Рішення

від 27.05.2025 по справі 761/3152/25

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/3152/25

Провадження № 2/761/4883/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Савчук Ю.Н.

при секретарі Габунії Н.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю ВКФ «Фарби України» про визнання майнових прав, -

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом, мотивуючи заявлені вимоги наступним.

30.12.2014 між позивачем (покупець) та ТОВ ВКФ «Фарби України» (продавець) було укладено договір купівлі - продажу майнових прав № 28/2/ШК.

Відповідно до п.2.2 Договору сторони домовились, що об`єктом нерухомості, майнові права на який передаються, розташований в об`єкті капітального будівництва за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 58,74 кв. м., житлова площа 29,5 кв.м. Згідно з п. 2.4 Договору запланований термін будівництва та введення об`єкта в експлуатацію 2 квартал 2016 року.

П.4.1 Договору передбачено, що вартість майнових прав 1 кв.м. об`єкту нерухомості складає 7870, 71 грн., в тому числі ПДВ 1311,78 грн.

За умовами договору (п.4.2, п.п.4.3.1 п.4.3 ) вартість майнових прав на об`єкт нерухомості складає 462325,50 грн., в тому числі ПДВ 77054,25 грн., які повинні були сплачуватися у наступному порядку : 432325,50 грн.- до 31.12.2014. Залишок-, а саме 30 000 грн.- до 15.02.2015.

На виконання умов договору позивач сплатила на рахунок Товариства 100% вартості майнових прав об`єкта нерухомості за будівельною адресою: АДРЕСА_2 , в сумі 462325,50 грн., в тому числі 20% ПДВ, що складає 77054,25 грн , що підтверджується довідкою від 12.02.2015.

Отже, позивачем виконано умови договору. Разом з тим відповідач не виконав взяті на себе зобов`язання, не завершив будівництво та не ввів будинок і експлуатацію. За таких обставин, представник позивача просить суд визнати за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва, а саме двохкімнатну квартиру загальною площею 58,74 кв.м., розташовану на третьому поверсі у будинку за будівельною адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:91:050:0046,

Провадження у справі відкрито 27.01.2025 року відповідно до положень ст. ст. 19, 274 ЦПК України вирішено питання про її розгляд за правилами загального позовного провадження.

Представником відповідача подано відзив на позов де зазначено наступне. Позивач, укладаючи договір діяв добровільно та на власний розсуд, усвідомлюючи зміст всіх його положень та вважав їх для себе прийнятними. Достеменно, на переконання відповідача, позивач усвідомлювала, що строк завершення будівництва є запланованим (орієнтовним). Строк прийняття будинку в експлуатацію сторонами не визначений, а тому твердження позивача, що Товариством порушено взяті на себе зобов`язання безпідставні. Також, зважаючи на те, що об`єкт нерухомості не введено в експлуатацію, відсутні підстави для направлення позивачу повідомлення про підписання Акту приймання - передачі майнових прав. Крім того, з положень договору, укладеного між сторонами, а саме п.п. 3.1., 3.2., майнові права передаються шляхом підписання Акту прийому - передачі майнових прав, власником яких до моменту передачі покупцю в порядку визначеному п. 3.2. договору, є відповідач. Визначена позивачем позовна вимога спрямована на породження права власності та спричинить зміну умов Договору, а відтак не підлягає до задоволення. Окрім того, інвестування в житлове будівництво відповідно до приписів ч. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств.

Ухвалою суду від 07.03.2025 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Представники сторін в судове засідання не з`явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином.

Представник позивача адвокат Конюшко Д.Б. просив розглянути справу за його відсутності та відсутності позивача.

Дослідивши наявні в справі докази, та надавши їм належну правову оцінку, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Встановлено, і не заперечується сторонами, що 30.12.2014 між позивачем (покупець) та ТОВ ВКФ «Фарби України» (продавець) було укладено договір купівлі - продажу майнових прав № 28/2/ШК.

Як вбачається із п.2.2 Договору, сторони домовились, що об`єктом нерухомості, майнові права на який передаються за даним Договором, є об`єктом нерухомості, розташований в об`єкті капітального будівництва за будівельною адресою: АДРЕСА_2 , з наступними характеристиками: кількість кімнат 2, 3 поверх , загальною площею 58,74 кв. м.

При цьому об`єктом капітального будівництва є житловий будинок з нежитловими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:91:050:0046, право на спорудження якого виникло у продавця на підставі договору № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014 року, укладеного між Державним вищим навчальним закладом «Київський індустріальний коледж» та ТОВ «ВКФ «Фарби України».

Згідно з п.1.3 Договору майнові права за договором - це всі права на об`єкт нерухомості, які належать ТОВ ВКФ «Фарби України». Майнові права відчужуються покупцю, який у зв`язку із цим набуває у майбутньому право власності на об`єкт нерухомості.

Відповідно до п.2.4 Договору запланований термін будівництва 2 квартал 2016 року.

П.3.1 Договору передбачено, що майнові права на Об`єкт нерухомості за цим Договором передаються Продавцем Покупцю шляхом підписання Акту прийому-передачі майнових прав на Об`єкт нерухомості. Акт підписується Сторонами не пізніше 60 робочих днів з дати настання останньої з таких подій: здійснення Покупцем оплати 100% загальної площі Об`єкта нерухомості, що визначена у пункті 2.2. цього Договору, введення Об`єкту капітального будівництва в експлуатацію та здійснення розрахунків відповідно до п.4.3. даного Договору. П.3.2.Договору визначено, що право власності на Майнові права переходить від Продавця до Покупця після підписання Акту прийому-передачі майнових прав на об`єкт нерухомості, для підписання якого та отримання інших документів Покупець має з`явитися до Продавця протягом 3-х (трьох) днів з моменту отримання відповідного повідомлення. При наявності поважних причин Покупець має письмово попередити про них Продавця та отримати згоду Продавця на продовження терміну підписання Акту

Відповідно до п. 3.3 Договору Сторони погоджуються, що у випадку часткової оплати вартості загальної площі Об`єкта нерухомості, Покупець не набуває права власності на частину майнових прав.

За умовами договору № 28/2/ШК. купівлі - продажу майнових прав від 30.12.2014 ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання сплатити вартість майнових прав об`єкту нерухомості у розмірі 462325,50 грн., в тому числі 20% ПДВ - 77054,25 грн. в поряду, та визначені статтею 4 договору.

Як вбачається з довідки ТОВ ВКФ «Фарби України» від 12.02.2015, і не оспорюється представником відповідача, позивач відповідно до умов Договору, сплатила продавцю грошові кошти у розмірі 462325,50 грн грн., в тому числі ПДВ 20% - 77054,25 грн., що складає 100% вартості майнових прав на об`єкт нерухомості.

Представник позивача зазначає, що ТОВ ВКФ «Фарби України» порушено умови договору, будівництво не завершено, будинок в експлуатацію не введений, а тому просить захистити права ОСОБА_1 шляхом визнання за нею майнових прав на об`єкт нерухомості.

У загальних положеннях про зобов`язання передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Також наголошено про необхідність виконання зобов`язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі як предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Зазначено про їх поділ на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України) і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З наведеного випливає, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб`єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов`язальні права (права з договорів, що укладаються з приводу передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, тощо; 2) у вузькому значенні - як суб`єктивне право, яке здатне бути самостійним об`єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій відносно майна.

Крім того, вказане питання було предметом дослідження як у рішеннях ЄСПЛ, так і Верховного Суду України та Верховного Суду.

Ч.4 ст.10 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (пункт 98 рішення ЄСПЛ щодо прийнятності заяви у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96; пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05; пункт 74 рішення ЄСПЛ «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року, заяви № 71916/01, 71917/01 та 10260/02).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Стреч проти Сполучного Королівства», заява № 44277/98).

В іншій справі «Н.К.М. проти Угорщини» (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.

У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Правовідносини сторін договору про фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулюються Законом України від 19 червня 2003 року № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (далі - Закон № 978-IV) та Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність» (далі - Закон № 1560-ХІІ).

Відповідно до частини п`ятої статті 7 та статті 4 Закону № 1560-ХІІ розміщення інвестицій у будь-яких об`єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід`ємним правом інвестора і охороняється законом. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торгівельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права).

У статті 2 Закону № 978-IV вказано, що об`єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Тобто після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об`єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об`єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до чинного законодавства.

Для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва на новозбудований об`єкт нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, заявник, зокрема, подає: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за нею об`єкта будівництва, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо) (у разі придбання майнових прав на об`єкт нерухомості документом, що підтверджує набуття у власність закріпленого за особою об`єкта будівництва, є договір купівлі-продажу майнових прав); довідку (виписку) із переліку осіб, які брали участь в інвестуванні (фінансуванні) об`єкта будівництва та за якими здійснюється державна реєстрація прав, видану особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва), про участь заінтересованої особи в інвестуванні (фінансуванні) об`єкта будівництва (у тому числі шляхом купівлі-продажу майнових прав); технічний паспорт на об`єкт інвестування (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо); завірені особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва), копії (крім випадків подання оригіналів таких документів особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва): документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку (крім випадків реконструкції об`єктів нерухомого майна без зміни зовнішніх геометричних розмірів їх фундаментів у плані); документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності на об`єкт нерухомого майна до проведення його реконструкції (у разі проведення реконструкції об`єкта нерухомого майна); документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; документа, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси (крім випадку, коли в результаті реконструкції об`єкта нерухомого майна його адреса не змінилася) (пункт 50 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868).

У пункті 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, встановлено, що для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).

При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Так, під час розгляду справи не було встановлено обставин та не отримано доказів завершення будівництва та введення будинку за адресою: АДРЕСА_2 , в експлуатацію.

Зважаючи на вищенаведене ОСОБА_1 , як інвестору, до завершення будівництва об`єкта нерухомості, а саме однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , на земельній ділянці під кадастровим номером 8000000000:91:050:0046, та введення будинку в експлуатацію позивачу як інвестору належать майнові права на цей об`єкт.

Верховний Суд у постанові від 13 травня 2019 року в рамках справи № 760/17864/16-ц підтвердив раніше, сформовану позицію викладену у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 6-14-39цс19 та від 27 лютого 2019 року у справі № 6-14-606цс18, яка полягає в тому, що у разі невиконання належним чином взятих на себе зобов`язань, а також, відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в і № 14-461 цс19 (постанова від 09 жовтня 2019 року).

Оскільки укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є інвестиційним договором, а тому невиконання відповідачем зобов`язань за договором призводить до порушення прав позивача, і саме через порушення відповідачем строку прийняття об`єкта фінансування в експлуатацію та порушення строку його передачі позивачу, у останнього відсутня можливість зареєструвати право власності на цей об`єкт у встановленому законом порядку.

За таких обставин, з боку відповідача порушується право позивача про визнання за ними майнових прав на закріплений за ним Об`єкт незавершеного будівництва.

Оскільки наявність в інвестора майнових прав на об`єкт інвестування встановлена, суд приходить до висновку про визнання за позивачкою майнових прав .

При цьому суд не може покласти в основу рішення доводи представника відповідача викладені у відзиві, оскільки спростовуються матеріалами справи та наданими позивачем доказами в їх сукупності.

Твердження відповідача щодо того, що інвестування в житлове будівництво в силу приписів ч.3 ст.4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» було можливе виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, судом до уваги не береться з огляду на наступне.

Так, ч.3 ст.4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, було визначено, що

інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об`єктів визначаються виключно законами.

Ст.627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, положеннями Цивільного кодексу України надано право укладати будь-які договори, прямо не заборонені чинним законодавством України.

З врахуванням наведеного, ЦК України визначено інші способи фінансування будівництва, зокрема, шляхом укладення договорів купівлі-продажу майнових прав та договорів про пайову участь у будівництві житла, а відтак інвестування позивачем в будівництво житла на підставі Договору купівлі-продажу майнових прав не суперечило ч.3 ст.4 Закону України «Про інвестиційну діяльність», яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин та яку виключено на підставі Закону № 2518-IX від 15.08.2022.

Крім того, відповідно до ст.1 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» цей Закон встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами, а також правові засади та особливості випуску, розміщення та обліку сертифікатів фондів операцій з нерухомістю.

Ч.2 цього Закону передбачено, що управитель - фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду та відповідає вимогам, встановленим цим Законом; позичальник - довіритель ФФБ, який отримав у банку кредит для участі в ФФБ; договір управління майном - договір, за яким установник управління передає управителю у довірчу власність майно з метою досягнення визначених ним цілей та встановлює обмеження щодо окремих дій управителя з управління цим майном; установник управління майном - особа, яка передає майно управителю в довірчу власність на підставі договору управління майном; фінансування будівництва - використання управителем отриманих в управління коштів на проведення проектно-вишукувальних робіт та спорудження об`єктів будівництва за умовами договору.

Згідно з ст.3 цього Закону системою фінансово-кредитних механізмів при будівництві житла та операціях з нерухомістю за цим Законом є врегульовані цим Законом та договорами дії суб`єктів системи при організації будівництва житла, фінансуванні цього будівництва та здійсненні операцій з нерухомістю. Суб`єктами такої системи є довірителі, управителі, забудовники, страховики, емітенти сертифікатів ФОН та власники сертифікатів ФОН.

Ч.1,2 ст.597-1 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про встановлення довірчої власності одна сторона (довірчий засновник) передає майно другій стороні (довірчому власнику) на праві довірчої власності для забезпечення зобов`язання боржника за кредитним договором, договором позики. Право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язань (далі - довірча власність) є різновидом права власності на майно, за яким кредитор, який отримав майно у довірчу власність (довірчий власник), не має права самостійно відчужувати таке майно, крім як для звернення стягнення на нього, а також викупу його для суспільних потреб у порядку, встановленому законом.

Відповідно до ч.1,3 ст.597-1 ЦК України довірча власність виникає на підставі договору, укладеного у письмовій формі.

Довірчим засновником може бути боржник за основним зобов`язанням та/або інша особа, яка передає своє майно у довірчу власність з метою забезпечення виконання зобов`язань боржника. Довірчим власником є кредитор за основним зобов`язанням.

Зі змісту вказаних положень закону випливає, що інвестування в житлове будівництво через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств є обов`язковим лише при залученні таких коштів від інвесторів за рахунок кредитів, отриманих ними у фінансових установах, які є управителями таких коштів, внаслідок чого у фінансової установи виникає право довірчої власності на таке майно.

Отже, норми вказаного закону щодо обов`язку інвестування в житлове будівництво виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, не поширюються на правовідносини між забудовником та інвесторами у разі інвестування у житлове будівництво за рахунок власних коштів інвесторів, без залучення кредитних коштів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006р. у справі «Проніна проти України»).

З врахуванням наведеного, позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приймаючи рішення у справі суд ураховує, що позивачем було доведено належними та допустимими доказами обставини справи, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог.

Розподіляючи судові витрати, суд керується положеннями ст. 141 ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем понесено документально підтверджені витрати за сплату судового збору у розмірі 1211,20 грн. Таким чином з відповідача на користь позивача слід стягнути судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1211,20 грн.

Представником позивача на підтвердження понесених стороною позивача витрат на правничу допомогу в сумі 8 000 грн. надано : договір про надання правової допомоги № 22/04/24-ЮП/IL від 22.04.2024; Акт-розрахунок №2 виконаних робіт від 21.01.2025 року за Договором про надання правової допомоги № 22/04/24-ЮП/IL від 22.04.2024.

Як вбачається із Акту-розрахунку №2 виконаних робіт від 21.01.2025 року , вартість вивчення і правової експертизи документів склала 1000 грн., правова консультація, розробка й узгодження стратегії представництва- 2000 грн.; підготовка і подання позовної заяви- 5000 грн.

Ч.1-3 ст.137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Однак позивачем до матеріалів позовної заяви не додано документального підтвердження понесених витрат на оплату правничої допомоги.

Таким чином вимоги сторони позивача в частині стягнення витрат на оплату послуг на правничу допомогу до задоволення не підлягають.

Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 12,13, 76-81, 89, 133, 141, 258, 259, 263-265, 268, 274, 352, 354, 355 ЦПК України, ст. ст. 190, 328, 331, 530, 597-1, 627 ЦК України, Законом України «Про інвестиційну діяльність», Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю ВКФ «Фарби України» про визнання майнових прав - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) майнові права на об`єкт незавершеного будівництва, а саме: двохкімнатну квартиру загальною площею 58,74 кв., розташовану на АДРЕСА_4 , на земельній ділянці, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» (07403, Київська область, м.Бровари, вул. О.Оникієнка, буд.125, оф.15/4, код ЄДРПОУ 31108022) в дохід держави судовий збір в сумі 1211,20 грн.

У стягненні з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» (07403, Київська область, м.Бровари, вул. О.Оникієнка, буд.125, оф.15/4, код ЄДРПОУ 31108022) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрат на професійну правничу допомогу в сумі 8 000 грн. відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення .

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 02.06.2025 року

Суддя: