництвоцеркви в селі Бугринплощею 0,30 га за адресою: с. Бугрин, вул.Б. Хмельницького. 36 та видачі державного акту на право приватної власності на землю.

Таким чином суд констатує, що віряни Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району як члени територіальної громади Гощанського району, а в подальшому Бугринської об`єднаної територіальної громади, правомірно набули права користування нерухомим майном, розташованим за адресою: Рівненська обл. Рівненський р-н с. Бугрин вул. Б.Хмельницького, 36, а саме: рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення та земельною ділянкою розміром 0,30 га, на якій розміщені вказані приміщення, з метою використання їх як культової споруди.

Посилання відповідача на те, що у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відносно будівлі Бугринської дільничної лікарні та земельної ділянки, які знаходяться за адресою: вул. Б. Хмельницького, 36 с. Бугрин відсутні відомості про перебування її у користуванні позивача, не заслуговує на увагу та оцінюється судом критично, оскільки відповідач - Бунринська сільська рада не надав доказів того, що державна реєстрація речового права на вказане нерухоме майно здійснена саме за останньою.

Отже, суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів про факт набуття Бунринською сільською радою права власності на нерухоме майна, що розташоване за адресою: Рівненська обл. Рівненський р-н с. Бугрин вул. Б. Хмельницького, 36, а саме: рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення та земельною ділянкою розміром 0,30 га, на якій розміщені вказані приміщення, а тому, рішення сільської ради № 962 від 09 лютого 2024 року є необґрунтованим та передчасним, оскільки остання позбавила права користування позивача об`єктами комунальної власності, якими фактично не володіє.

Окрім того, оскаржуване рішення Бугринської сільської ради № 962 від 09 лютого 2024 року не містить жодного посилання на норми чинного законодавства які регулюють спірні правовідносини та надавали підстави для прийняття даного рішення, окрім того суд наголошує, що матеріали справи не містять доказів будь-яких порушень з боку релігійної громади (позивача) стосовно користування наданим комунальним майном, яким суд міг би дати оцінку.

Посилання Бугринської сільської ради як на підстави прийняття спірного рішення на ч. 2 ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" є безпідставним, оскільки дана норма містить виключення щодо заборони передачі в користування комунального майна саме релігійним організаціям, якою і є позивач.

Аргументів та доказів протилежного, відповідачем суду не надано.

Суд зазначає, що з прийняттям Гощанською районною радою рішення № 116 "Про передачу у безоплатне користування приміщень Бугринської дільничної лікарні релігійній громаді УПЦ с. Бугрин" (Релігійна громада Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району), з підписанням акта від 15 лютого 2001 року передачі основних засобів Бугринської дільничної лікарні між Головним лікарем Бугринської дільничної лікарні, Бугринським сільським головою, настоятелем громади УПЦ МП, старостою громади УПЦ МП., а в подальшому з присвоєнням рішенням № 21 Бугринської сільської ради поштової адреси Будівлі Храму Свято-Вознесенської церкви в с. Бугрин: вул. Б. Хмельницького, 36 с. Бугрин, у Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району" виникло правомірне (легітимне) очікування того, що релігійна громада буде користуватися нерухомим майном на період використання як культової споруди і що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше.

Складовим елементом загального принципу юридичної визначеності як вимоги верховенства права (правовладдя) також є принцип правомірних (легітимних) очікувань, який, за тлумаченням Європейської комісії "За демократію через право" (Венеційської Комісії), "виражає ідею, що органи публічної влади повинні додержуватися не лише приписів актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених очікувань".

Відповідно, органи публічної влади повинні не лише додержуватися законів та інших нормативних актів, а й своїх обіцянок та правомірних очікувань людини.

Ті, хто чинить добросовісно на підставі права, яким воно є, не повинні відчувати краху надій щодо своїх легітимних (правомірних) очікувань.

Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше. У практиці ЄСПЛ матеріальні правомірні очікування визнаються "майном" за умови, що такі очікування (1) стосуються певних благ, котрі мають економічну цінність, (2) є цивільними за галузевою належністю і (3) достатньо визначені для того, аби бути забезпеченими можливістю судового захисту. Відповідно до усталеної практики Європейського суду "майном" може бути "наявне майно", або активи, включно з вимогами, стосовно яких заявник здатен довести, що він мав принаймні "правомірне очікування" дієвої реалізації його майнового права» (Див.: Malhous v. Czech Republic (dec.) [GC], no. 33071/96, ECHR 2000-XII; Draon v. France [GC], no. 1513/03, ECHR 2006-IX; Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium, no. 17849/91, §§ 29-31, ECHR A332).

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (абзац перший); проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за потрібне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (абзац другий).

За позицією Європейського суду з прав людини Конвенцією захищається не лише право власності на наявне майно (право власності sensu stricto), а й легітимні очікування щодо набуття певного майна чи майнового права. Так, Європейський суд з прав людини наголосив, що майном може бути як наявне майно, так і, зокрема, право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що має принаймні легітимні очікування щодо ефективного здійснення права власності (§ 83 рішення у справі "Князь Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини" (Prince Hans-Adams of Lichtenstein II v. Germany) від 12 липня 2001 року). Європейський суд з прав людини наголошував на різниці між звичайним очікуванням, яким би зрозумілим воно не було, і легітимним очікуванням, яке повинно бути більш конкретним і базуватися на положеннях законодавства чи усталеній національній судовій практиці (§ 112 рішення щодо прийнятності заяв у справі "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини" (Von Maltzan and Others v. Germany) від 2 березня 2005 року).

Право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року підкреслив важливе значення принципу "добропорядного врядування" (good governance), зазначивши, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (§ 70). У § 71 вказаного рішення Європейський суд з прав людини також зауважив, що принцип "добропорядного врядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня недбалість; з іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка розраховувала на легітимність добросовісних дій державного органу; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "добропорядного врядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Ухваливши рішення № 962 від 09 лютого 2024 року про припинення Релігійній громаді Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району права безоплатного користування нежитловими приміщеннями комунальної власності, що розташовані за адресою: с. Бугрин вул. Б. Хмельницького, 36 (рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення) та земельною ділянкою розміром 0,30 га, на якій розташовані дані приміщення, Бугринська сільська рада Рівненського району Рівненської області допустила порушення принципу "добропорядного врядування" та позбавила жителів територіальної громади - вірян Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії УПЦ МП, легітимних очікувань користуватися комунальною власністю з метою задоволення релігійних потреб.

Крім того, слід відмітити, що приймаючи рішення про припинення права постійного користування приміщенням церкви у членів релігійної громади УПЦ с. Бугрнн, які є жителями Бугринської територіальної громади Бугринська сільська рада, яка зобов`язана захищати права своїх жителів, всупереч вимог Конституції України та Законів України, позбавляє права громадян України на вільне віросповідання.

Відтак, суд зазначає, що рішення Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 962 від 09 лютого 2024 року не може вважатися таким, що прийняте радою на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і, відповідно, не може бути підставою для припинення права користування жителями територіальної громади - вірянами Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії УПЦ МП комунальною власністю територіальної громади з метою задоволення релігійних потреб.

Суд зазначає, що посилання відповідача на те, що припинення права тимчасового безоплатного користування нерухомим майном та земельною ділянкою можливе на розсуд органу місцевого самоврядування спростовуються всім вищенаведеним та є безпідставним, зокрема, і з огляду на те, як встановлено вище судом, що віряни Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії УПЦ МП є членами Бугринської об`єднаної територіальної громади, і, відповідно, мають право користування об`єктами комунальної власності, зокрема, з метою задоволення релігійних потреб.

Тобто в даному випадку не може йти мова про передачу нерухомого майна в найм (оренду) на підставі договору, так як самі ж власники комунального майна - члени Бугринської об`єднаної територіальної громади - ним же й користуються.

Також безпідставним є посилання відповідача на те, що вищевказане нерухоме майно необхідне для використання його за призначенням, так як, що встановлено судом вище, Комунальне некомерційне підприємство "Бугринська амбулаторія загальної практики сімейної медицини" Бугринської сільської ради, яке нібито має використовувати вказане майно, користується нерухомим майном за адресою вул. Острозького, буд. 9а, с. Бугрин.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Статтею 6 вказаного Закону встановлено, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення є Місцевий референдум та Загальні збори громадян за місцем проживання (ст. 7, 8 Закону).

Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, цим та іншими законами до відання місцевого самоврядування.

При цьому рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов`язковими для виконання на відповідній території, а рішення загальних зборів громадян враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності.

З огляду на вищевказані норми Закону питання щодо користування релігійною громадою Свято-Вознесенської парафії УПЦ МП майном комунальної власності, що розташовані за адресою: с. Бугрин вул. Б.Хмельницького, 36 (рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення) та земельною ділянкою розміром 0,30 га, на якій розташовані дані приміщення, може бути вирішено територіальною громадою на Місцевому референдумі або Загальними зборами громадян за місцем проживання.

У відповідності до пункту 4 частини 2 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Поняття і види доказів викладені у статті 73 ГПК України, згідно якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (ст. 74 ГПК України).

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на вищезазначене, та те, що позивач довів належними та допустимими доказами факт правомірного користування Релігійною громадою Свято-Вознесенської парафії УПЦ МП, які є членами Бугринської об`єднаної територіальної громади, нерухомим майном комунальної власності, розташованим за адресою Рівненська обл., Рівненський р-н, с. Бугрин вул. Б.Хмельницького, 36: рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення та земельною ділянкою розміром 0,30 га., позовні вимоги підлягають до задоволення, а рішення Бугринської сільської ради № 962 від 09 лютого 2024 року до визнання недійсним.

Висновки суду за результатами вирішення спору.

В силу положень процесуального законодавства та численної практики Верховного Суду, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Трофимчук проти України" зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

На підставі досліджених доказів та встановлених обставин справи суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення ради прийнято всупереч закону, у позивача наявне право постійного користування комунальним майном, таким рішенням порушується право позивача на користування наданим майном, інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування комунальним майном відсутні, судом не встановлені та відповідачем не наведені.

Розподіл судових витрат.

Згідно з ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з правилами ч. 9 ст. 129 ГПК України, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 3 028 грн. 00 коп., який підлягає відшкодуванню за рахунок Бугринської сільської ради, як зі сторони з боку якої вчинялись дії, що привели до виникнення даного спору.

Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 241 ГПК України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати незаконним та скасувати рішення Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області (35442, Рівненська обл., Рівненський р-н., с. Бугрин, вул. Перемоги, 1, код. 40130624) № 962 від 09 лютого 2024 року "Про припинення безоплатного користування майном", а саме про припинення релігійній громаді Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви московський патріархат с. Бугрин Гощанського району безоплатного користування майном: приміщеннями комунальної власності, що розташовані за адресою: с. Бугрин вул. Б. Хмельницького, 36 (рентгенівський кабінет, амбулаторія-лабораторія, пологове відділення) та земельною ділянкою розміром 0,30 га, на якій розташовані дані приміщення.

3. Стягнути з Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області (35442, Рівненська обл., Рівненський р-н., с. Бугрин, вул. Перемоги, 1, код. 40130624) на користь Релігійної громади Свято-Вознесенської парафії Української православної церкви Московський патріархат с. Бугрин Гощанського району (35442, Рівненська обл., Рівненський р-н., с. Бугрин, вул Б. Хмельницького, 36, код. 22585225) 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн. 00 коп. - судового збору.

4. Наказ видати після набрання судовим рішенням законної сили.

Повний текст рішення складено та підписано 06 травня 2025 року.

Суддя Вадим Торчинюк