Рішення від 08.05.2025 по справі 922/29/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня НОМЕР_1 , тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" травня 2025 р.м. ХарківСправа № 922/29/25

ІНФОРМАЦІЯ_1 у складі:

судді ОСОБА_1

при секретарі судового засідання ОСОБА_2

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Слобідської окружної прокуратури м. Харкова до 1. ІНФОРМАЦІЯ_2 , м. Харків , 2. ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_1 . Товариства з обмеженою відповідальністю « ІНФОРМАЦІЯ_4 », АДРЕСА_2 . Товариства з обмеженою відповідальністю « ІНФОРМАЦІЯ_5 », м. Харків про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування нежитлових будівель за участю представників:

прокурора - ОСОБА_3

1-го відповідача - ОСОБА_4

2-го відповідача - ОСОБА_4

4-го відповідача - ОСОБА_5

ВСТАНОВИВ:

Слобідською окружною прокуратурою м. Харкова (надалі - Прокурор) подано 06 січня 2025 року до ІНФОРМАЦІЯ_6 позовну заяву в інтересах держави де у якості відповідачів визначено: ІНФОРМАЦІЯ_7 (надалі - 1-й Відповідач), ІНФОРМАЦІЯ_3 (надалі - 2-й Відповідач), Товариство з обмеженою відповідальністю ІНФОРМАЦІЯ_4 (надалі - 3-й Відповідач), Товариство з обмеженою відповідальністю ІНФОРМАЦІЯ_5 про визнання (надалі - 4-й Відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування нежитлових будівель : літ. А-2 загальною площею 292,9 кв.м, літ. Б-1 загальною площею 12,8 кв.м, літ. В-1 загальною площею 76,9 кв.м, літ. Г-1 загальною площею 48,6 кв.м, літ. Д-1 загальною площею 132,5 кв.м, літ. Е-1 загальною площею 126,5 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 347762063101) від Товариства з обмеженою відповідальністю ІНФОРМАЦІЯ_5 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ), на користь ІНФОРМАЦІЯ_8 в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою від 07.01.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №922/29/25, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на 23 січня 2025 року о 12:00.

Ухвалою від 23.01.2025 було долучено до матеріалів справи подану заяву (вх. № 1762 від 22.01.2025) ІНФОРМАЦІЯ_2 та повідомлено учасників справи, що підготовче засідання у справі відбудеться 20 лютого 2025 року о(б) 11:30 год.

Ухвалою суду від 20.02.2025 було продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів до "09" квітня 2025 р., задоволено клопотання Відповідача про відкладення та відкладено підготовче засідання на 13.03.2025 о 11:15.

Судом 12.03.2025 постановлено ухвалу, якою повідомлено учасників справи, що підготовче засідання по справі призначене на "13" березня 2025 р. о(б) 11:15 не відбудеться з підстав перебування 13.03.2025 року судді ОСОБА_1 у відрядженні, таким чином засідання у справі щодо розгляду даної справи відбудеться 27.03.2025 року о(б) 12:00 год.

Ухвалою від 27.03.2025 судом було задоволено клопотання (вх. № 6482 від 13.03.2025) про долучення доказів, які прийнято та долучено до матеріалів справи; задоволено усне клопотання Прокурора про відкладення та повідомлено учасників, що підготовче засідання у справі відбудеться 03 квітня 2025 року о(б) 12:15 год.

Судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 17 квітня 2025 року о 12:00, про що постановлено ухвалу від 03.04.2025.

Ухвалою суду від 17.04.2025 було відмовлено у задоволені усних клопотань Прокурора про перехід до догляду справи у підготовче провадження та не розпочинати розгляд справи по суті, оскільки це обов`язок суду встановлений процесуальним законодавством; та повідомлено учасників справи, що засідання у справі відбудеться 01 травня 2025 року о(б) 11:00 год.

Ухвалою суду від 01.05.2025 було долучено до матеріалі справи письмові пояснення (вх. № 10695 від 1.05.2025), заперечення (вх. №10714 від 01.05.2025) та повідомлено учасників справи, що судове засідання у справі відбудеться.

Прокурор у судовому засіданні (08.05.2025) підтримує заявлені позовні вимоги, вважав їх обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Вважав що п.19 додатку до рішення 36 сесії ІНФОРМАЦІЯ_2 6 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 24.12.2014 № 1755/14 підлягає скасуванню. Також підлягає визнанню недійсним договір купівлі-продажу майна від 15.07.2015, укладений між ІНФОРМАЦІЯ_9 , від імені якої діяло ІНФОРМАЦІЯ_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Отримане майно (нежитлові приміщення) витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю « ІНФОРМАЦІЯ_5 », який є його власником на користь ІНФОРМАЦІЯ_8 в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Представник 1-го Відповідача ( ІНФОРМАЦІЯ_10 ) та 2-го Відповідача ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) проти заявлених позовних вимог заперечує, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Матеріли справи містять відзив представника на позовну заяву, в якій він просить у задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Представник 4-го Відповідача (ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ») заперечував проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. Протягом розгляду справи надав суду відзив на позовну заяву (від 28.02.2025), через канцелярію суду клопотання про залучення доказів у справі (від 12.03.2025), заперечення на пояснення позивача (вх.10714/25 від 01.05.2025).

Представник 3-го Відповідача (ТОВ " ІНФОРМАЦІЯ_4 ") у судове засідання не з`явився. Ухвали, які направлялись на адресу Відповідача повернулись до суду з довідкою поштового відділення, де зазначена причина повернення поштового відправлення - "адресат відсутній за вказаною адресою". Суд зазначає, що 3-й Відповідач не проявив зацікавленості щодо вирішення судового спору та не вжив жодних заходів та не надав до суду жодного доказу, заперечення, позиції стосовно пред`явленого до нього позову.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується заявлені позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення Прокурора та повноважних представників Відповідача, господарським судом встановлено наступне.

У відповідності до приписів ст.ст. 13, 74 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій).

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Для вирішення спору суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 30січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14 435цс18).

У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача (п.115 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2024 року, справа № 925/1133/18, провадження № 12-60гс23)

Таким чином звернення Прокурора в інтересах держави є виправданим, навіть при наявності органу який за законом повинен захищати свої інтереси самостійно.

Про те, відповідно до вимоги викладеної в позовній заяві Прокурора, зобов`язання 4-го Відповідача полягає в поверненні нежитлових приміщень на користь ІНФОРМАЦІЯ_8 в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 .

За змістом статті 45 ГПК України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Вимоги ч. 2 та ч. 3 ст. 4 ГПК України, визначають, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У відповідності до частини 5 ст. 53 ГПК України, у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті, що передбачено ч. 5 ст. 55 ГПК України.

Прокурор (позивач) у позовній заяві визначає, що він діє в інтересах ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка прокурором одночасно визнана 1-м Відповідачем у справі, та на користь якої суд мав би постановити судове рішення.

Зазначене не відповідає частині першій статті 45 ГПК України, відповідно до якої сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору. Подібних висновків, але щодо участі органів державної влади в адміністративному процесі ІНФОРМАЦІЯ_11 дійшла в постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 826/3115/17 (п.п.7.7-7.8 Постанови ІНФОРМАЦІЯ_12 від 5 жовтня 2022 року, справа № 922/1830/19, провадження № 12-91гс20).

Аналогічними за змістом є висновок, що за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означитиме, що позов, який поданий до держави поданий до неї самої (п.65 Постанови ІНФОРМАЦІЯ_13 від 16 лютого 2024 року, cправа № 917/1173/22).

Вказані вище обставини, а саме недопущення збігу позивача та відповідача в одній особі свідчать про відсутність спору між сторонами справи, та є самостійною підставою для відмови у позові.

Вимогами господарсько-процесуального законодавства передбачене право прокурора звертатися за захистом інтересів держави.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», основні терміни, використані в цьому Законі, мають таке значення:

- територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, селищ, міст, що мають єдиний адміністративний центр;

- право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Частина 1 статті 26 вказаного Закону, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання:

"31) прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;

32) створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб`єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);

33) вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями;"

За частиною 1 ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно до ч.ч.1-3 статті 326 ЦК України, закон визначає, право державної власності. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

За частиною 1 та 2 статті 327 ЦК України закон визначає, право комунальної власності. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 ст.1 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», цей Закон регулює відносини, пов`язані з передачею об`єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об`єктів права комунальної власності у державну власність. Дія цього Закону поширюється на об`єкти права державної та комунальної власності, у тому числі передані в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду. Передача у державну або комунальну власність об`єктів права інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законом або рішеннями відповідних місцевих рад.

Стаття 2 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» визначає об`єкти передачі згідно з цим Законом до яких віднесені: цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій (далі - цілісні майнові комплекси підприємств), їх структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі приміщення (після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об`єкт) на підставі розподільного балансу), об`єкти незавершеного будівництва); інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб`єктам права комунальної власності у майні господарських товариств; об`єкти житлового фонду (у тому числі гуртожитки як об`єкти нерухомого майна, житлові комплекси та/або їх частини) та інші об`єкти соціальної інфраструктури (навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров`я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори), які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі - підприємств) або не увійшли до статутного капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.

Відповідно до вимог ч.1 статті 4 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», передбачене що передача об`єктів з державної у комунальну власність здійснюється за рішенням: Кабінету Міністрів України - щодо об`єктів, визначених у абзацах другому - п`ятому частини першої статті 2 цього Закону (крім нерухомого майна, призначеного виключно для розміщення дошкільних навчальних закладів); органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій - щодо об`єктів, визначених в абзаці шостому частини першої статті 2 цього Закону, та нерухомого майна, призначеного виключно для розміщення дошкільних навчальних закладів.

Аналогічним за змістом є пункт 4 «Положення про порядок передачі об`єктів права державної власності», Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482, передача об`єктів права державної власності здійснюється за рішенням: Кабінету Міністрів України.

Таким чином, Законодавство передбачає обов`язковість прийняття рішення про передачу права Кабінетом Міністрів України, у разі переходу прав власності з Державної до Комунальної.

Навпаки, стаття 5 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», передбачає прийняття рішень про передачу об`єктів комунальної власності у державну власність, яка відбувається за рішенням: сільських, селищних, міських, районних у містах рад - щодо об`єктів права комунальної власності відповідних територіальних громад; районних, обласних рад - щодо об`єктів права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад.

Таким чином, законодавство України передбачає роздільний підхід до прав власності Держави який є відокремлений від прав територіальних громад на Комунальну власність.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст.182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації, що відповідає вимогам абз. 3 ч.2 ст.331 ЦК України.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі: рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність;

В частині державної реєстрації нерухомого майна, слід керуватися спеціальним Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Так, стаття 31-6 вказаного Закону, передбачає особливості проведення реєстраційних дій щодо переходу речових прав на земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва.

Частина 1 ст. 36-1 Закону, вказує, що державна реєстрація переходу права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, що розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), яка перебувала у власності відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, проводиться одночасно із державною реєстрацією переходу права власності на земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об`єкта до його набувача.

Державна реєстрація переходу від територіальної громади до іншої територіальної громади, держави права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, що розміщений на земельній ділянці комунальної власності, проводиться одночасно із державною реєстрацією переходу від територіальної громади іншої територіальної громади, держави права власності на земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї), частина 2 ст. 36-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

За частиною 3 ст. 36-1 Закону, державна реєстрація переходу права оперативного управління, господарського відання на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, що розміщений на земельній ділянці державної, комунальної власності, яка перебуває у постійному користуванні, проводиться одночасно із державною реєстрацією переходу права постійного користування такою земельною ділянкою від попереднього суб`єкта права оперативного управління, господарського відання на відповідний об`єкт до набувача права оперативного управління, господарського відання на цей об`єкт відповідно до закону.

Що до майна територіальної громади Харківської міської ради, слід зазначити наступне.

Прокурором надано до позовної заяви матеріали щодо приватизації 3-м Відповідачем, приміщень будинку АДРЕСА_2 , справа створена ІНФОРМАЦІЯ_9 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності за №20961116 від 25.04.2014р. (об 13:01:30) видане реєстраційною службою ІНФОРМАЦІЯ_14 , як підстава виникнення прав власності визначене свідоцтво про право власності на нерухоме майно ІНФОРМАЦІЯ_2 за №20959006 від 25.04.2014р. були проведені реєстраційні дії, відповідно до яких територіальна громада в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстровано право у формі Комунальної власності на нежитлові будівель: літ. «А-2» загальною площею 292,9 кв.м, літ. «Б-1» загальною площею 12,8 кв.м, літ. «В-1» загальною площею 76,9 кв.м, літ. «Г-1» загальною площею 48,6 кв.м, літ. «Д-1» загальною площею 132,5 кв.м, літ. «Е-1» загальною площею 126,5 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Будучи власником визначеного нерухомого майна, у формі ІНФОРМАЦІЯ_15 уклала Договір купівлі-продажу нежитлових будівель від 15.07.2015 за № 5273-В-С, з Товариством з обмеженою відповідальністю « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ). Договір було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 (реєстровий № 1520) щодо нежитлових будівель: літ. «А-2» загальною площею 292,9 кв.м, літ. «Б-1» загальною площею 12,8 кв.м, літ. «В-1» загальною площею 76,9 кв.м, літ. «Г-1» загальною площею 48,6 кв.м, літ. «Д-1» загальною площею 132,5 кв.м, літ. «Е-1» загальною площею 126,5 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

22 липня 2015 року здійснена передача майна від територіальної громади до 3-го Відповідача, про що складено акт прийому-передачі №5273-В-С від 22.06.2015р.

Нерухоме майно з 21.08.2015р. зареєстроване на праві Приватної власності за 3-м Відповідачем, що підтверджене витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності за №42667562 від 21.08.2015р. (об 15:33:50) видане реєстраційною службою ІНФОРМАЦІЯ_14 .

У подальшому нерухомі будівлі зареєстровані на праві Приватної власності за 4-м Відповідачем, на підставі Договору купівлі-продажу майна від 15.10.2015р., що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №70543009 від 15.10.2025р. (о 17:27:40) виданого державним реєстратором приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 .

Частиною 1 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 2-1) одночасність вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості та державної реєстрації прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

У практиці Великої Палати закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (такий висновок сформульований у постанові ІНФОРМАЦІЯ_12 від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц і в подальшому повторювався у практиці Верховного Суду). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови ІНФОРМАЦІЯ_12 від 02.07.2019 у справі № 48/340 (пункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (пункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13) та інші), (пункт 98 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року, Справа № 914/2350/18 (914/608/20), Провадження № 12-83гс21).

Аналогічними за змістом, щодо презумпції державної реєстрації прав на нерухоме майно, які містяться в державних реєстрах, визначені у Постанові ІНФОРМАЦІЯ_12 від 12 березня 2019 року, справа № 911/3594/17, провадження № 12-234гс18.

За частиною 1 ст. 75 ГПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч.1 ст.76 ГПК України).

Відповідно до ч.1 ст.78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Частина 1 та ч.2 ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

За статтею 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (п.36 Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_16 від 17 вересня 2024 року, cправа № 922/1830/19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови ІНФОРМАЦІЯ_12 від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.56, 8.57) (п.72 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2024 року, справа №925/1133/18, провадження № 12-60гс23).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Згідно з абзацами першим - третім частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва (п.п.77-79 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року, справа № 910/5201/19, провадження № 12-37гс21).

Враховуючи вимоги ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст.75, 76, 78, 79 ГПК України, докази у справі та матеріали щодо державної реєстрації на нерухомі будівлі за адресою АДРЕСА_2 , безпосередньо надані позивачем, які не були спростовані та наявність, достовірність яких не заперечуються іншими учасниками справи, (Відповідачам-1-4) на підставі принципу вірогідності доказів, суд приходить до висновку, що право власності на предмет спору, а саме нежитлові будівлі: літ. «А-2» загальною площею 292,9 кв.м, літ. «Б-1» загальною площею 12,8 кв.м, літ. «В-1» загальною площею 76,9 кв.м, літ. «Г-1» загальною площею 48,6 кв.м, літ. «Д-1» загальною площею 132,5 кв.м, літ. «Е-1» загальною площею 126,5 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , відбулась 25.04.2014р. за територіальною громадою ІНФОРМАЦІЯ_17 на праві Комунальної власності.

У подальшому відбулась державна реєстрація за 3-м Відповідачем від 21.08.2015р. на праві Приватної власності, та 15.10.2015р. за 4-м Відповідачем на праві Приватної власності.

Визначені документи свідчать, що первинна реєстрація прав власності на предмет спору (нерухомі будівлі) виникла за територіальною громадою на праві Комунальної власності на майно. У подальшому з Комунальної власності нерухоме майно було перереєстроване на праві Приватної власності.

Документів щодо реєстрації права власності на спірне нерухоме майно на праві Державної власності, за будь яким державним органом у виді Кабінету Міністрів України, підприємством, установою (та інше) позивачем не надано.

Відповідно до ст.10, ст.18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади є самостійними учасниками цивільного обороту, та господарського процесу, дії яких мають бути спрямовані на захист прав Комунальної власності.

З оглядом на викладене, надаючи оцінку доказам справи, суд вважає, що Позивачем у справі (прокурором) не надано належних, припустимих, достатніх доказів того, що у вказаній справі були порушені інтереси держави, публічність інтересу до предмету спору, та що саме Держава є зацікавлена у вказаному спорі. Право Державної власності є відокремленим від права власності територіальних громад у виді Комунальної власності на нерухоме майно. Нерухомі будівлі (предмет спору) не були у власності Держави, відсутнє відповідне рішення Кабінету Міністрів України (іншого органу) щодо передачі з Державної власності майна у Комунальну.

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. У іншому випадку у позові слід відмовити.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що звернення Прокурора з позовом до суду не відбулося з метою захисту інтересів саме Держави, майна та/або майнових інтересів саме Держави, яке має безпосереднє відношення до Державної форми власності.

Закон України «Про прокуратуру» (стаття 23), ст.53 ГПК України, не передбачає звернення прокурора з метою захисту прав Комунальної та іншої форми власності, що є самостійною підставою для відмови у задоволені позову.

Прокурор у позові просить суд визнати незаконним та скасувати п.19 додатку «Перелік об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу» до рішення 36 сесії ІНФОРМАЦІЯ_2 6 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 24.12.2014 № 1755/14.

Так, Прокурор посилається на норми Закону України «Про приватизацію державного майна» та «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», порушення вказаних вимог Законів, як підстави для задоволення позовних вимог.

Відповідно до вимог ч.1 та ч.2 ст.1 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», сферою застосування Закону є галузі, які підлягають першочерговій приватизації: переробна і місцева промисловість, промисловість будівельних матеріалів, легка і харчова промисловість, будівництво, окремі види транспорту, торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне і ремонтне господарство. Відповідно до цього Закону можуть також приватизуватися підприємства інших галузей, якщо вони відповідають вимогам частини першої статті 2 цього Закону або якщо це передбачено планами їх приватизації. До відносин щодо приватизації невеликих державних підприємств, не врегульованих цим Законом, застосовується Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств".

Так, частина 1 ст. 2 вказаного Закону визначає, що об`єктами малої приватизації є єдині майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, які можуть бути виділені в самостійні суб`єкти господарювання - юридичні особи (у тому числі ті, що передані в оренду, перебувають у процесі реструктуризації), на яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 100 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за такий період не перевищує 70 мільйонів гривень та/або вартості майна яких недостатньо для формування статутного капіталу акціонерного товариства, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані (група А).

Згідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» до об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать підприємства (цехи, виробництва, дільниці, інші підрозділи, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються) як єдині майнові комплекси, до складу яких входять усі види майна, призначені для їх діяльності, що визначені Цивільним кодексом України, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані (далі - єдиний майновий комплекс підприємства), окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких це майно розташовано.

За частиною 1 ст. 15 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» приватизація державного майна здійснюється шляхом продажу об`єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни).

Відповідно до даних наданих ІНФОРМАЦІЯ_9 станом на 29.12.2024р. відбувся електронний аукціон, що підтверджене Протоколом за реєстраційним номером №SPE001-UA-20241204-57042, стартова ціна лоту 937220,90грн.

Підприємством ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_18 » була здійснена оцінка майна (нежитлових будівель) яка склала 1 116 000грн.

Відповідно до Договору купівлі-продажу від 15.07.2015р. територіальна громада ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснила відчуження нежитлових будівель на адресу 3-го Відповідача за ціною 1 339 200грн. (з урахуванням суми податку на додану вартість у розмірі 223 200грн.), яка визначена у звіті про оцінку майна.

Таким чином, Прокурор при звернені до суду не надав чітких та беззаперечних даних проте, що п.19 додатку «Перелік об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу» до рішення 36 сесії ІНФОРМАЦІЯ_2 6 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 24.12.2014 № 1755/14 порушує вимоги визначених Законів.

Слід зазначити, що у даному випадку предметом Договору купівлі-продажу від 15.07.2015р. не є майно державних підприємств, що має бути об`єктом дії Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». За таких обставин дія вимог вказаного Закону не розповсюджується за предметом до визначених відносин. Дія вказаного Закону не підлягає застосуванню до предмету спору за вказаними у позовній заяві відносинами.

За ч.4 ст.3 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Відповідно до ч.3 ст.18-1 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» Договір купівлі-продажу укладається з урахуванням вимог Земельного кодексу України. Для нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу органи приватизації подають нотаріусу такі документи: підтвердження, надане органом земельних ресурсів, що земельна ділянка не передавалася у приватну чи комунальну власність.

У разі якщо під час вивчення попиту на об`єкт приватизації, який пропонується для продажу разом із земельною ділянкою державної власності, від покупців не надійшло пропозицій щодо придбання такого об`єкта, державний орган приватизації може прийняти рішення про продаж такого об`єкта без земельної ділянки (передбачено частиною 4 ст.18-2 вказаного Закону).

Матеріали справи містять витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-6301697592015 від 03.04.2015р. на заяву 3-го Відповідача, про те що земельна ділянка, кадастровий номер №6310138800:02:018:0022 площа 0,1436 виділена для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. «А-2», літ. «Б-1», літ. «В-1» літ. «Г-1», літ. «Д-1», літ. «Е-1» за адресою АДРЕСА_2 . Проект відведення земельної ділянки зареєстрований 28.01.2015р.

На час укладання Договору від 15.07.2015р., земельна ділянка була виділена та їй було присвоєно кадастровий номер, що робить можливим здійснення та реєстрацію вказаного Договору купівлі продажу нежитлових будівель, їх подальшу перереєстрацію за новим власником.

Стосовно позовних вимог в частині скасування п.19 додатку «Перелік об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу» до рішення 36 сесії ІНФОРМАЦІЯ_2 6 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 24.12.2014 № 1755/14 для подальших подій, у тому числі як підстава для скасування Договору купівлі-продажу від 15.07.2015р.

Слід зазначити, що на момент звернення Прокурора з позовом (станом на 06.01.2025р.) до господарського суду вказаний пункт п.19 додатку до рішення вже було реалізовано, шляхом укладення Договору купівлі-продажу нежитлових будівель.

Велика ІНФОРМАЦІЯ_11 неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах ІНФОРМАЦІЯ_12 від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21).

Тому обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що визнання незаконним і скасування такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади (п. 5.36 Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_16 від 28 січня 2025 року, cправа № 922/3562/21)

Згідно до ч.2 ст.631 ЦК України, Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Таким чином, для Договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 15.07.2015р. слід застосувати саме ті рішення органів місцевого самоврядування (від 24.12.2014р.) та вимоги Законів, які були чинними на час укладення Договору.

Згідно до ч.1 та ч.2 ст.5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Так, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду що прямо передбачено вимогами ч.1 та ч.2 ст.241 ГПК України.

За частиною 1 ст.18 ГПК України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Так рішення Конституційного суду України, не мають зворотної дії у часі на підставі вимог ст.58 Конституції України (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня 2020 року Справа № 9901/256/19 Провадження № 11-942заі19, Постанова Верховного Суду від 09 квітня 2020 року справа №753/22154/16-а адміністративне провадження №К/9901/53041/18, аналогічна у Постанові від 30 квітня 2020 року справа №826/15692/16 (адміністративне провадження №К/9901/7374/19).

Аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020року, справа №4819/49/19, провадження № 13-76зво20).

Таким чином, навіть при скасуванні рішення органу місцевого самоврядування дата прийняття рішення від 24.12.2014р.) рішення суду прийняте станом на 2025 рік, та після подальшого набрання ним законної сили, воно не має зворотної дії у часі, та його не є можливим застосувати для укладеного Договору станом на 15.07.2015р.

За ч.1 ст.2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону за ч.2 ст.5 ГПК України.

Не є ефективним способом захисту за вимогою Прокурора, як позивача, що не приведе до відновлення порушених прав.

Обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (Постанова Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18).

Так, відповідно до позову, Прокурор намагається витребувати у 4-го Відповідача, нежитлові будівлі літ. «А-2», літ. «Б-1», літ. «В-1» літ. «Г-1», літ. «Д-1», літ. «Е-1» за адресою АДРЕСА_2 , вказуючи що вони вибули поза волею їх власника територіальна громада ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ці твердження спростовують наявність у справі Договору купівлі-продажу від 15.07.2015 за № 5273-В-С, укладеного між ІНФОРМАЦІЯ_9 , від імені якої діяло ІНФОРМАЦІЯ_3 , та Товариством з обмеженою відповідальністю « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ). Договір посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_6 (реєстровий № 1520) щодо нежитлових будівель: літ. «А-2» загальною площею 292,9 кв.м, літ. «Б-1» загальною площею 12,8 кв.м, літ. «В-1» загальною площею 76,9 кв.м, літ. «Г-1» загальною площею 48,6 кв.м, літ. «Д-1» загальною площею 132,5 кв.м, літ. «Е-1» загальною площею 126,5 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно до вимог ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст.205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Воля сторін Договору, була виражена його сторонами, як в укладені Договору шляхом його підписання та в його подальшій реалізації сторонами.

Відповідно до ч.3. ст.639 ЦК України, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

За частиною 1 ст.638 ЦК України, Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно до ч.1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Договір від 15.07.2015р. було укладено сторонами у письмовій формі, що був посвідчений нотаріально. Під час підписання Договору, нотаріусом додатково роз`яснені права його сторонам, перевірена правильність його форми з урахуванням вимог законодавства, та як реєстратором проведена державна реєстрація Договору, що є додатковою гарантією вчинення вказаної угоди.

Згідно умов Договору, після його укладення, Продавцем передане Покупцю нежитлові приміщення (предмет Договору) за актом прийому-передачі від 15.07.2015р., Покупець здійснив його оплату. Вказані дії сторін Договору свідчать про реальність його наслідків, та виконання зустрічних зобов`язань за Договором.

Наявними є узгодження між сторонами усіх істотних вимог для даного виду Договору. Воля Продавця (1-го Відповідача) на відчуження майна безпосередньо виражена в його діях щодо його укладення та подальша передача нежитлових будівель.

Твердження Прокурора, що майно передане за Договором купівлі-продажу від 15.07.2024р. вибуло з володіння власника ІНФОРМАЦІЯ_2 на адресу 3-го Відповідача поза межею волі 1-го Відповідача не підтверджується жодним наданим доказом.

Також вказане не узгоджується з позицією 1-го та 2-го Відповідачів у справі, який проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі, вказував що реалізація нежитлових будівель за Договором відбулась в межах діючого законодавства та за волею учасників угоди. Саме добросовісність сторін Договору має свідчити про законність їх намірів.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу ІНФОРМАЦІЯ_11 (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19). Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах ІНФОРМАЦІЯ_12 від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (див. пункт 6.53 постанови ІНФОРМАЦІЯ_12 від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)) (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_19 від 28 червня 2023 року у справі № 755/2957/20, провадження № 61-36св23).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі №461/12525/15 (провадження № 14-190 цс 20), у пункті 43 чітко зазначила, що без встановлення обставин підтвердження недобросовісності дій, які були вчинені, неможливо переглядати всі юридичні факти, що виникли, змінилися чи припинилися. У постанові ІНФОРМАЦІЯ_20 від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315 сво 18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань. Позивач не лише не довів недобросовісність дій передостаннього і останнього власника спірної квартири, а й не намагався надати такі докази або довести такі обставини, посилаючись виключено на добросовісність позивача. На вказані недобросовісні дії позивача, наведені вище норми права суди належної уваги не звернули (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_21 від 08 березня 2023 року у справі №522/16163/18, провадження №61-13333 св 20).

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності (п.120 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі №910/5201/19, провадження №12-37гс21).

Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача. Велика ІНФОРМАЦІЯ_11 не погоджується з такими висновками судів та звертає увагу, що за встановленими у цій справі обставинами спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб (п.6.50 та п.6.52 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року, справа № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).

Усталена практика Верховного суду повністю узгоджується з відповідними рішеннями Європейського суду з прав людини

Частиною 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини слід зазначити, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном". До таких активів може відноситися право оренди (рішення ЄСПЛ від 25.03.1999 у справі "Ятрідіс проти Греції", заява № 311107/96, п. 54).

У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно. Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, положення статті 388 Цивільного кодексу України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Вказана правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах № 730/556/17 від 22.04.2020 року та № 910/1356/13 від 05.09.2018 року. а також у постанові ІНФОРМАЦІЯ_12 від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16. У зв`язку із чим, підстави для задоволення позовної вимоги щодо витребування нежитлових будівель із володіння 4-го Відповідача та передання її 1-му Відповідачу відсутні.

Так, враховуючи заявлені вимоги Прокурора щодо витребування майна із чужого незаконного володіння, суд зазначає, що такі підстави передбачено ст.16, 387 Цивільного кодексу України виключно як форма захисту права власності, а не як окреме оборотоздатне майнове право.

Виходячи з аналізу статей 387, 388 ЦК України власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Тобто, в першу чергу, на підтвердження наявності в позивача суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, він повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_16 від 21.08.2018р. у справі №902/1722/14.

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовується з боку Прокурора то ТОВ " ІНФОРМАЦІЯ_5 " є добросовісним набувачем майна, в розумінні вимог ст.388 ЦК України, оскільки отримане майно від 3-го Відповідача, в свою чергу таке майно було отримане за платним Договором від 1-го Відповідача.

09.04.2025р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року №4292-IX.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону 4292-IX, передбачено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Згідно до п.5 ст.390 ЦК України, суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, питання про яку прокурор взагалі не порушував.

Потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії", "Трґо проти Хорватії").

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються ("Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії").

Отже, задоволення позовних вимог у даній справі не відповідатиме наведеному «принципу пропорційності», оскільки докладатиме надмірний індивідуальний тягар на юридичну особу, яка добросовісно набула права власності на об`єкти нерухомого майна та право власності на земельну ділянку.

При таких обставинах, суд позбавлений можливості постановити рішення на користь Прокурора, так як це буде не відповідати вимогам визначених рішень ЄСПЛ та ч.5 ст.390 ЦК України, Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону 4292-IX.

Судом встановлено, що між 4-м Відповідачем (Покупець) та 1-м Відповідачем (Продавець) було укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки за №44/16 від 23.12.2016 року. Предметом Договору є земельна ділянки розташована за адресою АДРЕСА_2 , загальна площа земельної ділянки 0,1436га., кадастровий номер земельної ділянки 6310138800:02:018:0022. Пунктом 2.1 Договору визначена вартість земельної ділянки у сумі 965000грн.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності №80292246 від 14.02.2017р. (о 11:51:13) відбулася реєстрація права власності на земельну ділянку кадастровий номер 6310138800:02:018:0022 площа 0,1436га у формі приватної власності за ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ».

Станом на час звернення Прокурора з позовом до суду ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » є Власником не тільки нерухомого майна за адресою АДРЕСА_2 , на праві Приватної власності, а й одночасно земельної ділянки також на праві Приватної власності.

Якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, то відчуження, у тому числі в процедурі виконавчого провадження, об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки або земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості суперечить закону (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №200/606/18).

У відповідності до ч.1 ст.377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України. Істотною умовою договору, який передбачає перехід права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об`єкта до набувача такого об`єкта.

При цьому Велика Палата Верховного Суду (у справі №200/606/18) вважає, що якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, то відчуження, у тому числі в процедурі виконавчого провадження, об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки або земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості суперечить закону.

Аналогічна норма міститься у частині 1 ст.120 ЗК України, а саме: у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об`єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об`єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину, що передбачає перехід права власності на зазначений об`єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті.

Що до єдності об`єкту нерухомого майна з земельною ділянкою, слід застосувати принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давнього Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності. Внаслідок такого підходу існує значна кількість об`єктів нерухомості, які знаходяться у власності приватних осіб, розташованих на землях державної та комунальної власності, причому земельні ділянки під цими об`єктами можуть бути несформованими. Водночас намір законодавця подолати такий штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від землі не викликає сумніву. Тому в разі, якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, подальше відчуження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості не допускається (Постанова Великої Палати Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2018 у справі № 910/18560/16, провадження № 12-143гс18)

Таким чином, спосіб захисту обраний Прокурором в частині витребування нежитлових будівель від 4-го Відповідача, не має бути ефективним способом захисту, так як нерухомі будівлі є нерозривно пов`язаними з земельною ділянкою, власником яких є останній.

Прокурором не ставиться питання щодо одночасного витребування від 4-го Відповідача нежитлових будівель разом з земельної ділянкою. А отже повернення на адресу територіальної громади ІНФОРМАЦІЯ_2 нежитлових будівель у Комунальну власність не буде можливим без зміни форми власності земельної ділянки (з Приватної на Комунальну) на якій перебувають вказані будівлі.

Таким чином, обраний Прокурором спосіб захисту не є ефективним, що є самостійною підставою для відмови у задоволені позову.

Так, у постанові ІНФОРМАЦІЯ_22 від 12.09.2019 у справі № 910/7662/17 зазначено, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (також і п. 57 постанови ІНФОРМАЦІЯ_12 від 05.06.2018 у справі №338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (висновки у пунктах 72-76 постанови ІНФОРМАЦІЯ_12 від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Судом також встановлено, що 4-м Відповідачем на підставі Договору купівлі-продажу від 15.10.2015р. було придбало у 3-го Відповідача у власність нежитлові будівлі: літ. «А-2» загальною площею 292,9 кв.м, літ. «Б-1» загальною площею 12,8 кв.м, літ. «В-1» загальною площею 76,9кв.м, літ. «Г-1» загальною площею 48,6 кв.м, літ. «Д-1» загальною площею 132,5 кв.м, літ. «Е-1» загальною площею 126,5 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . Що підтверджується самим Договором від 15.10.2015р., Технічним паспортом від 23.01.2014р. складеними КП « ІНФОРМАЦІЯ_23 » на приміщення: літ. «А-2», літ. «Б-1», літ. «В-1», літ. «Г-1», літ. «Д-1», літ. «Е-1», Витягом з Єдиного державного реєстру нерухомого майна станом на 15.10.2015р. З наведених доказів вбачається коло нежитлових будівель які були придбані 4-и Відповідачем.

13.05.2019р. за вих.№1385 до ІНФОРМАЦІЯ_2 з боку 4-го Відповідача було подано заяву про початок будівельних робіт, а саме: нове будівництво магазину непродовольчих товарів за адресою АДРЕСА_2 , загальна площа будівництва 975,9 кв. метрів. Придбані 15.10.2015р. нежитлові будівлі були знищені.

07.03.2025р. був складений висновок про знищення/знесення майна Реєстраційний номер документу: DT01:2849-5916-0048-2148 на земельній ділянці кадастровий номер : 6310138800:02:018:0022, площа 0.1436 га.

Вказаний висновок зареєстровано в Державному реєстрі речових прав, отримано Витяг за №417531161 від 12.03.2025р. (о 15:06:22), реєстрація проведена державним реєстратором приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за заявою власника.

На місці нежитлових приміщень літ. «А-2», літ. «Б-1», літ. «В-1», літ. «Г-1», літ. «Д-1», літ. «Е-1», створене нове нежитлове приміщення літера «2А-1» магазин непродовольчих товарів загальна площа 975,9 метрів квадратних, (адреса АДРЕСА_2 .).

Нові нежитлові будівлі прийняті до експлуатації відповідно до декларації про готовність об`єкту ХК1012012196690 від 04.12.2020 року - видавник ІНФОРМАЦІЯ_10 . Відповідно до даних декларації ГАСК: було розпочате будівництво нового об`єкту 13.05.2019р., завершене будівництво об`єкту 10.06.2020р. Прийнятий об`єкт до експлуатації - 04.12.2020р.

Наявність нового об`єкту підтверджується технічним паспортом від 23.06.2020р. виконано КП « ІНФОРМАЦІЯ_23 » на приміщення літера «2А-1» магазин непродовольчих товарів загальна площа 975,9м.кв. та декларацією ГАСК про прийняття нежитлових приміщень до експлуатації ХК1012012196690 від 04.12.2020р.

Згідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності №242356560 від 29.01.2021р., на об`єкт нерухомого майна за №2279679663101, нежитлова будівля загальною площею 975,9м.кв. зареєстрована за ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » на праві приватної власності.

Аналогічно, є Витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №415361400 від 26.02.2025р., на об`єкт нерухомого майна за №2279679663101.

Щодо строку позовної давності, які були заявлені відповідачами, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: 1) забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та 2) запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ « ІНФОРМАЦІЯ_24 » проти Росії»).

Високий суд, також вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: 1) забезпеченню юридичної визначеності та остаточності; 2) захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень (п.137 рішення від 09.01.2013 року за заявою №21722/11 у справі «Волков проти України»).

ЄСПЛ також зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Про те, тлумачення вказаних норм свідчить, що: відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі необґрунтованості позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити необґрунтованості позовних вимог (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_19 від 06 вересня 2023 року, справа № 158/2439/22, провадження № 61-7411св23).

Так, приписами ст. 55 КУ гарантовано право кожного на захист прав і свобод в судовому порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України.

У вказаній нормі матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічний правовий висновок викладено у постанові КГС ВС від 19 вересня 2019 року у справі №924/831/17).

З огляду на викладене, суд зазначає, що саме лише посилання позивача на порушення законодавчих норм які регулюють спірні правовідносини, за відсутності при цьому порушень, невизнання або оспорення її прав та законних інтересів, не є підставою для задоволення позову, оскільки завданням суду є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів тієї особи, яка звернулась до суду за відповідним захистом (позивача).

Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду (Постанова КГС ВС від 07.06.2017 року по справі № 910/27025/14).

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах ІНФОРМАЦІЯ_22 , зокрема: від 22 березня 2017 року у справі N 3-1486гс16, від 25 березня 2015 року у справі N 3-21гс15, від 27 травня 2014 року у справі N 3-23гс14, від 05 лютого 2019 року у справі N 911/479/18, від 19 травня 2020 року у справі N 303/5411/17, від 20 червня 2018 року у справі N 911/3023/15,

Великої Палати Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі N 359/2421/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі N 359/2012/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі N 359/2421/15, від 17 жовтня 2018 у справі N 362/44/17, від 20 травня 2020 року у справі N 310/4139/13, від 16 липня 2021 року у справі N 125/785/19, від 23 листопада 2021 року у справі N 359/3373/16, від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16, від 23 листопада 2021 року у справі N 359/3373/16, від 31 жовтня 2018 року у справі N 372/1988/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі N 359/2012/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі N 359/2421/15, від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17, від 20 листопада 2018 року у справі N 372/2592/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі N 357/9328/15-ц, від 23 листопада 2021 року у справі N 359/3373/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі N 372/1387/13, від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі N 911/3681/17, від 01 жовтня 2019 року у справі N 911/2034/16, від 22 січня 2020 року у справі N 911/1050/19, від 23 листопада 2021 року у справі N 359/3373/16, у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі N 488/5476/14-ц, від 20 травня 2020 року у справі N 310/4139/13, від 22 січня 2019 року у справі N 916/400/16, від 01 березня 2018 року у справі N 911/2049/16.

Стосовно посилань Прокурора на обставини пов`язані із захистом права власності ІНФОРМАЦІЯ_8 на нерухоме майно, яка самостійно не може бути позивачем, неможливість надати оцінку законності приватизації, проведеної шляхом викупу, без дослідження матеріалів приватизаційної справи щодо технічного стану приміщень (наявності їх поліпшень), то суд відноситься до них критично, оскільки лише з 2023 року відбувалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42023222060000064, та отримання Прокурором лише на підставі ухвали слідчого судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 20.07.2023 про тимчасовий доступ до ряду приватизаційних справ.

Проте Прокурором не надано доказів щодо неможливості прийняти участь в засіданні міської ради під час прийняття рішення 36 сесії ІНФОРМАЦІЯ_2 6 скликання від 24.12.2014 № 1755/14 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», як це передбачено та встановлено ст.6 Регламенту ІНФОРМАЦІЯ_2 6 скликання, затвердженого рішенням ІНФОРМАЦІЯ_2 від 22.12.2010 № 17/10, персональні робочі місця в залі засідань відводяться для учасників засідання: ... представників прокуратури м. Харкова, правоохоронних органів м. Харкова, голів Адміністрацій районів м. Харкова. Також з боку Прокурора не надано неможливості отримати та ознайомитись з оприлюдненим рішенням, стосовно відчуження комунального майна.

Крім того, відмова у позові внаслідок закінчення перебігу строків позовної давності можлива лише у випадку порушення або оспорювання права цивільного з боку відповідачів по справі.

На підставі вищевикладеного у виниклих правовідносинах судом такого не встановлено.

Щодо заяв Відповідачів про застосування наслідків закінчення перебігу строку позовної давності, то в межах розгляду цієї справи обставини викладені в останній не спростовуються матеріалами справи, а тому відсутні підстави для її задоволення.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що у цій справі Прокурором обрано не неналежний та не ефективний спосіб захисту права, що є підставою для відмови у задоволенні позову у повному обсязі.

Сплив строків позовної давності, про що Прокурором зазначено у позовній заяві та вимога першого Відповідача висловлена у відповідному клопотанні з цього приводу - не є самостійною підставою для відмови у позові.

Суд ще раз звертає увагу на обраний Прокурором спосіб захисту.

Так, ІНФОРМАЦІЯ_25 у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_16 виклав свої висновки у своїй постанові від 21 серпня 2024 року у cправі № 953/24224/19 у наступних пунктах:

"6.3. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

6.4. Велика ІНФОРМАЦІЯ_11 неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 28), від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц (пункт69), від 10.04.2024 у справі № 760/20948/16-ц (пункт 43)).

6.5. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

6.6. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

6.7. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

6.8. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

6.9. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

6.10. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

6.11. Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6)).

6.12. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

6.13. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).

6.14. При цьому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові ІНФОРМАЦІЯ_12 від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

6.15. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі №9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі №766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі №750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31))."

Тобто, звертаючись із зазначеним позовом, Прокурор прагнув повернути державі майно, яке було відчужено шляхом проведення приватизації нежитлових будівель літ. А-2 загальною площею 292,9 кв.м, літ. Б-1 загальною площею 12,8 кв.м, літ. В-1 загальною площею 76,9 кв.м, літ. Г-1 загальною площею 48,6 кв.м, літ. Д-1 загальною площею 132,5 кв.м, літ. Е-1 загальною площею 126,5 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , (шляхом викупу ТОВ«СПЕЦАГРОСНАБ».) на підставі п. 19 додатку до рішення 36 сесії ІНФОРМАЦІЯ_2 6 скликання від 24.12.2014 № 1755/14 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова». Проте зазначений позов не відповідає таким критеріям, оскільки це порушує права особи, яка набула права власності, як в 2014 так й в 2015 роках.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 387 цього ж Кодексу власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зі статті 388 ЦК України вбачається, коли саме майно не може бути витребувано від добросовісного набувача. Так, з частини 3 зазначеної статті визначено, що Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: (1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; (2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.

При цьому в цій частині викладено, що: "Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.".

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало: (а) до об`єктів критичної інфраструктури; (б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; (в) до об`єктів та земель оборони; (г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; (ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; (д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

Прокурором не доведено, що з боку відповідачів порушено умови ч. 4 ст. 388 ЦК України, з якої викладено: " Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.".

Як встановлено під час розгляду справи та п. 19 додатку до рішення 36 сесії ІНФОРМАЦІЯ_2 6 скликання від 24.12.2014 № 1755/14 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» набуте майно отримано ТОВ " ІНФОРМАЦІЯ_4 " шляхом викупу.

Тобто суд дійшов до висновку, що спірне майно було придбано ТОВ " ІНФОРМАЦІЯ_4 " шляхом викупу, де через отримання відповідного погодження щодо відчуження майна, останнім було сплачено 1339200грн, в тому числі ПДВ (станом на 22.07.2015), згідно з Договором купівлі-продажу №5273-В-С від 15.07.2015.

Отже, з боку Прокурора не доведено порушення вимог встановлених ст. 388 ЦК України, а отже не може бути задоволений такий позов.

В підтвердження своїх висновків суд посилається на висновки викладені в постанові Верховного Суд від 21 серпня 2024 року у cправі № 953/24224/19, а саме:

"6.30. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

6.31. У постанові від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20) ІНФОРМАЦІЯ_11 зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.

6.32. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).

6.33. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова ІНФОРМАЦІЯ_12 від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

6.34. Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.

6.35. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

6.36. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови ІНФОРМАЦІЯ_12 від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

6.37. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

6.39. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала, що при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та "юридичне очищення" майна, придбаного у такий спосіб.

6.40. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

6.41. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар."

За ч.ч.1-3 ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно до ч.1 та ч.3 ст.210 ГПК України, суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Письмові, речові і електронні докази оглядаються у судовому засіданні, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом, і пред`являються учасникам справи за їх клопотанням, а в разі необхідності - також свідкам, експертам, спеціалістам.

Докази, що не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення (ч.2 ст.210 ГПК України).

У судових дебатах виступають з промовами (заключним словом) учасники справи. У цих промовах можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні (ч.1 ст.218 ГПК України).

За ч.5 ст.236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно до п.1 та п.2 ч.1 ст.237 ГПК України, при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до п.п.1-6 ч.4 ст.238 ГПК України, у мотивувальній частині рішення зазначаються: перелік обставин, які є предметом доказування у справі; перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі, висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів, мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку;

Разом з тим обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності. Нормами пунктів 1- 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин (п.п.7.65-7.68 Постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного Господарського Суду від 20 грудня 2024 року у справі № 910/21682/15 (910/17038/21).

Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з`являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.

Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах"

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи те, що суд відмовив у задоволенні позову, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору покладаються на Прокурора.

З підстав викладеного та наявною загрозою, у зв`язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, великий обсяг поданих документів та доказів, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст. 238 ГПК України, а тому повний текст рішення Господарського суду Харківської області від 08 травня 2025 року у справі №922/29/25 складено за межами ст. 238 цього Кодексу.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено "26" травня 2025 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Суддя ОСОБА_1