Постанова

від 29.04.2025 по справі 910/4423/24

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" квітня 2025 р. Справа№ 910/4423/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Сибіги О.М.

Михальської Ю.Б.

секретар судового засідання: Романенко К.О.,

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 29.04.2025,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Чернівецької обласної ради

на рішення Господарського суду міста Києва

від 22.01.2025 (повний текст складено 05.02.2025)

у справі № 910/4423/24 (суддя Трофименко Т.Ю.)

за позовом Брусницької сільської ради Вижницького району Чернівецької області

до: 1. Чернівецької обласної ради,

2. Державного реєстратора відділу реєстрації речових прав та їх обтяжень юридичного управління Чернівецької міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1: Чернівецьке обласне комунальне підприємство "Бальнеологічний санаторій "Брусниця",

про скасування рішень про державну реєстрацію, поновлення записів про право власності на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2024 року Брусницька сільська рада Вижницького району Чернівецької області звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Чернівецької обласної ради та Державного реєстратора відділу реєстрації речових прав та їх обтяжень юридичного управління Чернівецької міської ради, за участю третьої особи Чернівецьке обласне комунальне підприємство "Бальнеологічний санаторій "Брусниця", про (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (заява про зміну предмета позову) від 29.05.2024 та заяви про уточнення позовних вимог (заява про збільшення позовних вимог) від 31.07.2024):

1) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5593472 від 05.09.2013 та запису в реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 2373955 від 05.09.2013, поновлення запису № 2337903 від 02.09.2013, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 5506772 від 02.09.2013, де власником є Брусницька сільська рада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028 площею 0,1595 га;

2) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5583625 від 04.09.2013 та запису в реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 2369110 від 04.09.2013 та поновлення запису № 2336976 від 02.09.2013, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 5504810 від 02.09.2013, де власником є Брусницька сільська рада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014 площею 0,1189 га;

3) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5575258 та запису в реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 2366435 від 04.09.2013 та поновлення запису за № 2353239 від 03.09.2013, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 5545694 від 03.09.2013, де власником є Брусницька сільська рада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027 площею 0,0862 га;

4) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 6647295 від 05.10.2013 та запису в реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 2760731 від 16.09.2013, поновлення запису за № 2759200 від 02.09.2013, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 6447180 від 05.10.2013, де власником є Брусницька сільська рада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026 площею 8,2160 га;

5) витребування з чужого незаконного володіння земельних ділянок: кадастровий номер 7322581500:03:001:0028 площею 0,1595 га; кадастровий номер 7322581500:02:005:0014 площею 0,1189 га; кадастровий номер 7322581500:03:001:0027 площею 0,0862 га; кадастровий номер 7322581500:03:001:0026 площею 8,2160 га.

Позовні вимоги обґрунтовано порушенням прав позивача на нерухоме майно (земельні ділянки) оспорюваними реєстраційними діями, за якими право власності на нерухоме майно (земельні ділянки) було зареєстровано за відповідачем-1.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 у справі №910/4423/24 позовні вимоги задоволено частково.

Витребувано з незаконного володіння Чернівецької обласної ради (вул. Грушевського, 1, м. Чернівці, 58001; ідентифікаційний код 25081241) на користь Брусницької територіальної громади в особі Брусницької сільської ради Вижницького району Чернівецької області (вул. Буковинська, буд. 30, с. Брусниця, Вижницький район, Чернівецька область, 59350; ідентифікаційний код 04417441) земельні ділянки, які розташовані на території Брусницької сільської громади Вижницького району Чернівецької області:

із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028 площею 0,1595 га;

із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014 площею 0,1189 га;

із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027 площею 0,0862 га;

із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026 площею 8,2160 га.

В іншій частині позову відмовлено.

Присуджено до стягнення з Чернівецької обласної ради на користь Брусницької сільської ради Вижницького району Чернівецької області судовий збір у розмірі 12 112,00 грн.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Чернівецька обласна рада звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення господарського суду міста Києва та ухвалити нове рішення, яким відмовити Брусницькій сільській раді у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що висновки викладені у рішенні господарського суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим документам, судом неправильно та не в повній мірі встановлено обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального та процесуального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, відповідач-1 зазначає, що:

- при прийнятті позовної заяви та відкриття провадження у справі судом першої інстанції не було встановлено належний склад учасників справи й обґрунтованості позову, оскільки суд здійснював розгляд справи за позовними вимогами про скасування записів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень як щодо вимог, заявлених до Чернівецької обласної ради в контексті скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності за територіальними громадами сіл, селищ та міст області в особі Чернівецької обласної ради, хоча це не відповідало змісту позовних вимог, заявлених позивачем. Скаржник вважає, що у даному випадку в якості співвідповідача у справі слід було залучити Міністерство юстиції України в особі Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України (на підставі рішення якого і було внесено запис про право власності територіальних громад сіл, селищ та міст Чернівецької області в особі Чернівецької обласної ради з індексним номером: 6447180 від 05.10.2013 на земельну ділянку з кадастровим номером 7322581500:03600160026 з цільовим призначенням - землі оздоровчого призначення);

- приймаючи до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог від 31.07.2024 як заяву про збільшення позовних вимог, судом не взято до уваги висновки, судом першої інстанції на неправильно визначення статус такої заяви;

- позивачем не обґрунтовувалася поважність причин пропуску строку позовної давності, оскільки ним стверджувалося про те, що такий строк не був пропущений;

- судом не враховано, що земельні ділянки на момент розмежування знаходилися у постійному користуванні Чернівецького обласного комунального підприємства «Бальнелогічний санаторій «Брусниця», засновником якого є Чернівецька обласна рада, а майно на земельних ділянках є спільним нерухомим майном громад області, форма власності зареєстрованих земельних ділянок є комунальною, а власниками є територіальні громади сіл, селищ, міст Чернівецької області в особі Чернівецької обласної ради, виключно, як органу місцевого самоврядування, що відповідно до частини 4 статті 140 Конституції України представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача

У відзиві на апеляційну скаргу позивач-1 просить залишити її без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін, наголошуючи на тому, що рішення суду першої інстанції належним чином обґрунтовано та таке, що відповідає вимогам закону.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем-2 та третьою особою не було надано відзивів на апеляційну скаргу, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції, відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

Явка представників у судове засідання

Представники відповдіача-2 та третьої особи в судове засідання 29.04.2025 не з`явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується довідками про доставку 04.04.2025 електронного документа (ухвали суду від 02.04.2025) до електронних кабінетів означених осіб.

Третя особа про причини неявки суд не повідомила, водночас, 24.03.2025 від відповідача-2 надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності Державного реєстратора відділу реєстрації речових прав та їх обтяжень юридичного управління Чернівецької міської ради.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи ( його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (частина третя статті 202 Господарського процесуального кодексу України).

Застосовуючи згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії»(«Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

З огляду на викладене, оскільки неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи, явка представників учасників справи в судове засідання не була визнана обов`язковою, а також враховуючи те, що судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників відповідача-2 та третьої особи.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджено матеріалами справи, рішенням Брусницької сільської ради Кіцманського району Чернівецької області від 22.12.2004 № 10/23 Обласній комунальній установі «Обласна лікарня відновного лікування» (реорганізовано у Чернівецьке обласне комунальне підприємство «Бальнеологічний санаторій «Брусниця») в постійне користування передано земельну ділянку загальною площею 8,5806 га для розміщення комплексу лікарні та дозволено виготовити державний акт на право постійного користування землею.

На підставі вказаного рішення Брусницької сільської ради 14.01.2005 Обласній комунальній установі «Обласна лікарня відновного лікування» видано такі державні акти:

- серії ЯЯ №350047 на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1189 га, кадастровий номер 7322581500:02:005:0014;

- серії ЯЯ №350045 на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,0862 га, кадастровий номер 7322581500:03:001:0027;

- серії ЯЯ №350046 на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1595 га, кадастровий номер 7322581500:03:001:0028;

- серії ЯЯ №350044 на право постійного користування земельною ділянкою площею 8,2160 га, кадастровий номер 7322581500:03:001:0026.

02.09.2013 державним реєстратором реєстраційної служби Кіцманського районного управління юстиції Чернівецької області прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5506772, номер запису про право власності 2337903, згідно з яким на підставі Закону України від 06.09.2012 № 5245-VI за Брусницькою сільською радою, Територіальною громадою, зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028, площею 0,1595 га.

02.09.2013 державним реєстратором реєстраційної служби Кіцманського районного управління юстиції Чернівецької області прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5504810, номер запису про право власності 2336976, згідно з яким на підставі Закону України від 06.09.2012 № 5245-VI за Брусницькою сільською радою, Територіальною громадою, зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014, площею 0,1189 га.

03.09.2013 державним реєстратором реєстраційної служби Кіцманського районного управління юстиції Чернівецької області прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5545694, номер запису про право власності 2353239, згідно з яким на підставі закону України від 06.09.2012 № 5245-VI за Брусницькою сільською радою, Територіальною громадою, зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027, площею 0,0862 га.

05.10.2013 державним реєстратором реєстраційної служби Кіцманського районного управління юстиції Чернівецької області прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 6447180, номер запису про право власності 2759200, згідно з яким на підставі закону України від 06.09.2012 № 5245-VI за Брусницькою сільською радою, Територіальною громадою, зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026, площею 8,216 га.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначає, що 22.12.2021 йому стало відомо про те, що власником вищевказаних земельних ділянок згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно значиться Чернівецька обласна рада (код ЄДРПОУ 25081241), тоді як жодних рішень про передачу земельних ділянок відповідачу-1 не приймалось, а відтак, реєстрація права власності на земельні ділянки, які в силу положень законодавства віднесені до комунальної власності Брусницької сільської ради, є незаконною. У зв`язку з цим, позивач просить скасувати відповідні рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, якими право власності на земельні ділянки із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028, площею 0,1595 га, із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014, площею 0,1189 га, із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026, площею 8,216 га та із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027, площею 0,0862 га зареєстровано за відповідачем-1 та поновити відповідні записи про державну реєстрацію 2013 року, згідно з якими власником цих земельних ділянок значиться позивач. Водночас, позивач зазначає, що належним та ефективним у даному випадку способом захисту його порушених прав буде витребування з незаконного володіння відповідача-1 зазначених земельних ділянок.

Відповідач-1 заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначаючи, що на спірних земельних ділянках знаходиться майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст Чернівецької області (комунальна власність), балансоутримувачем якого є Чернівецьке обласне комунальне підприємство «Бальнеологічний санаторій «Брусниця». Відтак, за доводами відповідача-1, спірне майно правомірно зареєстровано за територіальними громадами сіл, селищ, міст Чернівецької області.

Також відповідач-1 заявив про пропуск позивачем строків позовної давності.

Відповідач-2 у поданому до суду відзиві на позовну заяву просив відмовити у позові до неналежного відповідача - державного реєстратора відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичного управління Чернівецької міської ради, з тих підстав, що останнім не було порушено законних прав та інтересів позивача, жодних реєстраційних дій щодо спірних об`єктів нерухомого майна не здійснювалось.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані заперечення, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Статтею 316 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтями 317, 319 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Підстави набуття права власності передбачені у статті 328 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (стаття 327 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин 1-3 статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

01.01.2013 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» № 5245-VI.

Згідно з п. 3 Прикінцевих та перехідних положень до вказаного Закону України з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах «а» і «б» пункту 4 цього розділу.

Пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень до вказаного Закону № 5245-VI передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими.

За наведеними вище приписами законодавства право власності територіальної громади виникає на відповідні землі комунальної власності в силу їх територіального розташування в межах населеного пункту.

Відповідно до положень статті 79 Земельного кодексу України (у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Відповідно до пунту «б» частини 1 статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Згідно з частинами 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

За визначенням, яке наведене у статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, селищ, міст, що мають єдиний адміністративний центр.

Відповідно до частини 1 статті 173 Земельного кодексу України межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Згідно з пунктом «а» частини 1 статті 8 Земельного кодексу України до повноважень обласних рад у галузі земельних відносин на території області належить розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад.

В той же час, згідно з пунктами «а», «в» частини 1 статті 12 цього кодексу до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частиною 1 статті 122 Земельного кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Таким чином, Земельний кодекс України не відносить обласні ради до суб`єктів права комунальної власності на землі, а уповноважує їх представляти спільні земельні інтереси територіальних громад, підстави виникнення яких наведені, зокрема, в частині п`ятій статті 83 цього Кодексу за наслідками об`єднання територіальними громадами сіл, селищ, міст на договірних засадах належних їм земельних ділянок комунальної власності.

Як підтверджено матеріалами справи, до 2013 року розпорядження спірними земельними ділянками здійснювала Брусницька сільська рада. Так, у виданих Брусницькою сільською радою Кіцманського району Чернівецької області Обласній комунальній установі «Обласна лікарня відновного лікування» державних актах на право постійного користування земельними ділянками визначено їх місцезнаходження у с. Брусниця.

В той же час, за доводами відповідача-1, реєстрація речових прав на спірні земельні ділянки за Чернівецькою обласною радою відповідає законодавству, оскільки такі земельні ділянки перебували у постійному користуванні Чернівецького обласного комунального підприємства «Бальнеологічний санаторій «Брусниця», засновником якого є Чернівецька обласна рада, а майно на земельних ділянках є спільним нерухомим майном громад області.

Однак, на думку суду, відповідно до чинного законодавства наявність на земельній ділянці нерухомого майна Чернівецької обласної ради ніяк не дає її права власності на цю ділянку.

Враховуючи, що спірні земельні ділянки розташовані на території с. Брусниця Вижницького району Чернівецької області, суд доходить висновку, що ці земельні ділянки відносяться до комунальної власності територіальної громади с. Брусниця Вижницького району Чернівецької області в силу норм закону через їх територіальне розташування в межах цього населеного пункту, а тому права власності на земельні ділянки належить позивачу, як особі, яка діє у відповідних правовідносинах від імені територіальної громади с. Брусниця Вижницького району Чернівецької області.

Цим власне і забезпечуються принципи Європейської хартії місцевого самоврядування, згідно з якими муніципальні функції здійснюються, як правило, тією владою, яка має найтісніший контакт з громадянином. Тобто, розпоряджатися землями має той, хто несе відповідальність за комплексний розвиток території, якщо за розвиток території села, селища, міста відповідає місцева рада, то і розпоряджатися землями має вона.

Так, відповідно до положень Закону № 5245-VI та на підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02.09.2013 № 5506772, від 02.09.2013 № 5504810, від 03.09.2013 № 5545694 та від 05.10.2013 № 6447180 було зареєстровано право власності територільної громади с. Брусниця в особі Брусницької сільської ради на спірні земельні ділянки, що вбачається із долучених до позовної заяви витягів. Однак, згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 2021 рік, в кожен запис про право власності на спірні земельні ділянки було внесено зміни, а саме змінено власника нерухомого майна (з позивача на відповідача-1), хоча підстави права державної реєстрації залишились ті самі.

Водночас, будь-яких рішень Брусницькою сільською радою щодо вилучення спірних земельних ділянок із власності територіальної громади та передачі їх іншим суб`єктам, або ж щодо передачі іншим органам повноважень щодо управління спірним майном, яке належить до комунальної власності Брусницької сільської ради, не приймалось.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду даної справи у суді першої інстанції з метою повного, всебічного встановлення усіх обставин справи та перевірки доводів відповідача-1 щодо законної реєстрації за ним права комунальної власності на спірні земельні ділянки (переходу права власності), Господарським судом міста Києва неодноразово витребовувались реєстраційні справи спірних об`єктів, однак жодним із органів, від яких було витребувано такі реєстраційні справи, суду їх не було надано.

Так, відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) та багатьох інших.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.

В даному випадку, позивач не може повноцінно здійснювати своє право власності на спірне нерухоме майно (земельні ділянки), оскільки право власності на нього зареєстровано в Державному реєстрі прав за відповідачем-1.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Як наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

При цьому, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.6).

Таким чином, ані позовна вимога про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ані позовна вимога про скасування записів в реєстрі речових прав на нерухоме майно не відповідають належному способу захисту у цій справі.

Із заявлених Брусницькою сільською радою Вижницького району Чернівецької області позовних вимог вбачається, що остання просить скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексні номери № 5593472 від 05.09.2013, № 5583625 від 04.09.2013, № 5575258 від 04.09.2013, № 6647295 від 05.10.2013 та відповідні записи в реєстрі речових прав на нерухоме майно № 2373955 від 05.09.2013, № 2369110 від 04.09.2013, № 2366435 від 04.09.2013, № 2760731 від 16.09.2013), згідно з якими зареєстровано право постійного користування Чернівецького обласного комунального підприємства «Бальнеологічний санаторій «Брусниця» на земельні ділянки із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028, площею 0,1595 га, із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014, площею 0,1189 га, із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026, площею 8,216 га та із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027, площею 0,0862. Однак, за цим позовом Брусницькою сільською радою не оскаржуються права користування третьої особи земельними ділянками.

З урахуванням зазначеного, не можуть бути визнані належними також вимоги позивача про поновлення записів про право власності, за якими власником спірних земельних ділянок значиться Брусницька сільська рада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, адже такі вимоги по суті є похідними від вимог про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та відповідних записів в реєстрі речових прав на нерухоме майно.

В той же час, Брусницькою сільською радою Вижницького району Чернівецької області було заявлено також і вимогу про витребування земельних ділянок із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028, площею 0,1595 га, із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014, площею 0,1189 га, із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026, площею 8,216 га та із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027, площею 0,0862 із незаконного володіння Чернівецької обласної ради, що з огляду на наведену вище судову практику є належним способом захисту порушених прав позивача за даних обставин.

Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. Предметом доказування у справах за такими позовами становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як то факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні.

З вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння за правилами як статті 387, так і статті 388 Цивільного кодексу України, може звертатися лише особа, яка є власником майна, чи належним його володільцем, відтак до кола предмету доказування в даному випадку входить доведення належності позивачу на праві власності або володінні, за законом чи договором, спірного нерухомого майна.

Підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння власника, тощо). Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться в незаконному володінні.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (п. 114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав (пункти 10.7-10.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13).

Таким чином, враховуючи, що позивач у даній справі є власником спірних земельних ділянок в силу положень законодавства, який втратив можливість володіння цими земельними ділянками, а відповідач-1 є фактичним володільцем майна без відповідних правових підстав (незаконний володілець), суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення вимоги про витребування спірних земельних ділянок із незаконного володіння Чернівецької обласної ради до комунальної власності Брусницької територіальної громади в особі Брусницької сільської ради Вижницького району Чернівецької області.

Водночас, крім Чернівецької обласної ради, позивач визначив відповідачем також і Державного реєстратора відділу реєстрації речових прав та їх обтяжень юридичного управління Чернівецької міської ради, вимоги до якого обґрунтовано тим, державний реєстратор не мав жодних правових підстав для внесення змін до реєстру речових прав в частині зміни власника спірних земельних ділянок із Брусницької сільської ради на Чернівецьку обласну раду.

В свою чергу, суд зазначає, що оспорювані реєстраційні дії було вчинено державним реєстратором реєстраційної служби Кіцманського районного управління юстиції Чернівецької області, а тому визначення відповідачем-2 саме Державного реєстратора відділу реєстрації речових прав та їх обтяжень юридичного управління Чернівецької міської ради суд визнає безпідставним.

В будь-якому випадку, слід зазначити, що належним відповідачем у спорі про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 29.06.2022 у справі № 903/833/17.

Отже, оскільки спір у даній справі спрямований на захист прав та інтересів позивача як власника земельних ділянок від їх порушення з боку відповідача-1 (Чернівецької обласної ради), належним відповідачем за даним позовом є саме Чернівецька обласна рада, як суб`єкт матеріального правовідношення, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Викладеним спростовуються посилання апелянта на те, що судом першої інстанції не було встановлено належний склад учасників справи та не було залучено у якості співвідповідача Міністерство юстиції України в особі Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України.

З огляду викладене, а також враховуючи те, що судом визнано неналежними вимоги позивача про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та відповідних записів про право власності, згідно з якими право власності на спірні земельні ділянки зареєстровано за відповідачем-1, у задоволенні вимог до відповідача-2 слід відмовити.

Водночас, Чернівецькою обласною радою у відзиві на заяву про уточнення позовних вимог (від 19.08.2024 № 01- 11/11-611) було заявлено про застосування спливу позовної давності. Відповідач-1 зазначає, що оскільки спірні земельні ділянки були передані рішенням Брусницької сільської ради у постійне користування третій особі ще у 2004 році, позивач зобов`язаний був здійснювати свої повноваження, визначені нормами Земельного кодексу України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо контролю за використанням та охороною земель, а також цікавитись станом своїх майнових прав, відтак мусив знати про те, що земельні ділянки з 2013 року не перебувають у його власності. З огляду на те, що з моменту реєстрації права власності на земельні ділянки за відповідачем-1 пройшло більше 10 років, на думку Чернівецької обласної ради, позивач пропустив строк позовної давності для заявленого позову, у тому числі й за вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Так, відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав. Таким чином, доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, оскільки позивач повинен також довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Разом з тим, за змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. (п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013).

Як правильно зазначив суд першої інстанції, до даного позову підлягає застосуванню строк позовної давності 3 роки (загальна позовна давність).

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду із даним позовом в квітні 2024 року.

При цьому, слід також врахувати, що позивач із даним позовом неодноразово звертався ще у 2022 та 2023 роках до Господарського суду Чернівецької області, однак, судом відповідні матеріали позовної заяви передавались за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва, після чого останнім повертались позивачу у зв`язку з не усуненням недоліків позовної заяви.

Як вказує у позові Брусницька сільська рада, про те, що право власності на спірні земельні ділянки було зареєстроване за Чернівецькою обласною радою, стало відомо 22.12.2021 із Інформаційної довідки з реєстру речових прав на нерухоме майно. При цьому, як встановлено місцевим господарським судом, позивач під час розгляду даної у суді першої інстанції справи пояснював, що раніше не було підстав для перевірки відповідних відомостей в реєстрі, оскільки користувач земельними ділянками належним чином сплачував відповідні платежі (податки, збори) до відповідного місцевого бюджету. Відтак, позивач просив суд вважати поважними причини пропуску ним строку позовної давності та відновити його порушені права шляхом задоволення позовних вимог.

Викладеним спростовуються доводи скаржника про те, що позивачем не заявлялось клопотання про поновлення строку позовної давності.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз положень статті 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов.

У визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об`єктивно могла дізнатися про порушення цього права або про особу, яка його порушила.

У постанові від 26.11.2019 справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 711/802/17 та від 06.06.2018 у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 Цивільного кодексу України відліковується з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Відтак, початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 Цивільного кодексу України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.

Відповідно до частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Суд звертає увагу, що частиною п`ятою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 та у справі №911/3677/17.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц).

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що подання позову без додержання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

Подібна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.04.2019 у справі №902/326/16 та від 24.09.2019 у справі №922/1151/18.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати, зокрема, можливість поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

У рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини», зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Вирішуючи питання щодо поважності причин пропущення позовної давності, суд встановив, що станом на дату звернення із даним позовом вказаний строк є таким, що сплив.

З врахуванням викладеного, враховуючи наявні в справі матеріали та надані позивача доводів, якими він обґрунтовував поважність причин пропуску ним строку позовної давності, слід зазначити, що у справі одночасно наявні докази (витяги з реєстру 2013 року та Інформаційні довідки 2021 року), з яких вбачається, що за одними і тими ж рішеннями про державну реєстрацію прав та їх обтяжень було внесено записи про власності на земельні ділянки за різними суб`єктами, а моменту здійснення зміни власника з позивача на відповідача-1 встановити неможливо.

При цьому, судом першої інстанції обґрунтовано враховано пояснення третьої особи, яка вказувала що з 2013 року по 2021 рік сплачувала відповідні платежі за користування земельними ділянками до бюджету Брусницької сільської ради. Жодних належних та допустимих доказів реального (фактичного) володіння відповідача-1 земельними ділянками суду не було представлено.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (зазначену правову позиція викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Отже, враховуючи принцип змагальності сторін, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивач більш вірогідними доказами довів про те, що про порушення своїх прав він міг дізнатися лише у 2021 році, аніж це спростував відповідач-1.

З огляду на викладене, надавши оцінку наявним у справі доказам і доводам сторін, судом обґрунтовано визнано поважними причини пропущення позивачем позовної давності, відтак у даному випадку порушені права позивача підлягають захисту, а позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Стосовно посилань відповідача-1 на неправильне визначення судом першої інстанції статусу заяв позивача про уточнення позовних вимог, колегія суддів зазначає таке.

Як вбачається з матеріалів справи, 29.05.2024 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог.

31.07.2024 на електронну пошту Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог, відповідно до якої позивачем уточнено позовні вимоги шляхом доповнення їх вимогою про витребування з чужого незаконного володіння земельних ділянок: з кадастровим номером 7322581500:03:001:0028 площею 0,1595 га; з кадастровим номером 7322581500:02:005:0014 площею 0,1189 га; з кадастровим номером 7322581500:03:001:0027 площею 0,0862 га; з кадастровим номером 7322581500:03:001:0026 площею 8,2160 га.

В підготовчому засіданні 31.07.2024 представник позивача надав суду пояснення щодо поданої заяви про уточнення позовних вимог, зазначив, що таку заяву слід розцінювати як заяву про збільшення позовних вимог до заяви про уточнення позовних вимог, яка надійшла до суду 29.05.2024.

Відповідно до частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

Однак, суд зазначає, що процесуальним законом не передбачено права позивача на «доповнення» або «уточнення» позовних вимог, або заявлення «додаткових» позовних вимог і т.п.

Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як:

- подання іншого (ще одного) позову, чи

- збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи

- об`єднання позовних вимог, чи

- зміну предмета або підстав позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Отже зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 46 Господарського процесуального кодексу викладені, зокерма, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 922/2575/19.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема у статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України, а відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

Необхідність у зміні предмету позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не в повній мірі забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.

Зміна предмету позову можлива, зокрема у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

Відтак, з урахуванням наведеного, суд першої інстанції обґрунтовано ухвалив прийняти до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог, яка надійшла до суду 29.05.2024, як заяву про зміну предмета позову; прийняти до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог, яка надійшла до суду 31.07.2024, як заяву про збільшення позовних вимог.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).

Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому, слід зазначити, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 у справі №910/4423/24 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на апелянта.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Чернівецької обласної ради на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 у справі №910/4423/24 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 у справі №910/4423/24 залишити без змін.

Матеріали справи №910/4423/24 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено: 20.05.2025 після виходу суддів Тищенко А.І. та Михальської Ю.Б. з відпустки.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді О.М. Сибіга

Ю.Б. Михальська