Рішення від 06.06.2025 по справі 120/8547/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

06 червня 2025 р. Справа № 120/8547/24

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара Павла Анатолійовича, розглянувши письмово за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницького міського суду Вінницької області, територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області, третя особа на стороні відповідачів, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державна судова адміністрація України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Вінницького міського суду Вінницької області, територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області, третя особа на стороні відповідачів, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державна судова адміністрація України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що, на його думку, Вінницьким міським судом Вінницької області неправомірно відмовлено у виплаті йому вихідної допомоги, як судді, у зв`язку з відставкою у розмірі, що був передбачений вимогами Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року у редакції, яка діяла на дату призначення позивача на посаду судді. Вказане призвело до виплати вихідної допомоги у неповному обсязі, що й стало підставою для звернення до суду із цим позовом.

Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України у Вінницькій області подано відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування своєї позиції представник відповідача вказав, що нарахування суддівської винагороди, доплат, матеріальної та вихідної допомоги, а також компенсаційних виплат суддям Вінницького міського суду Вінницької області проводиться територіальним управлінням виключно за наявності та на підставі первинних документів (накази, табелі обліку робочого часу), сформованих та виданих Вінницьким міським судом Вінницької області.

Відповідач зазначає, що право на отримання вихідної допомоги суддя набуває з моменту реалізації ним права на відставку, а не з моменту призначення на посаду судді. Крім того, під час перебування позивача на посаді судді правове регулювання питання вихідної допомоги судді у разі його виходу у відставку законодавцем неодноразово змінювалося.

Позивач, скориставшись своїм правом, подав відповідь на відзив, у якій просить задовольнити позовні вимоги. Зазначив, що оскільки він набув статус судді у 2009 році, він правомірно очікував, що у разі майбутнього його виходу у відставку буде діяти та редакція Закону, що діяла на час призначення, а саме Закон № 2862-XII. Крім того, його не було повідомлено про зміну істотних умов праці у письмовому виді.

Інших заяв по суті до суду не надходило.

Дослідивши докази, що містяться у матеріалах справи, суд встановив наступне.

Указом Президента України від 10 листопада 2009 року №918/2009 ОСОБА_1 призначений суддею Замостянського районного суду Вінницької області строком на п`ять років. Указом Президента України від 21 вересня 2012 року №558/2012 переведений у межах п`ятирічного строку на посаду судді Вінницького міського суду Вінницької області. Указом Президента України від 12 червня 2017 року №157/2017 призначений на посаду судді Вінницького міського суду Вінницької області

28.05.2024 року рішенням Вищої ради правосуддя №1606/0/15-24 № «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вінницького міського суду Вінницької області у зв`язку із поданням заяви про відставку» звільнено ОСОБА_1 з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Наказом Голови Вінницького міського суду Вінницької області №41-к від 29.05.2024 року відповідно до Рішення ВРП від 28.05.2024 року №1606/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вінницького міського суду Вінницької області у відставку», керуючись постановою КМУ від 08.09.2023 року №957 «Про внесення змін до порядків, затверджених постановами КМУ від 08.02.1995 року №100 і від 08.08.2016 року №500», ст. 24 Закону України «Про відпустки» від 15.09.1996 року №504/96-ВР, ст. 24, ч. 1 ст. 143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII ОСОБА_1 відраховано зі штату Вінницького міського суду Вінницької області 28 травня, як такого, що звільнений у відставку.

Також, позивачу було виплачено вихідну допомогу в розмірі трьох розмірів місячної суддівської винагороди.

На переконання позивача, така виплата здійснена у неповному розмірі, а тому 26.06.2024 року звернувся до Вінницького міського суду Вінницької області із заявою про нарахування та виплату йому вихідної допомоги без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку відповідно до положень Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року у редакції, яка діяла на дату призначення позивача на посаду судді.

Головою Вінницького міського суду Вінницької області розглянуто заяву ОСОБА_1 та листом за №02-01/42/2024 від 27.06.2024 року повідомлено позивача про те, що на час звільнення у відставку (28.05.2024 року) є чинна норма Закону від 02.06.2016 року № 1402- VIІІ, відповідно внесення змін до наказу голови суду від 29.05.2024 №41-к не є можливим.

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Визначаючись щодо позовних вимог, суд виходить з наступного.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VII (далі - Закон №1402-VIII).

Згідно ч. 1 ст. 143 Закону №1402-VIII судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Водночас, ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року №2862-ХІІ (далі - Закон №2862-ХІІ) було визначено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Закон №2862-ХІІ втратив чинність на підставі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року №2453-VІ (далі - Закон №2453-VI).

Суд звертає увагу, що Законом №2453-VІ змінено розмір суддівської винагороди, а саме встановлено поетапне збільшення посадового окладу судді і відповідно зменшено розмір вихідної допомоги судді у зв`язку з виходом у відставку.

Відповідно до положень ст.136 Закону №2453-VI судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. У разі якщо суддя, відставка якого була припинена у зв`язку з повторним обранням на посаду, знову подасть заяву про відставку, виплата вихідної допомоги не здійснюється.

В подальшому, відповідно до Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" №1166-VII, який набрав чинності 01.04.2014, із Закону №2453-VІ виключено ст.136, яка передбачала право судді, який вийшов у відставку, на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Однак, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VII виплату вихідної допомоги судді у зв`язку з відставкою було відновлено, а її розмір відповідно до статті 143 вказаного закону становить 3 місячних суддівських винагороди за останньою посадою.

Отже, станом на дату звільнення ОСОБА_1 у відставку рішенням Вищої Ради правосуддя від 28.05.2024 №1606/0/15-24 чинними нормами Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено право на виплату вихідної допомоги при звільненні у розмірі 3 місячних суддівських винагороди за останньою посадою.

Сторонами не заперечується, що таку вихідну допомогу було виплачено позивачу.

З матеріалів справи, що розглядається слідує, що підставою для звернення до суду є не право на таку вихідну допомогу, а саме незгода позивача із розміром. Так, на переконання позивача, вихідну допомогу при звільненні належить до виплати відповідно до норм чинного законодавства саме на призначення позивача на посаду судді.

Оцінюючи такі посилання позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до висновків Конституційного Суду України, викладених в рішенні від 09.02.1999 року №1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Суд наголошує, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли саме на час прийняття рішення про звільнення у відставку судді стосовно позивача, а саме станом на 28 травня 2024 року.

Законодавством дійсно було передбачено право судді на виплату вихідної допомоги в розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (в редакції Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ), однак необхідною передумовою для набуття даного права є вихід судді у відставку.

Відповідно до а.3 п.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Суд звертає увагу на те, що нормами закону було прямо визначено, що право на вихідну допомогу набуває лише суддя, який пішов у відставку, тобто реалізував власне право на відставку.

Вказані обставини спростовують доводи позивача стосовно необхідності застосування у даному випадку положень нормативно-правових актів щодо нарахування і виплати вихідної допомоги, чинних на час призначення позивача на посаду судді, а саме станом на 10 листопада 2009 року.

Конституційним Судом України у абз. 6 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини рішення від 19.11.2013 №10-рп/2013 вказав, що за своєю юридичною природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов`язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов`язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв`язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір".

Суд встановив, що відмова відповідача у виплаті позивачу вихідної допомоги у розмірі передбаченому ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року №2862-ХІІ не є звуженням змісту та обсягу прав позивача, оскільки законодавство, чинне на момент виходу позивача у відставку, виплату такої допомоги передбачало у розмірі 3 місячних суддівських винагороди за останньою посадою.

Суд вважає за необхідним зазначити, що право на виплату вихідної допомоги суддя набуває у зв`язку із відставкою, яка є особливою формою звільнення судді з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Саме із прийняттям відповідного акту про звільнення судді у зв`язку з поданням заяви про відставку законодавець пов`язує виплату цієї допомоги.

Аналогічні правові висновки застосовані у постановах Верховного Суду від 21.02.2020 р. у справі №642/6354/17 та від 25.06.2020 року у справі №802/2084/17-а, які відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України враховуються судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Крім того, суд враховує, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини однією з визначальних обставин, за яких легітимні (законні) очікування можуть охоронятися статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є законодавче закріплення права особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат тощо) або коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Однак не можна вважати законним очікування, коли у національному законодавстві відсутня норма права, яка передбачає право особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат, тощо) (рішення від 26 червня 2014 року в справі "Суханов та Ільченко проти України" (заяви №68385/10 і 71378/10).

Так, у цій адміністративній справі, предметом спору є виплата позивачу вихідної допомоги судді у відставці в розмірі, що передбачений вимогами ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року №2862-ХІІ, що втратив чинність на час виникнення спірних правовідносин. В той час, як чинним на момент виникнення у позивача права на вихідну допомогу є Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIІ, відповідно до частини 1 статті 143 якого: судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Враховуючи, що передбачену Законом вихідну допомогу в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою виплачено, відтак підстави стверджувати про порушення прав позивача з боку відповідачів відсутні.

Щодо правомірного очікування позивача на виплату вихідної допомоги відповідно до законодавства, яке діяло на час призначення його суддею, суд зауважує таке.

Принцип легітимних очікувань широко застосовується у судовій практиці та ґрунтується на низці конституційних положень, які гарантують захист права власності (стаття 41 Конституції України) та передбачуваність (прогнозованість) законодавства, яким визначаються обмежувальні заходи (статті22,57,58,94та152 Конституції України). Реалізація принципу легітимних очікувань полягає у досягненні бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки; втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни правової основи у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими.

Принцип легітимних очікувань властивий, головним чином, для публічно-правових спорів, що вирішуються адміністративними судами, оскільки у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї/мети системи адміністративних судів, а саме, захисти «малої людини» від «великої держави», в особі її багаточисленних суб`єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу.

Легітимні очікування не можна ототожнювати із сподіваннями, що виникають на підставі особистого сприйняття або помилкової оцінки певних обставин чи правових норм; не можуть виникати легітимні очікування, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства; обов`язковою умовою, за наявності якої певне сподівання (вимога) особи набуває ознак легітимного очікування є те, що таке очікування (вимога) має належне правове підґрунтя, тобто наявне достатнє джерело для відповідного очікування (вимоги).

Правовим підґрунтям для виникнення в особи легітимного очікування можуть бути: норми права (законодавство), судова практика, акт індивідуальної дії, конкретне судове рішення, що набуло законної сили, або умови договору.

Проте, відсутність у законі приписів щодо певного права, яке слідує із загальних конституційних принципів або природного права, або відсутність закону, який визначає механізм реалізації такого права, не може свідчити про відсутність правового підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування щодо реалізації такого права.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 реалізував своє право на відставку за нормами Закону від 2 червня 2016 року №1402-VIII. Відповідно, виплату вихідної допомоги судді у зв`язку з відставкою було виплачено відповідно до статті 143 вказаного закону у розмірі, що становить 3 місячних суддівських винагороди за останньою посадою.

З огляду на вказане, відсутні підстави вважати, що відповідачем порушений принцип легітимних очікувань позивача.

Вирішуючи спір по суті, суд також бере до уваги положення частини першої статті 58 Конституції України де передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року N 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

За підсумками наведеного, суд дійшов висновку про відсутність протиправних дій з боку відповідача при виплаті позивачу вихідної допомоги при виході у відставку відповідно до чинного законодавства України на момент звільнення позивача.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Згідно з положеннями статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності оскаржуваних дій та докази, надані сторонами у справі, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що особі, що не є суб`єктом владних повноважень у разі відмови у задоволені позову - судовий збір не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 )

Відповідач 1: Вінницький міський суд Вінницької області (вул. Грушевського,17, Вінниця, 21050, код ЄДРПОУ: 38328720)

Відповідач 2: Територіальне управління ДСА України у Вінницькій області (вул. Скалецького,17, Вінниця, Вінницька область, 21018, код ЄДРПОУ: 26286152)

Третя особа: Державна судова адміністрація України (вул. Липська,18/5, Київ 21, 01021, код ЄДРПОУ:26255795)

СуддяКомар Павло Анатолійович