Рішення від 10.06.2025 по справі 754/16126/24

Номер провадження 2/754/1476/25

Справа №754/16126/24

РІШЕННЯ

Іменем України

(повне виготовлено 11.06.2025)

10 червня 2025 року м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя: О. Грегуль, секретар судового засідання: І. Вакуленко, справа № 754/16126/24

ОСОБА_1 - позивач

Київська міська рада - відповідач

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перепелиця Надія Дмитрівна - третя особа 1

ОСОБА_3 - третя особа 2

ОСОБА_4 - третя особа 3

Вимоги позивача: визнання факту постійного проживання однією сім`єю

Риндін Д.І. - адвокат позивача

Рибальченко Л.М. - представник відповідача

ВСТАНОВИВ:

Позивачем подано позов з проханням визнати факт проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, позивача ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 ) за адресою АДРЕСА_1 в період з 29.04.2011 по 22.08.2022. Позов обґрунтовується тим, що під час сумісного життя позивач і ОСОБА_6 піклувались один про одного, відпочивали разом, вели спільне господарство. Встановлення факту проживання разом із спадкодавцем позивачу необхідно для оформлення спадщини.

Документ сформовано в системі «Електронний суд».

Головуючому справу передано 15.11.2024.

Ухвалою суду від 15.11.2024 відкрито провадження (загальне).

Ухвалою суду від 15.11.2024 витребувано докази.

Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 27.02.2025 судом залучено до участі у справі третіх осіб 2 і 3.

Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 27.03.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Про час і місце розгляду справи всі учасники справи повідомлялись належним чином через повідомлені і доступні суду засоби зв`язку відповідно: поштою, електронною поштою, SMS, додаток «Дія», під розписку, а також інформація про рух справи розміщується на офіційному сайті суду і є загальнодоступною.

У судовому засіданні позивач і адвокат Риндін Д.І. позов підтримали і не заперечували проти розгляду справи по суті за відсутності відповідача і третіх осіб.

Відповідачі та треті особи в судове засідання не з`явились і доказів про поважність причин своєї неявки суду не надали.

Третя особа 1 направила до суду заяву з проханням про розгляд справи за її відсутності.

Стороною відповідача подано відзив з проханням відмовити в задоволенні позову.

Стороною позивача подано відповідь на відзив з проханням не брати до уваги відзив та визнати факт проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, позивача ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 ) за адресою АДРЕСА_1 в період з 29.04.2011 по 22.08.2022.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У листі Верховного Суду України від 25.01.2006 № 1-5/45, визначено критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, якими серед іншого є складність справи та поведінка заявника.

Відповідно до постанови Верховного Суду у складі палати КГС від 08.12.2022 у справі № 921/542/20 «40. Відповідно до частин першої, третьої статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб - порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Єдиного державного реєстру судових рішень, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин. 41. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) звертав увагу, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії"). 42. Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Німеччини"). 43. На зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу у захисті своїх інтересів та вживати необхідних дій для ознайомлення з ходом провадження (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ від 01.04.2008 щодо прийнятності у справі "Гуржий проти України" (Gurzhyy v. Ukraine), рішення ЄСПЛ від 17.07.2012 у справі "Мускат проти Мальти" (Muscat v. Malta). 44. Суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення справи у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).».

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 26 рішення ЄСПЛ від 15.05.2008 у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Згідно ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII, 1. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. 2. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Заяв/клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

З урахуванням викладеного і ст. ст. 128-131, 223 ЦПК України та з метою уникнення затягування розгляду справи суд вважає, що в матеріалах справи є достатньо даних і доказів для її розгляду по суті засідання за відсутності відповідача та третіх осіб.

Вислухавши позивача, адвоката Риндіна Д.І., показання свідків позивача: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , оглянувши матеріали справи № 754/1651/24 (за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перепелиця Надія Дмитрівна - третя особа 1, Київська міська рада - третя особа 2 про встановлення факту постійного проживання однією сім`єю та визнання права власності), дослідивши матеріали справи № 754/16126/24, суд у судовому засіданні встановив наступне.

Згідно ст. 3 СК України, 1. Сім`я є первинним та основним осередком суспільства. 2. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. 3. Права члена сім`ї має одинока особа. 4. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно ст. 4 СК України, 1. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім`ї. У випадках, передбачених частиною другою статті 23 цього Кодексу, сім`ю може створити особа, яка не досягла шлюбного віку. 2. Сім`ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. 3. Кожна особа має право на проживання в сім`ї. Особа може бути примусово ізольована від сім`ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 4. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.

Згідно ст. 5 СК України, 1. Держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім`ї. 2. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. 3. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини. 4. Держава бере під свою охорону кожну дитину-сироту і дитину, позбавлену батьківського піклування. 5. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

Згідно ст. 7 СК України, 1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Відносини щодо прийняття, набрання чинності, оскарження в адміністративному порядку, виконання, припинення дії адміністративних актів у сфері сімейних відносин регулюються Законом України "Про адміністративну процедуру" з урахуванням особливостей, визначених цим Кодексом. 2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. 3. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. 4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя. 5. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. 6. Жінка та чоловік мають рівні права і обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. 7. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 8. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. 9. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. 10. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Згідно ст. 8 СК України, 1. Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Згідно ст. 9 СК України, 1. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. 2. Особи, які проживають однією сім`єю, а також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Згідно ст. 10 СК України, 1. Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). 2. Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права).

Згідно ст. 11 СК України, 1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Згідно ст. 21 СК України, 1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. 2. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. 3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов`язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

Згідно ст. 1264 ЦК України, 1. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Згідно п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 року № 7, 21. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК (2947-14) про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім`ї, тощо. Правила статті 1264 ЦК (435-15) не стосуються дітей, влаштованих у прийомні сім`ї та дитячі будинки сімейного типу. До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК (435-15).

Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України, 4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 10.01.2019 у справі № 484/747/2019: «Згідно з частиною другою статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою. За змістом норми статті 1268 ЦК України порядок прийняття спадщини встановлюється залежно від того чи проживав постійно спадкоємець разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Так, відповідно до частин третьої і четвертої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. Місцем проживання фізичної особи згідно з частиною першою статті 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Статтями 2, 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.».

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 20.10.2021 у справі № 639/7697/19: «Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснив судам, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки. Тлумачення вказаних норм права дає підстави для висновку, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів, а саме: 1) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; 2) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18), та Верховним Судом у постановах: від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц (провадження № 61-43735св18); від 10 жовтня 2019 року у справі № 520/8495/17 (провадження № 61-7058св19); від 17 жовтня 2019 року у справі № 712/1294/17 (провадження № 61-34351св18); від 09 січня 2020 року у справі № 186/421/17 (провадження № 48280св18); від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18 (провадження № 61-17111св20) та від 01 вересня 2021 року у справі № 523/9720/17 (провадження № 61-7715св21). Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)». Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню. Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства. Домогосподарством є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти. Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання.».

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 08.12.2021 у справі № 531/295/19: «Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. За положеннями частин першої, другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Разом з тим згідно із статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Тобто при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Згідно з частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1026цс15 майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Статтями 1216, 1217 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за законом або за заповітом. Відповідно до статей 1233, 1236, 1241 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті; непрацездатні батьки спадкодавця спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі N 466/3769/16 (провадження N 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі N 522/25049/16-ц (провадження N 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року в справі N 712/14547/16-ц (провадження N 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі N 490/10757/16-ц (провадження N 61-42601св18).».

Згідно ст. 13 ЦПК України, 1. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 2. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. 3. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. 4. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Згідно ч. 1, ч. 4 - ч. 7 ст. 81 ЦПК України, 1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 4. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. 5. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 6. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. 7. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11.06.2020 у справі № 757/1782/18: «Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.».

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.08.2021 у справі № 438/1673/13-ц: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.».

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Практика ЄСПЛ виходить з того, що реалізовуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16.12.1992 у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції).

ЄСПЛ підкреслив, що право на доступ до суду є невід`ємним аспектом гарантій, закріплених у Європейській конвенції з прав людини, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля, які лежать в основі багатьох Конвенції. Можливі обмеження вищезазначеного права не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такому обсязі, щоб була порушена сама суть права. Так, ЄСПЛ зазначив, що, застосовуючи процесуальні норми, суди повинні уникати надмірного формалізму, який би зашкодив справедливості розгляду.

Згідно ст. 318 ЦПК України, 1. У заяві повинно бути зазначено: 1) який факт заявник просить встановити та з якою метою; 2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; 3) докази, що підтверджують факт. 2. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

У судовому засіданні достовірно встановлено наступне.

Згідно наданої на запит суду інформації про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи від 05.02.2024 позивач з 11.10.1988 по теперішній час зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно наданої на запит суду інформації про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи від 05.02.2024 ОСОБА_6 з 09.12.1986 по 22.08.2022 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно свідоцтва про право власності від 17.02.2002 ОСОБА_6 є власником трикімнатної кв. АДРЕСА_3 .

Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 17.10.2007 ОСОБА_6 є власником легкового автомобіля марки ЗАЗ ТF699Р р. н. НОМЕР_1 .

Згідно свідоцтва про укладення шлюбу від 15.05.1976 ОСОБА_1 (позивач) з 15.05.1976 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_9 ..

Згідно свідоцтва про смерть від 19.06.2003 ОСОБА_9 (дружина позивача) померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу від 28.04.2011 ОСОБА_6 розірвала шлюб з ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Згідно свідоцтва про смерть від 23.08.2022 ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

14.09.2022 ОСОБА_1 (позивач) звернувся до приватного нотаріуса (третя особа 1) із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 .

Приватним нотаріусом (третя особа 1) письмовим роз`ясненням від 14.09.2022, адресованим позивачеві роз`яснено, що позивачем не надано доказів, які підтверджують факт проживання позивача із спадкодавцем однією сім`єю та рекомендовано звернутись до суду з відповідним позовом.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 25.06.2024 у справі № 754/1651/24 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання однією сім`єю та визнання права власності.

Постановою Київського апеляційного суду від 06.11.2024 рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25.06.2024 у справі № 754/1651/24 змінено в частині викладення мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови, а в іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25.06.2024 у справі № 754/1651/24 залишено без змін. Суд апеляційної інстанції при ухваленні постанови виходив з того, що належним відповідачем має бути орган місцевого самоврядування, а не відповідачі вказані у позові у справі № 754/1651/24, яке не звертались за прийняттям спадщини.

Допитана судом зі сторони позивача свідок ОСОБА_7 у своїх показаннях зазначила, що вона є дочкою позивача. Позивач із ОСОБА_6 (спадкодавець) у період вказаний у позові. Свідок вважала, що позивач і ОСОБА_6 одружені. Позивач почав жити з ОСОБА_6 з 2003 року. Зі слів свідка за місце своєї реєстрації позивач житлово-комунальні послуги не оплачував, а платила вона (свідок), хоча платіжки були на ім`я позивача. Дітей ОСОБА_6 свідок бачила 1 раз на 2 чи 3 роки. ОСОБА_6 говорила свідку, що була одружена і розлучилась. Коли ОСОБА_6 розлучилась свідок не знає. За рік до смерті ОСОБА_6 була лежачою, а до цього приблизно 4 - 5 місяців ОСОБА_6 ходила з допомогою ходунків, а після цього приблизно півроку пересувалась на візку. Зі слів свідка діти ОСОБА_6 громадяни РФ. Чи надав позивачу і ОСОБА_6 ще хтось допомогу свідоку невідомо. Свідку відомо, що діти ОСОБА_6 надавали ОСОБА_6 фінансову допомогу однак яку свідку невідомо. Свідку зі слів позивача і ОСОБА_6 відомо, що автомобіль «Ланос» придбали діти ОСОБА_6 .. Чи мала ОСОБА_6 посвідчення водія свідок не знає та за кермом свідок ОСОБА_6 не бачила. Керував автомобілем позивач. Також свідок суду повідомила, що за місце її і батька (позивач) реєстрації квартира є трикімнатною та в цій квартирі зареєстровані лише свідок і позивач.

У присутності свідка ОСОБА_7 на питання суду позивач пояснив, що кошти на автомобіль давав він (позивач), ОСОБА_6 і діти ОСОБА_6 .. Основний внесок на придбання автомобіля був від ОСОБА_6 і її дітей. За життя ОСОБА_6 посвідчення водія не мала.

Допитана судом зі сторони позивача свідок ОСОБА_8 у своїх показаннях зазначила, що позивач і ОСОБА_6 жили разом років 19 у квартирі, яка належала ОСОБА_6 однак адреси цієї квартири свідок не знає. ОСОБА_6 лежала 3 роки до смерті. Позивач доглядав ОСОБА_6 .. Діти ОСОБА_6 останній допомагали коштами. Свідок думає, що автомобіль куплено за кошти дочки ОСОБА_6 .. З дітьми ОСОБА_6 свідок спілкувалась коли вони приїжджали. Діти ОСОБА_6 були вдячні позивачу. Похованням ОСОБА_6 займався позивач і дочка позивача допомагала. Позивач кохав ОСОБА_6 ..

Допитана судом зі сторони позивача у справі № 754/1651/24 свідок ОСОБА_11 у своїх показаннях зазначила, що позивач і ОСОБА_6 (спадкодавець) з 2005 року жили разом на АДРЕСА_4 .

Допитана судом зі сторони позивача у справі № 754/1651/24 свідок ОСОБА_12 у своїх показаннях зазначила, що позивач і ОСОБА_6 (спадкодавець) з 2000 року жили разом на АДРЕСА_4 . Крім того, свідку ОСОБА_6 (спадкодавець) особисто говорила, що вона має достатній дохід для свого забезпечення. Про доходи позивача свідку нічого невідомо.

На питання суду при розгляді справи № 754/1651/24 позивач у своїх поясненнях суду повідомив, що він пропонував ОСОБА_6 (спадкодавець) за її життя зареєструвати шлюб однак ОСОБА_6 (спадкодавець) не хотіла реєструвати шлюб із позивачем.

При вирішенні спору у межах заявлених позовних вимог суд виходить з наступного.

Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя (ч. 2 ст. 21 СК України).

Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів, а саме: 1) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; 2) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (правова позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 20.10.2021 у справі № 639/7697/19).

Конкретних правових доказів, які б давали суду саме правові підстави для висновку, що позивач і ОСОБА_6 (спадкодавець) за життя були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки суду не надано.

У наданій стороною позивача довідці ЖБК «Будматеріали-2» від 20.06.2024 вказується про проживання позивача із громадянською дружиною ОСОБА_13 однак не вказується періоду проживання та обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Беззаперечних доказів, які б однозначно і без припущень вказували на наявність у позивача і ОСОБА_6 за життя останньої спільного бюджету, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини суду не надано.

У наданих стороною позивача інструкціях з експлуатації, фіскальних чеках, заказ-нарядах, рахунках на оплату не йдеться про придбання/набуття для спільного користування позивача і ОСОБА_6 або позивачем саме для ОСОБА_6 , як дружини/члена сім`ї.

Не надано суду і доказів однозначного визнання позивача ОСОБА_6 за життя своїм чоловіком/членом своєї сім`ї.

Не надано суду і доказів, які перешкоджали позивачу та ОСОБА_6 за життя, як обом так і кожному окремо офіційно задокументувати саме сімейні відносини між собою.

Жоден із допитаних судом свідків позивача у своїх поясненнях не зазначив, що позивач і ОСОБА_6 (спадкодавець) за життя мали взаємні права і обов`язки та в чому конкретно це виражається.

На виконання ухвали про витребування доказів ЖБК «Будматеріали-2» направив до суду листа у якому не вказується однозначно про участь позивача в оплаті житлово-комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 .

Наданий стороною позивача поліс № АМ/4291918 ОСЦПВВНТЗ (строк дії з 23.05.2018 по 22.05.2019) на ім`я позивача при експлуатації ТЗ марки ЗАЗ ТF699Р р. н. НОМЕР_1 однозначно стверджує про належне виконання позивачем законодавства про дорожній рух, оскільки експлуатація КТЗ без поліса ОСЦПВВНТЗ тягне за собою відповідальність водія однак однозначно не підтверджує статусу члена сім`ї.

Зайняття похованням не свідчить однозначно про проживання однією сім`єю.

Питання виникнення права спільної сумісної власності не є предметом даного спору.

За таких обставин у задоволенні позову відмовляється за недоведеністю позовних вимог.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, 1. Судовий збір справляється: у разі ухвалення судового рішення, передбаченого цим Законом.

Згідно ч. 3 ст. 4 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, 3. При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Згідно ч. 1, ч. 2, ч. 6, ч. 7 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 6. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 7. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст. 263-265 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , згідно позову адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Київської міської ради (місцезнаходження: м. Київ, вул. Хрещатик, 36, ЄДРПОУ 22883141).

Судові витрати по справі покласти на позивача.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СУДДЯ: