Рішення від 28.04.2025 по справі 757/45040/20-ц

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/45040/20-ц

пр. № 2-1344/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2025 року Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Литвинової І. В.,

за участю секретаря судового засідання - Когут Н. В.,

позивача (за допомогою відеоконференції) ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Личаківського районного суду м. Львова про відшкодування моральної шкоди, заподіяної органом державної влади,

УСТАНОВИВ:

І. Позиція сторін у справі.

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому, враховуючи заяву про збільшення позовних вимог, датованої 12 лютого 2021 року, просив стягнути з відповідача Держави України в особі Державної казначейської служби за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку у відшкодування моральної шкоди - 1 200 000, 00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що з 26 січня 2021 року позивач перебував у невизначеності, оскільки він не отримав після розгляду суддею Личаківського районного суду м. Львова Жовніром Г. Б. його скарги у судовому провадженні № 463/587/21 на протиправні дії і бездіяльність слідчого і прокурора у кримінальному провадженні копію резолютивної частини судового рішення від 26 січня 2021 року. Суддя проголосив резолютивну частину судового рішення та призначив проголошення повного тексту 29 січня 2021 року, але не направлено в . З 27 січня 2021 року суддя Жовнір Г. Б. перебував на лікарняному, а строк подачі апеляційної скарги закінчувався 31 січня 2021 року. Львівським апеляційним судом порушено строки на розгляд апеляційної скаргу у зв`язку із відсутністю повного тексту судового рішення з поважних причин, а також не відкрито апеляційне провадження у зв`язку із відсутністю резолютивної частини судового рішення у тому числі в реєстрі. Як голова суду, суддя Жовнір Г. Б. несе відповідальність за технічне забезпечення суду, контроль за дотриманням вимог щодо внесення даних в реєстр судових рішень та інші адміністративні функції, прописані в Законі України «Про судоустрій та статус суддів». Невизначеність спричинила позивачеві повторну моральну шкоду, завдавши шкоди здоров`ю, загрозу життю від системного відвідування суду, з метою з`ясувати з яких підстав відсутній короткий текст рішення у реєстрі судових рішень, невизначеність у розгляді апеляційної скарги, що є приниженням його людської гідності та втрати можливостей.

Представник відповідача подав до суду відзив, у якому не визнав позов, заперечуючи проти задоволення вимог, вказав, що Казначейство, згідно зі своїми функціональними обов`язками, не є учасником спірних відносин. У зв`язку з цим Казначейство не має фактичних даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Казначейство звертає увагу суду, що Держава Україна в особі Казначейства є неналежним відповідачем у справі, оскільки підставою позову є стверджувані порушення прав позивача з боку Голови Личаківського районного суду м. Львова. Казначейство є юридичною особою, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням та не несе відповідальності за дії органів державної влади. Тобто Казначейство виступає від власного імені, самостійно відповідає за власними ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Зважаючи на наведені вище аргументи, оскільки, як стверджує позивач, Казначейство жодної шкоди йому не заподіювало, у правовідносини з ним не вступало, отже не може нести відповідальність за можливу шкоду, заподіяну позивачеві стверджуваними діями іншого державного органу, зокрема, Львівського районного суду м. Львова в особі Голови Личаківського районного суду м. Львова. Таким чином, позовні вимоги до Казначейства є помилковими (безпідставними), що є підставою для відмови у позові до такого відповідача.

Відповідач Личаківський районний суд м. Львова не скористався своїм правом на подання відзиву на позов.

ІІ. Процесуальні дії і рішення суду.

19 жовтня 2020 року до Печерського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява, яку передано судді Писанцю В. А., згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, для вирішення питання про відкриття провадження у справі /а. с. 43/.

19 січня 2021 року ухвалою судді у справі відкрито провадження, для розгляду у порядку загального позовного провадження /а. с. 44/.

30 березня 2021 року ухвалою судді призначено підготовче провадження проводити у режимі відеоконференції /а. с. 47/.

15 лютого 2021 року засобами поштового зв`язку до суду надійшла заява ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог до 1 200 000, 00 грн /а. с. 50-60/.

08 червня 2021 року від позивача засобами поштового зв`язку до суду надійшла судова доповідь /а. с. 68-74/.

01 вересня 2021 року на електронну пошту суду надійшли пояснення у підготовчому засіданні /а. с. 79-81/.

01 вересня 2021 року ухвалою суду закрито підготовче провадження і призначено до розгляду по суті /а. с. 85/.

05 жовтня 2021 року на підставі розпорядження керівника апарату суду № 348 від 05 жовтня 2021 року здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, та 06 жовтня 2021 року передано судді Остапчук Т. В., згідно з протоколом /а. с. 89-91/.

06 жовтня 2021 року ухвалою судді Остапчук Т. В. матеріали справи прийнято до свого провадження і постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін /а. с. 92/.

10 листопада 2021 року ухвалою судді Остапчук Т. В. постановлено проводити підготовче провадження у режимі відеоконференції /а. с. 98/.

28 грудня 2021 року позивач ОСОБА_1 подав заперечення на дії судді Остапчук Т. В. /а. с. 121/.

30 грудня 2021 року до провадження судді Печерського районного суду м. Києва Соколова О. М. надійшла заява ОСОБА_1 про відвід головуючого судді Остапчук Т. В. від розгляду цивільної справи № 757/45040/20-ц /а. с. 126-127/.

10 січня 2022 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні відводу головуючого судді Остапчук Т. В. від розгляду цивільної справи /а. с. 126-127/.

23 червня 2022 року суддя Остапчук Т. В. ухвалою заявила самовідвід від розгляду справи /а. с. 116-117/.

04 серпня 2022 року проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями на підставі ухвали про самовідвід судді та розпорядження керівника апарату суду Ліннік Н. В. № 142 від 13 липня 2022 року, і передано справу, згідно з протоколом, судді Матійчук Г. О. /а. с. 129, 130-131/.

08 серпня 2022 року ухвалою судді Матійчук Г. О. прийнято справу до свого провадження і постановлено розглядати одноособово у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін /а. с. 132/.

01 грудня 2022 року суддя Матійчук Г. О. ухвалою заявила самовідвід від розгляду справи /а. с. 147-148/.

05 грудня 2022 року проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями на підставі ухвали про самовідвід судді та розпорядження керівника апарату суду Ліннік Н. В. № 360 від 05 грудня 2022 року, і передано справу, згідно з протоколом, судді Хайнацькому Є. С. /а. с. 150, 151-152/.

07 грудня 2022 року ухвалою судді Хайнацького Є. С. прийнято справу до свого провадження і постановлено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін /а. с. 153-154/.

11 жовтня 2023 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання позивача про проведення судового засідання у режимі відео конференції /а. с. 173-175/.

07 квітня 2023 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 21 березня 2024 року про відвід судді Хайнацького Є. С.

01 лютого 2024 року суддя Хайнацький Є. С. ухвалою заявив самовідвід від розгляд справи /а. с. 182-184/.

27 березня 2024 року проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями на підставі ухвали про самовідвід судді та розпорядження керівника апарату суду Ліннік Н. В. № 140 від 27 березня 2024 року, і передано справу, згідно з протоколом, судді Литвиновій І. В. 28 березня 2024 року.

25 квітня 2024 року представник відповідача подав через Електронний суд відзив на позовну заяву /а. с. 196-210/.

04 червня 2024 року ухвалою суду задоволено клопотання позивача про залучення відповідачем Личаківський районний суд м. Львова /а. с. 219-221/.

20 лютого 2025 року ухвалою суду закрито підготовче провадження у справі і призначено до розгляду по суті /а. с. 245-246/.

Позивач, котрий присутній у судовому засіданні за допомогою відеоконференції, позов підтримав і просив задовольнити у повному обсязі, посилаючись на свої заяви по суті.

Відповідачі у судове засідання явку представників не забезпечили, будучи повідомленими належним чином про час, дату і місце призначення судового слухання, про причини неявки суду невідомо.

Суд, заслухавши обґрунтування позивача, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.

ІІІ. Фактичні обставини справи.

ОСОБА_1 звернувся із скаргою до слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова (судове провадження № 463/587/21) про скасування постанови слідчого Другого слідчого відділу Територіального управління державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, Гордона Е. С. про закриття кримінального провадження від 23 грудня 2020 року внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення. передбаченого частиною третьою ст. 382 КК України.

26 січня 2021 року ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова Жовніра Г. Б. у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено /а. с. 58-59/.

29 січня 2021 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова Жовніра Г. Б. у судовому провадженні № 463/587/21 від 26 січня 2021 року /а. с. 52-56/.

05 лютого 2021 року керівник апарату Личаківського районного суду м. Львова надав відповідь ОСОБА_1 , що суддя Жовнір Г. Б. з 27 січня 2021 року у зв`язку із хворобою перебуває на листку непрацездатності /а. с. 57/.

Повний текст ухвали слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова складено та підписано в 11 лютого 2021 року /а. с. 58-59/.

19 лютого 2021 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 26 січня 2021 року, якою відмовлено в задоволенні скарги ОСОБА_1 про скасування постанови слідчого Другого слідчого відділу Територіального управління державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, Гордона Е. С. від 23 грудня 2020 року про закриття кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення. передбаченого частиною третьою ст. 382 КК України - без зміни / номер судового рішення у Єдиному державному реєстрі судових рішень 95057882/.

ІV. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у виді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Зазначений висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18).

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт завдання цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування».

Такий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18).

Згідно зі статтею 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт завдання позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони завдані, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює завдану йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Позивач в обґрунтування факту заподіяння йому шкоди зазначив про неотримання ним ефективного засобу юридичного захисту: порушено його право на справедливий суд, проголошено судове рішення, котре не внесено до Реєстру судових рішень та не вручено йому як учаснику судового процесу, у призначений час проголошення повного тексту не відбулося. Невизначеність спричинила позивачеві повторну моральну шкоду, завдавши шкоди здоров`ю, загрозу життю від системного відвідування суду, з метою з`ясувати з яких підстав відсутній короткий текст рішення у реєстрі судових рішень, невизначеність у розгляді апеляційної скарги, що є приниженням його людської гідності та втрати можливостей.

Вирішуючи питання щодо визначення розміру моральної шкоди суд виходить з такого.

Європейський суд з прав людини зазначає, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (рішення у справі «Stankov v. Bulgaria» (Станков проти Болгарії) від 12 липня 2007 року, заява № 68490/01).

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі № 197/1330/14-ц (провадження № 61-21956св19) вказано, що «причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову».

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Smith and Grady v. The UK» (Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства); від 18 грудня 1996 року у справі «Aksoy v. Turkey» (Аксой проти Туреччини). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв`язку з порушенням.

Так, на переконання суду ОСОБА_1 були спричинені моральні страждання, які полягали у зміні нормального життєвого ритму у зв`язку з необхідністю неодноразово звертатись до суду за захистом своїх прав, гарантованих законом, що підтверджується листом керівника апарату Личаківського районного суду м. Львова й ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 26 січня 2021 року.

Визнаючи доведеними підстави позову та стягуючи моральну шкоду на користь ОСОБА_1 , суд визнає факт заподіяння моральної шкоди діями відповідача, а саме невручення після розгляду справи копії судового рішення (резолютивної частини) та відсутність ухвали слідчого судді в ЄДРСР, внаслідок чого було завдано шкоду у виді неотримання ефективного юридичного захисту.

Визначаючи розмір моральної шкоди, відшкодування якої підлягає на користь ОСОБА_1 , суд виходить з характеру та тривалості завданої шкоди, глибини душевних страждань позивача та стану здоров`я, переживань, час, витрачений на захист своїх прав, вимог розумності та справедливості, а також розміри присудження компенсації у подібних справах

Відповідно до частини першої ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерела права.

Практика ЄСПЛ з питання відшкодування моральної шкоди свідчить про те, що оцінка такої шкоди за своїм характером, є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом. Цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. При цьому судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень.

Зокрема у рішеннях ЄСПЛ неодноразово було застережено, що деякі форми нематеріальної шкоди, включаючи моральні страждання, за самою їхньою природою не завжди можна підтвердити конкретними доказами, але це не заважає суду присуджувати грошову компенсацію, якщо у нього є розумні підстави вважати, що заявник зазнав моральної травми, яка потребує такого відшкодування (рішення у справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства Abdulaziz, Cabales and Balkandaliv. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 94, п.96).

Крім того практикою ЄСПЛ визнано презумпцію моральної шкоди, що означає правило, відповідно до якого, у разі порушення майнових або цивільних прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну поведінку щодо неї людина відчуває страждання (моральну школу).

З цього погляду можливість людини реалізувати своє природне право на одержання компенсації за страждання і переживання, спричинені посяганням на належні їй особисті немайнові блага, слід розцінювати як один з виявів верховенства права. Водночас усвідомлення взаємозв`язку відшкодування моральної шкоди з правом на доступ до ефективного засобу юридичного захисту вочевидь має спиратися на загальне переконання у спроможності юрисдикційного органу сформувати обґрунтоване уявлення щодо наявності та специфіки втілення моральної шкоди, що зазвичай виникає за подібних життєвих обставин.

Суд виходить із того, що у самому позові позивачем зазначено про порушення його прав людини в Державі Україна посадовими особами органу державної влади в Україні, принижено честь і гідність, він мав відчуття невизначеності.

З огляду на припис статті 56 Конституції України шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (пункт 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, пункт 33 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц).

Органи державної влади, зокрема органи досудового розслідування, є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.

Належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) (пункти 63, 64), від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) (пункт 71)).

Ураховуючи положення наведених вище норм матеріального права, правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, суд вважає, що відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу бездіяльністю суду, має бути здійснено за рахунок Держави Україна, яку у цій справі представляв компетентний орган - Личаківський районний суд м. Львова.

Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.

Відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача у разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)).

Аналогічні висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 07 жовтня 2020 року у справі № 569/12383/17 (провадження № 61-12864св19), від 08 вересня 2021 року у справі № 751/7182/19 (провадження № 61-12426св20), від 11 жовтня 2023 року у справі № 201/1611/22 (провадження № 61-6247св23), від 18 жовтня 2023 року у справі № 705/4489/20 (провадження № 61-2214св23) та інших.

Доводи відповідача про ненадання позивачем доказів заподіяння йому моральної шкоди, колегія суддів відхиляє, оскільки правовідносини у цій справі виникли з факту завдання шкоди. Питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а суд при розгляді цивільної справи самостійно встановлює наявність чи відсутність підстав для відшкодування немайнової шкоди при оцінці наданих сторонами доказів (постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, провадження № 12-199гс18 та постанову Верховного Суду від 22 грудня 2023 року у справі № 639/6667/21, провадження № 61-10971св23).

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, як встановлено частиною другою ст. 77 ЦПК України.

Згідно з частиною першою ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов обґрунтований і підлягає задоволенню частково, зменшивши суму відшкодування моральної шкоди до 5 000, 00 грн.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Личаківського районного суду м. Львова про відшкодування моральної шкоди, заподіяної органом державної влади задовольнити частково.

Стягнути з Держави Україна через Державну казначейську службу за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) суму відшкодування моральної шкоди - 5 000 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Суддя І. В. Литвинова