Рішення від 04.06.2025 по справі 520/6180/25

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

04.06.2025 р. справа №520/6180/25

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області (далі за текстом - Відповідач №1), 4 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області (далі за текстом - Відповідач №2, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації, адміністративний орган, ДСНС)провизнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні; 2) зобов`язання Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 114 440,40 грн. ( сто чотирнадцять тисяч чотириста сорок гривень 40 копійок) без урахування принципу співмірності, відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 06.12.2024 по справі № 440/6856/22.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що з боку суб"єкта владних повноважень мала місце затримка в остаточному повному розрахунку при звільненні (платіж проведено 20.02.2025р. у розмірі 92.788,91грн.) у зв`язку із чим має бути виплачений середній заробіток за увесь час такої затримки із розрахунку середньоденного грошового забезпечення 635,78 грн. та тривалості часу затримки з 01.08.2024р. у 180 днів (6 місяців).

Відповідач №1 з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що законодавством дійсно покладено на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Водночас, незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні. Просив врахувати, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету.

Відповідач №2 був належно та завчасно сповіщений про розгляд справи, але обов`язку із подання відзиву на позов та доказів у спростування викладених у позові доводів не виконав.

Суд, вивчивши доводи усіх долучених до справи письмових процесуальних документів, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

За матеріалами справи заявник проходив службу у лавах Державної служби з надзвичайних ситуацій України, наказом начальника ГУ ДСНС України у Харківській області від 01.08.2024р. №380 о/с сержанта служби цивільного захисту ОСОБА_1 звільнено за підп. 8 п. 176 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу (у зв`язку із вчиненням проступку, не сумісного з подальшим проходженням служби цивільного захисту) з 01.08.2024р. із показником вислуги років: 13р. 10м. 11дн. (календарної).

Згідно з довідкою управління персоналу ГУ ДСНС України у Харківській області від 14.04.2025р. №416/640 заявник з 28.05.2013 року по 20.09.2019 року проходив службу на посаді пожежний-рятувальник 49-ДПРЧ м. Мерефа (наказ ГУ ДСНС України у Харківській області від 28.05.2013 року № 34 о/с); з 20.09.2019 року по 06.07.2021 року проходив службу на посаді пожежний-рятувальник 48-ДПРЧ м. Люботин (наказ ГУ ДСНС України у Харківській області від 20.09.2019 року № 380 о/с); з 06.07.2021 року по 01.08.2024 року проходив службу на посаді пожежний-рятувальник 49 ДПРЧ 4 ДПРЗ (наказ ГУ ДСНС України у Харківській області від 06.07.2021 року № 271 о/с). 01.08.2024 року наказом Головного управління ДСНС України у Харківській області від 01.08.2024 року № 380 о/с був звільнений із служби цивільного захисту за підпунктом 8 пунктом 176 (у зв`язку із вчиненням проступку, не сумісного з подальшим проходженням служби).

Згідно з копією розрахункового листа у червні 2024 року заявником було отримано - 19.391,40грн. грошового забезпечення (а саме: оклад за посадою - 2.820,00грн; оклад за спеціальним званням - 740,00грн.; надбавка за вислугу років - 1.246,00грн.; надбавка за особливості проходження служби - 2.403,00грн.; кваліфікація - 84,60 грн; премія - 12.097,80грн.).

Згідно з копією розрахункового листа у липні 2024 року заявником було отримано - 19.391,40 грн. грошового забезпечення (а саме: оклад за посадою - 2.820,00грн; оклад за спеціальним званням - 740,00грн.; надбавка за вислугу років - 1.246,00грн.; надбавка за особливості проходження служби - 2.403,00грн.; кваліфікація - 84,60 грн; премія - 12.097,80грн.).

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2024р. у справі №520/26653/24 було визнано протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 по 30.11.2018. Зобов`язано Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно з застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку грошового забезпечення - січень 2008 року; з 01.03.2018 по 30.11.2018 з застосуванням норм абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1078.

За викладеним у позові твердженням - 20.02.2025р. заявником було отримано від субєкта владних повноважень платіж у якості оплати минулого часу проходження військової служби у розмірі 92.788,91грн. індексацію грошового забезпечення), що зумовлює виникнення права на отримання середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні у розмірі - 114.440,40 грн.

Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень з приводу ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є субєктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Суд відмічає, що згідно з ст.43 Конституції України кожен має право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Частиною 1 ст.43 Конституції України проголошено, що кожен має право на працю і ці відносини у сфері проходження людиною публічної служби в органах та підрозділах служби цивільного захисту унормовані, насамперед, приписами ст.ст.101-129 Кодексу цивільного захисту України, Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу (затверджене постановою КМУ від 11.07.2013р. №593), постанови КМУ від 07.11.2007р. №1294 (до 28.02.2018р.), постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 (з 01.03.2018р.), Інструкції про виплату грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту (затверджена наказом МВС України від 23.04.2015р. №475, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 15.05.2015р. №544/26989; далі за текстом - Інструкція №475), Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту (затверджена наказом МВС України від 20.07.2018р. №623, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 16.08.2018р. за №936/32388; далі за текстом - Інструкція №623).

Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження служби цивільного захисту не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із особами рядового і начальницького складу при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 КЗпП України.

Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження служби цивільного захисту не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із особами рядового і начальницького складу при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 КЗпП України.

Так, положеннями ст.47 Кодексу законів про працю у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ було визначено, що указано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Утім, згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтю 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Звідси слідує, що ст.116 Кодексу законів про працю України запроваджено два строки розрахунку роботодавцем із найманим працівником у випадку звільнення, а саме: 1) у день звільнення (у разі, коли найманий працівник у цей день працював); 2) не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (у разі, коли заявник у день звільнення не працював).

Згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Зі змісту наведених норм права слідує, що відшкодування за порушення права на своєчасне отримання остаточного розрахунку при звільненні у межах публічної служби передбачене саме приписами ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ).

Підстав для поширення на ці відносини норм ч.ч.2-6 ст.13, ч.3 ст.16, ст.625 Цивільного кодексу України суд не знаходить, але наголошує, що у разі явної та очевидної невідповідності задекларованого учасником суспільних відносин у якості порушеного публічного права на оплату праці окресленим у ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" принципам державної служби таке право не підлягає судовому захисту згідно з ч.1 ст.2 КАС України.

За таких обставин суд виходить із того, що до кола факторів, котрі мають юридичне значення для визначення майнового розміру міри юридичної відповідальності за змістом ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ), слід віднести як власну поведінку робітника (публічного службовця) відносно належного опікування особистими інтересами, так і шкідливі наслідки управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу проведення платежу по оплаті праці не у повному обсязі.

Проте, з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права суд доходить до переконання про те, що згадана законодавцем у приписах ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) міра юридичної відповідальності у вигляді компенсації середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні спрямована на/призначена для відновлення субєктивного права приватної особи - найманого робітника на своєчасне отримання винагороди за вже виконану роботу, а не на безпідставне збагачення людини безвідносно до реального виконання функції за наймом, а відтак не повинна перевищувати розміру боргу/недоплати, позаяк протилежне суперечить такій засаді правопорядку як справедливість.

До того ж суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною "неприпустимості використання права на зло".

Протилежне тлумачення змісту норм ст.117 КЗпП України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) у даному конкретному суд вважає явно та очевидно неспівмірним і несправедливим набуттям приватною особою у власність активів від Держави, котре виходить поза межі змісту, характеру і наслідків реального діяння органу публічної адміністрації та поза межі розумного балансу між публічним інтересом суспільства і приватним інтересом колишнього публічного службовця.

Однак, згідно з ч.5 ст.242 КАС України окружний адміністративний суд попри власне внутрішнє переконання стосовно дійсного змісту ст.117 КЗпП України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) під час відправлення правосуддя зобов`язаний забезпечити урахування правового висновку постанови Верховного Суду від 06.12.2024р. у справі №440/6856/22, де указано, що: 1) норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, зумовлюють з`ясування: розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат; частки коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частки коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; 2) приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет у застосуванні за правилами ієрархічності та часу формулювання.

Отже, складовими елементами правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України є: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов`язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця (тобто подія погашення боргу з оплати праці); 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за подією звільнення календарної дати до попередньої до події здійснення остаточного розрахунку календарної дати.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк публічна служба заявника була припинена 01.08.2024р., у той час як індексацію грошового забезпечення була виплачене суб`єктом владних повноважень лише 20.02.2025р. у сумі 92.788,91 грн.

Отже, тривалість затримки у розрахунку при звільненні за період 02.08.2024р.-19.02.2025р. складає 1703 дні (152 дні 2024 року, 50 днів 2025 року), позаяк календарний день припинення служби (01.08.2024р.) та календарний день отримання виплати (19.02.2025р.) не підлягають включенню до періоду існування невиконаного зобов`язання з виплати компенсації.

Оскільки спеціальним законодавством не передбачено іншого саме для випадку обчислення середнього заробітку у цілях застосування ст.117 КЗпП України (на відміну від випадку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу унаслідок незаконного звільнення), то саме норми згаданого акту законодавства підлягають поширенню на спірні правовідносини.

Пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом Порядок обчислення №100) передбачена можливість обчислення середньоденної (годинної) заробітної плати як у спосіб ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), так і у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

За правилами п.5 розділу І Інструкції №623 в алгоритмі обчислення розміру середньоденного грошового забезпечення публічного службовця цивільного захисту бере участь така величина як календарний день місяця.

Згідно з приєднаними до справи копіями розрахункових листів середньоденне грошове забезпечення заявника за два повні календарні місяці перед настанням події припинення публічної служби складає - 635,78грн. ((червень 2024р. 19391,40 грн + липень 2024р. 19391,40 грн) / (30 днів червня 2024р. + 31 день липня 2024р.)).

Оскільки саме такі розрахунки викладені у позові заявника, то суд під час розгляду справи провадить обчислення із використанням указаного показника середньоденного грошового забезпечення.

Суд відмічає, що як положення ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і положення ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ не містили (і не містять) жодних підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.

Однак, згідно з ч.5 ст.242 КАС України для судів під час відправлення правосуддя є обовязковими висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, згідно з якими компенсаційний характер запровадженого ст.117 Кодексу законів про працю України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

До складу правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України (як у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ) належать: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов`язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця (тобто подія погашення боргу з оплати праці); 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за подією звільнення календарної дати до попередньої до події здійснення остаточного розрахунку календарної дати.

Згідно з ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з указаного проміжку часу оплаті підлягає період у 6 місяців.

Суд підсумовує, що публічна служба заявника була припинена - 01.08.2024р., виплата боргу була проведена - 20.02.2025р., максимальний показник тривалості затримки розрахунку при звільненні згідно з ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з 19.07.2022р. складає 184 дні; сума боргу (тобто недоплати) з винагороди за службу (індексації грошового забезпечення) склала - 92.788,91грн.; розмір середньоденного грошового забезпечення заявника дорівнює - 635,78грн.; максимальний розмір середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні за період з 01.08.2024р. не може перевищувати - 116.983,52грн.

Разом з тим, оскільки заявником визначений показник тривалості затримки розрахунку при звільненні у 180 днів, то керуючись ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає позовну заяву в межах заявлених позовних вимог. Отже, максимальний розмір середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні за період з 01.08.2024р. не може перевищувати - 114.440,40грн.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин субєктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі бездіяльності.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував на не виплатив середній заробіток за час вимушеного прогулу у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, тобто вчинив управлінське волевиявлення у формі бездіяльності, котра не має розумного виправдання дією факторів нездоланної та непереборної сили, а тому підлягає визнанню протиправною.

Окрім того, у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень - Відповідач №2 не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував та не виплатив середній заробіток у сумі - 114.440,40грн. за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період 01.08.2024р.-20.02.2025р.

Стосовно строку звернення до суду з даним позовом суд зазначає, що вимога про стягнення компенсації втрати частини доходу від несвоєчасної виплати заробітної плати (грошового забезпечення) до викладення ст.233 Кодексом законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ підлягали заявленню до суду зацікавленою особою без обмеження жодним строком, але вимога публічного службовця про стягнення компенсації середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні згідно з ч.5 ст.122 КАС України могла бути заявлена протягом 1 місяця від настання події фактичної виплати будь-якої грошової суми, котра кваліфікується як частина заробітної плати (грошового забезпечення, тобто винагороди за виконану роботу (оплату праці/служби).

Згідно з ст.233 Кодексом законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з урахуванням на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) строк заявлення таких вимог може бути збільшений до 3 місяців від дати проведення платежу.

Оскільки платіж на виконання рішення суду у справі №520/26653/24 проведено відповідачем 20.02.2025р. у сумі 92.788,91 грн, а до суду з даним позовом представник заявника звернувся 18.03.2025р., строк звернення заявником не пропущено.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Клопотання Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області про залишення позову без розгляду - залишити без задоволення.

Позов - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність 4 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області з приводу нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільнені за період 01.08.2024р.-20.02.2025р.

Зобов`язати 4 Державний пожежно-рятувальний загін Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільнені за період 01.08.2024р.-20.02.2025р. у сумі - 114.440,40 грн (сто чотирнадцять тисяч чотириста сорок гривень 40 копійок) з утриманням належних податків і зборів.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань 4 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області (місцезнаходження - 61000, місто Харків, вул. Полтавський Шлях, будинок 50; ідентифікаційний код - 38362734) на користь ОСОБА_1 (паспорт - НОМЕР_1 , місцезнаходження - АДРЕСА_1 ) 968,96 грн (дев`ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок) у якості компенсації витрат на оплату судового збору.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко