Рішення

від 29.04.2025 по справі 755/16820/24

ДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №:755/16820/24

Провадження №: 2/755/5/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" квітня 2025 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Гаврилової О.В.,

за участю секретарів: Авраменко Л.І., Бєльченко М.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Ридзель О.В.,

інші учасники справи - не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, -

в с т а н о в и в:

До Дніпровського районного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів.

Згідно заявлених вимог позивача просить суд: позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача кошти на утримання (аліменти) малолітньої доньки, ОСОБА_3 у розмірі частини від її заробітку (доходу), але не менш 50% від прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку щомісяця, починаючи з дня пред`явлення позову до суду і до досягнення дитиною повноліття. (а.с.49-56)

Вимоги позову обґрунтовані тим, що 09 березня 2022 року між сторонами було укладено шлюб та ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась донька ОСОБА_3 . Позивач зазначає, що донька зареєстрована та проживає з ним, піклуванням, лікуванням, розвитком та утриманням дитини позивач займається особисто. За доводами позовної заяви, матір дитини не приймає участі у житті дитини, з моменту народження доньки проживає окремо. При цьому позивач зазначає, що після народження дитини він став помічати, що відповідач не приділяє належну увагу доньці, могла зникнути без попередження на декілька днів, донька залишалась з позивачем. З січня 2023 року відповідач відмовилась від виховання дочки і перестала проживати з позивачем та дитиною, повідомила, що має намір залишити дитину з позивачем та просила надалі виховувати дитину самостійно, оскільки вона має плани щодо свого особистого життя, а виховання дитини є тягарем для неї. Також позивач зазначає, що він пропонував відповідачу брати участь у житті дитини, але вона свідомо усунулась від виконання своїх батьківських обов`язків. 17 липня 2024 року відповідач надала нотаріально посвідчену заяву, в якій не заперечувала щодо позбавлення її батьківських прав, повідомила, що донька знаходиться на повному утриманні позивача та відмовилась від будь-якого фінансового забезпечення та виховання дитини. Тому позивачем було прийнято рішення виховувати доньку самостійно, оскільки відповідач своїми діями показала байдужість до дитини, що позивач розцінює як ухилення від виконання батьківських обов`язків. Також позивач просить стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 грудня 2024 року відкрито провадження в даній цивільній справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження до підготовчого засідання. Залучено до участі в справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Дніпровську районну в місті Києві державну адміністрацію. Зобов`язано Дніпровську районну в місті Києві державну адміністрацію, як орган опіки та піклування, відповідно до вимог ст. 19 Сімейного кодексу України, надати письмовий висновок щодо розв`язання спору. (а.с.64-66)

19 лютого 2025 року до суду надійшов висновок органу опіки та піклування.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2024 року закрито підготовче провадження в даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті. (а.с.89-90)

Позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Ридзель О.В. в судовому засіданні позов підтримали в повному обсязі та просили його задовольнити.

Позивач пояснив, що після народження дитина відповідач втратила до неї інтерес, самоусунулась від виховання. Разом сторони проживали до грудня 2022 року, коли відповідач пішла, повідомивши, що буде жити у своєї матері. Дитина залишилась проживати з позивачем. Сторони спілкуються лише телефоном, інколи відповідач запитує про дитину, особисто про неї не турбується. З грудня 2022 року позивач дитину не бачила, кошти на утримання доньки не надає. В останнє відповідач телефонувала два місяці тому. Також зазначив, що відповідач має намір поїхати за кордон. Після допиту свідка позивач додатково пояснив, що відповідач погрожувала смертю і забрати дитину. Повідомив, що відповідач перебуває на обліку у приватного лікаря психіатра, з самого початку мала дивацтва в поведінці.

Представник позивача пояснила, що служба у справах дітей та сім`ї проводила огляд за місцем проживання позивача з дитиною, представники служби телефонували відповідачу, яка не мала жодного інтересу до дитини, три роки не бачила доньку.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилась, подала до суду заяву, в якій позовні вимоги про позбавлення її батьківських прав та стягнення аліментів визнала у повному обсязі та підтвердила викладене у позові, просила слухати справу у її відсутність, винести рішення про задоволення позову повністю (а.с.82).

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 49 ЦПК України позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.

Відповідно до ч.4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

У разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи. Проте, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону (наприклад, відповідач визнає безпідставний позов) або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (наприклад, малолітніх або недієздатних), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Від визнання позову слід відрізняти визнання фактів. Факти може визнати й позивач. Визнання стороною в суді фактів, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов`язковим. Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав та законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки.

Враховуючи, що предметом судового розгляду в даній справі є позбавлення батьківських прав, суд до розгляду справи по суті не вбачав підстав для прийняття визнання позову відповідачем, закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті, адже рішення у справі має відповідати якнайкращим інтересам дитини.

Представник третьої особи - Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації в судове засіданні не з`явився, заяв чи клопотань до суду не подав.

Представник Служби у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації направив на адресу суду заяву, до якої долучив висновок органу опіки та піклування. В заяві підтримав висновок органу опіки та піклування про позбавлення відповідача батьківських прав. Просив розглядати справу без присутності в судовому засіданні представника Служби і прийняти рішення в найкращих інтересах дитини. (а.с. 78-79)

Вислухавши пояснення позивача та її представника, допитавши свідка, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд прийшов до наступних висновків.

Судом установлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 09 березня 2022 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Миронівського районного суду Київської області від 11 червня 2024 року (а.с.20-22).

ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась ОСОБА_3 , батьками якої є сторони у справі, що підтверджується свідоцтвом про народження (а.с.18).

24 грудня 2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір про здійснення догляду за дитиною до трьох років, предметом якого є здійснення останньою догляду за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.57-58)

01 квітня 2024 року лікарем КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва видано довідку про тимчасову непрацездатність ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якій відображено, що батько ОСОБА_1 відвідував лікаря-педіатра разом з дитиною під час планових оглядів.

17 липня 2024 року ОСОБА_2 складено нотаріально посвідчену заяву, якою вона підтвердила, що не має наміру піклуватися про свою малолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не має наміру проявляти до неї будь якої материнської турботи та піклування, відмовляється від будь-якого матеріального утримання та подальшого виховання її малолітньої доньки, не оспорює факту, що ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків з виховання та піклування про дитину та не заперечує проти позбавлення її батьківських прав (а.с.24).

Згідно акту обстеження умов проживання №136, складеного 02 жовтня 2024 року співробітниками Служби у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, за адресою: АДРЕСА_1 проживають: ОСОБА_1 (батько); ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стосунки в сім`ї теплі, дружні, батько самостійно займається вихованням та утриманням доньки, з березня 2023 року мати не проживає з дитиною, не займається її вихованням, не цікавиться здоров`ям. Умови проживання - задовільні, в квартирі чисто, наявні всі необхідні меблі та побутова техніка. (а.с.86)

Допитана в судовому засіданні за заявою позивача свідок ОСОБА_4 суду показала, що вона є подругою матері позивача, якого знає з дитинства, з відповідачем знайома з 2022 року. Коли відповідач завагітніла, сторони одружились. Зі слів матері позивача свідку відомо, що в грудні 2022 року відповідач зникла, до того часу сторони проживали разом. Матір позивача попросила її допомагати позивачу в догляді за дитиною, свідок приходила, готувала їсти, допомагала з дитиною, гуляла з нею. До того часу, як дитині виповнився рік, свідок приходила до позивача з дитиною кожного дня, в подальшому - 2-3 рази на тиждень. Відповідач періодично (раз на місяць, раз на два місяці) приходила, в останнє в цьому році, поводилась неадекватно, влаштовувала скандали, хотіла побачити дитину, в чому свідок їй перешкоджала. Зазначила, що позивач попередив свідка, щоб вона не давала відповідачу контактувати з дитиною. Тому, коли відповідач приходила, свідок не давала тій можливості поспілкуватись з дитиною. Зазначила, що відповідач говорила позивачеві, що має право спілкуватись з дитиною, на що позивач повідомляв, що вона могла б спілкуватися з дитиною, якби інакше поводилась. Також свідок зазначила, що говорила позивачеві про те, що відповідача потрібно лікувати.

Статтями 12-15 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, визначено право дитини висловлювати свою думку (право бути почутою).

Судом, з урахуванням положень ст. 171 СК України, враховуючи вік малолітньої дитини, визнано за недоцільне вислуховування думки дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , по суті спору.

Відповідно до ч.1 ст. 56 ЦК України, п. 3 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, у тому числі об`єднаних територіальних громад, які відповідно до законодавства провадять діяльність з надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових та житлових прав дітей.

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Згідно висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав від 14 лютого 2025 року (протокол засідання комісії від 12.02.2025 №3) комісією встановлено, що батьки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано в червні 2024 року. Від шлюбу мають малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розлучення батьків, дитина залишилась проживати з батьком, який з того часу самостійно займається вихованням та утриманням дитини. В квартирі створені належні умови для проживання та розвитку малолітньої. Мати дитини вихованням та утриманням дитини не займається, не цікавиться її життям та здоров`ям, інтересами, не буру участі у фізичному, духовному та моральному розвитку дитини, не виявляє бажання спілкуватись з донькою, грошей на утримання не сплачує, жодного разу не зверталась до органу опіки та піклування чи до суду про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дитини. Це засвідчує, що мати самоусунулася від виконання своїх батьківських обов`язків. ОСОБА_2 на засідання комісії не з`явилась, будь-яких пояснень щодо участі у вихованні та утриманні дитини не надала. В телефонному режимі повідомила, що вона не заперечує проти позбавлення її батьківських прав. Приймаючи до уваги зазначене вище рекомендації комісії з питань захисту прав дитини, орган опіки та піклування вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з тим, що вона ухилилася від виховання та утримання дитини. (а.с.81)

Предметом судового розгляду в цій справі є обставини щодо позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно її малолітньої доньки.

Відповідно до ч.3 ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.

В силу ст. 9 Конституції України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства і закріплює мінімальні гарантії в галузі прав людини, які можуть бути розширені в національному законодавстві, яке в свою чергу в силу взятих на себе Україною зобов`язань не може суперечити положенням Конвенції (стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 року № 1906-ІV, стаття 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів).

Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до ст. 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява №2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).

ЄСПЛ зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв`язки дитини з її сім`єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім`я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв`язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім`ю. З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини (Мамчур проти України, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що у справах стосовно дітей у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, виходячи із об`єктивних обставин спору, а потім осіб, які висувають відповідні вимоги.

У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно ч. 1-4 ст. 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину.

За приписами ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Процедура, підстави та правові наслідки позбавлення батьківських прав передбачені нормами СК України (статті 164-167).

Відповідно до ч.1 ст. 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Вказана стаття містить вичерпний перелік підстав позбавлення матері та/або батька батьківських прав.

Як убачається зі змісту позовної заяви, а також пояснень позивача в судовому засіданні, він просить позбавити відповідача батьківських прав з підстав, визначених п.2 ч.1 ст. 164 СК України, а саме, - ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Згідно зі ст. 166 СК України позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батьків, так і для дитини.

Згідно роз`яснень, які викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення батьківських прав» № 3 від 30.03.2007 року (далі - Постанова), позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Системний аналіз зазначених вище норм сімейного права дає підстави вважати, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не дають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

У рішенні Європейського суду від 18 грудня 2008р. по справі «Савіни проти України» зазначається: «хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зав`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини.»

У даній ситуації судом враховано, що держава має позитивний обов`язок вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз`єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер (пункт 52 рішення Європейського Суду у справі «Савіни проти України»).

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. (ч.3, 4 ст.12 ЦПК України)

Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Як роз`яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст. 76 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно положень ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно доводів позивача, викладених у позовній заяві та усних поясненнях, відповідач ніяким чином не піклується про дитину, не цікавиться нею, матеріально не утримує, фактично самоусунулась від виконання батьківських обов`язків.

Проте доказів з точки зору їх належності, допустимості та достатності на підтвердження викладених вище негативних явищ, стороною позивача суду не надано.

Навпаки, допитана в судовому засіданні за заявою позивача свідок ОСОБА_4 суду показала, що відповідач періодично (раз на місяць, раз на два місяці) приходила з метою побачитись з дитиною, в чому свідок особисто їй перешкоджала, оскільки позивач попередив свідка, щоб вона не давала відповідачу контактувати з дитиною, з огляду на поведінку останньої. Зазначила, що відповідач говорила позивачеві, що має право спілкуватись з дитиною, на що позивач повідомляв, що вона могла б спілкуватися з дитиною, якби інакше поводилась.

Після показань свідка позивач надав пояснення про те, що відповідач погрожувала смертю себе та дитини, виявляла бажання забрати дитину, тому вважає неможливим дозволити відповідачеві спілкуватися з дитиною, пояснив, що відповідач перебуває на обліку у приватного лікаря психіатра.

З наведено судом установлено, що відповідачу чиняться перешкоди в спілкуванні та вихованні її малолітньої доньки, а не звернення відповідача з цього приводу до вповноважених органів не спростовує намагання відповідача приймати участь в житті дитини, з огляду на докладні показання свідка в судовому засіданні та надані в подальшому пояснення позивача.

Необхідність убезпечення дитини від будь-якого негативного впливу з боку відповідача, на чому наполягає позивач, посилаючись на психічні розлади матері дитини, не є визначеною законом підставою для позбавлення батьківських прав та суперечить положенням ч. 3 ст. 15 СК України, а належних та достовірних доказів неприйнятної поведінки відповідача, в тому числі й по відношенню до дитини, позивачем не надано.

Докази періодичного або постійного зловживання відповідачем спиртними напоями та/або наркотичними засобами в матеріалах справи відсутні.

Не проживання відповідача з дитиною, яка проживає з позивачем та яким фактично ініціюються перешкоди в спілкуванні відповідача з донькою, в тому числі й при сприянні свідка, яка здійснює допомогу в догляді за дитиною, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав.

Надаючи оцінку висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав (протокол засідання комісії від 12.02.2025 №3), суд зазначає наступне.

Згідно ч. 6 ст. 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Суд вважає даний висновок не обґрунтованим, оскільки він містить лише загальні фрази щодо самоусунення матері від виховання та утримання доньки, які повторюють доводи позовної заяви.

При цьому, наведене у висновку обґрунтування свідчить про поверховий підхід до дослідження обставин, які викликали ситуацію, за якою спілкування відповідача з дитиною виявилось фактично неможливим через дії позивача та свідка у справі.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про те, що вказані вище, наведені у висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав (протокол засідання комісії від 12.02.2025 №3) твердження, на підставі яких орган опіки та піклування прийшов до висновку про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, не ґрунтуються на повному та всебічному з`ясуванні фактичних обставин, що свідчить про формальний підхід вказаного органу до складання такого висновку.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладено у пункті 8 статті 7 СК України та у статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з положеннями яких регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів дитини.

Батьки та дитина мають право на безперешкодне спілкування, проживаючи окремо від дитини, батьки зобов`язані брати участь у її вихованні, мають право на особисте спілкування з дитиною.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» контакт з дитиною - це реалізація матір`ю, батьком, іншими членами сім`ї та родичами, у тому числі тими, з якими дитина не проживає, права на спілкування з дитиною, побачення зазначених осіб з дитиною, а також надання їм інформації про дитину або дитині про таких осіб, якщо це не суперечить інтересам дитини.

Особа, в родині якої проживає дитина не має права перешкоджати матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.

В матеріалах справи немає жодного доказу того, що спілкування відповідача з дитиною матиме негативний вплив на нормальний розвиток останньої.

При цьому доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та достатності, на підтвердження безумовно винної поведінки відповідача, свідомого нехтування нею своїми обов`язками суду не надано, таких обставин не встановлено судом і з пояснень позивача та показань свідка.

Разом із тим, судом не залишено поза увагою, що в разі докладання відповідачем необхідних зусиль, вона у правомірний спосіб могла би досягти найкращого для доньки результату - постійної участі у вихованні та утриманні доньки, що й відповідатиме якнайкращим інтересам дитини. Тому суд, виходячи з найкращих інтересів дитини сторін, приходить до висновку, що визнання відповідачем позову в частині позбавлення її батьківських прав порушує права та інтереси малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Суд також зазначає, що, в разі якщо встановлено існування родинного зв`язку, держава має, в принципі, діяти у такий спосіб, щоб уможливлювати розвиток такого зв`язку (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 61). Здійснення заходів із роз`єднання сім`ї є втручанням надзвичайно серйозного характеру. Рішення про вжиття такого заходу має спиратися на достатньо переконливі та зважені аргументи, що враховують інтереси дитини (рішення у справі «Скоццарі та Дж`юнта проти Італії» (Scozzari Giunta v. Italy) [ВП], заяви №39221/98 і №41963/98, п. 148, ECHR 2000-VIII).

Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №631/2406/15-ц, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Аналізуючи наявні у матеріалах справи докази, приймаючи до уваги пояснення позивача та показання свідка, керуючись чинним сімейним законодавством України, виходячи з прецедентної практики ЄСПЛ, діючи виключно з метою забезпечення якнайкращих інтересів дитини, суд дійшов висновку, що стороною позивача не надано достатньо доказів в розумінні ст. 76-79 ЦПК України на підтвердження свідомого ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини, для застосування до неї такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав.

Тому суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація, про позбавлення батьківських прав задоволенню не підлягає внаслідок недоведеності позовних вимог та з урахуванням якнайкращих інтересів дитини.

Разом із тим, суд враховує, що згідно з роз`ясненнями, викладеними у п.18 (абз.2) постанови Пленуму Верховного Суду України від 20 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Враховуючи конкретні обставини справи, приймаючи до уваги вказані вище роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України, суд вважає за доцільне, з метою дотримання інтересів малолітньої дитини, попередити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про необхідність змінити ставлення до виховання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та покласти на Дніпровську районну в місті Києві державну адміністрацію, як орган опіки та піклування, контроль за виконанням відповідачем батьківських обов`язків відносно дитини.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини суд приходить наступного.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що кожна дитина має право на рівень життя достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той з батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням та в інтересах дитини. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її утримання.

Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно з вимогами ст. 181 СК України, способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, як це передбачено ст. 182 СК України.

Відповідно до ч.1 ст. 183 СК України частка заробітку матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Частиною 3 ст. 181 СК України визначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

За змістом ч.1 ст. 191 СК України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

Законодавчо на відповідача покладено обов`язок забезпечення утримання дитини, у зв`язку з чим, враховуючи вимоги ст.182 СК України, та беручи до уваги те, що за встановленими судом обставинами відповідач жодної допомоги на утримання дитини не надає, відповідачем не надано будь-яких доказів на спростування обставин, викладених позивачем щодо відсутності участі відповідача в утриманні дитини, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини її заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи стягнення з 01 жовтня 2024 року до досягнення дитиною повноліття.

Аналізуючи вищевикладені доводи в їх сукупності, суд приходить до висновку про задоволення в позову в частині стягнення аліментів.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень у справах про стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць.

За змістом ст. 209 ЦПК України завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

У відповідності до положень ст.141 ЦПК України суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за вимогою про позбавлення батьківських прав на позивача у сплаченому при зверненні до суду розмірі.

При цьому, з відповідача в дохід держави підлягає стягненню 1 211,20 грн судового збору за вимогою про стягнення аліментів, від сплати якого позивач був звільнений на підстав Закону України «Про судовий збір».

На підставі викладеного та керуючись статтею 51 Конституції України, статтями 1, 7, 150, 164, 165, 180-183, 191 Сімейного кодексу України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, Законом України «Про охорону дитинства», статтями 2, 10, 76-81, 89, 141, 206, 209, 258, 259, 263-265, 354, 430 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ), треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації (ЄДПРОУ: 37397237, місцезнаходження: м.Київ, Харківське шосе, буд.4-А), Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація(ЄДРПОУ: 37203257, місцезнаходження: м.Київ, бульвар Івана Котляревського, буд.1/1), про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів - задовольнити частково.

В позбавленні ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - відмовити.

Попередити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про необхідність змінити ставлення до виховання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Покласти на Дніпровську районну в місті Києві державну адміністрацію, як орган опіки та піклування, контроль за виконанням ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьківських обов`язків відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини її заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи стягнення з 01 жовтня 2024 року до досягнення дитиною повноліття.

Рішення підлягає негайному виконанню в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави 1 211,20 грн судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повне рішення складено 07 травня 2025 року.

Суддя: