Рішення від 05.06.2025 по справі 916/5716/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"05" червня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/5716/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/5716/24

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Ей Бі Сі Констракшен» (вул. Космонавтів, № 32, оф. 9006, м. Одеса, 65078, код ЄДРПОУ 41543846)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Зелена Опора» (вул. Батуринська, № 2-А, м. Львів, 79007, код ЄДРПОУ 39324312)

про стягнення 76 827,27 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

27.12.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю «Ей Бі Сі Констракшен» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовної заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Анді Електро», в якій просить суд стягнути з відповідача заборгованість в сумі 71694,21 грн, 3% річних в розмірі 887,36 грн та інфляційні втрати в розмірі 4245,70 грн.

В обґрунтування підстав позову позивач посилається на обставину порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у спрощений спосіб договору поставки в частині здійснення повної та своєчасної поставки оплаченого позивачем товару.

Як вказує позивач, 29.12.2021 ТОВ «Анді Електро» надало на адресу ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» рахунок № 4180 на оплату товару на загальну суму 200155,20 грн (в т.ч. ПДВ), а 30.12.2021 позивач повністю оплатив товар, вказаний в рахунку. Відтак, позивач вважає, що між сторонами було укладено договір поставки у відповідності до ст.ст. 638, 642 ЦК України, однак, відповідач у повному обсязі поставку оплаченого товару не здійснив, а позивач товар на суму 71694,21 грн не отримав.

Позивач зауважує, що листом він звернувся до відповідача з вимогою щодо повернення грошових коштів у розмірі 71694,21 грн, а також пропозицією, що у разі неможливості повернення одразу всієї суми - повернути її шляхом здійснення виплат рівними частинами щомісяця до кінця третього кварталу. За ствердженням позивача, вказаний лист був отриманий відповідачем, однак відповіді на нього не надано та кошти не повернуто.

Також, позивач зазначає, що 11.11.2024 він звернувся до відповідача з претензією № 58 щодо підписання акту звірки взаємних розрахунків та повернення грошових коштів у розмірі 71694,21 грн за непоставлений товар, яка була отримана відповідачем 15.11.2024, проте повторно звернення позивача проігноровано.

Відтак, позивач наголошує, що на день звернення до суду відповідач відповіді не надав, повернення грошових коштів за непоставлений товар не здійснив, що зумовило звернення позивача до суду із даним позовом за захистом своїх прав і інтересів.

Відповідач відзив на позов не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.12.2024 позовна заява вх.№ 5863/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 31.12.2024 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Ей Бі Сі Констракшен» (вх. № 5863/24 від 27.12.2024) залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків протягом семи днів з дня вручення ухвали суду.

02.01.2025 представник ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» звернувся до суду із заявою (вх. № 59/25), якою просив суд внести його дані до додаткових відомостей про учасника справи для доступу до електронної справи № 916/5716/24 та перевести в електронну форму процесуальні та інші документи по справі, що надійшли до суду в паперовій формі. Вказана заява судом була задоволена та 06.01.2025 представнику надано доступ до матеріалів електронної справи.

07.01.2025 до суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Ей Бі Сі Констракшен» надійшла заява про усунення недоліків (вх.№ 376/25), із змісту якої вбачається усунення недоліків, встановлених ухвалою суду від 31.12.2024 та додані відповідні документи.

13.01.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області було прийнято позовну заяву (вх.№ 5863/24 від 27.12.2024) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/5716/24. Справу № 916/5716/24 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін.

Крім того, даною ухвалою суду було запропоновано сторонам надати у відповідні строки заяви по суті спору, а також роз`яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

14.03.2025 позивач надав до суду клопотання (вх. № 8394/25), відповідно до якого повідомив суд про зміну відповідачем керівника, назви та місцезнаходження Товариства, а також просив замінити найменування відповідача у справі № 916/5716/24 з ТОВ «Анді Електро» на ТОВ «Зелена Опора».

Стосовно здійснення повідомлення відповідача про розгляд справи в суді суд зазначає таке.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Так, враховуючи відсутність у Товариства з обмеженою відповідальністю «Анді Електро» електронного кабінету, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України копія ухвали від 13.01.2025 про відкриття провадження у справі № 916/5716/24 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в позовній заяві та у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: Київське шосе, № 2, м. Одеса, 65031, яка була отримана останнім 18.01.2025, про що свідчить наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення від 20.01.2025.

Суд зауважує, що згідно п. 3 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Відтак, оскільки у відповідача відсутній зареєстрований електронний кабінету, в силу положення пункту 3 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, вважається днем вручення відповідачу ухвали суду про відкриття провадження у справі.

Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29.03.2021 у справі № 910/1487/20, де зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Суд вбачає за необхідне також зазначити, що після підписання електронним цифровим підписом судді ухвали суду від 13.01.2025, судом було направлено процесуальне рішення у справі через програму «Діловодство спеціалізованого суду» на адресу електронної пошти відповідача andielectro@ukr.net (вказана електронна пошта повідомлена позивачем та міститься у відомостях КП «ДСС»).

При цьому, відомості у програмі «Діловодство спеціалізованого суду» містять інформацію що відповідачу документ доставлено до електронної скриньки 15.01.2025, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного листа.

Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача своєчасно та належним чином про розгляд справи і забезпечення реалізації ним своїх прав, матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв`язку з відповідачем.

Отже, суд констатує небажання відповідача протягом строку розгляду справи висловити свою правову позицію у даному спорі.

У цьому випадку судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 916/5716/24 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує . На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Дослідивши наявні в матеріалах справи документи щодо зміни найменування відповідача, суд зазначає наступне.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, який міститься в матеріалах справи, дійсно вбачається, що 12.02.2025 відбулась державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу, і зокрема, за вказаним номером ЄДРПОУ 39324312 змінено назву товариства та його місцезнаходження, визначено нового керівника та змінено КВЕДи.

Варто зазначити, що зміна найменування юридичної особи - не є правонаступництвом в розумінні статей 52, 334 ГПК України.

Згідно з частиною 1 статті 90 Цивільного кодексу України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Тобто, найменування юридичної особи - це її ідентифікуюча ознака. Найменування складається з двох частин: організаційно - правової форми і назви. Назва це індивідуальна частина найменування.

Повне найменування юридичної особи зазначається в її установчих документах, змінах до них, усіх офіційних документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 09.09.2019 у справі №915/697/19 сама лише зміна найменування юридичної особи не означає її реорганізації, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма даної особи. Водночас зміна найменування юридичної особи тягне за собою необхідність у державній реєстрації змін до установчих документів, порядок проведення якої викладено у положеннях Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».

Статтею 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» передбачено, що в Єдиному державному реєстрі містяться, зокрема відомості про найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності), та її організаційно-правова форма.

Згідно зі статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Відповідно до вказаних в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань даних, державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи була проведена 12.02.2025 - зміна повного найменування з Товариство з обмеженою відповідальністю «Анді Електро» на Товариство з обмеженою відповідальністю «Зелена Опора», зміна місцезнаходження - вул. Батуринська, буд. 2 А, м. Львів, 79007, зміна керівника, основного та додаткових видів діяльності.

Тобто жодних дій, які б свідчили про припинення юридичної особи відповідача шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни особи у відносинах, у розумінні положень ст. 52 ГПК України, не відбулося, позаяк рішенням відповідача було вирішено лише перейменувати Товариство, змінити його адресу місцезнаходження, види діяльності і керівництво.

Оскільки сама лише зміна найменування юридичної особи не означає припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), чи заміни особи у відносинах, які породжують правонаступництво та наслідком чого є залучення правонаступника відповідного учасника справи, в даному випадку не вбачається підстав для застосування у даній справі положень ст. ст. 52, 334 ГПК України.

Разом з тим, зміна найменування та місцезнаходження юридичної особи не звільняє юридичну особу від виконання зобов`язань.

За таких обставин, суд вважає за необхідне здійснювати подальший розгляд справи з урахуванням зміни найменування сторони по справі (відповідача) з Товариства з обмеженою відповідальністю «Анді Електро» (Київське шосе, № 2, м. Одеса, 65031, код ЄДРПОУ 39324312) на Товариство з обмеженою відповідальністю «Зелена Опора» (вул. Батуринська, буд. 2 А, м. Львів, 79007, код ЄДРПОУ 39324312).

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов`язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об`єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв`язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв`язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров`ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв`язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв`язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об`єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов`язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об`єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов`язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

05.06.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

Звертаючись із даним позовом до господарського суду, позивач стверджує про те, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ей Бі Сі Констракшен» (позивач, ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен»), як покупцем, і Товариством з обмеженою відповідальністю «Анді Електро» (відповідач, наразі ТОВ «Зелена Опора»), як постачальником, досягнуто домовленості про постачання товару та фактично укладено договір поставки у відповідності до ст.ст. 638, 642 ЦК України.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання цієї домовленості ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» 30.12.2021 перерахувало ТОВ «Анді Електро» грошові кошти в сумі 200155,20 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №1743 від 30.12.2021, в призначенні платежу якої вказано: «оплата за ТМЦ згідно рахунку № 4180 від 29.12.2021р., в т.ч. ПДВ 20% 33359,20 грн».

Виходячи з наявних матеріалів справи, господарський суд вбачає, що обома сторонами у справі - ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» і ТОВ «Анді Електро» (наразі ТОВ «Зелена Опора») дійсно вчинялись дії, направлені на поставку товару, про що свідчать наявні в матеріалах справи видаткові накладні, які підписані обома сторонами та скріплені печатками підприємств, а саме: № Б0003178 від 31.12.2021 на поставку товару загальною вартістю 11766,46 грн; № Б0003179 від 31.12.2021 на поставку товару загальною вартістю 21364,56 грн; № Б0003181 від 31.12.2021 на поставку товару загальною вартістю 5003,57 грн; № Б0000010 від 04.01.2022 на поставку товару (згідно рахунку № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 6239,06 грн; № Б0000051 від 13.01.2022 на поставку товару (згідно рахунку № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 3686,69 грн; № Б0000202 від 27.01.2022 на поставку товару (згідно рахунку № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 2211,44 грн; № Б0000251 від 02.02.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 1193,82 грн; № Б0000292 від 09.02.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 8554,32 грн; № Б0000342 від 14.02.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 133,69 грн; № Б0000397 від 17.02.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 19439,52 грн; № Б0000973 від 30.08.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 6778,14 грн; № Б0000986 від 05.09.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 10051,30 грн; № Б0000987 від 05.09.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 2707,20 грн; № Б0000988 від 05.09.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 2694,68 грн; № Б0001034 від 09.09.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 967,61 грн; № Б0001035 від 09.09.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 1554,08 грн; № Б0001037 від 09.09.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 1386,72 грн; № Б0001079 від 16.09.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 16463,99 грн; № Б0001141 від 03.10.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 7288,32 грн; № Б0001336 від 11.11.2022 на поставку товару (згідно рахунку/замовлення № 4180 від 29.12.2021) загальною вартістю 15345,30 грн.

Матеріали справи також свідчать, що ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» було здійснено оплату на рахунок ТОВ «Анді Електро» коштів в загальному розмірі 23622,04 грн., що підтверджено платіжною інструкцією № 1789 від 13.01.2022 на суму 9728,26 грн, з призначенням платежу «оплата за ТМЦ згідно рахунку № 3997 від 10.12.2021, в т.ч. ПДВ 20% 1621,38 грн», та платіжною інструкцією № 1889 від 08.02.2022 на суму 13893,78 грн, з призначенням платежу «оплата за ТМЦ згідно рахунку № 3877 від 02.12.2021, в т.ч. ПДВ 20% 2315,63 грн».

Окрім того, відповідачем 19.09.2023 було здійснено повернення позивачу коштів в розмірі 21552,93 грн, у призначенні платежу платником зазначено «повернення коштів згідно акта звірки та листа № 1409/1 від 14.09.2023 у т.ч. ПДВ 20% 3592,15 грн», про що вказує виписка АБ «Південний» за рахунком ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен».

З огляду на нездійснення поставки обумовленого сторонами товару у повному обсязі, позивачем направлено засобами поштового зв`язку на адресу відповідача лист № 44 від 12.07.2024, в якому позивач просив розірвати договір поставки за згодою сторін та повернути ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» грошові кошти у сумі 71694,21, сплачені платіжним дорученням № 1743 від 30.12.2021. Окрім того, позивач, у випадку неможливості повернення одразу всієї суми, пропонував відповідачу повернути її шляхом здійснення виплат рівними частинами щомісяця до кінця третього кварталу 2024 року. Додатком до листа зазначено акт звірки взаємних розрахунків за період 30.12.2021-30.06.2024.

Вказаний лист було отримано ТОВ «Анді Електро» 22.07.2024, що вбачається з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення.

11.11.2024 ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» зверталося до ТОВ «Анді Електро» з претензією за №58, якою позивач просив підписати акт звірки взаємних розрахунків та невідкладно повернути суму попередньої оплати у розмірі 71694,21 грн за непоставлений товар. Додатком до претензії зазначено акт звірки та до суду надано відповідний акт звірки за період з 30.12.2021-11.11.2024. Вказана претензія була отримана ТОВ «Анді Електро» 15.11.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Відповіді на вказані лист та претензію матеріали справи не містять.

Невиконання відповідачем зобов`язання з поставки товару та повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар стало підставою для нарахування інфляційних втрат в розмірі 4245,70 грн і 3 % річних в розмірі 887,36 грн та звернення позивача до суду із відповідним позовом.

Під час розгляду справи відповідачем доказів погашення заборгованості суду не надано.

Також, судом було встановлено, що під час розгляду справи Товариство з обмеженою відповідальністю «Анді Електро» змінило назву юридичної особи на Товариство з обмеженою відповідальністю «Зелена Опора», а також змінило свою адресу місцезнаходження з 65031, м. Одеса, Київське шосе, буд. 2 на 79007, місто Львів, вул. Батуринська, будинок 2А.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

Відповідно до ст. 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За приписами частини 2 статті 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Статтею 181 ГК України передбачено, що господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частиною другою статті 184 Господарського кодексу укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу, за змістом якої господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов`язана сторона має право відмовитися від виконання зобов`язання у разі неналежного виконання другою стороною обов`язків, що є необхідною умовою виконання.

Частиною 1 ст. 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

У статті 15 Цивільного Кодексу України зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із статтею 16 Цивільного Кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України унормовано, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

При цьому, згідно зі статтею 206 Цивільного кодексу України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (частини перша та друга статті 207 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов`язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За загальним правилом, встановленим статтею 638 Цивільного кодексу України (положення якої кореспондуються з частинами першою, другою статті 180 Господарського кодексу України), договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частини 1, 2 статті 639 Цивільного кодексу України).

При цьому за змістом частини першої статті 641 і частин першої, третьої статті 642 Цивільного кодексу України пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття, тоді як відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

З моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції договір є укладеним (частина перша статті 640 Цивільного кодексу України). Натомість відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію (стаття 646 Цивільного кодексу України).

Положеннями частини першої статті 655 Цивільного Кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства (стаття 662 Цивільного кодексу України).

Стаття 663 Цивільного кодексу України регламентує, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Частиною першою статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Згідно зі статтею 671 Цивільного кодексу України якщо за договором купівлі-продажу переданню підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент), продавець зобов`язаний передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами. Якщо договором купівлі-продажу асортимент товару не встановлений або асортимент не був визначений у порядку, встановленому договором, але із суті зобов`язання випливає, що товар підлягає переданню покупцеві в асортименті, продавець має право передати покупцеві товар в асортименті виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, або відмовитися від договору.

Частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України визначено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Статтею 693 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов`язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного Кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

З огляду на положення частини першої статті 202 та частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договір є правочином.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Наведеними вище нормами господарського законодавства врегульовано правові підстави виникнення господарських зобов`язань, до яких, зокрема, належить господарський договір. Порядок укладення господарських договорів врегульовано нормами цивільного права та господарського законодавства.

Дослідивши письмові докази, що містяться у матеріалах справи, суд доходить до висновку, що між сторонами існують майново-господарські зобов`язання.

З огляду на положення наведених норм слід звернути увагу на те, що важливими ознаками оферти є те, що вона має бути виявленням наміру оферента вважати себе зобов`язаним у разі її прийняття та, водночас, повинна бути настільки визначеною, щоб можна було шляхом її прийняття досягнути домовленості про весь договір у цілому, а для укладення договору акцептанту було достатньо висловити свою волю, яка співпадає з офертою.

Як вбачається з матеріалів справи, зобов`язання, що в цілому виникли між сторонами за своїм правовим змістом опосередковують відносини поставки (купівлі-продажу), про що, зокрема, свідчать договірні зобов`язання сторін - постачальник частково здійснив поставку товару, а покупець здійснив оплату та прийняв поставлений товар.

При цьому, згідно висновку суду щодо зобов`язальних відносин сторін договір між сторонами у формі єдиного документу, складеного у письмовій формі, підписаний сторонами та скріплений їх печатками не складався. Протилежного матеріали справи не містять.

З огляду на фактичні обставини справи та приписи наведеного вище законодавства, суд дійшов висновку, що з дій позивача та відповідача, а саме: виставлення відповідачем рахунків, зокрема і рахунку № 4180 від 29.12.2021, та здійснення позивачем їх оплати, вбачається, що між сторонами фактично виникли правовідносини, притаманні для договору поставки, який у даному випадку укладено у спрощений спосіб. При цьому, факт виставлення вказаного рахунку відповідачем для оплати позивачу не заперечено відповідачем.

Отже, суд доходить до висновку, що з моменту прийняття пропозиції (попередньої оплати товару) позивачем між сторонами укладено господарський договір поставки у спрощений спосіб і відповідно між сторонами виникли та існують зобов`язальні відносини.

Тобто, суд дійшов висновку, що в розумінні вимог ст. 207 ЦК України між позивачем та відповідачем вчинено правочин у простій письмовій формі шляхом фіксації його змісту в одному або кількох документах (ТОВ «Анді Електро» виставлено рахунки на оплату, зокрема, № 4180 від 29.12.2021, та частково поставлено ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» товар, а ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» здійснено оплати рахунків відповідача).

Між тим, судом встановлено, що позивачем до матеріалів справи не надано рахунку на оплату товару № 4180 від 29.12.2021 на суму 200155,20 грн, як і не додано рахунків № 3877 від 02.12.2021 та № 3997 від 10.12.2021, за якими позивачем було здійснено оплату за ТМЦ в загальній сумі 23622,04 грн.

Відтак, матеріали справи не містять окремого рахунку, який містив би повну інформацію щодо істотних умов певного договору, зокрема, інформацію про найменування, загальну кількість, вартість товару та строку виконання зобов`язань відповідачем у разі його сплати.

Проте, на підставі викладеного вище та наявних в матеріалах справи платіжних інструкцій, які підтверджують факт оплати, суд доходить висновку, що вказані рахунки, що були виставлені відповідачем, існували та сторонами спору було досягнуто домовленості щодо придбання відповідного товару, а отже, між сторонами було укладено договір поставки у спрощений спосіб, істотні умови якого: вид товару, його кількість та ціна погоджені сторонами у наданих відповідачем рахунків на оплату, які погоджені позивачем здійсненням оплати за платіжними інструкціями, в призначенні платежу в яких вказані вищезазначені рахунки, в результаті чого виникли правовідносини з поставки товару, у яких відповідач, який надав позивачеві рахунок на оплату, бере участь як продавець, а позивач, який оплатив зазначений рахунок, бере участь як покупець, який вчинив конклюдентну дію з оплати запропонованого відповідачем товару.

Так, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок передати у власність покупця товар належної якості і, водночас, набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов`язаний здійснити оплату.

Отже, за змістом зобов`язань сторін за договором поставки сплата коштів позивачем за товар породжує для відповідача негрошове зобов`язання поставити узгоджений та оплачений товар.

При цьому, з наявних в матеріалах справи доказів, судом встановлено, що позивачем здійснена на рахунок відповідача сплата коштів, зокрема, у загальній сумі 223777,24 грн, а отже позивач вчинив дію, яка засвідчує його бажання укласти договір, і ця дія є прийняттям пропозиції. Сплата позивачем коштів відповідачу є попередньою оплатою товару, відповідно до статті 693 ЦК України. Відповідачем факт отримання від позивача на свій рахунок грошових коштів у розмірі 223777,24 грн не спростовано.

В свою чергу, за змістом вищевказаних документів відповідач, отримавши оплату зазначених рахунків у встановленому судом розмірі, взяв на себе зобов`язання з поставки обумовленого товару позивачу на відповідну суму.

Між тим, дослідивши матеріали справи, зокрема надані позивачем обопільно підписані видаткові накладні на поставку товару, суд встановив, що відповідачем було загалом поставлено товару на суму 144830,77 грн, в тому числі, за рахунком № 4180 від 29.12.2021 на суму 106695,88 грн. При цьому, позивачем було зазначено про поставку відповідачем товару на загальну суму 14293,64 грн, яку він не заперечує та враховує у своїх розрахунках (акті звірки), проте зазначає про відсутність у нього відповідних накладних.

Відтак, з представлених позивачем доказів та наведених пояснень, судом встановлено, що відповідачем за період з 31.12.2021 по 11.11.2022 поставлено на користь позивача, а останнім прийнято, товари належної кількості, комплектності та якості, на суму 159124,11 грн. При цьому, судом враховано, що 19.09.2023 відповідачем було здійснено також повернення позивачу коштів в розмірі 21552,93 грн, про що зазначає і позивач.

Оскільки надані суду докази не дають можливості встановити обумовлену сторонами дату поставки товару, зважаючи на вказані вище положення чинного законодавства, зокрема ст.ст. 530, 538, 693 ЦК України у сукупному їх застосуванні, та правову природу правочину між сторонами, продавець мав поставити товар з моменту отримання ним попередньої оплати, безвідносно до вимоги покупця про поставку товару.

Як встановлено вище, у зв`язку з непоставкою відповідачем продукції, позивачем було направлено відповідачу спочатку лист від 12.07.2024, яким позивач повідомив про істотну зміну обставин і відсутність потреби у придбанні товару та про наявність нагальної потреби у поверненні грошових коштів за раніше оплачений, але не поставлений товар, а в подальшому позивач вже звернувся з претензією про повернення коштів №58 від 11.11.2024, в якій було зазначено, що відповідач має повернути суму попередньої оплати в розмірі 71694,21 грн на рахунок позивача невідкладно.

Як досліджено судом, як лист позивача, так і відповідну претензію, відповідач отримав засобами поштового зв`язку, проте відповіді на них або доказів задоволення відповідачем зазначеної вимоги та повернення грошових коштів (попередньої оплати) позивачу, як і належних та допустимих доказів здійснення поставки товару на зазначену позивачем суму, оформлених відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», матеріали справи не містять. Протилежного відповідачем не доведено.

Отже, у зв`язку з непоставкою відповідачем позивачу оплаченого останнім товару, у відповідача виникло зобов`язання (грошове зобов`язання) із повернення попередньої оплати, сплаченої позивачем, відповідно до частини другої статті 693 ЦК України та частини першої статті 530 ЦК України.

При цьому, зі змісту статті 693 Цивільного кодексу України права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Визначене зазначеною нормою право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати є за своїм змістом правом покупця на односторонню відмову від зобов`язання, внаслідок якої припиняється зобов`язання продавця перед покупцем по поставці товару.

Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом, а саме як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову.

З огляду на вищевикладене, в силу вищевикладених вимог чинного законодавства, позивач наділений правом вимагати повернення коштів попередньої оплати, а також позивач має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі, й судовий.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що документально підтверджене волевиявлення Товариства з обмеженою відповідальністю «Ей Бі Сі Констракшен» щодо обрання одного з вищенаведених варіантів поведінки було виражене у направленні на адресу відповідача, зокрема, претензії та подальшому поданні позову з вимогою про стягнення з відповідача суми перерахованої останньому попередньої оплати непоставленого товару в розмірі 71694,21 грн.

Окрім того, суд зауважує, що виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №910/12382/17).

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Тобто правовідношення, в якому у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, є грошовим зобов`язанням.

Позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду №918/631/19 від 22.09.2020.

Однак, в силу наданих позивачем доказів суд не може встановити факт не здійснення відповідачем поставки товару саме на суму 71694,21 грн з огляду на додані до позову докази, оскільки, узагальнено посилаючись на обставини укладення договору поставки шляхом виставлення відповідачем рахунку № 4180 від 29.12.2021 та його оплату позивачем на суму 200155,20 грн, а також на не здійснення відповідачем поставки товару на суму 71694,21 грн, позивач, в той же час, надає на підтвердження власних аргументів докази, які свідчать про існування між сторонами господарських відносин на підставі інших рахунків, погоджених позивачем, та відповідно видаткових накладних.

При цьому, позивач не надає жодного розрахунку або пояснень, яким чином та на підставі яких саме документів (видаткових накладних) він розрахував вартість недопоставленого товару саме в сумі 71694,21 грн виходячи лише з обставин виникнення спірних правовідносин на підставі рахунку № 4180 від 29.12.2021 та платіжної інструкції № 1743 від 30.12.2021 на суму 200155,20 грн. Отже, позивач не наводить детального та обґрунтованого розрахунку вартості оплаченого, проте не отриманого, ним товару на суму 71694,21 грн в межах сплаченої за ТМЦ згідно рахунку № 4180 від 29.12.2021 суми в розмірі 200155,20 грн.

Натомість, позивач надає суду докази, зокрема, перерахування ним грошових коштів в якості оплати за товар, здійснення відповідачем часткової поставки товару та повернення останнім частини коштів, які не можуть бути ідентифіковані та враховані судом лише в межах правовідносин за договором, виниклих безпосередньо на підставі рахунку № 4180 від 29.12.2021. Навпаки, вказані докази свідчать про існування між сторонами правовідносин щодо оплати товару та його поставки не лише в межах одного рахунку № 4180 від 29.12.2021, а щонайменше трьох.

Суд при цьому відмічає, що позивачем надано певну сукупність доказів на підтвердження факту здійснення спірних господарських операцій, а саме докази, які підтверджують факт оплати позивачем замовленого у відповідача товару на загальну суму 223777,24 грн, видаткові накладні на поставку відповідачем оплаченого позивачем товару на загальну суму 159124,11 грн, а також докази, що підтверджують повернення відповідачем позивачу сплачених останнім коштів в розмірі 21552,93 грн.

В свою чергу, суд звертає увагу на приписи Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», згідно із статтею 1 якого господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, документом, який має підтвердити факт виконання відповідачем зобов`язання з поставки товару позивачеві, є видаткова накладна, яка має бути сторонами належним чином оформлена та підписана, оскільки саме цей документ є первинним бухгалтерським документом, який засвідчує здійснення господарської операції з поставки товару.

Факт поставки товару за спірними господарськими операціями судом було встановлено вище.

При цьому суд зауважує, що попри те, що позивач заявляє до стягнення суму заборгованості, обмежившись при цьому лише посиланням на укладання договору на підставі рахунку № 418 від 29.12.2021 та його сплату, без вказівки на те, які саме докази вказують на вірність його розрахунку, суд вважає за доцільне враховувати всі зазначені в описовий частині рішення докази, якими підтверджуються здійснені між сторонами господарські операції, та в цілому вважати їх єдиними правовідносинами щодо поставки товару.

В свою чергу, суд зазначає, що в матеріалах справи наявний акт звірки взаємних розрахунків за період з 30.12.2021 по 11.11.2024 між ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен» та ТОВ «Анді Електро», підписаний лише уповноваженим представником позивача, який наразі є єдиним документом, який би дав змогу суду визначити спосіб здійсненого позивачем обрахунку заявленої суми заборгованості, оскільки у вказаному акті позивачем відображені в тому числі спірні видаткові накладні, платіжні інструкції та виписка по рахунку на повернення коштів, а кінцеве сальдо за розрахунками по наданим позивачем доказам становить 71694,21 грн.

Водночас, суд звертає увагу, що відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом. Тим більше, що вказаний акт не підписаний з боку відповідача.

Відтак, вищезазначений акт звірки взаємних розрахунків не розцінюється судом як належний доказ у справі в підтвердження певних обставин, зокрема, в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання та її розміру, а приймається судом виключно в якості розрахунку позивача заявленої до стягнення основної заборгованості.

При цьому, суд наголошує, що відповідно до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони).

В свою чергу, частиною 1 ст. 14 ГПК України закріплено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 року в справі від 22.02.2024 року в справі № 915/1723/21, від 28.09.2023 року в справі № 910/19206/21, від 28.09.2022 року в справі № 910/1539/21 (910/9303/21) та від 18.05.2021 року в справі №916/2255/18.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.

З огляду зазначених вище норм процесуального права суд вважає за необхідне вказати, що судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому, тоді як:

- належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини, тобто під належністю доказу розуміється наявність об`єктивного зв`язку між змістом доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об`єктом судового пізнання;

- обов`язок доказування в силу вимог процесуального закону покладено безпосередньо на сторони, тоді як надання оцінки доказам є виключною компетенцією суду та здійснюється за унормованими процесуальними нормами правилами і принципами/стандартами.

Судом також враховано, що достовірність - властивість інформації бути правильно сприйнятою, ймовірність відсутності помилок, безсумнівна вірність наведених відомостей, які сприймає людина; відомості можуть бути достовірними або недостовірними для того, хто їх сприймає, а не взагалі.

Отже, оскільки у призначенні деяких проведених позивачем платежів зазначено номери рахунків на оплату, згідно яких проводилися останнім відповідні розрахунки, і видаткові накладні також містять посилання на рахунки/замовлення, відмінні від вказаного позивачем рахунку № 4180 від 29.12.2021, суд, виходячи виключно з поданих позивачем та досліджених судом в описовій частині рішення вищеозначених документів, виснує, що для визначення вірної вартості сплаченого позивачем та непоставленого відповідачем товару враховуватись мають всі здійснені між сторонами спірних правовідносин господарські операції.

Вказане, на переконання суду, узгоджується також зі здійсненим позивачем розрахунком, оскільки в акті звірки позивач під час обрахунку існуючої у відповідача заборгованості враховує як вищенаведені ним оплати за товар, так і всі перелічені судом видаткові накладні, які в цілому підтверджують поставку відповідачем товару, а також повернення останнім коштів в сумі 21552,93 грн. Відмінність лише вбачається у зазначенні позивачем вже існуючого станом на 30.12.2021 початкового сальдо в розмірі 28594,01. Проте, такі аргументи є лише певним твердженням, яке не підтверджене засобами доказування у передбаченому законом порядку.

Звідси, реалізуючи власну компетенцію щодо оцінки доказів у їх сукупності, здійснивши зарахування сплачених ТОВ ««Ей Бі Сі Констракшен» коштів згідно визначеного вище порядку, суд дійшов висновку, що оплаченим є товар на загальну суму 223777,24 грн, поставленим ТОВ «Анді Електро» (наразі ТОВ «Зелена Опора») та отриманим позивачем є товар на загальну суму 159124,11 грн. При цьому, відповідач повернув позивачу сплачені ним кошти в сумі 21552,93 грн. Іншого сторонами суду не доведено.

Таким чином, суд доходить висновку про наявність боргу в ТОВ «Анді Електро» (ТОВ «Зелена Опора») перед ТОВ ««Ей Бі Сі Констракшен»» в розмірі 43100,20 грн (223777,24 - 159124,11 - 21552,93 = 43100,20), що є попередньою оплатою товару, який відповідачем поставлено так і не було.

Водночас, під час розгляду справи в суді жодних доказів, які б підтверджували поставку товару чи повернення попередньої оплати за непоставлений товар в сумі 43100,20 грн відповідач не надав, доводів позивача в цій частині не спростував.

За таких обставин, беручи до уваги наведені нормативні приписи, оскільки відповідач лише частково виконав свої зобов`язання за договором поставки, враховуючи арифметичну відповідність суми боргу встановленим судом обставинам справи та наявним в матеріалах справи доказам, суд вважає за доцільне задовольнити частково вимогу позивача про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 43100,20 грн, як таку, що доведена позивачем належними та допустимими доказами в межах встановленої судом суми та не спростована у встановленому порядку відповідачем.

Врахування позивачем початкового сальдо в сумі 28594,01 грн та існування у відповідача такої заборгованості станом на 30.12.2021 сприймаються судом критично, оскільки доказів цьому позивач не надав.

Зважаючи на те, що спірна сума коштів, яка складає 43100,20 грн та була перерахована позивачем внаслідок виконання взятих на себе зобов`язань за виставленими відповідачем рахунками, підтверджена належними доказами, наявними в матеріалах справи, і відповідач на момент прийняття рішення не надав документів, які свідчать про виконання ним взятих на себе зобов`язань з поставки погодженого між сторонами товару чи повернення вказаних коштів ТОВ «Ей Бі Сі Констракшен», суд дійшов висновку про наявність правових підстав для повернення сплачених позивачем коштів у вищевказаному розмірі. У зв`язку з цим, вказана позовна вимога позивач є частково обґрунтованою, а відтак підлягає задоволенню у вказаному розмірі.

Щодо позовних вимог про стягнення 3% річних у розмірі 887,36 грн та інфляційних втрат у розмірі 4245,70 грн суд зазначає наступне.

Так, судом встановлено, що відповідач у встановлений строк свого обов`язку не виконав, допустивши прострочення виконання зобов`язання з поставки товару, тому дії відповідача є порушенням зобов`язання (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 Цивільного кодексу України ) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми.

У кредитора згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення в оплаті основного боргу.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.

Як встановлено судом за своєю правовою природою укладений сторонами договір є договором поставки, відносини сторін за яким регулюються, зокрема, положеннями статей 655, 662, 663, 693, 712 Цивільного кодексу України.

За змістом статті 625 Цивільного кодексу України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов`язання, стягувана позивачем з відповідача сума 3 % річних від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.

Нарахування на суму боргу 3% річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 331/5054/15-ц також зазначено про те, що у разі, коли продавець не передав товар та не повернув сплачені за нього кошти, стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму неповернутої вартості товару, є обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам закону.

Тобто правовідношення, в якому у зв`язку із вимогою позивача про повернення суми попередньої оплати у зв`язку з не поставкою товару, у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, є грошовим зобов`язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3 % річних на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заявлені до стягнення 3% річних та інфляційні трати розраховані за період з 29.07.2024 по 26.12.2024.

Проте, з визначеними позивачем періодами нарахування суд не погоджується, оскільки в силу положень статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як вбачається з матеріалів, позивач звернувся до відповідача з першою вимогою від 14.07.2024 про відмову від договору, з тих підстав, що у позивача вже відпала потреба у придбанні товару, та просив повернути попередньо сплачені кошти. Вищеозначену вимогу відповідачем було отримано 22.07.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення, тому відлік семиденного строку на повернення грошових коштів має обчислюватися із вказаної дати (22.07.2024).

Отже, виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що останнім днем виконання вимоги про повернення попередньої оплати було 29.07.2024 включно (з урахуванням отримання вимоги відповідачем (22.07.2024) та положень статей 253-255, 530 Цивільного кодексу України).

Окрім того, в процесі розгляду справи суд дійшов висновку, що відповідач не передав позивачеві оплачений товар за договором та сума попередньої оплати за товар, яка підлягає поверненню відповідачем позивачу, складає 43100,20 грн.

Відтак, суд здійснивши власний розрахунок 3% річних та інфляційних втрат на суму основного боргу відповідача - 43100,20 грн за період з 30.07.2024 по 26.12.2024, встановив, що розмір 3% річних які підлягають стягненню становить - 529,92 грн, розмір інфляційного нарахування становить 3191,51 грн.

Отже, заявлені позивачем вимоги в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних підлягають задоволенню частково в сумі 3721,43 грн, з яких: 3191,51 грн - інфляційні втрати та 529,92 грн - 3% річних. У стягненні 3% річних та інфляційних втрат в іншій частині суд відмовляє.

Суд зазначає, що Господарським процесуальним кодексом України закріплені основні засади господарського судочинства. Зокрема, в силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України) обов`язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

При цьому, відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 р. у справі № 910/366/21, від 19.06.2019 р. у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 р. у справі № 925/2301/14.

Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову. Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Слід враховувати, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд звертає увагу на те, що тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Водночас, статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Також суд враховує необхідність застосування категорій стандартів доказування та зазначає, що саме принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 р. у справі № 910/366/21, від 15.07.2021 р. у справі № 916/2586/20, від 23.10.2019 р. у справі № 917/1307/18.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява N 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У даній справі суд дійшов висновку, що учасникам справи було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що відповідачкою не спростовано доводів позовної заяви в частині стягнення суми попередньої оплати за договором поставки, хоч їй було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, що ґрунтуються на повному, всебічному й об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням тієї обставини, що відповідачем у справі позовні вимоги не заперечено, факти, викладені в позовній заяві, не спростовано, господарський суд, приймаючи до уваги встановлені ним дійсні обставини справи, вважає позовні вимоги частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині стягнення попередньої оплати в розмірі 43100,20 грн, 3% річних в розмірі 529,92 грн та інфляційних втрат в розмірі 3191,51 грн.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, слід зазначити, що судовий збір, відповідно статті 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як наслідок, відповідно до ст. 129 ГПК України, у зв`язку із частковим задоволенням позову витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Зелена Опора» (вул. Батуринська, № 2-А, м. Львів, 79007, код ЄДРПОУ 39324312) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ей Бі Сі Констракшен» (вул. Космонавтів, № 32, оф. 9006, м. Одеса, 65078, код ЄДРПОУ 41543846) суму заборгованості в розмірі 43 100 (сорок три тисячі сто) грн 20 коп, 3% річних в розмірі 529 (п`ятсот двадцять дев`ять) грн 92 коп, інфляційні втрати в розмірі 3 191 (три тисячі сто дев`яносто одна) грн 51 коп та судовий збір в розмірі 1 476 (одна тисяча чотириста сімдесят шість) грн 31 коп.

3. В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 05 червня 2025 р.

Суддя О.В. Цісельський