Рішення від 09.06.2025 по справі 333/6370/24

Єдиний унікальний номер справи 333/6370/24

Номер провадження 2/333/380/25

РІШЕННЯ

іменем України

09 червня 2025 року місто Запоріжжя

Комунарський районний суд міста Запоріжжяу складі: за участю: головуючого судді секретаря судового засідання позивача представника позивача адвоката представника відповідача представника третьої особи Стоматова Е.Г. Бережної Д.О. Букреєва Ю.Г. Черненко Т.Ю. Пінаєва В.В. Матвєєва І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Комунарського районного суду міста Запоріжжя у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини (вул.Героїв 37-гобатальйону,буд.88,м.Запоріжжя,69089), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головне управління Держпродспоживслужби в Запорізькій області (просп.Маяковського,буд.20-А,м.Запоріжжя,69036), про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

19 липня 2024 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі також позивач) до Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини (далі також відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головне управління Держпродспоживслужби в Запорізькій області (далі також третя особа), про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 20 вересня 2024 року) обґрунтована тим, що 29.05.2023 Комунарським районним судом міста Запоріжжя було ухвалено рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини, третя особа Головне управління Держпродспоживслужби в Запорізькій області, про поновлення на роботі, яким позов задоволено та поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника - лікаря ветеринарної медицини - епізоотолога Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини з дати звільнення. Допущено негайне виконання рішення суду, зокрема, в частині поновлення на роботі. Станом на день подання цього позову рішення суду у добровільному порядку відповідачем не виконано. Також невиконанням відповідачем рішення суду позивачу завдано моральну шкоду. Відтак з посиланням на ст. 235, 236 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за час затримки виконання судового рішення за період з 30.05.2023 по 20.09.2024 у розмірі 255 908,48 грн, моральну шкоду у розмірі 100 000 грн та судові витрати.

Ухвалою від 23 липня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі.

09 серпня 2024 року до суду надійшли письмові пояснення третьої особи щодо позову, в яких зазначено, що позивач пропустив встановлений ст. 233 КЗпП України тримісячний строк для звернення із заявою до суду про вирішення трудового спору стосовно частини позовних вимог. Позивачем не доведено наявності завданої моральної шкоди та не зазначено обґрунтованих доводів, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Тому третя особа вважає позовні вимоги необґрунтованими, з огляду на що є такими, що не підлягають задоволенню.

15 серпня 2024 року судом отримано відзив на позовну заяву, за змістом якого відповідач заперечує проти позовної заяви в повному обсязі, вважає її необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Так, Центральним відділом ДВС у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління МЮ (м. Одеса) було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 05.06.2023 (ВП № 71939517) про поновлення позивача на роботі та почали проводитися відповідні виконавчі дії. Постановою Запорізького апеляційного суду рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя щодо позивача було скасовано, а в позовних вимогах позивача відмовлено в повному обсязі. Постановою Верховного Суду постанову Запорізького апеляційного суду скасовано, а рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя залишено без змін. У подальшому Дніпровським відділом державної виконавчої служби у місті Запоріжжі ПМУМЮ (м. Одеса) винесено постанову про відкриття виконавчого провадження (ВП № 75521888) про поновлення позивача на роботі. Наказом від 02.08.2024 ОСОБА_1 поновлено на роботі. Виходячи з конструкції ч. 2 ст. 235 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється лише при вирішенні спору щодо поновлення на роботі, яка позивачем не заявляється. Вирішення питання щодо поновленні позивача на роботі, стягнення будь-яких компенсаційних коштів повинно вирішуватись в рамках Закону України «Про виконавче провадження». Раніше судом вимога про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул була вирішена по суті. Також відповідач вважає, що позивачем пропущено встановлений ст. 233 КЗпП України тримісячний строк звернення із заявою до суду. Тому відповідач просить відмовити в позовних вимогах у повному обсязі.

27 серпня 2024 року позивач через представника подав відповідь на пояснення третьої особи, де зазначив, що весь час, поки тривав судовий перегляд рішення він не міг реалізувати своє право на працю, оскільки відповідач рішення суду не виконував. Оскільки рішенням суду першої інстанції було стягнуто з відповідача суму за певний період і на момент подання позову щодо стягнення за інший період він ще не був поновлений на посаді, саме з моменту ухвалення судом касаційної інстанції постанови у позивача виникло право поновлення на посаді з моменту незаконного звільнення та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, а тому працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

27 серпня 2024 року позивач через представника подав відповідь на відзив, у якому звертає увагу на те, що виконавче провадження № 75521888 на теперішній час не завершено. Фактично у наказі про поновлення від 02.08.2024 вказано неповне найменування посади. На теперішній час має місце питання щодо стягнення з відповідача суми середнього заробітку за інший період, який не входить до того, спір щодо якого вже вирішений.

04 вересня 2024 року до суду від представника позивача надійшли відповідь на відзив та додаткові пояснення у справі (відповідь на пояснення третьої особи), які за змістом повторюють доводи відповіді на пояснення третьої особи від 27 серпня 2024 року та відповіді на відзив від 27 серпня 2024 року.

20 вересня 2024 року представник позивача подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, яким фактично змінено юридичні підстави та розмір позовних вимог.

11 жовтня 2024 року від третьої особи надійшли пояснення щодо заяви про збільшення позовних вимог, відповідно до яких наказом відповідача від 02.08.2024 № 155-к рішення суду про поновлення на посаді було виконано, у зв`язку з чим заява про збільшення позовних вимог є безпідставною, як і позов, і не підлягає задоволенню.

24 жовтня 2024 року відповідач подав до суду письмові пояснення на заяву про збільшення позовних вимог, де вказав, що він заперечує проти заяви в повному обсязі. Зокрема, посилається на те, що позивач не лише підкорегував суму, яка, на його думку, повинна бути стягнена з відповідача (середній заробіток за час вимушеного прогулу), а й змінив правові підстави позовної заяви, оскільки вже посилається не на ст. 235 КЗпП України, а на ст. 236 КЗпП України. Тобто позивачем було фактично змінено предмет та підстави позову. З урахуванням предмета позову та те, що позивач звернувся з позовною заявою до суду про стягнення грошової компенсації за вимушений прогул за період з травня 2023 року по 20.09.2024 до спірних правовідносин застосовується тримісячний строк.

29 жовтня 2024 року представник позивача подала відповідь на відзив (відповідь на пояснення), де зазначено, що предметом поданого позову, як первісного, так і заяви про збільшення позовних вимог, є стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з відповідача. Підставами поданого позову є невиконання відповідачем рішення про поновлення на посаді за наслідками незаконного звільнення позивача. Всупереч норм ст. 83, 127 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України), подаючи нові докази по справі, представник відповідача не ставить перед судом питання щодо поновлення строків на подання таких доказів та не наводить обґрунтування неможливості їх подання на стадії подання відзиву, або разом із відзивом. Письмові пояснення відповідача, якими він обґрунтовує свої заперечення не заслуговують на увагу, оскільки подані з порушенням ЦПК України.

01 листопада 2024 року від представника позивача надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи в якості доказу копії довідки ОК-5 від 31.10.2024.

22 січня 2025 року від представника відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження. В обґрунтування зазначено, що після винесення наказу від 02.08.2024 № 155-к його копія разом зі звітом про виконання рішення суду направлена до Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). Станом на теперішній час виконавче провадження № 75521888 не закрито. У зв`язку з відмовою закрити виконавче провадження відповідач звернувся зі скаргою на дії державного виконавця до Комунарського районного суду міста Запоріжжя, справа № 333/2536/22. На теперішній час скарга на дії державного виконавця у справі № 333/2536/22 Комунарським районним судом міста Запоріжжя не розглянута.

Ухвалою від 03 лютого 2025 року клопотання представника відповідача про зупинення провадження було задоволено та зупинено провадження до набрання законної сили рішенням по справі № 333/2536/22 за скаргою Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини на дії державного виконавця.

23 квітня 2025 року від представника позивача надійшло клопотання про поновлення провадження по справі у зв`язку з тим, що в даний час причини, що послужили підставою для зупинення провадження у справі, усунені, оскільки судом апеляційної інстанції переглянуто ухвалу суду першої інстанції. Постанова Запорізького апеляційного суду від 02.04.2025 набрала законної сили.

Ухвалою від23квітня 2025року провадження по цивільній справі було поновлено.

Під час розгляду справи по суті представник позивача адвокат Черненко Т.Ю. надала пояснення, що рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя було поновлено позивача на попередній посаді і стягнуто за певний час середній заробіток за час вимушеного прогулу. В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції було скасовано і тільки більше ніж через рік було задоволено касаційну скаргу позивача і залишено в силі рішення суду першої інстанції. Одразу, коли справа повернулась до Комунарського районного суду, було отримано відповідні виконавчі листи. Позивач станом на теперішній час досі не поновлений на належній посаді, незважаючи на те, що рішення суду у відповідній частині має виконуватись негайно. Вважає за потрібне заявити позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду. Оскільки позивач тривалий час не працював, він не міг належним чином утримувати свою непрацездатну дружин та тещу, які проживають разом із ним, та забезпечити рівень життя, до якого він звик. Просить задовольнити позов у повному обсязі та розподілити судові витрати.

У судовому засіданні позивач повністю підтримав свого представника.

Представник відповідача ОСОБА_2 заявив, що позов не визнається. Вважає, що він не обґрунтований взагалі, поданий з порушенням діючого законодавства. Було рішення Комунарського районного суду, яким ОСОБА_3 поновлено на роботі та стягнуто за вимушений прогул 187000. Потім позивач звернувся до Шевченківської державної виконавчої служби за виконанням рішення про поновлення на посаді, яка згодом закрила виконавче провадження. Рішення не виконувалось. Потім апеляційний суд скасував рішення районного суду, а Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду. Лише потім були отримані виконавчі листи і ОСОБА_3 звернувся до виконавчої служби. Відповідач виконав рішення у повному обсязі: сплатили кошти, які були судом призначені за вимушений прогул, потім видали наказ про призначення ОСОБА_3 на посаду. Виконавча служба не закрила провадження. Дії виконавчої служби оскаржуються. Звернення до суду з позов в порядку статті 235 не є належним способом, тому що немає вимоги про поновлення на роботі. Тому невірно обраний спосіб захисту. Долучили докази, що ОСОБА_3 певний час перебував на обліку в Державній службі занятості. Відповідач не погоджується з розрахунками. Моральна шкода спростовується тим, що ОСОБА_3 працював і перебував на обліку в центрі занятості. Тому позовна заява є безпідставною. Проти позову заперечує в повному обсязі.

Представник третьої особи Матвєєв І.В. підтримав позицію відповідача по даній справі. Вважає, що щодо позивача видано наказ про поновлення на роботі. Для вирішення питань щодо моральної шкоди необхідна відповідна експертиза, яка не призначалась, не заявлялось клопотання про призначення експертизи. Її розмір заявлено у дуже завищеному розмірі. Витрати на правову допомогу є необґрунтованими.

Суд, вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників справи, дійшов наступних висновків.

Правовідносини між учасниками справи пов`язані з невиконанням рішення суду у цивільній справі про поновлення на роботі та завданою цим моральною шкодою, тому при вирішенні даної справи застосуванню підлягають, зокрема, норми Конституції України, Цивільного кодексу України (далі ЦК України), ЦПК України, законодавства про працю, Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Також на підставі ч. 4 ст. 263 ЦПК України та ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так,рішенням Комунарськогорайонного судуміста Запоріжжявід 29травня 2023року уцивільній справі№ 333/2536/22за позовом ОСОБА_1 до Запорізькоїрайонної державноїлікарні ветеринарноїмедицини,третя особа Головнеуправління Держпродспоживслужбив Запорізькійобласті,про поновленняна роботіпозов задоволено:поновлено ОСОБА_1 на посадізаступника начальника-лікаря ветеринарноїмедицини -епізоотолога Запорізькоїрайонної державноїлікарні ветеринарноїмедицини здати звільнення; стягнуто з Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 183 748 гривень 24 копійки з урахуванням необхідності сплати обов`язкових податків та зборів. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один місяць у розмірі 16366 гривень 24 копійки.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 12 вересня 2023 року апеляційну скаргу Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини та апеляційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Запорізькій області задоволено: рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 29.05.2023 у цій справі скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 до Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини, третя особа: Головне управління Держпродспоживслужби в Запорізькій області, про поновлення на роботі відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 22 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: постанову Запорізького апеляційного суду від 12 вересня 2023 року скасовано, рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 29 травня 2023 року залишено в силі.

11 липня 2024 року Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відкрив виконавче провадження № 75521888 за заявою позивача про примусове виконання рішення.

На підставі наказу в.о. начальника Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини ОСОБА_4 від 02.08.2024 № 155-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » скасовано наказ від 27.05.2022 № 37-к «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказ від 31.05.2022 № 40-к «Про внесення змін до наказу від 27.05.2022 № 37-к «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлено ОСОБА_1 на попередній роботі на посаді заступника начальника лікарні - лікаря ветеринарної медицини Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини з 28 червня 2022 року.

Проте постановою Запорізького апеляційного суду від 02 квітня 2025 року у цивільній справі № 333/2536/22 за скаргою Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини на дії/рішення державного виконавця, стягувач: ОСОБА_1 , заінтересовані особи: заступник начальника Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Гнідая Юлія Володимирівна, начальник Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Проценко Юлія Михайлівна, Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), встановлено, що ОСОБА_1 слід поновити на тій посаді, яку він займав до звільнення. Натомість наказ Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини № 155-к від 02.08.2024 року не відповідає наведеному, оскільки посада скаржника не є аналогічній тій, з якої його було незаконно звільнено. З урахуванням встановленого, колегія суддів прийшла до висновку, що державний виконавець правомірно вважав, що рішення суду не виконано належним чином та не поновлено стягувача саме на тій посаді, з якої його звільнено.

Дана постанова апеляційного суду набрала законної сили з дня її ухвалення відповідно до ст. 384 ЦПК України.

Ч. 4 ст. 82 ЦПК України закріплено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У наведених правових нормах мова йде про преюдиційні факти (преюдицію), про особливості застосування яких вже неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах (наприклад, від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц, від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17, від 06.10.2021 у справі № 181/1229/19 тощо), роз`яснюючи, що преюдиціальність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ; преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили.

Обставини того, що рішення суду не виконано належним чином та не поновлено позивача саме на тій посаді, з якої його звільнено, були встановлені згаданою постановою Запорізького апеляційного суду від 02 квітня 2025 року у цивільній справі № 333/2536/22, що набрала законної сили, а тому не повинні доказуватись при розгляді даної справи, у якій беруть участь ті самі особи.

Право на працю одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами (ст. 6, 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ст. 1 ч. ІІ Європейської соціальної хартії (переглянутої), належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини створювати та здобувати джерела існування для себе і своєї сім`ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з приписами абз. 7 ч. 1 ст. 5-1 КЗпП України гарантією забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Положеннями п. 9 ч. 2 ст. 129 та ч. 1 ст. 129-1 Конституції України передбачено, що одним із основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення; судове рішення є обов`язковим до виконання.

За ч. 2, 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України; невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Подібні норми містить п. 7 ч. 3 ст. 2, ч. 1, 2 ст. 18 ЦПК України: основними засадами (принципами) цивільного судочинства є обов`язковість судового рішення; судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами; невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

У постанові Верховного Суду від 10.04.2023 у справі № 565/378/22 указано, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист.

Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 29 травня 2023 року у цивільній справі № 333/2536/22 в частині поновлення на роботі підлягало негайному виконанню відповідачем.

Суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника (п. 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України).

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави (постанови Верхового Суду від 24.01.2019 у справі № 760/9521/15-ц та від 21.10.2021 у справі № 640/19103/19).

Тобто рішення суду про поновлення позивача на роботі набуло властивостей здійснення і підлягало виконанню негайно з часу його оголошення в судовому засіданні 29 травня 2023 року.

Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження (ч. 2 ст. 65 Закону України «Про виконавче провадження»).

У постановах Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 501/4019/21-ц та від 21.06.2023 у справі № 461/7423/21 зазначено, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Добровільне виконання рішення суду боржником це його законодавчо встановлений обов`язок. Зокрема, зазначений обов`язок не залежить від того, подала особа, яку поновлено на роботі, заяву чи виконавчий лист.

Такого висновку дійшов Верховний Суд при розгляді справи № 488/4594/17 (постанова від 01.04.2020).

Проте наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що відповідач указане рішення суду про поновлення позивача на посаді не виконав та не поновив позивача на посаді, допустивши тим самим необґрунтовану та протиправну затримку виконання рішення суду, чим порушив право позивача на працю.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (ч. 2 ст. 18 ЦПК України).

Відповідно до ст. 236 КЗпП України у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

У постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі № 6-435цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 711/8446/16-ц указано, що затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом ст. 236 КЗпП України слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення.

Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

Враховуючи лексичне значення (тлумачення) поняття «затримка» як «зволікання», затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення. У разі невиконання цього обов`язку добровільно, рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.

Зазначена правова позиція сформульована у постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі № 6-435цс15 та постанові Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 243/2748/16-ц.

Отже, для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі ст. 236 КЗпП України належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Верховний Суд у постанові від 23.03.2023 у справі № 420/8539/21 звертає увагу на те, що ст. 236 КЗпП України не містить жодних застережень, щодо звільнення власника або уповноваженого ним органу від відповідальності за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника. Наведений обов`язок виплатити поновленій на посаді особі середній заробіток за час вимушеного прогулу не залежить від обставин та причин невиконання судового рішення про поновлення такої особи на посаді. Відповідно до ст. 236 КЗпП України виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Велика Палата Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19 виснувала, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 18.08.2022 у справі № 560/7496/20 до вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (ст. 236 КЗпП України). Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Ст. 27 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Абз. 4 п. 2, абз. 1, 2 п. 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі Порядок), визначено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата; при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку; суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком; середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (абз. 1 п. 8 Порядку).

Дослідженою судом довідкою про доходи від 07.02.2023 та рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 29 травня 2023 року у цивільній справі № 333/2536/22 встановлено, що середньоденна заробітна плата позивача за останні два календарні місяці роботи, що передували його незаконному звільненню, становила 743,92 грн.

Період затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі рахується судом з 30 травня 2023 року наступного для після постановлення рішення суду про поновлення на роботі, до 20 вересня 2024 року в межах заявлених позовних вимог.

Указаний період включає 344 робочих днів.

Відповідно, за встановлений судом період затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі з відповідача на користь позивача належить стягнути середній заробіток у сумі 255 908,48 грн (743,92 грн ? 344 робочих днів).

Аргументи відповідача про необґрунтованість позову через те, що позивач перебував на обліку як безробітний, був працевлаштований та отримував заробітну плату, є неприйнятними з огляду на те, що ст. 236 КЗпП України, так само як і стаття 235 КЗпП України, не передбачають підстав, на основі яких сума середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення може бути зменшена.

Доводи про те, що працівник, якого було незаконно звільнено й поновлено на роботі, протягом періоду вимушеного прогулу та/або невиконання рішення про поновлення на роботі був працевлаштований та отримував заробітну плату могли би бути слушними за іншого законодавчого регулювання, яке передбачало би таку умову/підставу для зменшення суми середнього заробітку за час невиконання рішення про поновлення на посаді чи за час вимушеного прогулу.

Аналогічні за змістом висновки про те, що отримання особою іншого доходу, у тому числі за новим місцем роботи, не має значення для цілей обчислення розміру середнього заробітку за правилами ст. 236 КЗпП України (не є підставою для його зменшення) викладено у постановах Верховного Суду від 21.01.2022 у справі № 640/22054/18 та від 30.05.2024 у справі № 340/1334/22.

Так само суд відхиляє доводи відповідача та третьої особи про те, що позивач пропустив встановлений ст. 233 КЗпП України тримісячний строк для звернення із заявою до суду про вирішення трудового спору.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі є триваючим правопорушенням, а отже працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день поновлення його на роботі.

У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після видачі роботодавцем зазначеного наказу незалежно від тривалості затримки його видачі.

Зазначене узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 20.10.2021 у справі № 488/339/20 та від 19.06.2024 у справі № 205/1543/23.

Затримкою відповідачем виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, останньому спричинено втрати немайнового характеру.

Суд враховує, що відповідач впродовж тривалого часу не забезпечив виконання рішення суду, у зв`язку з чим позивач був позбавлений гарантованого йому права на працю та забезпечення його життєво необхідних потреб щодо отримання заробітку, на який він міг обґрунтовано розраховувати, що змусило позивача докладати додаткових зусиль для організації свого життя, чим був порушений його звичний уклад.

Зазначене не могло не відобразитись на характері та обсязі душевних страждань, яких зазнав позивач.

Отже, протиправною бездіяльністю відповідача позивачу завдано моральної шкоди.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється ст. 237-1 КЗпП України, яка передбачає, що відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством

Зазначена норма закону (ст. 237-1 КЗпП України) містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування роботодавцем завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно зі ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на роботодавця незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Як зауважив Верховний Суд у постановах від 15.12.2020 у справі № 752/17832/14-ц, від 27.01.2021 у справі № 263/16183/18, від 25.05.2022 у справі № 487/6970/20, від 05.12.2022 у справі № 214/7462/20, гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

До таких висновків дійшов і Верховний Суд у своїх постановах від 19.12.2018 у справі № 640/14909/16-ц, від 13.08.2020 у справі № 127/16375/19, від 17.11.2023 у справі № 326/789/21, від 24.01.2024 у справі № 755/3443/21 від 27.03.2024 у справі № 202/7375/22 тощо.

Позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом (п. 1 ч. 1 ст. 268 ЦК України).

Враховуючи глибину та тривалість душевних страждань позивача, пов`язаних із неможливістю реалізувати своє право на працю, тяжкість вимушених змін у його житті та зважаючи на ч. 1 ст. 9, ст. 23, 1167, ч. 1 ст. 1172 ЦК України, роз`яснення, що викладені в п. 3, 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», висновки, викладені у згаданих вище постановах Верховного Суду, суд вважає розумним, виваженим та справедливим визначити розмір одноразового відшкодування моральної шкоди позивача у 8 000 грн.

З огляду на все вищевикладене, зокрема, наведені норми права, наявні докази та встановлені на їх підставі обставини, суд виходить із того, що позов є частково обґрунтованим, а тому підлягає частковому задоволенню у межах зазначених вище сум.

Щодо розподілу судових витрат, то суд зазначає наступне.

За приписами ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч. 2-6 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з ч. 1, 2, абз. 1 ч. 8, ч. 10 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує обставини, наведені у ч. 3 ст. 141 ЦПК України.

Позивач при поданні позовної заяви сплатив судовий збір у розмірі 3 035 грн за позовну вимогу про стягнення моральної шкоди у розмірі 100000 грн, що підтверджується відповідним фіскальним чеком.

Задовольняючи позов частково, суд стягує з відповідача на користь позивача судові витрати зі сплати судового збору пропорційно розміру задоволеної позовної вимоги про стягнення моральної шкоди: 242,80 грн (3 035 грн ? 8 000 грн / 100 000 грн).

При визначенні розміру стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу суд бере до уваги правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19, згідно з якими розмір гонорару адвоката, встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником, а отже, є визначеним; розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.

У постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду також вказала, що суд не може за власною ініціативою зменшити витрати на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку іншої, зацікавленої сторони.

Відповідач не довів неспівмірність витрат позивача на правничу допомогу у сумі 10 000 грн. Натомість позивач надав суду підтверджуючі документи в обґрунтування вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, які відповідають вищезазначеним вимогам ЦПК України, зокрема: копії договору про надання правової (професійної правничої) допомоги від 11.07.2024, додатка № 1 від 19.07.2024, акта прийому-передачі виконаних робіт від 19.07.2024, ордера на надання правничої допомоги від 17.08.2024 серії АР № 1193319.

Тому суд вирішує стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог з урахуванням ціни позову: 7 415,07 грн (10000 грн ? [255 908,48 грн + 8000 грн] / 355908,48 грн).

Керуючись ст. 2-13, 76-81, 83, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини (вул.Героїв 37-гобатальйону,буд.88,м.Запоріжжя,69089), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головне управління Держпродспоживслужби в Запорізькій області (просп. Маяковського, буд. 20-А, м. Запоріжжя, 69036), про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

Стягнути з Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини (кодЄДРПОУ:00699164;місцезнаходження:вул.Героїв 37-гобатальйону,буд.88,м.Запоріжжя,69089) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробітоку сумі255908гривень 48копійок /двістіп`ятдесят п`ятьтисяч дев`ятсотвісім гривеньсорок вісімкопійок/ за час з 30 травня 2023 року до 20 вересня 2024 року затримки виконання рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 29 травня 2023 року у цивільній справі № 333/2536/22 про поновлення на роботі.

Стягнути з Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини (кодЄДРПОУ:00699164;місцезнаходження:вул.Героїв 37-гобатальйону,буд.88,м.Запоріжжя,69089) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) 8 000 гривень /вісім тисяч гривень/ як грошове відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з Запорізької районної державної лікарні ветеринарної медицини (кодЄДРПОУ:00699164;місцезнаходження:вул.Героїв 37-гобатальйону,буд.88,м.Запоріжжя,69089) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ,РНОКПП: НОМЕР_1 ;місце проживання: АДРЕСА_1 ) витрати зі сплати судового збору в розмірі 242 гривні 80 копійок /двісті сорок дві гривні вісімдесят копійок/ та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 415 гривні 07 копійок /сім тисяч чотириста п`ятнадцять гривні сім копійок/.

В іншій частині у задоволенні позову відмовити.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано безпосередньо до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Веб-адреса цього документа у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/номер справи.

Повне судове рішення складено 11 червня 2025 року.

Суддя Комунарського районного суду

міста Запоріжжя Е.Г. Стоматов