Рішення від 08.05.2025 по справі 910/1299/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.05.2025Справа № 910/1299/25Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будін-Сервіс"

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

про визнання права власності

Представники сторін: не викликалися

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Будін-Сервіс" (далі - Товариство) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Банк) про визнання права власності на транспортні засоби: автомобіль марки БЕЛАВА 1900, серійний номер НОМЕР_1 та Автомобіль марки БЕЛАВА 1900, серійний номер НОМЕР_2 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Регіональним сервісним центром ГСЦ МВС в Дніпропетровській області (філія ГСЦ МВС) в особі територіального сервісного центру МВС №1242 (ТСЦ МВС №1242) відмовлено у перереєстрації вказаного транспортного засобу у зв`язку з внесенням відомостей про Банк до Єдиного реєстру боржників.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.02.2025 вищевказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк для усунення її недоліків з дня вручення цієї ухвали.

12.02.2025 через систему "Електронний суд" від Товариства надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.02.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/1299/25 за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання). Встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи.

Відповідач правом, наданим статтею 165 ГПК України, на подання відзиву на позов не скористався, хоча про розгляд цієї справи був повідомлений належним чином.

При цьому, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (частина 9 статті 165, частина 2 статті 178 ГПК України).

Приймаючи до уваги те, що Банк належним чином був повідомлений про розгляд даної справи, а також враховуючи наявність у матеріалах справи достатньої кількості документів для розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про її розгляд за наявними матеріалами.

Разом із цим, 20.02.2025 через систему "Електронний суд" Товариство подало відповідь на відзив, в якій просило задовольнити позов, посилаючись на те, що право власності на транспортний засіб виникає з моменту його державної реєстрації, а не з моменту його передання за договором. Саме наявність інформації про відповідача у реєстрі боржників стала підставою для відмови у реєстрації автомобіля за позивачем, що має наслідком порушення прав останнього як власника майна. Такі фактичні обставини свідчать про невизнання права власності на транспортні засоби за позивачем.

27.03.2025 через систему "Електронний суд" Банк подав письмові пояснення, в яких просив відмовити у задоволенні позову, виходячи з того, що ним не заперечується права власності Товариства на транспортні засоби, відтак спір між сторонами у даній справі відсутній. Також відповідач вказав, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту, а Банк є неналежним відповідачем у даній справі, що є самостійними підставами для відмови у задоволенні позову.

Жодних інших заяв чи клопотань сторонами не надано.

Відповідно до статті 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Водночас, суд враховує, що відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З огляду на практику Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).

Приймаючи до уваги зазначені вище обставини, для визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, а також виконання завдання розгляду справи по суті, розгляд справи здійснено за межами строків, встановлених ГПК України, проте в розумні строки.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги Товариства необґрунтованими.

15.11.2021 між Товариством (за текстом договору - Лізингоодержувач) та Банком було укладено договір фінансового лізингу №DNIHFLOWWN0E4-2, відповідно до пункту 1.1. якого Банк зобов`язується набути у власність у ТОВ "Мотор Девелопмент Груп" (за текстом договору - "Продавець") майно, спеціально придбане у Продавця (постачальника) відповідно до встановлених Лізингоодержувачем Специфікації(-й) (Додаток №1) та умов (далі - "Майно" або "Предмет лізингу"), та передати його у володіння та користування Лізингоодержувачу на визначений строк (строк лізингу), а Лізингоодержувач зобов`язується прийняти Майно та сплатити Банку лізингові платежі в розмірі та порядку, визначеними цим Договором.

За умовами пункту 1.2. Договору строк Лізингу - 36 місяців, що обчислюється з дати підписання Сторонами Акту прийому-передачі майна, та який не може бути меншим одного року з моменту передачі Майна Лізингоодержувачу.

Вартість Майна за цим Договором становить 1 467 960 грн (разом із ПДВ) (пункт 2.1. Договору).

Згідно з положеннями пунктів 3.1., 3.2. Договору передача Майна буде здійснюватися за адресою: Україна, область Дніпропетровська, місто Дніпро, вулиця Донецьке Шосе, будинок 19К. Передача Майна можлива після сплати Лізингоодержувачем платежів, передбачених цим Договором, зокрема: авансового платежу (якщо це передбачено), винагороди Банку згідно з пунктом 2.2.1 цього Договору. Отримання необхідних дозволів на експлуатацію Майна покладається на Лізингоодержувача, якщо інше не буде погоджено Сторонами.

Пунктом 3.4. Договору передбачено, що з моменту фактичного отримання Лізингоодержувачем Майна і до моменту підписання Акту прийому-передачі, Майно знаходиться на відповідальному зберіганні у Лізингоодержувача. Лізингоодержувач несе повну матеріальну відповідальність за збереження Майна, прийнятого ним на відповідальне зберігання. Факт прийому Майна на відповідальне зберігання підтверджується підписанням Акта прийому Майна на відповідальне зберігання (Додаток №5). Повернення Майна з відповідального зберігання здійснюється згідно з Актом прийому-передачі Майна (Додаток №4), що оформлюється під час передачі Майна Лізингоодержувачу безпосередньо в Лізинг.

Протягом усього строку цього Договору Майно є власністю Банка. Майно переходить у власність Лізингоодержувача після сплати Банку всієї суми лізингових та інших платежів за цим Договором, але не раніше одного року з моменту передачі Майна Лізингоодержувачу. У випадку поставки Майна узгодженими Сторонами партіями, відповідна частина (партія) Майна переходить у власність Лізингоодержувача відповідно до умов цього Договору до закінчення строку цього Договору, який (Договір) зберігає чинність (пункт 4.1. Договору).

Пунктом 4.2. Договору встановлено, що цей Договір є належною і достатньою підставою для переходу Майна (його відповідної частини) у власність Лізингоодержувача після сплати на користь Банку всієї суми лізингових та інших платежів за цим Договором. Укладення додаткових договорів тощо для переходу Майна у власність Лізингоодержувача не вимагається. Разом з цим, за домовленістю Сторін можуть оформлюватись (виготовлятись, складатись) відповідні документи, що підтверджуватимуть перехід до Лізингоодержувача права власності на Майно/його відповідну частину.

У Специфікації майна (Додаток №1 до Договору) Сторонами визначено характеристики предмета лізингу:

- марка: Белава, модель - 1900, серійний номер - Y39190000M0094004, 2021 року виробництва, вартістю 732 480,00 грн (разом із ПДВ);

- марка: Белава, модель - 1900, серійний номер - Y39190000M0094005, 2021 року виробництва, вартістю 732 480,00 грн (разом із ПДВ).

19.12.2024 між сторонами було укладено Акти звірки взаєморозрахунків та переходу права власності по фінансовому лізингу №DNIHFLOWWN0E4-2, у якому Банк засвідчив належне виконання Товариством зобов`язань за Договором та відсутність будь-яких претензій стосовно Договору та зобов`язань за ним. Банк засвідчив повну сплату Лізингоодержувачем всіх належних до сплати платежів. Також у в актах зазначено, що предмети лізингу разом із відповідними документами передано у власність Лізингоодержувача.

Після складання та підписання акту звірки взаєморозрахунків та переходу права власності по фінансовому лізингу було оформлено акти прийому-передачі транспортних засобів від 19.12.2024, а також надано пакет документів для переоформлення автомобілів на Товариство.

Право власності Підприємства та належне виконання умов вищезазначеного договору не заперечується Банком.

Однак, за твердженнями Позивача, ТСЦ МВС №1242 було відмовлено у перереєстрації вищезазначених автомобілів на ім`я Позивача, посилаючись на те, що в Єдиному реєстрі боржників міститься запис про Банк (попереднього власника).

Судом встановлено, що матеріали справи не містять ані доказів звернення Товариства до ТСЦ МВС № 1242, ані доказів відмови Регіонального сервісного центру у здійсненні перереєстрації.

Разом із цим, у зв`язку з відмовою Регіонального сервісного центру у перереєстрації транспортного засобу, Товариство звернулося до суду з позовом до Банку про визнання права власності на транспортні засоби.

Частина 1 статі 16 ЦК України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 2 статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правову позицію щодо застосування статті 392 ЦК України і звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 19.05.2020 у справі №916/1608/18.

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачається у статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Наведений правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №344/16879/15-ц та від 13.07.2022 у справі №645/6151/15-ц.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №914/904/17 та в пункті 14 постанови Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №923/1283/16.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно (пункт 13 постанови Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №910/1016/17, пункт 12 постанови від 17.04.2018 у справі №914/1521/17).

Як було раніше встановлено судом, 15.11.2021 між Товариством (за текстом договору - Лізингоодержувач) та Банком було укладено договір фінансового лізингу №DNIHFLOWWN0E4-2, відповідно до пункту 1.1. якого Банк зобов`язується набути у власність у ТОВ "Мотор Девелопмент Груп" (за текстом договору - "Продавець") майно, спеціально придбане у Продавця (постачальника) відповідно до встановлених Лізингоодержувачем Специфікації(-й) (Додаток №1) та умов (далі - "Майно" або "Предмет лізингу"), та передати його у володіння та користування Лізингоодержувачу на визначений строк (строк лізингу), а Лізингоодержувач зобов`язується прийняти Майно та сплатити Банку лізингові платежі в розмірі та порядку, визначеними цим Договором.

У Специфікації майна (Додаток №1 до Договору) Сторонами визначено характеристики предмета лізингу:

- марка: Белава, модель - 1900, серійний номер - Y39190000M0094004, 2021 року виробництва, вартістю 732 480,00 грн (разом із ПДВ);

- марка: Белава, модель - 1900, серійний номер - Y39190000M0094005, 2021 року виробництва, вартістю 732 480,00 грн (разом із ПДВ).

Загальні правові та організаційні засади фінансового лізингу в Україні відповідно до міжнародних стандартів у цій сфері врегульовані Закону України "Про фінансовий лізинг".

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" порядок та умови набуття лізингоодержувачем об`єкта фінансового лізингу у власність визначаються договором фінансового лізингу або зазначеним у такому договорі окремим договором купівлі-продажу (викупу) об`єкта фінансового лізингу, або іншим договором, визначеним договором фінансового лізингу.

За умовами частини 2 статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" (у редакції, чинній на момент укладення догвоору) Лізингоодержувач має право набути у власність об`єкт фінансового лізингу за умови належного, повного та безумовного виконання лізингоодержувачем своїх зобов`язань за договором фінансового лізингу, у тому числі із сплати лізингових та інших платежів, а також неустойки (штрафу, пені), якщо інше не передбачено таким договором. Якщо сторони договору фінансового лізингу уклали договір купівлі-продажу (викупу) об`єкта фінансового лізингу, право власності на об`єкт фінансового лізингу переходить до лізингоодержувача у разі та з моменту сплати ним визначеної таким договором ціни, якщо інше не передбачено таким договором.

У відповідності до положень пункту 4.1. Договору протягом усього строку цього Договору Майно є власністю Банка. Майно переходить у власність Лізингоодержувача після сплати Банку всієї суми лізингових та інших платежів за цим Договором, але не раніше одного року з моменту передачі Майна Лізингоодержувачу. У випадку поставки Майна узгодженими Сторонами партіями, відповідна частина (партія) Майна переходить у власність Лізингоодержувача відповідно до умов цього Договору до закінчення строку цього Договору, який (Договір) зберігає чинність.

Пунктом 4.2. Договору встановлено, що цей Договір є належною і достатньою підставою для переходу Майна (його відповідної частини) у власність Лізингоодержувача після сплати на користь Банку всієї суми лізингових та інших платежів за цим Договором. Укладення додаткових договорів тощо для переходу Майна у власність Лізингоодержувача не вимагається. Разом з цим, за домовленістю Сторін можуть оформлюватись (виготовлятись, складатись) відповідні документи, що підтверджуватимуть перехід до Лізингоодержувача права власності на Майно/його відповідну частину.

Виходячи з наявних у матеріалах справи доказів, суд дійшов до висновку про те, що на момент вирішення спору Товариство набуло право власності на предмети лізингу у зв`язку з належним виконання умов договору фінансового лізингу №DNIHFLOWWN0E4-2 від 15.11.2021.

Банком не заперечується ані належне виконання позивачем у мов договору фінансового лізингу №DNIHFLOWWN0E4-2 від 15.11.2021, ані право власності Товариства на вказані автомобілі, які були предметами договору фінансового лізингу.

Отже, у Товариства відсутні підстави для звернення за захистом права в судовому порядку відповідно до статей 16, 392 ЦК України.

Також, суд не погоджується з доводами позивача щодо моменту набуття права власності на транспортні засоби та зазначає наступне.

Відповідно до приписів статті 328 ЦК України підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти або правовідносини. Традиційно підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника). Розглядаючи спори про захист права власності, набутого у похідний спосіб, судам необхідно враховувати імовірність наявності прав на відповідне майно в інших осіб.

Відповідно до Цивільного Кодексу України до первісних підстав набуття права власності належать набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), переробка речі (стаття 332 ЦК України), привласнення загальнодоступних дарів природи (стаття 333 ЦК України), набувальна давність (стаття 344 ЦК України) та інші.

Найбільш поширеними похідними способами набуття права власності юридичними особами є набуття права власності на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України) та внаслідок правонаступництва (стаття 107 ЦК України). У похідних способах набуття права власності на майно судам необхідно враховувати вірогідність наявності на це майно прав інших осіб - невласників, наприклад, іпотекодержателя, заставодержателя, орендаря, іншого суб`єкта обмеженого речового права. Ці права зазвичай не повинні втрачатися при зміні власника речі, яка переходить до нового власника, маючи обтяження.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 319 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 334 ЦК України). На відміну від нерухомого майна, ЦК України не передбачено переходу права власності на рухоме майно за наслідком державної реєстрації переходу права на підставі правочину, навіть якщо реєстрація рухомого майна є обов`язковою виходячи з нормативного регулювання (частина четверта статті 334 ЦК України).

Відповідно до статті 34 Закону України "Про дорожній рух" державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків. Державний облік зареєстрованих транспортних засобів включає в себе процес реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про зареєстровані транспортні засоби та їх власників. Державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування транспортні засоби усіх типів: автомобілі, автобуси, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, самохідні машини, причепи та напівпричепи до них, мотоколяски, інші прирівняні до них транспортні засоби та мопеди, що використовуються на автомобільних дорогах державного значення.

Отже, правове регулювання відносин, пов`язаних з купівлею-продажем транспортних засобів, здійснюється на підставі загальних положень ЦК України про перехід права власності за договором, спеціальних правил, закріплених у відповідних положеннях Закону України "Про дорожній рух" та прийнятих на його виконання нормативних актів відповідних органів, що регламентують порядок державної реєстрації окремих видів транспортних засобів.

Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України №1388 від 07.09.1998 затверджено Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів.

Пунктом 3 зазначеного Порядку передбачено, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС (далі - сервісні центри МВС) з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції транспортних засобів установленим вимогам правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобіганню вчиненню щодо них протиправних дій. Експлуатація транспортних засобів, що не зареєстровані (не перереєстровані) в уповноважених органах МВС та без номерних знаків, що відповідають вимогам, установленим МВС, а також ідентифікаційні номери складових частин яких не відповідають записам у реєстраційних документах або знищені чи підроблені, забороняється (п.7 Порядку).

Таким чином, як положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно, так і спеціальним законодавством, що регулює порядок обліку та реєстрації транспортних засобів, не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статей 6, 627, 628 ЦК України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №911/1278/20.

Крім того, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що погоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі №278/3640/18 (провадження № 61-11481св20), в якій, аналізуючи положення статті 334 ЦК України та статті 34 Закону України "Про дорожній рух", суд зазначив: "…правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності, є саме договір комісії транспортного засобу та договір купівлі-продажу транспортного засобу. Видане за результатами проведення реєстраційних дій свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу лише підтверджує проведення реєстраційної процедури та внесення до Єдиного державного реєстру МВС відомостей про транспортний засіб і його власника, проте як самостійний документ право власності у особи не породжує". Подібні правові висновки щодо застосування положень статті 34 Закону України "Про дорожній рух" викладено Верховним Судом також у постановах від 13.12.2018 у справі №910/11266/17, від 21.05.2019 у справі №912/1426/18 та від 30.07.2019 у справі №905/1053/18.

Отже, реєстрація регіональним сервісним центром МВС транспортних засобів за позивачем не породжує виникнення в останнього права власності на такі транспортні засоби.

Крім цього, суд також наголошує, що матеріали справи не містять ані доказів звернення Товариства до ТСЦ МВС № 1242, ані доказів відмови Регіонального сервісного центру у здійсненні перереєстрації, а тому відповідні доводи позивача є безпідставними та необґрунтованими.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Отже, у задоволенні позову Товариства необхідно відмовити.

При цьому, враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи сторін не беруться до уваги, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Судовий збір згідно статті 129 ГПК України покладається на позивача.

Керуючись статтями 129, 236-238, 240, 241, 252 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Відповідно до частин 1, 2 статті 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СуддяСергій МУДРИЙ