Рішення

від 08.05.2025 по справі 372/6007/23

ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 372/6007/23

Провадження № 2-105/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 травня 2025 року Обухівський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Висоцької Г. В. , з участю секретаря судових засідань Куник О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі судових засідань в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини та встановлення фату утримання дитини, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому зазначає, що вони від зареєстрованого шлюбу із відповідачкою мають дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає разом з позивачем, а тому він просить суд стягнути на свою користь аліменти на утримання дитини в розмірі 1/4 частини від всіх видів його доходу, але не менше 50% прожиткового мінімуму відповідного віку дитини щомісячно, від дня пред`явлення позову до суду і до досягнення дитиною повноліття. Так як позивач самостійно займається розвитком дитини, забезпечує відповідний рівень життя, також просив встановити факт самостійного виховання та утримання дитини.

Ухвалою суду від 07.03.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та призначено судове засідання в спрощеному позовному провадженні.

Сторони не з`явилися, подали заяви про розгляд справи без їхньої участі, позовні вимоги підтримали.

Судом встановлено, що 25.08.2017 року Херсонським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Херсонській області зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про що зроблено відповідний актовий запис у книзі реєстрації актів про укладення шлюбу під №945, та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 .

Під час даного шлюбу, у сторін народилась дочка - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 .

13 жовтня 2022 року рішенням Обухівського районного суду Київської області шлюб між сторонами розірвано (справа №372/2325/22).

Як зазначає позивач, після розірвання шлюбу дочка ОСОБА_3 залишилася проживати разом з ним.

Позивач стверджує, що він сам займається вихованням та розвитком дитини: водить до навчального закладу, на гуртки, піклується про її здоров`я, і т.д.

Як вбачаться із довідки Центру розвитку Смайлик від 19.03.2024 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 01.09.2022 року навчається у центрі розвитку Смайлик у групі підготовки до школи щоденно з 09:00 до 13:00 год., та додатково відвідує гуртки з малювання та англійської мови. За весь період навчання батько зарекомендував себе як турботливий та уважний до доньки, щодня приводить та забирає ОСОБА_3 з центру, вчасно сплачує навчання, цікавиться успіхами, і т.д. За весь період, маму ОСОБА_3 жодного разу не бачили, вона не телефонувала.

Відповідно до довідки Центру розвитку дитини Ikids club, ОСОБА_4 відвідує хореографічні заняття у Центрі розвитку дитини Ikids club. Тато приводить вчасно заняття та сплачує послуг Центру відповідно термінам.

Головою управління ОСББ «Будівельників-14» В.А.Ларченком 25.10.2024 року видано довідку №15 про те, що ОСОБА_1 проживає за адресою АДРЕСА_1 . Разом з ним, за вищенаведеною адресою проживає дочка ОСОБА_4 , 2017 року народження.

02.12.2022 року рішенням №290 Виконавчого комітету Української міської ради затверджено висновок про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком - громадянином ОСОБА_1 .

19.12.2022 року рішенням №310 Виконавчого комітету Української міської ради визначено спосіб участі у вихованні малолітньої дитини шляхом реалізації права спілкування матері ОСОБА_2 із своєю малолітньою дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення аліментів, суд виходить із тих міркувань, що непорушним конституційним правом неповнолітньої дитини є її право на утримання батьками до досягнення нею повноліття.

Так, статтею 51 Конституції України передбачено, що батьки зобов`язанні утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття. Крім того, такий обов`язок передбачено вст. 180 Сімейного кодексу України.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про охорону дитинства", кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Ст. 180 Сімейного кодексу України, вказує, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно ч. 3 ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

При визначенні розміру аліментів суд враховує обставини визначені ст. 182 СК України та положення ч. 2 - розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Згідно ст. 191 СК України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову, суд допускає негайне виконання рішення про стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць у відповідності з п. 1 ч. 1ст. 430 ЦПК України.

Беручи до уваги наведені вище обставини у їх сукупності, суд приходить до висновку, що в даному випадку відповідачка ухиляється від виконання батьківського обов`язку по утриманню дитини, хоча має таку можливість, оскільки має відповідний молодий вік, не є інвалідом, не страждає на тяжке захворювання та має можливість утримувати свою дитину до досягнення нею повноліття, належним чином, як того вимагає Закон, а тому з відповідачки на користь позивача на утримання дочки належить стягувати аліменти в розмірі 1/4 частки від усіх його доходів, щомісячно, але в менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Таким чином встановлені судом обставини вказують, що вимоги позивача щодо стягнення аліментів базуються на законі, тому вони підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , самостійно виховує та утримує свою дитину - ОСОБА_4 , суд зазначає таке.

У статті 1 Основного Закону Україна проголошується правовою державою, і, як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини та громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Зобов`язання держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

За змістом положень ст. 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до вимог ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04.12.1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France)).

Ухвалюючи рішення від 09.12.2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08), яке набуло статусу остаточного 09.03.2011 року, ЄСПЛ вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення ЄСПЛ у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), заява №48778/99).

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

У ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У ч. 1 ст. 13 ЦПК України також визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. А частина третя цієї ж статті прямо декларує, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Частиною 1 ст. 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_4 , 2017 року народження.

Звертаючись до суду, позивач зазначає, що самостійно опікується дитиною. На підтвердження такої обставини позивачем подано до суду такі докази: довідки із центрів розвитку, висновок ВК Української міської ради щодо визначення місця проживання дитини разом із батьком, та рішення ВК Української міської ради про визначення порядку участі у вихованні малолітньої дитини.

Вирішуючи цей спір, суд враховує наступне.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11.09.2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06.04.2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29.09.2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15.09.2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (п. 148)).

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України, ст. 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що кожна особа, чиї права чи інтереси було порушено, має право звернення до суду для їх захисту. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України). Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити (постанова від 28.09.2021 року у справа № 761/45721/16-ц, провадження № 14-122цс20).

Отже, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови в позові.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги зокрема щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24.04.2024 року у справі № 450/2875/19, провадження № 61-5051св22.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

У справі, яка є предметом цього судового розгляду, позивач просить встановити факт самостійного виховання та утримання дитини.

Однак, як вбачається із заяви, поданої відповідачкою, остання визнає позовні вимоги, таким чином можна констатувати, що спір між сторонами відсутній.

Позивачем не наведено будь-яких підстав щодо невизнання чи оспорення відповідачкою його права щодо виховання та утримання доньки.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється СК України (стаття 1 СК України).

Частиною 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у ст.ст. 150, 151 СК України.

За приписами ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 30 ЦК України).

Відповідно до ст. 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною 1 ст. 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Суд нагадує, що у цій справі позивач просить установити факт самостійного виховання нею дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких матір не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (п. 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23).

З огляду на наведене, слід зробити висновок, що факт одноосібного виховання дитини може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (як приклад, позбавлення батьківських прав), факт самостійного виховання дитини у позовному провадженні може бути підставою позову, а не його предметом.

Одночасно суд враховує і таке.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У ст. 80 ЦПК України зазначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

З метою суд встановлення, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси позивача в контексті заявлених позовних вимог судом вище по тексту детально досліджено представлені стороною позивача докази.

Разом з тим, ОСОБА_1 не довів в повній мірі, що матір не здійснює батьківських прав та не виконує обов`язків щодо своєї дитини, а посилання позивача на той факт, що невстановлення в судовому порядку факту самостійного виховання та утримання дитини призводить до порушення прав позивача будь-якими органами державної влади, підприємствами, установами чи організаціями при зверненні батька до таких з приводу вирішення будь-яких питань щодо своєї дитини, що, в свою чергу, свідчить про доцільність встановлення такого факту, а утримання та виховання батьком дитини є його законним обов`язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначає позивач.

Оцінюючи висновок органу опіки та піклування, суд вважає, що вказаний висновок тільки підтверджує факт проживання дитини разом із батьком, а також те, що батьком створені належні умови проживання для дочки.

Те ж саме стосується і рішення ВК Української міської ради про визначення порядку участі у вихованні малолітньої дитини.

Суд також зауважує, що жоден доказ, у тому числі і висновок органу опіки та піклування, не має для суду наперед встановленої сили. Отже, суд може не погодитись із таким висновком і не взяти його до уваги.

Суд ухвалюючи рішення також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів сторін), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені сторонами у заявах по суті справи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

З врахуванням вищенаведеного, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, в розрізі заявлених позивачем позовних вимог, судом не встановлено підстав для захисту прав позивача та, відповідно, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком.

Згідно до п. 1 ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання у справах про стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць.

У відповідності до п. 3 ч. 1ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються позивачі за подання позовів про стягнення аліментів, отже згідно до ст. 141 ЦПК України з відповідачки на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

Керуючись ст. 51 Конституції України, ст. ст. 180 - 182,183,184,191 Сімейного Кодексу України, ст. ст. 141, 247, 258, 259, 263-265, 268, 354ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання спільної дитини - дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку щомісячно, але не менше, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України", щомісячно, починаючи з 06 березня 2025 року і до досягнення дитиною повноліття.

Рішення в частині стягнення аліментів за один місяць підлягає негайному виконанню.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Г.В.Висоцька