Постанова від 08.05.2025 по справі 460/3273/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2025 року

м. Київ

справа № 460/3273/24

адміністративне провадження № К/990/35311/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №460/3273/24

за позовом ОСОБА_1

до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Рівненській області

про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року (головуючий суддя: Поліщук О.В.)

і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2024 року (суддя-доповідач: Хобор Р.Б., судді: Бруновська Н.В., Глушко І.В.).

УСТАНОВИВ:

І. Історія справи

У березні 2024 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Рівненській області (далі - «Загін»), у якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування і невиплати позивачу в повному обсязі належних сум індексації грошового забезпечення за період з 1 червня 2010 року до 26 жовтня 2012 року з встановленням базового місяця січень 2008 року, без відстрочки виплати нарахованих сум, з урахуванням раніше проведених виплат;

- зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити позивачу в повному обсязі індексацію грошового забезпечення за період з 1 червня 2010 року до 26 жовтня 2012 року з встановленням базового місяця січень 2008 року, без відстрочки виплати нарахованих сум, з урахуванням раніше проведених виплат.

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 29 березня 2024 року адміністративний позов залишено без руху у зв`язку з пропуском строку звернення до суду та надано позивачу 10 днів для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення із зазначенням підстав його поновлення за весь період його пропуску, а також доказів поважності причин його пропуску.

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2024 року, позовну заяву повернуто позивачу, через неусунення недоліків позовної заяви.

Мотивуючи указану ухвалу, суд першої інстанції покликався на те, що стаття 233 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України») у чинній на час звернення до суду із цим позовом редакції, визначає тримісячний строк на подання позову з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. З огляду на це суд виснував, що оскільки позивач подав до суду позов 27 березня 2024 року, предметом якого є стягнення індексації грошового забезпечення у належному розрахунку за період з 1 червня 2010 року до 26 жовтня 2012 року, то позов поданий до суду з пропуском тримісячного строку. У підсумку суд першої інстанції вказав, що позивач не виконав вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, не усунув недоліки позовної заяви, та не подав до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення із зазначенням підстав для його поновлення за весь період його пропуску, а також доказів поважності його пропуску.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції та залишаючи його без змін, погодився з висновком суду першої інстанції про правомірне повернення позовної заяви ОСОБА_1 з огляду на неусунення останнім недоліків позовної заяви у строк, встановлений судом.

Не погодившись з ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року і постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2024 року, позивач звернувся з касаційною скаргою на них до Верховного Суду.

У касаційній скарзі позивач посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, і просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин саме положення частини другої статті 233 КЗпП України у чинній редакції, вказуючи на те, що мала бути застосована редакція цієї статті, чинна на час виникнення спірних правовідносин та яка не обмежувала строк звернення до суду з відповідною позовною заявою, оскільки її предметом є стягнення заробітної плати.

У касаційній скарзі позивач посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 5 травня 2022 року у справі №380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі №560/11895/23 та від 14 грудня 2023 року у справі №600/4606/23-а, яка визначає, що компенсація втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовою заробітної плати.

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить Суд залишити скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами попередніх інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

ІІ. Мотиви Верховного Суду

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»), виходить із такого.

Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Касаційне провадження у цій справі відкрите з метою перевірки обґрунтованості доводів касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального і процесуального права при постановленні судом першої інстанції ухвали про повернення позовної заяви, яка залишена в силі постановою суду апеляційної інстанції.

Спірним у вказаній справі є питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду з цим позовом.

Перевіривши обґрунтованість касаційної скарги та правильність застосування судами норм права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Перш за все варто зауважити, що Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Рівнозначність цих понять обумовлена наявністю у сторін прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків та врегульоване спеціальними законами: Законом України «Про оплату праці», КЗпП України, а також іншими підзаконними нормативними актами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 зазначила, що стаття 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

Тобто, за таких умов, Суд зазначає, що оскільки грошові кошти, які є предметом цього позову, охоплюються поняттям «оплата праці», процесуальний строк звернення до суду з цим позовом регулюється положення КЗпП України.

Поряд із цим, Законом України від 1 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Тобто, з 19 липня 2022 року змінилось правове регулювання спірних правовідносин у контексті строку звернення до адміністративного суду.

У цій справі має місце ситуація, за якої позивач просить нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення у належном розрахунку за період, який охоплює часовий проміжок до внесення змін до статті 233 КЗпП України [19 липня 2022 року].

Варто зауважити, що на питання строку звернення до адміністративного суду за умови змін у редакцій статті 233 КЗпП України, відповів Верховний Суд у складі cудової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23.

Так, у вказаній постанові судова палата Верховного Суду виходила з того, що з моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» [19 липня 2022 року] положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.

На момент внесення цих змін стаття 233 КЗпП України передбачала тримісячний строк звернення за вирішенням трудового спору [з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права]; місячний строк [з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки] - у справах про звільнення та річний строк [з дня виявлення заподіяної працівником шкоди] для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).

Отже, з урахуванням наведеного, судова палата Верховного Суду у зазначеній постанові дійшла висновку, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).

Аналогічний висновок у правозастосуванні вказаних норм також сформований Верховним Судом у постановах від 30 квітня 2024 року у справі № 560/6962/23, від 18 квітня 2025 року у справі № 360/255/24 в подібних правовідносинах.

Повертаючись до обставин цієї справи колегія суддів зазначає, що на час виникнення у ОСОБА_1 права на індексацію грошового забезпечення (1 червня 2010 року - 26 жовтня 2012 року) частина друга статті 233 КЗпП діяла у редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

З огляду на це суд першої інстанцій при вирішенні питання дотримання строку звернення до адміністративного суду помилково застосував частину першу статті 233 КЗпП у редакції, що набрала чинності після 19 липня 2022 року і як наслідок неправомірно залишив позовну заяву без руху.

На цю помилку суду першої інстанції апеляційний суд увагу не звернув, зосередившись виключно на тому, що позивач не подав заяву на усунення недоліків. Хоча мав би зауважити, що правових підстав залишати позовну заяву ОСОБА_1 у окружного суду не було та виправити допущену процесуальну помилку суду першої інстанції.

Дійсно, помилковий довід суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду із цим позовом, не викликає у позивача легітимних підстав ігнорувати процесуальне рішення суду, не викладаючи своїх аргументів щодо дотримання відповідного строку. Пасивна поведінка позивача за умови отримання ним ухвали суду про залишення його позовної заяви без руху є також процесуально недопустимою.

Проте, у ситуації яка склалась, зберігаючи баланс між помилковою позицією суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду і з огляду на залишення позову без руху та помилковою поведінкою позивача щодо ігнорування ухвали суду про залишення позову без руху, Верховний Суд вважає за належне все ж здійснити вирішення посталого процесуального питання по суті, що потребує скасування оскаржуваних судових рішень.

Підсумовуючи наведене колегія суддів констатує, що застосування судом першої інстанції редакції статті 233 КЗпП України, яка не поширюється на події, які мали місце до 19 липня 2022 року, призвело до помилкового висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України, підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

На основі зазначеного Верховний Суд уважає за необхідне скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції про повернення позовної заяви ОСОБА_1 та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2024 року скасувати, а справу №460/3273/24 направити до Рівненського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

……………………………………

……………………………………

……………………………………

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду