Рішення від 26.05.2025 по справі 580/2875/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2025 року справа № 580/2875/25 м. Черкаси Черкаський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Гаврилюка В.О.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Черкаської районної державної адміністрації про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) подав позов до Черкаської районної державної адміністрації (далі Черкаська РДА, відповідач), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Черкаської районного державної адміністрації, яка полягає у неналежному розгляді заяви ОСОБА_1 від 03.03.2025 про направлення його на альтернативну (невійськову) службу, у невчинені визначених дій, передбачених у пунктах 7, 8, 9, 10 розділу II Положення № 2066 та відсутності прийнятого рішення по суті за результатами розгляду заяви;

- зобов`язати Черкаську районну державну адміністрацію розглянути заяву ОСОБА_1 від 03.03.2025 про направлення його на альтернативну (невійськову) службу по суті, з дотриманням порядку, меж, строку та способу дій, визначених законом та за результатами її розгляду прийняти обґрунтоване рішення, з урахуванням висновків суду.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що Черкаською РДА не було розглянуто по суті заяву позивача від 03.03.2025 про направлення на альтернативну (невійськову) службу та прийнято одне із двох можливих рішень та допущено бездіяльність.

Ухвалою від 25.03.2025 суддя Черкаського окружного адміністративного суду прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у адміністративній справі, вирішив розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

03.04.2025 представниця відповідача подала до суду письмовий відзив на адміністративний позов, в якому просила у задоволенні позову відмовити повністю, зазначивши при цьому, що право на альтернативну (невійськову) службу може з`явитися тільки у громадян, які можуть бути призвані на строкову службу, а не на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану, підстави для заміни військової служби за мобілізацією на альтернативну (невійськову) службу не передбачені законодавством. Крім того зазначила, що заява позивача зареєстрована та розглянута, як звернення громадян.

03.04.2025 представник позивача подав до суду відповідь на відзив, у якій вказав на його необґрунтованість. Звернув увагу, що військова служба за призовом під час мобілізації на особливий період є різновидом військової служби. Чинність права на заміну виконання військового обов`язку невійськовою службою не знаходиться в залежності від наявності механізму його реалізації, а тому, відповідно, відсутність такого порядку не нівелює наявне конституційне право позивача на таку заміну, у зв`язку із чим, на думку представника позивача, відсутність порядку проходження альтернативної служби під час мобілізації не може бути підставою для позбавлення права на заміну невійськової (альтернативної) служби.

07.04.2025 представниця відповідача подала до суду заперечення на відповідь на відзив, у якій вказала, що відповідно до наявних законодавчих норм у Черкаської РДА не має підстав вчиняти дії щодо прийняття саме - рішення чи розпорядження про направлення або відмову віруючих громадян України на альтернативну (невійськову) службу. Вказала, що відповідно до Закону України Про альтернативну (невійськову) службу та Положення проходження альтернативної (невійськової) служби можливо реалізувати лише замість проходження одного із видів військової служби, а саме: строкової (базової) військової служби.

Представник позивача подав до суду додаткові пояснення, у яких вказав на необґрунтованість доводів представниці відповідача. Представниця позивача у свою чергу подала до суду додаткові пояснення, у яких вказала на необґрунтованість доводів позову.

Розгляд справи по суті відповідно до частини 3 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) розпочато через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, повно, всебічно, об`єктивно дослідивши надані у справі докази, надавши їм юридичну оцінку, суд дійшов до такого висновку.

Суд встановив, що ОСОБА_1 звернувся до Черкаської районної державної адміністрації із заявою про направлення на альтернативну (невійськову) службу. До заяви додав: довідку релігійної організації РЕЛІГІЙНИЙ ЦЕНТР СВІДКІВ ЄГОВИ В УКРАЇНІ № 15925 від 23.09.2024; роздруківку військово-облікового документу, сформованого 17.07.2024 у додатку Резерв+; паспорту громадянина України, виданого ОСОБА_1 ; витягу № 2025/002809487 від 27.02.2025 з реєстру територіальної громади про зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 ; документа про освіту, виданого ОСОБА_1 та довідки ТОВ ЧеркасиЕлеваторМаш від 27.02.2025 № 004-02-2025 щодо місця роботи ОСОБА_1 .

За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 03.03.2025 Черкаська РДА листом від 04.03.2025 № 500/01-07 повідомила, що стаття 1 Закону України Про альтернативну (невійськову) службу надає можливість проходження альтернативної служби замість строкової військової. Однак у законах України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію і Про альтернативну (невійськову) службу, відсутні механізми реалізації цього права в умовах воєнного стану. Стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та стаття 9 Європейської конвенція з прав людини прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації. Таким чином, направлення на альтернативну (невійськову) службу під час мобілізації в особливий період для віруючих громадян, які перебувають на військовому обліку, законом не передбачено.

Бездіяльність Черкаської РДА, яка полягає у неналежному розгляді заяви про направлення на альтернативну (невійськову) службу позивач вважає протиправною, а тому звернувся в суд з цим позовом.

Під час вирішення спору по суті суд зазначає, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення статті 35 Основного закону України кореспондуються з положеннями статті 9 Свобода думки, совісті і релігії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція).

Так, відповідно до статті 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Зі змісту статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За приписами статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

У відповідності до статті 1 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (далі Закон № 2232-ХІІ) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до частини третьої статті 1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов`язок включає проходження військової служби.

За правилами частини другої статті 1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Статтею 3 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України Про оборону України, Про Збройні Сили України, Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію, інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 2232-ХІІ для проходження базової військової служби направляються придатні для цього за станом здоров`я громадяни України чоловічої статі (жіночої статі - добровільно), яким до дня відправлення на базову військову службу виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку.

Закон України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію від 21.10.1993 № 3543-ХІІ (далі Закон № 3543-ХІІ) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону № 3543-ХІІ).

Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону № 3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.

Статтею 23 Закону № 3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.

Суд з`ясував, що позивач посилається на те, що є членом релігійної організації РЕЛІГІЙНИЙ ЦЕНТР СВІДКІВ ЄГОВИ В УКРАЇНІ, у зв`язку із чим вважає, що він має право на заміну військової служби альтернативною.

Під час надання оцінки зазначеним вище доводам, суд зазначає, що статтею 1 Закону № 2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України Про альтернативну (невійськову) службу.

Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України Про альтернативну (невійськову) службу від 12.12.1991 № 1975-ХІІ (далі Закон № 1975-ХІІ).

Відповідно до статті 1 Закону № 1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

За правилами статті 2 Закону № 1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Частиною 1 статті 4 Закону № 1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина друга статті 4 Закону № 1975-ХІІ).

Відповідно до статті 5 Закону № 1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов`язана із соціальним захистом населення, охороною здоров`я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.

Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України № 2066 від 10.11.1999 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі Положення № 2066).

Відповідно до пунктів 2, 3 Положення № 2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

З системного аналізу зазначених правових норм слідує, що альтернативна служба - це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби. Право на альтернативну службу не є абсолютним і може бути обмежене в період воєнного або надзвичайного стану.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України Про правовий режим воєнного стану в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і Верховна Рада України щоразу їх затверджувала відповідними законами, та діє станом на дату прийняття рішення у цій справі.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 Про загальну мобілізацію, затвердженим Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов`язані та резервісти.

Крім того, суд звертає увагу на те, що відповідно до частини третьої статті 4 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Враховуючи те, що позивач підлягає мобілізації на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не є особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, підстави для заміни військової служби альтернативною відсутні.

Крім того суд зазначає, що Законом № 3543-ХІІ не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.

Законом України Про альтернативну (невійськову) службу також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.

Оцінюючи підставу відмови відповідача у направленні позивача на проходження альтернативної (невійськової) служби, суд, враховуючи обставини справи, зазначає, що за наявного правового регулювання, у відповідача не було підстав вчиняти заходи щодо направлення позивача для проходження альтернативної служби.

Враховуючи наведене, суд вважає, що у цьому випадку відповідач діяв у спосіб, передбачений статтею 19 Конституції України та законами України та в межах наданих повноважень.

Покликання представника позивача на те, що відповідач не прийняв одного із двох можливих рішень по суті розгляду заяви суд відхиляє, оскільки Положення № 2066 визначає необхідність прийняття відповідного рішення щодо заяв громадян, які підлягають призову саме на строкову військову службу, до категорії яких, як зазначено вище, позивач не належить.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27 вересня 2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України та ст. 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.

Так, у рішенні від 10 лютого 2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994).

Таким чином суд враховує інші аргументи сторін, зазначені у заявах по суті справи, однак зауважує, що встановлені судом обставини є самостійними та достатніми підставами для прийняття рішення по суті спору.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні адміністративного позову належить відмовити.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат, суд враховує таке.

Згідно статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до частини 1 статті 139 вказаного Кодексу при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на те, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, то підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 9, 14, 73-77, 139, 242 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду у строк, встановлений статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Учасники справи:

1) позивач ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 );

2) відповідач Черкаська районна державна адміністрація (18003, м. Черкаси, вул. В`ячеслава Чорновола, 157, код ЄДРПОУ 04061317).

Рішення складене у повному обсязі та підписане 26.05.2025.

Суддя Василь ГАВРИЛЮК