Рішення від 28.05.2025 по справі 910/14264/24

Господарський суд міста києва

Новинка

ШІ-аналіз судового документа

Отримуйте стислий та зрозумілий зміст судового рішення. Це заощадить ваш час та зусилля.

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.05.2025Справа № 910/14264/24

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Чинчин О.В., за участю секретаря судового засідання Тихоши Л.Г., розглянув у відкритому судовому засіданні справу в порядку загального позовного провадження

за позовом Керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва (02094, місто Київ, вул. Ю. Поправки, будинок 14-А) в інтересах держави в особі Київської міської ради (01044, місто Київ, ВУЛИЦЯ ХРЕЩАТИК, будинок 36, ідентифікаційний код юридичної особи 22883141) до проТовариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» (03127, місто Київ, ПРОСПЕКТ ГОЛОСІЇВСЬКИЙ, будинок 100/2, ідентифікаційний код юридичної особи 39488451) скасування державної реєстрації, визнання недійсним договору та зобов`язання повернути земельну ділянкуПредставники:

від прокуратури: Винник О.О. (представник за посвідченням);

від Позивача: Шульга І.Ю. (представник на підставі довіреності);

від Відповідача: Світлицький А.В. (представник на підставі ордеру);

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Керівник Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради (надалі також - «Позивач») звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» (надалі також - «Відповідач») про скасування державної реєстрації, визнання недійсним договору та зобов`язання повернути земельну ділянку.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для скасування державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» на нежитлову будівлю - кафе, літ. В по вул. Березняківській, 18 у м. Києві, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 28.03.2019 року та зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» повернути земельну ділянку по вул. Березняківській, 18 у м. Києві.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.11.2024 року відкрито провадження у справі №910/14264/24, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 11.12.2024 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.12.2024 року призначено підготовче судове засідання, яке не відбудеться 11.12.2024 року у зв`язку із перебуванням судді Чинчин О.В. у відпустці, на 25.12.2024.

23.12.2024 року через систему «Електронний суд» від Позивача надійшли пояснення по справі.

24.12.2024 року через систему «Електронний суд» від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

24.12.2024 року через систему «Електронний суд» від прокуратури надійшли додаткові пояснення по справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.12.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, поновлено Відповідачу строк для подачі відзиву, долучити відзив до матеріалів справи, встановлено Прокуратурі строк до 5 днів з 26.12.2024 року для надання відповіді на відзив, встановлено Позивачу строк до 5 днів з 26.12.2024 року для надання відповіді на відзив, встановлено Відповідачу строк до 5 днів з дня отримання відповіді на відзив для надання заперечень, відкладено підготовче судове засідання на 15.01.2025 року.

31.12.2024 року через систему «Електронний суд» від прокуратури надійшла відповідь на відзив.

06.01.2025 року через систему «Електронний суд» від Відповідача надійшли заперечення.

09.01.2025 року через систему «Електронний суд» від прокуратури надійшли додаткові пояснення по справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.01.2025 року, яка занесена до протоколу судового засідання, продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче судове засідання на 12.02.2025 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.02.2025 року, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву в підготовчому судовому засіданні до 05.03.2025 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.03.2025 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 26.03.2025 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.03.2025 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання Відповідача про долучення доказів до матеріалів справи, оголошено перерву в судовому засіданні до 02.04.2025 року.

31.03.2025 року через систему «Електронний суд» від Відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.04.2025 року, яка занесена до протоколу судового засідання, задоволено клопотання Відповідача про відкладення розгляду справи, відкладено розгляд справи на 30.04.2025 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.04.2025 року відкладено судове засідання, яке не відбудеться 30.04.2025 року у зв`язку із перебуванням судді Чинчин О.В. у відпустці, на 28.05.2025 року.

В судовому засіданні 28 травня 2025 року представник прокуратури підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В судовому засіданні представник Позивача не підтримав позов, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Представник Відповідача заперечив проти заявлених позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі ухвалено після закінчення судового розгляду за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 28 травня 2025 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.10.2009 року по справі №32/268 визнано право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс» на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. (т.1 а.с.57-62)

Постановою Вищого господарського суду України від 07.06.2010 року по справі №32/268 рішення Господарського суду міста Києва від 01.10.2009 року по справі №32/268 скасовано в частині визнання права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс» на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. (т.1 а.с.185-187)

21.11.2013 року державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України прийнято рішення №8174265 про проведення державної реєстрації права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс» на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. (т.1 а.с.39-43, 90)

26.11.2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» (покупець) уклали Акт приймання - передачі об`єкта №26/11-2014, за яким Товариство з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс» передало, а Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» в свою чергу прийняло на баланс павілйьон торгівельний - кафе, загальною площею 79 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В». (т.1 а.с.97)

28.11.2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві прийнято рішення №17714820 про проведення державної реєстрації права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» на нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. (т.1 а.с.39-43, 114)

11.10.2018 року Київська міська рада прийняла рішення «Про передачу ТОВАРИСТВУ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІРОС» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівлі кафе на вул. Березняківській, 16 у Дніпровському районі м. Києва» №1811/5875, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВАРИСТВУ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІРОС» для експлуатації та обслуговування будівлі кафе на вул. Березняківській, 16 у Дніпровському районі м. Києва (категорія земель - землі житлової та громадської забудови, код КВЦПЗ 03.08, заява ДЦ Nє 63046-002189857-031-03 від 14.09.2017, справа № Д-7196), передано ТОВАРИСТВУ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІРОС», за умови виконання пункту 3 цього рішення, в оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,0762 гa (кадастровий номер 8000000000:90:137:0023, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №HB-8000242922015) для експлуатації та обслуговування будівлі кафе на вул. Березняківській, 16 у Дніпровському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв?язку з набуттям права власності на нерухоме майно (свідоцтво про право власності від 04.12.2014, індексний номер 30454612). (т.2 а.с.61-62)

28.03.2019 року між Київською міською радою (Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» (Орендар) було укладено Договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. за реєстровим №177, за яким Орендодавець, на підставі рішення Київської міської ради від 11.10.2018 року за Nє 1811/5875 передає, а Орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку (далі - об?єкт оренди або Земельна ділянка), визначену цим Договором, для експлуатації та обслуговування будівлі Земельна ділянка, яка є об?єктом оренди, належить до земель комунальної власності територіальної громади міста Києва на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності». Реєстрація права власності на об?єкт оренди здійснюється згідно з Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» одночасно з державною реєстрацією права оренди. (т.2 а.с.63-68)

Відповідно до п.2.1 Договору об?єктом оренди відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, рішення Київської міської ради від 11.10.2018 року за Nє 1811/5875 та цього Договору є Земельна ділянка з наступними

характеристиками:

- кадастровий номер - 8000000000:90:137:0023;

- місце розташування - вулиця Березняківська, 16 у Дніпровському районі м. Києва;

- цільове призначення - 03.08 для будівництва та обслуговування об?єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування;

- категорія земель - землі житлової та громадської забудови;

- вид використання - для експлуатації та обслуговування будівлі кафе;

- розмір (площа) - 0,0762 (нуль цілих сімсот шістдесят дві десятитисячних) га.

Договір укладено на 15 (п?ятнадцять) років. (п.3.1 Договору)

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, прокурор зазначає, що ні Товариство з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс», ні Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» не могли набути право власності на тимчасову споруду - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. у визначеному законодавством Україні порядку на земельній ділянці комунальної власності м. Києва, оскільки у постанові Вищого господарського суду України від 07.06.2010 року по справі №32/268 встановлено, що вказана будівля є тимчасовою спорудою, не пов`язаною фундаментом із землею, право власності на яку не підлягає державній реєстрації. Крім того, первинна державна реєстрація Товариства з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс», та його подальша передача й реєстрація за відповідачем здійснена між одними і тими самим особами, що підтверджується поданими заявами. Також отримання Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» в оренду спірної земельної ділянки відбулось з порушенням принципу добросовісності, оскільки Відповідач не міг набути право власності на нерухоме майно. За таких підстав, прокурор просить Суд скасувати державну реєстрацію права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» на нежитлову будівлю - кафе, літ. В по вул. Березняківській, 18 у м. Києві із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об`єкта нерухомого майна 218954680000; визнати недійсним Договір оренди земельної ділянки площею 0,0762 га по вул. Березняківській, 16 у Дніпровському районі м. Києва, укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС», який 28.03.2019 року посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. за реєстровим №177; зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:137:0023 площею 0,0762 га, привівши її у придатний для використання стан шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 692,3 кв.м. по вул. Березняківській, 18 у м. Києві.

Заперечуючи проти позову, Відповідач зазначав, що прокурором пропущено загальний строк позовної давності. Крім того, висновки, викладені працівниками МВС в протоколах огляду спростовуються технічними паспортами, що містяться в матеріалах справи. В описових частинах обох технічних паспортах вказано що фундамент у будівлі/споруди «БЕТОННИЙ», а, отже, він зв`язує саму будівлю з земельною ділянкою, на якій вона розташована і, як наслідок, свідчить про те, що спірна будівля є нерухомим майном. Також прокурором не вирішено питання застосування наслідків недійсності правочину, у разі визнання договору оренди земельної ділянки площею 0,0762 га на вул. Березняківській, 16 у Дніпровському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:90:137:0023), укладений між Київською міською радою (ЄДРПОУ 22883141) та товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» (ЄДРПОУ 39488451), який 28.03.2019 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та зареєстровано в реєстрі № 177 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1797709080000.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради не підлягають задоволенню з наступних підстав.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що держава може вступати в цивільні (господарські) та адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає в цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цих правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 3 цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166«б», від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Крім того, необхідно враховувати рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді №3-рп/99 від 08.04.1999).

Так, Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорон землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Крім того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі №922/901/17, від 31.10.2018 у справі №910/6814/17 та від 06.02.2019 у справі №927/246/18.

Відповідно до статті 14 Конституції України та частини другої статті 1 ЗК України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно із частинами першою - третьою статті 78 ЗК України право власності на землю -це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Згідно із частинами першою та другою статті 83 ЗК України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

За статтею 9 ЗК України до повноважень Київради у земельних відносинах належить розпорядження землями територіальної громади міста, надання у користування земельної ділянки із земель комунальної власності, тобто здійснення функцій у відносинах з надання земельної ділянки у користування.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено Судом, листом №50-6873вих-24 від 20.09.2024 року керівник Дніпровської окружної прокуратури міста Києва просив Київську міську раду повідомити чи вживалися нею заходи щодо усунення порушень вимог чинного законодавства. (т.2 а.с.220-240) У відповідь на який Департамент земельних ресурсів Київської міської ради листом №057-13562 від 07.10.2024 року повідомив, що ним не вживались заходи цивільно-правового характеру. (т.2 а.с.241)

Листом №50-8344вих-24 від 18.11.2024 року керівник Дніпровської окружної прокуратури міста Києва повідомив Київську міську раду про звернення до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС». (т.2 а.с.242-245)

Враховуючи вищевикладене, Суд приходить до висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом Керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва було дотримано вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у зв`язку з невжиттям компетентним органом жодних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про порушення інтересів держави.

Крім того, закон не зобов`язує прокурора подавати позов в особі усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах і звертатися з позовом до суду. Належним буде звернення в особі хоча б одного з них. Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі №912/9/20, від 19.08.2020 у справі № 923/449/18.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У відповідності до норми 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Судом встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 01.10.2009 року по справі №32/268 визнано право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс» на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. (т.1 а.с.57-62)

Відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» однією з основних засад державної реєстрації прав є внесення відомостей до Державного реєстру виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом.

Частиною 3 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що Відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, мають відповідати даним реєстраційної справи, яка містить документовані записи щодо прав на нерухоме майно та їх обтяжень. У разі їх невідповідності пріоритет мають дані реєстраційної справи.

Згідно з ч.1 ст. 15 Закону державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку:

1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;

2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;

3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації;

4) внесення записів до Державного реєстру прав;

5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону;

6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Частиною 1 статті 19 Закону визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі:

1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом;

2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону;

3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді;

4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом;

5) рішень судів, що набрали законної сили;

6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Як вбачається з матеріалів реєстраційної справи, державна реєстрація права власності 21.11.2013 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс» на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. була проведена державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 01.10.2009 року по справі №32/268. (т.1 а.с.44-96) В той же час, Суд звертає увагу, що постановою Вищого господарського суду України від 07.06.2010 року по справі №32/268 рішення Господарського суду міста Києва від 01.10.2009 року по справі №32/268 скасовано в частині визнання права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс» на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. (т.1 а.с.185-187)

При зверненні до суду з вказаним позовом прокурор зазначав, що ні Товариство з обмеженою відповідальністю «Генезис плюс», ні Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» не могли набути право власності на тимчасову споруду - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. у визначеному законодавством Україні порядку на земельній ділянці комунальної власності м. Києва, оскільки у постанові Вищого господарського суду України від 07.06.2010 року по справі №32/268 встановлено, що вказана будівля є тимчасовою спорудою, не пов`язаною фундаментом із землею, право власності на яку не підлягає державній реєстрації.

Згідно з частиною другою статті 181 Цивільного кодексу України рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17.08.2000 № 507, міститься визначення терміну "будівля", їх перелік та класифікація - тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

Разом з цим, відповідно до пункту 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 (діючого на момент реєстрації права власності на спірний об`єкт), не підлягають реєстрації тимчасові споруди, а також споруди, не пов`язані фундаментом із землею.

Наведене також відповідає частині четвертій статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в чинній редакції), відповідно до якої не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин меліоративної мережі.

Таким чином, оскільки тимчасова споруда не має статусу нерухомого майна, відповідно не підлягає реєстрації як об`єкт права.

Під час розгляду справи прокурор наголошував, що спірний об`єкт, державна реєстрація права власності на який оспорюється, є тимчасовою спорудою, на підтвердження чого надав протоколи огляду місця події від 10.11.2021 року, складений слідчим Дніпровського УП ГУНП у м. Києві, від 14.10.2024 року, складений прокурором Дніпровської окружної прокуратури міста Києва, за якими на земельній ділянці розміщений одноповерховий павільйон сірого кольору. (т.2 а.с.182-219)

За статтею 237 Кримінального процесуального кодексу України з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей, документів та комп`ютерних даних. Огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.

Отже, огляд місця події - це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з`ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. Огляд місця події є однією з перших та невідкладних слідчих дій, а також джерелом отримання доказів. За змістом статей 214, 223, 237 КПК огляд є слідчою дією, спрямованою на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, яка проводиться в межах досудового розслідування кримінального провадження. У невідкладних випадках огляд місця події може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здійснюється негайно після огляду (ч. 3 ст. 214 КПК). Підставою для проведення огляду місця події слугує інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі.

Враховуючи викладене, Суд зазначає, що надані прокурором протоколи огляду місця події від 10.11.2021 року, складені слідчим Дніпровського УП ГУНП у м. Києві, від 14.10.2024 року, складені прокурором Дніпровської окружної прокуратури міста Києва, відповідно до норм Кримінального процесуального кодексу України є лише документом, складеним за наслідками виявлення та фіксації обстановки на місці події, а тому Суд не приймає їх до уваги в якості належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження того, що нежитлова будівля-кафе, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. є тимчасовою спорудою.

Так, Суд звертає увагу прокурора, що перевірка чи належить нежитлова будівля-кафе, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. «В» загальною площею 79 кв.м. до передбачених законодавством України об`єктів, що не підлягають державній реєстрації, віднесення цього об`єкта до рухомого чи нерухомого майна, дослідження характеристик цього майна, підтверджується іншими належними та належними доказами, оскільки для з`ясування даних обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Висновок експерта може бути наданий на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (ч. 3 ст. 98 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Проте, всупереч загальним засадам доказування у господарському процесі прокурором не надано висновку експерта за замовленням учасника справи, а також не заявлено відповідного клопотання про призначення у даній справі судової експертизи з метою встановлення правомірності заявлених позовних вимог, всебічного, повного та об`єктивного розгляду спору й вирішення питань, що потребують спеціальних знань, з урахуванням того, для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, з метою встановлення правомірності заявлених позовних вимог, всебічного, повного та об`єктивного розгляду спору.

Крім того, прокурор посилався на постанову Вищого господарського суду України від 07.06.2010 року по справі №32/268, в якій встановлено, що в матеріалах справи відсутні відповідні правовстановлюючі документи, що підтверджують державну реєстрацію даного об`єкту нерухомості, акт обстеження технічного стану нежилої будівлі-кафе по вул. Березняківській 16 літ. В не може бути доказом набуття права власності на даний об`єкт, його не введено в експлуатацію та не зареєстровано згідно чинного законодавства України, тому господарський суд міста Києва неправомірно задовольнив позовні вимоги позивача в частині визнання права власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Генезис-Плюс" на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16 літ. "В" загальною площею 79 кв.м.

В той же час, в матеріалах справи наявний технічний паспорт від 28.05.2008 року на нежитловий будинок за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, буд. 16, літ. «Б», літ. «В», літ. «Г», складений Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, в якому у розділі «Технічний опис конструктивних елементів будівель, визначення зносу» зазначено, що фундамент із бетону. (т.1 а.с.91-96)

Крім того, наказом Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №1072 від 25.09.2020 року затверджено містобудівні умови та обмеження для проєктування об`єкта будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - кафе (літ.В)» по вул. Березняківській, 16 у м. Києві. (т.2 а.с.78-86)

09.12.2020 року зареєстровано повідомлення про початок виконання будівельних робіт «Реконструкція нежитлової будівлі - кафе (літ.В)» по вул. Березняківській, 16 у м. Києві». (т.2 а.с.88-93, 108-116) Вказане підтверджується листом Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №055-8054 від 16.10.2023 року. (т.2 а.с.106-107)

Як вбачається з витягу з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, 20.10.2022 року Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об`єкта за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, буд. 16, літ. «В», вид будівництва - реконструкція, дата початку будівництва 09.12.2020, дата завершення будівництва 30.09.2022, загальна площа будівлі 692,3 кв.м., конструктивні елементи: тип фундаменту з/бетон. (т.1 а.с.150-157)

Наказом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №319 від 08.04.2024 року «Про присвоєння адреси нерухомості у місті Києві» присвоєно об`єкту нерухомого майна - нежитловій будівлі - кафе (літера В) обєкта «Реконструкція нежитлової будівлі - кафе (літера В») на вул. Березняківська, 16 у м. Києва адресу: м. Київ, вул. Березняківська, 18. (т. 1 а.с.164)

Як вбачається з витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, об`єктом технічної інвентаризації є нежитлова будівля - кафе загальною площею 692,3 кв.м., яка має конструктивні елементи: фундаменти, тип фундаменту стрічковий (монол.бетон). (т.1 а.с.166-174)

10.11.2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данчук К.М. проведено державну реєстрацію змін до реєстру щодо об`єкта нерухомого майна - нежитлову будівлю-кафе, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 18, а саме змінено загальну площу 79 кв.м. на загальну площу 692,3 кв.м., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. (т.1 а.с.39-43)

Відповідно до ч. 5 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №461) датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката.

Суд звертає увагу, що в матеріалах справи наявний витяг з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, за яким 20.10.2022 року Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об`єкта за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, буд. 16, літ. «В», вид будівництва - реконструкція, дата початку будівництва 09.12.2020, дата завершення будівництва 30.09.2022, загальна площа будівлі 692,3 кв.м., що є належним та допустимим доказом в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження засвідчення прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта. Крім того, в матеріалах справи наявний наказ виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №319 від 08.04.2024 року «Про присвоєння адреси нерухомості у місті Києві». Вказані докази у їх сукупності підтверджують засвідчення державою в особі уповноважених органів прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта нерухомого майна.

Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії.

У статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлені підстави для державної реєстрації прав та у частині 1 наведено перелік документів, на підставі яких здійснюється державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва.

За змістом частини 2 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 затверджено Порядок про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Відповідно до пунктів 40 та 41 Порядку про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та цим Порядком.

Для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються: 1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; 2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; 4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність); 5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалася в Єдиному реєстрі документів. У такому разі державний реєстратор відповідно до наданих заявником у відповідній заяві відомостей про реєстраційний номер документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, обов`язково перевіряє наявність реєстрації такого документа в Єдиному реєстрі документів, відсутність суперечностей між заявленими правами та відомостями, що містяться в цьому Реєстрі.

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (частина перша статті 182 Цивільного кодексу України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Отже, державна реєстрація права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» на нежитлову будівлю - кафе (літера В), яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 16, літ.В, та в подальшому державна реєстрація права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» на нежитлову будівлю - кафе (літера В), яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 18, за наслідками проведеної реконструкції, як на нерухоме майно - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним права власності на таке майно.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

17.10.2019 набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Повертаючись до стандартів доказування, передбачених процесуальним законом, Суду зазначає, що покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.

Враховуючи наведену вище сутність принципу змагальності сторін та стандарту доказування вірогідності доказів, Суд зазначає, що Відповідачем були надані більш вірогідні докази на підтвердження віднесення нежитлової будівлі-кафе літ. "В", яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 18 до об`єктів нерухомого майна з урахуванням проведеної реконструкції вказаного майна, ніж прокурором на підтвердження факту віднесення вказаного майна до тимчасових споруд. За таких підстав, Суд приходить до висновку, що прокурором не доведено суду належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження того, що нежитлова будівля-кафе літ. "В", яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Березняківська, 18 є тимчасовою спорудою.

Що стосується способу захисту порушеного права, Суд зазначає.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За частиною першою статті 5 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, здійснюючи правосуддя, захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Стаття 15 Цивільного кодексу України надає кожній особі право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Так кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (стаття 16 названого Кодексу).

Отже, вказані норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Під захистом цивільних прав розуміють передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Вирішуючи спір, суд повинен дати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду. При цьому право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98).

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом. Водночас обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Відповідно до частини другої статті 20 Господарського кодексу України кожен суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.

З наведеного слідує, що ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Аналогічні висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit ("збудоване на поверхні слідує за нею"). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Згідно з зазначеним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (схожий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35)).

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

Визнання права власності в порядку частини 3 або 5 статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина 3 статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина 5 статті 376 ЦК України).

Отже, застосування положень частини 3 або 5 статті 376 ЦК України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України.

Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судові практиці Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 910/14328/17, від 01.07.2020 у справі № 755/3782/17, від 02.06.2021 у справі № 910/14524/19).

При цьому, як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості).

Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

Вимогу про скасування державної реєстрації права власності на самочинне будівництво за певних умов можна розглядати як вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном (земельною ділянкою), якщо саме ця реєстрація створює відповідні перешкоди. У справі, яка розглядається, мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння спірною земельною ділянкою. Тому не є належними й ефективними способами захисту вимоги скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та здійснену на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права приватної власності.

Схожу правову позицію Велика Палата Верховного Суду виклала у постанова від 20.06.2023 у справі № 633/408/18. Крім того, постановою Верховного Суду від 16.01.2024 року по справі №910/78/24 щодо захисту прав власника земельної ділянки рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.10.2023 у справі №910/78/23 скасовано, справу № 910/78/23 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва з підстав невірно обраного способу захисту порушено права.

Так, як зазначено судом вище позов прокурора в цій справі спрямований на захист прав власника земельної ділянки - Київської міської ради, порушення яких відбулося внаслідок здійснення відповідачем-1 самочинного будівництва на земельній ділянці.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив`язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Враховуючи наведені норми матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду в даній справі, Суд зазначає, що спір щодо подальшої долі самочинно збудованого майна має вирішуватися виключно відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України, тобто за вимогами про знесення такого майна або про визнання права власності на таке майно, однак у даній справі така вимога прокурором не заявлялась.

Отже, в цьому спорі обрані прокурором способи захисту порушеного права позивача є неефективними, оскільки в разі задоволення таких позовних вимог не буде відновлено порушене право Київської міської ради як власника землі.

Суд наголошує, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 04.09.2024 у справі №910/8317/23.

При цьому, обраний позивачем неефективний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження та вирішення судом заявлених позовних вимог по суті, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду із позовом про захист права із застосуванням належного та ефективного способу захисту. (Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 911/269/19, від 16.11.2021 у справі №924/1304/20).

За таких підстав, позовна вимога прокурора в частині скасування державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» на нежитлову будівлю - кафе, літ. В по вул. Березняківській, 18 у м. Києві із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об`єкта нерухомого майна 218954680000 не є належним та ефективним способом захисту порушеного права, а тому у цій частині не підлягає задоволенню.

Що стосується вимоги прокурора в частині визнання недійсним Договору оренди земельної ділянки площею 0,0762 га по вул. Березняківській, 16 у Дніпровському районі м. Києва, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС», який 28.03.2019 року посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. за реєстровим №177; зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:137:0023 площею 0,0762 га, привівши її у придатний для використання стан шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 692,3 кв.м. по вул. Березняківській, 18 у м. Києві, Суд зазначає.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з`ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Цивільним кодексом України передбачено можливість визнання недійсним як правочину в цілому, так і його окремої частини за умови, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов`язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов`язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов`язану сторону певних обов`язків.

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

характеристиками:

- кадастровий номер - 8000000000:90:137:0023;

- місце розташування - вулиця Березняківська, 16 у Дніпровському районі м. Києва;

- категорія земель - землі житлової та громадської забудови;

- вид використання - для експлуатації та обслуговування будівлі кафе;

- розмір (площа) - 0,0762 (нуль цілих сімсот шістдесят дві десятитисячних) га.

Договір укладено на 15 (п?ятнадцять) років. (п.3.1 Договору)

Згідно зі статтею 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна, одночасно переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт.

Відповідно до частини першої, одинадцятої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. Якщо об`єкт нерухомого майна розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності.

Положення частини 2 статті 124 і абзацу 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України свідчать про те, що незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації виключно існуючих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх створення.

Враховуючи встановлені судом обставини справи, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» набуло право власності на нерухоме майно, саме тому на підставі рішення Київської міської ради №1811/5875 від 11.10.2018 року «Про передачу ТОВАРИСТВУ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІРОС» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівлі кафе на вул. Березняківській, 16 у Дніпровському районі м. Києва» Відповідачу було передано в оренду земельну ділянку. З огляду на викладене Судом не встановлено обставин недодержання при укладенні Договору встановлених ст. 203 Цивільного кодексу України вимог, а тому відсутні підстави для визнання вказаного правочину недійсним в силу приписів статті 215 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.27 постанови від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц виклала висновок про те, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Такий негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

За таких підстав, враховуючи те, що Судом відмовлено у задоволенні позовних вимог Керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в частині визнання недійсним Договору оренди земельної ділянки площею 0,0762 га по вул. Березняківській, 16 у Дніпровському районі м. Києва, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІРОС», який 28.03.2019 року посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. за реєстровим №177, відсутні правові підстави для застосування наслідків його недійсності з урахуванням вимог статті 216 Цивільного кодексу України. А тому позовні вимоги прокурора в частині зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:137:0023 площею 0,0762 га, привівши її у придатний для використання стан шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 692,3 кв.м. по вул. Березняківській, 18 у м. Києві також не підлягають задоволенню.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд приходить до висновку, що позовні вимоги Керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» про скасування державної реєстрації, визнання недійсним договору та зобов`язання повернути земельну ділянку є необґрунтованими, недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Що стосується Заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» про застосування строків позовної давності до позовних вимог Керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради, Суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. (пункт 5).

Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (пункт 3), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (пункт 4).

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 01.12.2004 N 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

З урахуванням наведеного, оскільки Суд відмовляє прокурору у позові по суті в зв`язку з безпідставністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за прокурором.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

УХВАЛИВ

1. У задоволенні позовних вимог Керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІРОС» про скасування державної реєстрації, визнання недійсним договору та зобов`язання повернути земельну ділянку - відмовити у повному обсязі.

2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 04 червня 2025 року.

Суддя О.В. Чинчин


Суд	Господарський суд міста Києва
Дата ухвалення рішення	28.05.2025
Оприлюднено	05.06.2025
Номер документу	127861541
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них

Судовий реєстр по справі —910/14264/24

Ухвала від 01.07.2025

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Тарасенко К.В.

Рішення від 28.05.2025

Господарське

Господарський суд міста Києва

Чинчин О.В.

Ухвала від 29.04.2025

Господарське

Господарський суд міста Києва

Чинчин О.В.

Ухвала від 02.04.2025

Господарське

Господарський суд міста Києва

Чинчин О.В.

Ухвала від 04.12.2024

Господарське

Господарський суд міста Києва

Чинчин О.В.

Ухвала від 21.11.2024

Господарське

Господарський суд міста Києва

Чинчин О.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні