Рішення від 19.05.2025 по справі 910/65/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.05.2025Справа № 910/65/25

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г, за участю секретаря судового засідання Літовки М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні

справу № 910/65/25

за позовом Заступника керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави

в особі

1) Державної екологічної інспекції України у Волинській області

2) Цуманської селищної ради

до 1) Волинської обласної ради

2) Громадської організації "Товариство мисливців та рибалок "Горинь"

3) філії "Ківерцівське лісове господарство" ДСГП "Ліси України"

про визнання незаконним рішення, визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити дії

За участю представників:

від прокуратури Биховцова О.А.;

від позивача-1 Лиса Ю.В.;

від позивача-2 не з`явився;

від відповідача-1 Кузьмич Ю.В.;

від відповідача-2 Багацький Є.Г., Гуріна Л.В.;

від відповідача-3 не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник керівника Волинської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції України у Волинській області (позивач-1, Інспекція) та Цуманської селищної ради (далі - позивач-2, Селищна рада) до Волинської обласної ради (далі - відповідач-1, Обласна рада), Громадської організації «Товариство мисливців та рибалок «Горинь» (далі - відповідач-2, Організація), філії «Ківерцівське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» (далі - відповідач-3, Філія), в якому просить:

- визнати незаконним рішення Обласної ради від 12.04.2017 № 13/32 «Про надання мисливських угідь у користування ГО «ТМР «Горинь»;

- визнати недійсним договір № 2 про умови користування земельними ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства, укладений 04.01.2022 Державним підприємством «Ківерцівське лісове господарство» (на даний час Філія) та Організацією;

- зобов`язати Організацію повернути мисливські угіддя Філії.

Позовні вимоги обґрунтовані прокурором тим, що земельна ділянка надана у користування Організації з порушенням вимог природоохоронного законодавства.

Ухвалою суду від 21.01.2025 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено проведення підготовчого засідання на 20.02.2025, а також встановлено учасникам справи строки для вчинення процесуальних дій.

04.02.2025 від відповідача-2 надійшли:

- клопотання про застосування судом наслідків спливу позовної давності;

- відзив на позовну заяву.

04.02.2025 від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву.

05.02.2025 від відповідача-1 надійшло клопотання про застосування строків позовної давності та заява про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.

05.02.2025 від відповідача-3 надійшов відзив на позовну заяву.

Ухвалою від 06.02.2025 задоволено клопотання відповідача-1 про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.

10.02.2025 від відповідача-3 надійшло клопотання про проведення засідання за відсутності учасника справи.

10.02.2025 від позивача-2 надійшло клопотання про проведення засідання за відсутності учасника справи.

Ухвалою від 11.02.2025 задоволено клопотання Організації про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.

12.02.2025 від позивача-2 надійшла відповідь на відзиви.

14.02.2025 від Інспекції надійшла заява про участь про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

17.02.2025 від прокурора надійшла відповідь на відзив.

17.02.2025 від позивача-1 надійшла відповідь на відзив.

18.02.2025 від прокурора надійшли дві відповіді на відзив.

20.02.2025 від відповідача-2 надійшло клопотання про витребування доказів.

20.02.2025 від відповідача-1 надійшло заперечення на відповідь на відзив.

20.02.2025 від Організації надійшло клопотання про оголошення перерви.

20.02.2025 суд оголосив перерву у підготовчому засіданні до 06.03.2025.

Ухвалою від 20.02.2025 задоволено клопотання Інспекції про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.

21.02.2025 від позивача-2 надійшло клопотання про проведення засідання за відсутності учасника справи.

У підготовчому засіданні 20.02.2025 було оголошено перерву до 06.03.2025.

21.02.2025 від Селищної ради надійшла заява про проведення засідання за відсутності її представника.

24.02.2025 від відповідача-2 надійшли заперечення.

28.02.2025 від прокурора надійшли заперечення на клопотання про витребування доказів.

28.02.2025 від Організації надійшло клопотання про проведення засідання без участі її представника.

03.03.2025 від Організації надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

05.03.2025 від Філії надійшла заява, в якій відповідач-3 просив суд: визнати причини неявки в судове засідання поважними; розглянути можливість розгляду справи у відсутності представника Філії; у разі визнання явки Філії обов`язковою - відкласти підготовче засідання на іншу календарну дату.

Ухвалою від 05.03.2025 задоволено клопотання Організації про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.

У підготовчому засіданні 06.03.2025 оголошено перерву до 17.03.2025.

11.03.2025 від позивача-2 надійшло клопотання про проведення засідання за відсутності учасника справи.

12.03.2025 від Організації надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою від 13.03.2025 задоволено клопотання Організації про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.

14.03.2025 від відповідача-3 надійшло клопотання про розгляд справи без участі учасника.

Ухвалою суду від 17.03.2025 відкладено підготовче засідання на 10.04.2025 та витребувано у Волинської обласної прокуратури докази по справі.

31.03.2025 від Обласної ради надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

03.04.2025 від Організації надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

07.04.2025 від Волинської обласної прокуратури надійшли пояснення по справі.

10.04.2025 від прокурора надійшли додаткові пояснення у справі.

Ухвалою від 10.04.2025 задоволено клопотання Обласної ради про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.04.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 28.04.2025.

14.04.2025 від прокурора надійшла заява про виправлення описки в позовній заяві, а саме прокурор просив пункт 1 прохальної частини позову вважати викладеним і враховувати при розгляді справи у такій редакції:

«визнати незаконним рішення Волинської обласної ради № 13/31 від 12.04.2017 «Про надання мисливських угідь у користування ГО «ТМР «Горинь».

23.04.2025 від Організації надійшло клопотання про долучення доказів.

У судовому засіданні 28.04.2025 було оголошено перерву до 05.05.2025.

У судовому засіданні 05.05.2025 було оголошено перерву до 12.05.2025.

09.05.2025 від Організації надійшли додаткові пояснення.

У судовому засіданні 12.05.2025 було оголошено перерву до 19.05.2025.

У судове засідання 19.05.2025 представники позивача-2 і відповідача-3 не з`явилися, про дату, час і місце судового засідання були повідомлені належним чином, подавали клопотання про розгляд справи без участі їх представників.

У судових засіданнях суд, заслухавши вступне слово представників сторін, з`ясувавши обставини, дослідив в порядку статей 209-210 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) докази у справі.

Після закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.

У судовому засіданні 19.05.2025 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 ГПК України.

Судом, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзиви на позовну заяву, відповідь на відзиви, письмові пояснення, тощо, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною третьою цієї норми, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166"б", від 23.10.2018 у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18, від 30.01.2019 у справі № 47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Також суд враховує рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді № 3-рп/99 від 08.04.1999).

Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охороні землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина четверта мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статті 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).

З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 906/982/19).

При цьому обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті.

Аналогічні висновки щодо застосування цієї норми викладені у постановах Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 920/284/18, від 03.04.2019 у справі № 909/63/18, від 17.04.2019 у справі № 916/641/18, від 31.07.2019 у справі № 916/2914/18, від 06.08.2019 у справі № 912/2529/18, від 15.12.2020 у справі № 904/82/19, від 27.07.2021 у справі № 909/835/18.

Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Крім того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо) [аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі № 922/901/17, від 31.10.2018 у справі № 910/6814/17 та від 06.02.2019 у справі № 927/246/18].

Необхідність пред`явлення цього позову, на переконання прокурора, зумовлена потребою в забезпеченні на загальнодержавному рівні екологічної безпеки та охорони землі як національного багатства.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.

Створення об`єктів природно-заповідного фонду є питанням загальносуспільного та загальнодержавного значення, а також одним зі способів вирішення основних глобальних та цивілізаційних викликів, які стоять сьогодні перед усім людством. Приватний інтерес (право на полювання, право на зайняття підприємницькою діяльністю, право на отримання у користування або власність чи розпорядження земельну ділянку), за загальним правилом, повинен поступатися суспільному інтересу та відповідному обов`язку кожного захищати і відтворювати об`єкти природи та живого світу.

Захист навколишнього природного середовища є не лише обов`язком кожного, як це передбачено статтею 66 Конституції України, а й обов`язком публічної влади, яка має вживати передбачених законом заходів для охорони, захисту, збереження і відтворення природних видів рослинного і тваринного світу, об`єктів і земель природно-заповідного фонду. Тобто на державу покладається позитивний обов`язок щодо забезпечення належного функціонування природних екосистем.

Стаття 10 Закону України «Про охорону навколишнього середовища» серед гарантій екологічних прав громадян міститься як участь громадських організацій та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища, так і невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища можуть бути поновлені, а їх захист відбувається в судовому порядку відповідно до законодавства України (стаття 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

У силу статті 15 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй території та здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Пунктом 37 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання як прийняття рішень про організацію територій і об`єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об`єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам`ятками природи, історії або культури, які охороняються законом, прийняття рішень про оголошення в місцях масового розмноження та вирощування потомства дикими тваринами «сезону тиші» з обмеженням господарської діяльності та добуванням об`єктів тваринного світу.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» основними принципами охорони навколишнього природного середовища, зокрема є: пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов`язковість додержання екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності; гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров`я людей.

Прокурор вказує, що Організація здійснює ведення мисливського господарства на мисливських угіддях, які розташовані на території Селищної ради.

Таким чином, позивач-2 є представницьким органом Цуманської територіальної громади, який зобов`язаний здійснювати захист інтересів та екологічних прав мешканців територіальної громади.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.

Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

За змістом пункту «а» частини першої статті 20-2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до компетенції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, у сфері охорони навколишнього природного середовища належить організація і здійснення у межах компетенції державного нагляду (контролю) за додержанням центральними органами виконавчої влади та їх територіальними органами, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, а також юридичними особами - нерезидентами вимог законодавства, в тому числі, про охорону і використання територій та об`єктів природно-заповідного фонду, зокрема щодо додержання режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду; додержання режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, а також територій, що підлягають особливій охороні.

Згідно з Положенням про Державну екологічну інспекцію у Волинській області, затвердженим наказом Державної екологічної інспекції України від 01.03.2023 № 57 (далі - Положення), позивач-1 є територіальним органом Державної екологічної інспекції України та їй підпорядковується.

Пунктом 2 розділу II Положення передбачено, що остання здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням територіальними органами центральних органів виконавчої влади, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, а також юридичними особами - нерезидентами вимог законодавства про охорону земель, надр, зокрема щодо додержання режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, а також територій, що підлягають особливій охороні тощо.

Відповідно до пункту 6 розділу II Положення Інспекція звертається до суду з позовом про визнання протиправними дій чи бездіяльності фізичних і юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців, органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, про визнання недійсними індивідуальних актів або їх окремих частин, правочинів, що порушують вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

До функцій Інспекції також належить вжиття в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів, виступ позивачем та відповідачем у судах (пункт 10 Положення).

Ураховуючи викладене, Інспекція є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Прокурор на виконання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» листами від 10.10.2024 № 12-652вих-24 та № 12-653вих-24 повідомив Інспекцію та Селищну раду про наявність порушень вимог чинного законодавства щодо передачі мисливських угідь у користування та наявності підстав для захисту інтересів держави.

Втім, Селищна рада та Інспекція відповідні позовні заяви до суду не подали.

Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом прокурором дотримано вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у зв`язку з невжиттям компетентними органами жодних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як органам стало відомо про порушення інтересів держави.

У цьому випадку підлягають застосуванню положення статті 55 ГПК України та висновки, що містяться у пунктах 55-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Так, у пункті 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 зазначено, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю. Для врахування цих обставин статті 55 ГПК України передбачає такі правила:

- якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову прокурора в інтересах держави;

- відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

У пункті 56 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що у перелічених у цій статті випадках йдеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач) не підтримує позовних вимог або подає заяву про залишення позову без розгляду чи про відмову від позову. У таких випадках суд не повинен залишати позов прокурора без розгляду, адже такі процесуальні дії свідчать про те, що компетентний орган по суті відмовляється від захисту інтересів держави в судовому процесі.

Однак, у цій справі матеріалами підтверджені як бездіяльність Селищної ради та Інспекції після звернення до них прокуратури з відповідними листами, так і фактично їх відмова від захистів інтересів держави.

Зазначене вище у сукупності свідчить про належне підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави у цій справі в особі Інспекції та Селищної ради в порядку, передбаченому статтями 53, 54 ГПК України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а тому доводи відповідачів в частині відсутності підстав для представництва прокурора у цій справі відхиляються.

Прокурор вказує, що Рішенням Обласної ради від 12.04.2017 №13/31 (далі - Рішення №13/31) Організації надано у користування терміном на 25 років мисливські угіддя площею 4838 га на території Горинського лісництва (кв. № 1-47) ДП «Цуманське ЛГ», наразі Філії.

На підставі вказаного рішення обласної ради Державним підприємством «Ківерцівське лісове господарство» та Організацією 04.01.2022 укладено договір про умови користування земельною ділянкою лісового фонду для ведення мисливського господарства за № 2 (далі - Договір).

Відповідно до Договору Організації надано у користування мисливські угіддя для ведення мисливського господарства, які знаходяться на території державного лісового фонду ДП «Цуманське ЛГ» терміном на 25 років загальною площею 4 838 га.

На підставі пункту 8 наказу Державного агентства лісових ресурсів України від 04.11.2022 № 962 «Про припинення державного підприємства «Ківерцівське лісове господарство» та затвердження складу комісії», наказу Державного агентства лісових ресурсів України від 09.01.2023 № 69 «Про затвердження передавального акту державного підприємства «Ківерцівське лісове господарство» Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» є правонаступником прав та обов`язків Державного підприємства «Ківерцівське лісове господарство».

Відповідно до пункту 3.1 Положення про Філію «Ківерцівське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» Філія діє від імені ДСГП «Ліси України» та в його інтересах.

У зв`язку з цим сторонами укладено додаткову угоду від 28.04.2023 № 1 до Договору про умови користування земельними ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства про заміну Державного підприємства «Ківерцівське лісове господарство» на Філію.

Прокурор вказує, що до складу мисливських угідь передано об`єкт природно-заповідного фонду, зокрема заповідне урочища місцевого значення «Цуманська пуща», яке входить до складу Ківерцівського національного природного парку «Цуманська пуща».

Заповідне урочище «Цуманська пуща» знаходиться у межах Горинського лісництва кв. 1-7; кв. 8, вид. 12, 13, 28-30, 39; кв. 9, 11, 15, 19, 22, 23, 26, 27, 29, 38, 39, 43-47, яке передано в складі мисливських угідь Організації.

На переконання прокурора, вказані дії відповідачів призвели до порушення вимог законодавства при використанні території природно-заповідного фонду, у зв`язку з чим рішення Обласної ради підлягає визнанню судом незаконним, Договір - недійсним, а мисливські угіддя - поверненню в частині території об`єктів природо-заповідного фонду - заповідного урочища місцевого значення «Цуманська пуща».

Відповідачі (Організація, Обласна рада, Філія), у свою чергу, заперечили проти задоволення позовних вимог, вказуючи на відсутність підстав для задоволення позову.

Також відповідачами (Організація, Обласна рада, Філія) заявлено про сплив позовної давності.

Відповідачі зазначили, що прокурор був обізнаний про оскаржуване рішення Обласної ради і Договір, що підтверджується відповідними листами, а тому позов у цій справі подано з порушенням строку та є підстави для застосування наслідків спливу застосування позовної давності, а саме відмови у задоволенні позову.

Статтею 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України), а спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, якщо строк визначений роками (частина перша статті 254 ЦК України).

В абзаці першому та п`ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» (далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою.

Пунктом 2.2 Постанови № 10 визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

За твердженням прокурора, Рішення № 13/31 та Договір не відповідають нормам законодавства, оскільки на території заповідного урочища не можна здійснювати ведення мисливського господарства.

Судом встановлено, що Рішенням № 13/31 передбачено, зокрема:

- надати Організації у користування мисливські угіддя на території Ківерцівського району площею 4 838 га терміном на 25 років;

- Волинське обласне управління лісового та мисливського господарства зобов`язано укласти договір про умови ведення мисливського господарства з Організацією;

- зобов`язано відмежувати територію мисливського господарства; нанести на планово-картографічні матеріали всі об`єкти природно-заповідного фонду, заповідні території, полювання на яких відповідно до Положення про них заборонено, віднести до відтворювальних ділянок.

Правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання визначає Закон України «Про мисливське господарство та полювання», який забезпечує рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, регулювання чисельності, використання та відтворення тваринного світу.

Повноваження обласних рад у галузі мисливського господарства та полювання та, зокрема, вирішення в установленому порядку питань надання в користування мисливських угідь передбачені статтею 9 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» (в редакції станом на 10.03.2017). Такі повноваження є виключною компетенцією зазначеного органу місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 22 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням територіального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань лісового і мисливського господарства та полювання, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, територіальними органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, а також власниками або користувачами земельних ділянок. Мисливські угіддя надаються у користування на строк не менш як на 15 років.

Переважне право на користування мисливськими угіддями мають: власники та постійні користувачі земельних ділянок; користувачі мисливських угідь, які продовжують строк користування цими угіддями.

Площа мисливських угідь, що надаються користувачеві, повинна становити не менше 3 тисяч гектарів, але не більше ніж 35 відсотків від загальної площі мисливських угідь Автономної Республіки Крим, області та м. Севастополя.

Слід зазначити, що Обласною радою користувачу (Організації) надано в користування 4838,0 га мисливських угідь для ведення мисливського господарства, що відповідає законодавчо визначеному мінімальному розміру мисливських угідь (понад 3 тис. га).

Крім того, винесенню в сесійну залу проекту рішення передувало дотримання Обласною радою процедури, визначеної статтею 22 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», а саме від Державного агентства лісових ресурсів України надійшло подання від 20.05.2016 № 03-11/2960-16 про надання мисливських угідь Організації, погодження Волинської обласної державної адміністрації від 20.04.2016 № 2460/45/2-16, яка погодила матеріали без зауважень, та погодження на той час землекористувача земель лісового фонду - ДП «Цуманське лісове господарство».

Водночас, Волинською обласною державною адміністрацією зазначено, що 51% території є об`єктом природно-заповідного фонду області - заповідним урочищем місцевого значення «Цуманська пуща», полювання в якому заборонено, що необхідно врахувати при проведенні мисливського впорядкування.

Разом з тим, жодним органом, що згідно з Законом України «Про мисливське господарство та полювання» розглядав та погоджував матеріали, не зазначено про заборону надання таких площ для ведення мисливського господарства.

У оскаржуваному Рішенні № 13/31 передбачено надання мисливських угідь в користування відповідачу-2, що включає в себе комплекс заходів, пов`язаних з веденням мисливського господарства та полювання, а не виключно полювання.

Крім того, у Рішенні № 13/31 встановлено обмеження для ведення мисливського господарства, які спрямовані на забезпечення дотримання режиму природно-заповідного фонду. Ці обмеження включають заборону певних видів діяльності, що можуть негативно вплинути на природне середовище.

Згідно з частиною третьою статті 21 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» умови ведення мисливського господарства визначаються у договорі, який укладається між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, і користувачами мисливських угідь.

Суд наголошує, що Закон України «Про мисливське господарство та полювання» не містить заборони передачі мисливських угідь в межах об`єктів природно-заповідного фонду в користування, а окремі норми Закону, навпаки, засвідчують про можливість передачі зазначених територій в користування для мисливських потреб, зокрема:

- заборона полювання (а не ведення мисливського господарства) на територіях та об`єктах природно-заповідного фонду, де це заборонено відповідно до положень про них, на відтворювальних ділянках (крім відстрілу і відлову хижих та шкідливих тварин) [стаття 20];

- здійснення селекційного та вибіркового діагностичного відстрілу мисливських тварин для ветеринарно-санітарної експертизи в межах територій та об`єктів природно-заповідного фонду - за дозволом обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, за письмовою заявою користувача мисливських угідь (стаття 32);

- здійснення відстрілу та відлову вовків, бродячих собак і котів, сірих ворон в межах територій та об`єктів природно-заповідного фонду - за дозволом обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, за письмовою заявою користувача мисливських угідь (стаття 33);

- надання повноважень посадовим особам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства права вільно відвідувати території та об`єкти природно-заповідного фонду з метою здійснення нагляду за дотриманням вимог законодавства про охорону тваринного світу, ведення мисливського господарства та здійснення полювання (стаття 39).

Слід зазначити, що як Закон України «Про мисливське господарство та полювання», так і Закон України «Про природно-заповідний фонд України» розрізняють поняття мисливське господарство, мисливство та полювання, а саме:

- мисливство - вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь (стаття 1 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»);

- мисливське господарство як галузь - сфера суспільного виробництва, основними завданнями якого є охорона, регулювання чисельності диких тварин, використання та відтворення мисливських тварин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського собаківництва (стаття 1 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»);

- полювання - дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах (стаття 1 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»);

- території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Встановлені частиною першою цієї статті основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об`єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об`єктів (стаття 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»);

- Закон України «Про природно-заповідний фонд України» забороняє здійснювати полювання на територіях заказників (стаття 26 Закону) та пам`яток природи (стаття 28 Закону).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» на території заповідних урочищ забороняються всі види рубок, у тому числі санітарні, рубки формування і оздоровлення лісів, видалення захаращеності та будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах, включених до їх складу, відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.

Оголошення заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів у їх власників або користувачів. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів, оголошених заповідними урочищами, беруть на себе зобов`язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Отже, законодавцем чітко перелічено перелік заборон на території заповідних урочищ, серед яких мисливство відсутнє. Встановлені вимоги передбачають лише необхідність дотримання режиму охорони та збереження об`єктів, нездійснення діяльності, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах.

Суду не подано жодного належного, достовірного, достатнього та вірогідного доказу, який би підтверджував порушення Організацією приписів Закону України «Про природно-заповідний фонд України», зокрема, здійснював полювання на території заповідного урочища.

Стосовно доводів прокурора про те, що площа угідь з врахуванням об`єкта природно-заповідного фонду становить менше 3 тис га, слід зазначити, що Закон України «Про мисливське господарство та полювання» чітко передбачає необхідність надання користувачеві мисливських угідь площею не менше 3 тисяч гектарів (в цьому випадку Організації надано 4838 га). Разом з тим, необхідність обрахунку площ за винятком територій та об`єктів природно-заповідного фонду та відтворювальних площ вказаний Закон не містить.

Статтею 27 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» передбачено, що з метою охорони та відтворення мисливських тварин користувачі в межах своїх мисливських угідь виділяють не менш як 20 відсотків площі угідь, на яких полювання забороняється. Порядок визначення територій для цієї мети встановлюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.

Відповідно до пункту 2.4 розділу 2 Порядку визначення територій для охорони та відтворення мисливських тварин (відтворювальних ділянок), затвердженого Наказом Державного комітету лісового господарства України від 22.01.2004 № 4, передбачено, що полювання на території відтворювальної ділянки забороняється. Відстріл та відлов хижих та шкідливих тварин на території відтворювальних ділянок здійснюються відповідно до вимог статті 33 Закону України «Про мисливське господарство та полювання».

Слід зазначити, що у погодженні Волинської обласної державної адміністрації від 20.04.2016 № 2460/45/2-16 про надання у користування мисливських угідь на території Горянського лісництва ДП «Цуманське ЛГ» загальною площею 4838 га, терміном не менше як на 15 років, зазначено, що на територіях вищезазначених мисливських угідь, 51 відсоток території - це об`єкт природно-заповідного фонду області, а саме: заповідне урочище «Цуманська пуща», полювання в якому заборонено, що необхідно врахувати при проведенні мисливського впорядкування.

Вказане погодження свідчить про дотримання статті 27 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», якою передбачено, що користувачі в межах своїх мисливських угідь виділяють не менш як 20 відсотків площі угідь виключно як відтворювальних ділянок на яких полювання забороняється, а забезпечується охорона та відтворення мисливських тварин .

Аналіз приписів статті 9 та 91 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», постанови Кабінету Міністрів України від 10.08.1992 № 459, якою затверджено Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природніх ресурсів у межах територій та об`єктів природно-заповідного фонду та Положення про порядок установлення лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, також дає підстави дійти висновку, що законодавство України передбачає можливість ведення мисливського господарства на об`єктах природно-заповідного фонду, якщо така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Верховний Суд у постанові від 14.11.2023 у справі № 140/6122/22 вказав, що надання мисливських угідь у користування можливе за умови дотримання вимог законодавства та встановленого режиму охорони території. Суд підкреслив, що чинне законодавство не містить прямої заборони на таке використання, якщо воно не суперечить природоохоронним цілям території.

Водночас, прокурором не доведено, що Організація використовує передані йому угіддя з порушенням цілей природоохоронних територій.

Зі змісту оспорюваного Договору вбачається, що користувач має право у встановленому порядку за згодою (погодженням) підприємства будувати на мисливських угіддях необхідні, в тому числі біотехнічні споруди, вирощувати кормові культури, створювати захисні насадження, проводити штучне обводнення, здійснювати інші заходи, пов`язані з веденням мисливського господарства, які не суперечать законодавству та інтересам підприємства.

У силу умов Договору Організація зобов`язується, зокрема, використовувати мисливські угіддя відповідно до умов їх надання у користування та за призначенням; вести мисливське господарство на закріплених за ним мисливських угіддях з дотриманням вимог Закону України «Про тваринний світ», Закону України «Про мисливське господарство та полювання», інших нормативно-правових актів у галузі охорони та використання тваринного світу, ведення мисливського господарства; на територіях природно-заповідного фонду проводити повний комплекс біотехнічних заходів та охорону мисливської фауни.

Відповідно до пункту 3 Договору ДСГП «Ліси України» має право у разі порушення умов Договору попереджати про необхідність усунення порушень у визначений термін, а у випадку невиконання законних вимог - вимагати розірвання Договору.

Разом з тим, як було встановлено вище, суду не подано доказів, які б підтверджували порушення Організацією умов Договору та здійснення діяльність, яка завдає шкоди території заповідного урочища.

Враховуючи викладене, заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки прокурором не доведено їх обґрунтованість та наявність підстав для визнання незаконним Рішення № 13/31, визнання недійсним Договору та повернення мисливських угідь.

Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже вони не спростовують встановлених судом обставин та не впливають на результат прийнятого рішення.

Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, у позові слід відмовити повністю.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, ураховуючи те, що прокурором не доведено його обґрунтованість, то обставини наявності/відсутності спливу позовної давності у цій справі не встановлюються.

За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору слід покласти на прокуратуру.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 12.06.2025.

Суддя О.Г. Удалова