Герб України

Окрема думка від 17.04.2025 по справі 921/144/24

Касаційний господарський суд верховного суду

Новинка

ШІ-аналіз судового документа

Отримуйте стислий та зрозумілий зміст судового рішення. Це заощадить ваш час та зусилля.

Реєстрація

ОКРЕМА ДУМКА

17 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 921/144/24

Судді Чумака Ю. Я.

До постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 17.04.2025 у справі № 921/144/24

Повністю не погоджуюся із резолютивною частиною та з мотивами, викладеними в зазначеній вище постанові. Керуючись частиною 3 статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), викладаю окрему думку, суть якої полягає в такому.

Короткий зміст позовних вимог

1.1. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях (далі - Відділення ФДМУ, орендодавець, позивач) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "СТЕН" (далі - ТОВ "СТЕН", орендар, відповідач, скаржник), третя особа - Регіональний офіс водних ресурсів у Тернопільській області (далі - Регіональний офіс, балансоутримувач, третя особа) про виселення ТОВ "СТЕН" з орендованого державного нерухомого майна.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовуються невиконанням відповідачем обов`язку щодо повернення орендованого державного майна після припинення договірних відносин, відсутністю у відповідача правових підстав користування орендованим майном.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Господарський суд Тернопільської області рішенням від 26.06.2024 у позові відмовив повністю з тих мотивів, що, зважаючи на ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, затверджений постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 12.05.2003 № 488, та постанову КМУ від 28.10.2004 № 1442 "Про затвердження національного стандарту "2 "Оцінка нерухомого майна" (Національний стандарт № 2, пункт 2), приміщення - це частина внутрішнього об`єму будівлі, обмежена відповідними конструкціями (елементами) - стінами (у тому числі з вікнами і дверима), перегородкою, стелею, підлогою, однак об`єктом оренди за договором оренди від 29.01.2019 № 1369 (далі - договір оренди від 29.01.2019, договір № 1369) є частина площадки із залізобетонним покриттям, яка зазначеним характеристикам не відповідає, тому такий об`єкт не є "приміщенням" в розумінні абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України від 03.10.2019 № 157-IX "Про оренду державного та комунального майна", введеного в дію з 01.02.2020 (далі - Закон України № 157-IX), і таку правову позицію наведено в постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22. Отже, визначена орендодавцем і балансоутримувачем підстава для відмови у продовженні договору оренди (використання приміщення для власних потреб) не є застосовною до договору № 1369, а відтак були відсутні підстави для непродовження зазначеного правочину в порядку, визначеному пунктом 5 постанови КМУ від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану" (далі - постанова КМУ № 634).

2.2. Західний апеляційний господарський суд постановою від 23.10.2024 рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.06.2024 скасував та прийняв нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Ухвалив виселити ТОВ "СТЕН" з орендованого державного нерухомого майна, а саме: частини площадки з залізобетонним покриттям № 14 площею 420 м2 за адресою: вул. Текстильна, 30а, м. Тернопіль.

2.3. Зазначена постанова аргументована тим, що:

1) рішення орендодавця про відмову в продовженні дії договору № 1369 прийнято на тій підставі, що рішення про відмову в продовженні договору оренди може бути прийнято у випадках, передбачених статтею 7 Закону України № 157-IX (див. абзац 2 частини 1 статті 19 цього Закону), а саме, що підставами для відмови у включенні майна до одного з переліків або виключення майна із одного із переліків є обґрунтовані власні потреби уповноваженого органу управління та/або балансоутримувача, або потреби іншої бюджетної установи, що розміщена в будівлі, споруді, їх окремій частині (пункт 2 частини 1 статті 7 Закону України № 157-IX), на що вказує мотивувальна частина наказу Відділення ФДМУ від 16.11.2023 № 277, а не на підставі того, що орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які наведені в письмовому зверненні третьої особи, поданому нею орендарю, як вважає відповідач;

2) помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що частиною 1 статті 19 Закону України № 157-IX передбачено, що рішення про відмову в продовженні договору оренди може бути прийнято лише у тому випадку, якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які викладені в письмовому зверненні третьої особи, поданому нею орендарю, оскільки ця норма визначає більш ширше коло підстав для прийняття орендодавцем рішення про припинення договірних відносин. Відтак хибною є позиція місцевого господарського суду про те, що зі змісту зазначеної норми закону вбачається, що вона стосується саме орендованого приміщення;

3) судом першої інстанції недоцільно проаналізовано визначення терміну "приміщення", оскільки Відділення ФДМУ приймало рішення про припинення договірних відносин з орендарем не з підстави того, що орендоване приміщення необхідне для використання балансоутримувачем для власних потреб, а з підстав необхідності використання майна орендодавцем для власних потреб.

2.4. Постановою Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду (далі - Палата) від 17.04.2025 у справі № 921/144/24 касаційну скаргу ТОВ "СТЕН" задоволено частково. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2024 у цій справі змінено в її мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, а в решті - залишено без змін.

З ухваленим Верховним Судом судовим рішенням у цій справі не можу погодитися з таких підстав.

Обґрунтування позиції Верховного Суду в цій справі

3.1. Постанова Верховного Суду від 17.04.2025 у справі № 921/144/24 мотивована тим, що зважаючи на специфіку правовідносин з оренди державного та комунального майна та виходячи із наведених положень Закону України № 157-IX, така підстава для відмови в продовженні договору оренди, визначена в частині 1 статті 19 цього Закону, як "орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому звернення балансоутримувача, поданому ним орендарю" має стосуватися не лише і виключно "приміщення", про яке йдеться у вузькоспеціальному розумінні цього слова, як частини внутрішнього об`єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу (ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанова КМУ від 28.10.2004 № 1442 "Про затвердження національного стандарту "2 "Оцінка нерухомого майна" (Національний стандарт № 2, пункт 2)), а має тлумачитися та застосовуватися у більш ширшому, загальновизнаному значенні (загальновживаній термінології), а саме до всіх об`єктів оренди, визначених у частині 1 статті 3 Закону України № 157-IX, зокрема, до нерухомого майна (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), які належать до об`єктів оренди за укладеними договорами оренди державного та комунального майна. І саме в такому сенсі законодавець закладав поняття "приміщення" у вказаному законі, визначаючи в статті 3 цього Закону перелік об`єктів оренди.

3.2. Таким чином, ураховуючи правову природу спірних правовідносин, з метою розумного та справедливого (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)) тлумачення абзацу 2 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, задля дотримання балансу прав учасників договірних відносин з оренди державного та комунального майна, Палата виснувала, що поняття "приміщення", про яке йдеться в абзаці 2 частини 1 статті 19 цього Закону, слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об`єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (вузькоспеціальне значення), але й для всіх інших об`єктів оренди, визначених у частині 1 статті 3 цього Закону. Тобто "приміщення", про яке йдеться в абзаці 2 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, має кваліфікуватися (сприйматися) як будь-який об`єкт оренди (будівлі, споруди, приміщення, їх окремі частини, інше окреме індивідуально визначене майно), визначений частиною 1 статті 3 цього Закону України № 157-IX, та який відповідно до зазначеної норми права є об`єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеним між сторонами у відповідних правовідносинах.

Як наслідок, Палата відступила від викладеного в постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 та покладеного в основу рішення місцевого господарського суду в цій справі висновку про те, що спірний об`єкт оренди за договором оренди - асфальтобетонне замощення не є приміщенням в силу положень закону, а тому не підпадає під дію абзацу 2 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX.

3.3. Водночас, погоджуючись з доводами скаржника про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин норми пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України № 157-IX, Палата зазначила про помилковість висновку апеляційного суду про те, що підставою для прийняття Відділенням ФДМУ рішення (наказ від 16.11.2023 № 277) про припинення договору оренди є передбачена зазначеною нормою необхідність використання орендованого майна нібито для власних потреб орендодавця, оскільки насправді підставою для прийняття орендодавцем відповідного рішення (наказ від 16.11.2023 № 277) є листи Регіонального офісу від 24.10.2023 № 1116 та від 13.11.2023 № 1194, в яких обґрунтовується необхідність використання орендованого майна для власних потреб балансоутримувача.

Разом з тим, незважаючи на неправильну кваліфікацію апеляційним судом підстав для прийняття орендодавцем рішення про припинення договору оренди (наказ від 16.11.2023 № 277), у підсумку Палата з наведених вище мотивів погодилася із загалом правильним висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову та виселення ТОВ "СТЕН" з орендованого державного нерухомого майна.

Аргументи щодо незгоди з постановою Верховного Суду від 17.04.2025 у справі № 921/144/24 полягають у такому:

3.4. Вважаю помилковим висновок Верховного Суду про те, що поняття "приміщення", вжите в абзаці 2 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, має кваліфікуватися (сприйматися) як будь-який об`єкт оренди (в тому числі й майно, яке не є нерухомим майном) за цим Законом, визначений у частині 1 статті 3 Закону України № 157-IX та який відповідно до зазначеної норми права є об`єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, оскільки такий висновок Палати ґрунтується передусім на довільному розширеному тлумаченні положень частини 1 статті 3, частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX та не відповідає як вимогам статей 181, 188 ЦК України, частини 3 статті 283 Господарського кодексу України в редакції, чинній до 28.08.2025 (далі - ГК України), статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів, підпункту 9.1.1 пункту 9.1 (Покриття) ДБН Б.2.2.-5:2011 "Благоустрій територій", затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 28.10.2011 № 259 (далі - ДБН Б.2.2.-5:2011 "Благоустрій територій"), так і усталеній практиці Верховного Суду щодо комплексного застосування зазначених норм матеріального права при вирішенні господарських та цивільних спорів, з огляду на нижченаведене.

3.5. Відповідно до абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю.

Таким чином, в абзаці 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX йдеться саме про такий об`єкт оренди, як приміщення, тобто один із видів нерухомого майна, але аж ніяк не про всі можливі види нерухомого майна (єдиний майновий комплекс підприємства, земельна ділянка, будівлі, споруди тощо), що не допускає двозначного тлумачення зазначеної норми права.

Відразу звертаю увагу на некоректне посилання в тексті постанови Верховного Суду від 17.04.2025 (її пункти 7.25, 7.29) на норму абзацу 2 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, предметом регулювання якої не є відносини можливого прийняття рішення про відмову в продовженні договору оренди державного та комунального майна у випадку, якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, позаяк відповідні орендні відносини насправді регулюються абзацом 3 частини 1 статті 19 цього Закону.

3.6. Дійсно, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (такий висновок наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18 (пункт 80), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 42), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

3.7. Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (пункт 6 статті 3 ЦК України). Зокрема, законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (пункт 7.33)).

3.8. Проте, за змістом статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. Законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Саме тому в конкретних правовідносинах, зокрема щодо продовження договору оренди державного або комунального майна на підставі статей 18, 19 Закону України № 157-IX, добросовісність орендодавця по суті становить гарантію дотримання прав менш захищеної сторони, якою у спірних правовідносинах є орендар.

3.9. Так, відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з частиною 1 статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

За змістом статті 188 ЦК України якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором

3.10. У розумінні абзаців 3, 4 частини 3 статті 283 ГК України об`єктом оренди можуть бути: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб`єктам господарювання.

3.11. Відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 4 Закону України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон України № 2269-ХІІ), чинного до 31.01.2020 (тобто на момент укладення договору оренди від 29.01.2019) об`єктами оренди за цим Законом є нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств.

У свою чергу, за змістом абзаців 3, 4 частини 1 статті 3 Закону України № 157-IX об`єктами оренди за цим Законом є: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно.

3.12. Згідно з частинами 1, 4 статтею 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час укладення договору оренди від 29.01.2019) у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії.

3.13. Пунктом 4 частини 1 статті 13 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" передбачено, що до об`єктів благоустрою населених пунктів належать території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" елементами (частинами) об`єктів благоустрою є покриття площ, вулиць, доріг, проїздів, алей, бульварів, тротуарів, пішохідних зон і доріжок відповідно до діючих норм і стандартів.

3.14. Згідно з підпунктом 9.1.1 пункту 9.1 ДБН Б.2.2.-5:2011 "Благоустрій територій" для благоустрою треба використовувати такі види покриття: тверді (капітальні) - монолітні або збірні, що виконуються з асфальтобетону, цементобетону, природного або штучного каменю тощо; м`які (некапітальні) - такі, що виконуються з природних або штучних сипучих матеріалів (пісок, щебінь, гранітні висівки, керамзит, гумова крихта тощо), що знаходяться у природному стані або у сухих сумішах, ущільнених або укріплених в`яжучим; газонні - такі, що виконуються за спеціальними технологіями підготовки та посадки трав`яного покрову; комбіновані - сполучення покриттів, вказаних вище (наприклад, плитка, утоплена в газон тощо).

3.15. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судам попередніх інстанцій, об`єктом оренди за договором № 1369 є частина площадки з залізобетонним покриттям № 14 площею 420 м2, яка перебуває на балансі Регіонального офісу та передається в оренду з конкретним цільовим призначенням - під стоянку автомобілів.

3.16. Наголошую на тому, що до ухвалення Палатою постанови від 17.04.2025 на рівні судів касаційної інстанції господарської та цивільної юрисдикцій сформувалася усталена правова позиція щодо застосування положень статей 181, 188 ЦК України, частини 3 статті 283 ГК України, частини 1 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ, частини 1 статті 3 Закону України № 157-IX, статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", підпункту 9.1.1 пункту 9.1 ДБН Б.2.2.-5:2011 "Благоустрій територій" в подібних правовідносинах, суть якої полягає в тому, що тверде покриття як об`єкт оренди не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації, а є елементом (частиною) об`єкта благоустрою в розумінні статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", і могло передаватися зокрема під розміщення автостоянки. Адже державне та комунальне нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств є різними об`єктами оренди, порядок передачі яких має певні особливості, зокрема, щодо визначення кола уповноважених орендодавців такого майна (стаття 287 ГК України та стаття 5 Закону України № 2269-ХІІ в чинній на той час редакції (нині це частина 2 статті 4 Закону України № 157-IX)).

Відповідні правові висновки сформульовані в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 927/858/17, від 30.05.2018 у справі № 911/2504/17, від 20.06.2018 у справі № 916/661/17, від 14.05.2024 у справі № 921/252/23, від 14.01.2025 у справі № 916/4568/23, від 16.01.2025 у справі № 916/4115/23, від 04.03.2025 у справі № 916/4116/23 та в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц, від 08.02.2023 у справі № 591/1594/21, від яких (висновків) Палата під час касаційного перегляду цієї справи не відступала.

3.17. При цьому в постановах від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц, від 08.02.2023 у справі № 591/1594/21 Верховний Суд виснував, що виходячи з аналізу положень статей 179, 181, 188 ЦК України, ДБН В.2.3-15:2007 та Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою КМУ від 22.01.1996 № 115, автостоянка не є об`єктом нерухомого майна, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердого покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу), які не є об`єктами нерухомого майна у розумінні статті 181 ЦК України, оскільки вони безпосередньо не пов`язані з земельною ділянкою.

3.18. У зв`язку з цим вважаю, що покладений в основу постанови Верховного Суду від 17.04.2025 висновок про те, що "приміщення", про яке йдеться в абзаці 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, має кваліфікуватися (сприйматися) як будь-який об`єкт оренди (в тому числі й майно, яке не є нерухомим майном), визначений у частині 1 статті 3 цього Закону, є наслідком надто розширеного тлумачення терміну "приміщення", вжитого в абзаці 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, що, в свою чергу, вступає в протиріччя з наведеними вище висновками судів касаційної інстанції господарської та цивільної юрисдикцій без обґрунтування підстав відступлення від таких висновків.

3.19. На мою думку, з метою уникнення суперечностей з викладеними усталеними висновками Верховного Суду, Палата при ухваленні постанови від 17.04.2025 у цій справі в кращому випадку мала би обмежитися тлумаченням вжитого в абзаці 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX терміну "приміщення" таким чином, що під ним слід розуміти не будь-які об`єкти оренди, а лише об`єкти нерухомого майна (будівлі, споруди, приміщення та їх складові частини).

Тобто, на моє переконання, при здійсненні відповідного тлумачення Палатою необхідно було виключити з предмету правового регулювання цієї норми відносини щодо оренди іншого окремого індивідуально визначеного майна, зокрема, твердого (асфальтобетонного, залізобетонного) покриття як об`єктів благоустрою.

При цьому вважаю, що внаслідок такого виваженого тлумачення змісту абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX відпали би підстави для відступлення від викладеного в постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 висновку про те, що об`єкт оренди за договором оренди - асфальтобетонне замощення не є приміщенням в силу положень закону, а тому не підпадає під дію вказаної норми.

3.20. Разом з тим, в іншому ж випадку, тобто при збереженні наявного висновку Палати, спрямованого на довільне розширене тлумачення норми абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, яке (тлумачення) передбачає всеосяжне охоплення поняттям "приміщення" всіх об`єктів оренди, визначених у частині 1 статті 3 Закону України № 157-IX, та в підсумку фактично означатиме необґрунтоване відступлення від правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного в постановах від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц, від 08.02.2023 у справі № 591/1594/21.

3.21. У зв`язку з цим, на мою думку, у Палати не було достатніх підстав для самостійного формулювання зазначеного правового висновку, який стосується комплексного застосування положень статей 181, 188 ЦК України, частини 3 статті 283 ГК України, частини 1 статті 3 та абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", підпункту 9.1.1 пункту 9.1 ДБН Б.2.2.-5:2011 "Благоустрій територій" в подібних правовідносинах, однак Палата повинна була передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки відповідно до частини 3 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

3.22. Водночас, на користь ухвалення постанови про задоволення касаційної скарги орендаря в цій справі свідчить викладена в пунктах 7.33- 7.35 постанови від 17.04.2025 позиція Палати, яка, погодившись із доводами скаржника про відсутність підстав для застосування до спірних орендних правовідносин положень пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України № 157-IX, зазначила про помилковість висновку апеляційного суду про те, що підставою для прийняття Відділенням ФДМУ рішення (наказ від 16.11.2023 № 277) про припинення договору оренди від 29.01.2019 є передбачена зазначеною нормою необхідність використання орендованого майна нібито для власних потреб орендодавця, оскільки насправді підставою для прийняття орендодавцем відповідного рішення (наказ від 16.11.2023 № 277) є листи Регіонального офісу від 24.10.2023 № 1116 та від 13.11.2023 № 1194, в яких обґрунтовується необхідність використання орендованого майна для власних потреб балансоутримувача.

3.23. Наведене в сукупності свідчить про те, що висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для виселення орендаря з площадки із залізобетонним покриттям (тобто з іншого окремого індивідуально визначеного майна), з яким погодився Верховний Суд виключно з мотивів розширеного тлумачення змісту абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, наразі не відповідає положенням статей 181, 188 ЦК України, частини 3 статті 283 ГК України, частини 1 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ, частини 1 статті 3 Закону України № 157-IX, статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів, підпункту 9.1.1 пункту 9.1 ДБН Б.2.2.-5:2011 "Благоустрій територій" (схожі висновки викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 927/858/17, від 30.05.2018 у справі № 911/2504/17, від 20.06.2018 у справі № 916/661/17, від 14.05.2024 у справі № 921/252/23, від 14.01.2025 у справі № 916/4568/23, від 16.01.2025 у справі № 916/4115/23, від 04.03.2025 у справі № 916/4116/23 та в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц, від 08.02.2023 у справі № 591/1594/21).

У контексті неузгодженості правової позиції Палати з практикою Європейського суду з прав людини

3.24. Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

3.25. На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), поняття "якість закону" означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див.mutandis рішення ЄСПЛ у справах "C. Дж. та інші проти Болгарії" від 24.04.2008 (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, § 39; "Олександр Волков проти України" від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v.), заява № 21722/11, § 170).

3.26. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" від 11.11.1996 (Cantoni v.), заява № 17862/91, § 31, 32; "Вєренцов проти України" від 11.04.2013 (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, § 65).

3.27. ЄСПЛ у рішенні від 06.02.2025 у справі "Укркава, ТОВ проти України" (Ukrkava, TOV v. Ukraine", заява № 10233/20) зазначив про таке:

1) порушення принципу правової визначеності через непередбачуване тлумачення (пункт 49) - перетлумачення чітких та однозначних положень статті 88 Закону про нотаріат зробило результат провадження непередбачуваним і суперечило принципу правової визначеності. Навіть у межах повноважень національного суду перегляд тлумачення закону має межі - і ці межі порушуються, якщо нове тлумачення нівелює передбачуваність для учасників справи;

2) суд замінив собою законодавця (пункт 47) - оскаржуване нове тлумачення більше нагадувало зміну законодавства, аніж вирішення розбіжностей у судовій практиці. Суд у цьому випадку вийшов за межі судової функції - не просто узгодив підходи, а фактично замінив парламент, змінивши зміст чинної норми;

3) неприйнятність "судового тиску" на законодавця (пункт 47) - ЄСПЛ не погодився з тим, що відмова найвищого судового органу загальної юрисдикції України застосовувати норму, яку Конституційний Суд України визнав однозначною і такою, що не підлягає тлумаченню, була законним способом спонукати законодавця до її зміни. Ця позиція розкриває межу між судовим активізмом і узурпацією. Суд не має права вдаватися до непрямого "редагування" законодавства під приводом стимулювання реформ;

4) відсутність обґрунтованих причин для зміни тлумачення (пункт 48) - Велика Палата Верховного Суду не вказала на будь-які серйозні негативні наслідки, які б настали … щоб виправдати настільки радикальну зміну тлумачення, як оскаржувана. Суд може змінити тлумачення, але лише за наявності вагомих підстав, таких як негативні наслідки старої практики. У цій справі таких причин не було;

5) Суд може втручатися лише за умови свавілля (пункт 42) - функція Суду не полягає у виправленні ймовірних фактичних помилок національного суду, якщо тільки ці помилки не порушують права та свободи, захищені Конвенцією, і якщо оцінка, здійснена національним судом, не є явно свавільною. ЄСПЛ втручається лише тоді, коли національний суд діє свавільно. У цій справі саме таке свавілля у тлумаченні і було визнано.

3.28. У розрізі касаційного перегляду цієї справи в співвідношенні із зазначеним рішенням ЄСПЛ, на мою думку, Палата якраз:

1) порушила принцип правової визначеності шляхом непередбачуваного тлумачення, оскільки наявне перетлумачення чітких та однозначних положень абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, які стосуються саме орендованого приміщення, а не будь-якого іншого об`єкта оренди, зробило результат провадження непередбачуваним і суперечило принципу правової визначеності. Проте навіть у межах повноважень Палати перегляд тлумачення закону має межі - і ці межі порушуються, якщо нове тлумачення нівелює передбачуваність для учасників справи, зокрема для орендаря як найбільш уразливої (незахищеної) сторони в правовідносинах, пов`язаних із виселенням орендаря з державного майна в умовах дії правового режиму воєнного стану;

2) замінила собою законодавця, позаяк надане Палатою нове тлумачення більше нагадувало зміну законодавства, аніж вирішення розбіжностей у судовій практиці. Верховний Суд у цьому випадку вийшов за межі судової функції - не просто узгодив підходи, а фактично замінив парламент, змінивши зміст чинної норми Закону України № 157-IX;

3) допустила можливість "судового тиску" на законодавця, оскільки відмова найвищого судового органу загальної юрисдикції України застосовувати норму, яка в частині визначення об`єкта оренди ("приміщення"), якого вона стосується, є чіткою, однозначною і такою, що не підлягає довільному тлумаченню, була законним способом спонукати законодавця до її зміни. Ця позиція розкриває межу між судовим активізмом і узурпацією, в зв`язку з чим Верховний Суд не має права вдаватися до непрямого "редагування" законодавства під приводом стимулювання реформ;

4) не врахувала відсутності обґрунтованих причин для зміни тлумачення норми абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX, не вказавши на будь-які серйозні негативні наслідки, які б настали … щоб виправдати настільки радикальну зміну тлумачення цієї норми. Адже Верховний Суд може змінити тлумачення, але лише за наявності вагомих підстав, таких як негативні наслідки старої практики. У цій справі таких причин не було, позаяк правозастосовча практика є усталеною на рівні судів касаційної інстанції господарської та цивільної юрисдикцій.

Підсумки

Окрема думка, висловлена у цій справі, має значення для розвитку права в Україні, оскільки Верховний Суд безумовно повинен керуватися принципами судочинства, серед яких основоположним є принцип верховенства права.

Адже наявне довільне розширене тлумачення Верховним Судом положень частини 1 статті 3, абзацу 3 частини 1 статті 19 Закону України № 157-IX при одночасному незастосуванні норм статей 181, 188 ЦК України, частини 3 статті 283 ГК України, статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", підпункту 9.1.1 пункту 9.1 ДБН Б.2.2.-5:2011 "Благоустрій територій", які регулюють спірні відносини оренди державного та комунального майна, є проявом суддівського активізму (Judicial activism), який може призвести до негативних наслідків шляхом прогнозованого вирішення судами першої та апеляційної інстанцій подібних спорів на користь держави, а не на користь менш захищеної сторони (орендаря), що звісно ж під час дії правового режиму воєнного стану не сприятиме покращенню інвестиційного клімату та підвищенню ділової активності в Україні з огляду на ускладнення господарської діяльності добросовісних орендарів внаслідок формування досить суперечливої правової позиції Палати, спрямованої на фактичне ототожнення таких різних об`єктів оренди права державної та комунальної власності, як нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення), та окреме індивідуально визначене майно (спеціальні транспортні засоби (крани, навантажувачі тощо), виробниче обладнання, устаткування, майданчики з твердим покриттям, інші окремі інвентарні об`єкти, які перебувають на балансі державних та комунальних підприємств).

Беручи до уваги викладене вище, на мою думку, Верховний Суд у цій справі мав би скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2024 та залишити в силі законне та обґрунтоване рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.06.2024 про відмову в задоволенні позову про виселення орендаря із займаної площадки із залізобетонним покриттям, яке (рішення) ґрунтується на правильному комплексному застосуванні зазначених норм матеріального права.

Суддя Ю. Я. Чумак

СудКасаційний господарський суд Верховного Суду
Дата ухвалення рішення17.04.2025
Оприлюднено19.05.2025
Номер документу127393789
СудочинствоГосподарське
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них про державну власність, з них щодо оренди

Судовий реєстр по справі —921/144/24

Ухвала від 24.07.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

Ухвала від 01.07.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

Окрема думка від 01.07.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

Окрема думка від 17.04.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Чумак Ю.Я.

Постанова від 17.04.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

Ухвала від 20.03.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

Ухвала від 11.02.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

Ухвала від 22.01.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

Ухвала від 07.01.2025

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

Ухвала від 29.11.2024

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Рогач Л.І.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні