Рішення від 16.06.2025 по справі 160/5961/25

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2025 рокуСправа №160/5961/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

ВСТАНОВИВ:

21.02.2025р. через систему Електронний суд ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.02.2022 по 12.02.2024;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки при звільненні за період з 24.03.2022 по 12.02.2024 в розмірі 251112,9 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він з 30.06.2017р. по 23.03.2022р. проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 та згідно наказу №67 від 23.03.2022р. його було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів грошового забезпечення. Проте, при звільненні йому не було нараховано та виплачено грошове забезпечення у повному обсязі, а саме: не нараховано та не виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 30.06.2017р. по 28.02.2018р. із застосуванням базового місяця (січень 2008р.), яке у подальшому було нараховано та виплачено йому у примусовому порядку на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2023р. та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 20.03.2024р. у справі №160/10834/23 у сумі 244024,64 грн. тільки 12.02.2025р. згідно даних банківської виписки. Тобто, на переконання позивача, відповідачем було затримано його розрахунок при звільненні з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. терміном на 117 календарних днів, а у період з 19.07.2022 по 18.01.2023 терміном 184 дні (6 місяців), що призвело до порушення відповідачем вимог ст. 117 КЗпП України та виходячи з того, що його середньоденне грошове забезпечення за 2 місяці до звільнення (січень, лютий 2022р.) складало 861,21 грн., то загальна сума середнього заробітку до стягнення має становити 251112,9 грн. (із розрахунку 92650,26 (91.95%)від 100761,57 грн. за період з 24.03.2022р. по 18.07.2022ри.; 158462,64 грн. за 184 дні затримки за період з 19.07.2022 по 18.01.2023) з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30.11.2023р. у справі №380/19103/22, від 29.01.2024р. у справі №560/9586/22, від 22.02.2024р. у справі №560/831/23. У додаткових поясненнях та відповіді на відзив від 26.03.2025р. посилався на ті ж самі обставини, що і у позові, заперечував проти наданої відповідачем довідки про його середньоденне грошове забезпечення, що складало 611,51 грн., оскільки вважає, що на виконання вищенаведеного судового рішення був здійснений перерахунок його грошового забезпечення, тому розрахунок має проводитися з фактично нарахованого та виплаченого його грошового забезпечення та одноразових додаткових виплат за період з 29.01.2020р. по 23.03.2022, який був доданий до позову, виданий в/ч НОМЕР_1 та яке складало за січень, лютий 2022р. 22030,80 + 28780,80 грн./59 = 861,21 грн. (а.с.1-4, 56-57, 59).

Ухвалою суду від 19.03.2025р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами з 17.04.2025р. відповідно до вимог ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, а також зобов`язано відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотримання вимог ст.ст.162,261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати довідки, а саме: про середній заробіток позивача за останні 2 місяці роботи до дати звільнення, оформлену з дотриманням вимог Порядку №100 від 08.02.1995р.; про суми грошового забезпечення позивача виплачені при звільненні станом на 23.03.2022р. згідно до вимог ч.2 ст.77, ст.80 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.36).

Зазначена ухвала суду разом з копією адміністративного позову була отримана відповідачем у системі Електронний суд у його електронному кабінеті, а саме: адміністративний позов з додатками отримано - 22.02.2025р., ухвала суду про відкриття провадження отримано 21.03.2025р., що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.18 Кодексу адміністративного судочинства України про що свідчать довідки про доставку електронних листів, наявних в матеріалах справи (а.с.39-40).

На виконання вимог вищенаведеної ухвали суду, 20.03.2025р. через систему «Електронний Суд» від відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній проти позову заперечував, просив відмовити позивачеві у його задоволенні у повному обсязі посилаючись на те, що право позивача на звернення до суду з цим позовом підлягає обмеженню місячним строком з дня проведення з ним остаточного розрахунку, яке відбулося 23.03.2022, проте з позовом позивач звернувся лише 21.02.2025р., тобто, майже через 3 роки після отримання належних йому при звільненні коштів, тому даний позов має були залишений без розгляду відповідно до п.8 ч.1 ст.240 КАС України про що аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21.02.2021р. у справі №240/532/20; оскільки на час звільнення позивача з військової служби спірна сума йому ще не належала, то вина відповідача у її невиплаті була відсутня, що виключає відповідальність відповідача, передбачену ст.117 КЗпП України про що свідчить і рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» (заява №377/02) у якому зазначено, що отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена за судовим рішенням, не може здійснюватися за правилами ст.117 КЗпП України та аналогічна правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 06.06.2018р. у справі №804/1782/16, від 27.06.2018р.у справі №810/1543/17, яка в силу положень ч.5 ст.242 КАС України має враховуватись судом під час прийняття рішення. За викладених обставин, представник відповідача вважає, що у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід відмовити. Також відповідач вказав, що позивач добровільно написав рапорт на здачу справ та посади і не заперечував проти виключення його зі списків особового складу військової частини, тому стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч.1 ст.117 КЗпП України є безпідставним та позивачем 12.02.2025р. як день остаточного фактичного розрахунку визначений також безпідставно, згідно до виписки по картці, в/ч позивачеві виплачено за рішенням суду №160/10834/23 суму у розмірі 244024,64 грн., разом з тим позивач просив суд зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за період з 23.03.2022 року по 12.02.2025 року. На думку відповідача в даному випадку має застосовуватися принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у відповідності до ст.117 КЗпП України, про що було висловлено позицію у постановах Верховного Суду від 24.07.2019р. у справі №805/3167/18-а, від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17. Окрім того, відповідач зазначив, що позивач, звільнившись у 2022 році, добросовісно користуючись своїм правом мав би не чекати 3 роки, а заявити про свою незгоду з оплатою праці одразу, як отримав грошове забезпечення не у повному обсязі, в той же час, звернення до суду через 3 роки після звільнення, що штучно збільшує період, за який можливе стягнення спірних сум із роботодавця і в цьому разі може розглядатися як зловживання правами. Також відповідач вказав і на те, що ст.117 КЗпП України, у редакції, чинній на момент звернення до суду з цим позовом, виплата середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнення обмежена 6-ма місяцями, а відтак, позивач не має права на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 24.03.2022 по 12.08.2024. Щодо розрахунку суми середнього заробітку, то відповідач вказав на те, що за 2 місяці до звільнення - січень, лютий 2022р. грошове забезпечення позивача становило 36079,58 (15656,38 +20423,20 грн.)/59 днів, а відтак, середньоденне грошове забезпечення позивача складало 611,51 грн., яке розраховано із фактичних виплат, а не 861,21 грн., як зазначив позивач. На думку відповідача позивачем невірно визначено спосіб захисту своїх прав шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку, оскільки в даному випадку належним способом захисту права позивача є зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби (а.с.41-49).

Також, на виконання вимог вказаної вище ухвали суду, відповідачем до відзиву на позов були надані додаткові докази, а саме:

- копію довідки про нараховане та виплачене грошове забезпечення позивача за два місяці до звільнення позивача, без дати, без номера (за січень, лютий 2022р.)- (а.с.52);

- копію довідки про розрахунок грошового забезпечення при виключенні зі списків особового складу в/ч НОМЕР_1 за період з 01.03.2022 по 23.03.2022 без номера та без дати(а.с.53).

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

У відповідності до вимог ст.121 КАС України, ухвалою суду від 16.06.2025р. розгляд даної справи було продовжено до 16.06.2025р. (а.с.62).

Враховуючи викладене, дана справа вирішується 16.06.2025р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до вимог ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Із наявних в матеріалах справи документів, судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянин України ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 30.06.2017 року по 23.03.2022 року, що встановлено у рішенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2023 та у постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 20.03.2024р. у справі №160/10834/23 та не заперечується учасниками справи (а.с.5,8-14,17).

23.03.2022р. позивача було виключено зі списків особового складу частини, усіх видів забезпечення у зв`язку із вибуттям до нового місця служби м. Дніпро згідно Витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23.03.2022р. №67, що встановлено також у рішенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2023 та у постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 20.03.2024р. у справі №160/10834/23 та не заперечується учасниками справи (а.с.8-14,17).

Надалі, на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2023 та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 20.03.2024р. у справі №160/10834/23 відповідачем позивачеві було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 30.06.2017р. по 23.03.2022р. включно із застосуванням індексації із застосуванням місяця січня 2008р. та індексації різниці (щомісячної фіксованої індексації) в розмірі 3918,15 грн. відповідно до абз. 4,6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 у сумі 244024,64 грн. 12.02.2025р. о 11:05 годині, що підтверджується копією Виписки АТ «УНІВЕРСАЛ БАНК» про рух коштів по картці позивача від 21.02.2025р. (а.с.7-14, 25-26).

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022 по 12.02.2025, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову частково, виходячи з наступного.

Правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі і порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці врегульовані Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-ІІ (далі Закон №2011-ІІ), Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008, яке є спеціальним законодавством та має пріоритет у його застосуванні над іншими нормативно-правовими актами.

Разом з тим, наведеними нормами спеціального законодавства не врегульовані правовідносини щодо відповідальності роботодавця (у тому числі і суб`єкта владних повноважень державного органу) за затримку розрахунку при звільненні особи, а, відповідно, у разі, якщо спеціальними нормами не врегульовані такі спірні правовідносини, підлягають застосуванню загальні норми права, зокрема, норми ст.ст.116,117 КЗпП України, що також передбачено і рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002р. №8-рп/2002 та узгоджується із правовою позицією у подібних правовідносинах, яка викладена у постанові Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №809/366/17, та є обов`язковою для врахування адміністративним судом у порядку, встановленому ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, виходячи із того, що предметом даного спору є саме бездіяльність відповідача щодо не відшкодування (компенсації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та спірні правовідносини нормами спеціального законодавства не врегульовані, тому слід дійти до висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме приписи трудового законодавства, зокрема, ст.ст.47,116,117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин 23.03.2022).

Так, в силу ч.1 ст.47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.

Частиною 1 статті 116 КЗпП України (у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин 23.03.2022) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначеній у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму (частина друга статті 116 КЗпП України).

Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України (у редакції, яка діяла на момент звільнення позивача) у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування і в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (частина друга статті 117 КЗпП України).

В той же час, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ текст статті 117 КЗпП України було викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Вказана редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

При цьому, слід зазначити, що Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні статті 117 КЗпП України, яка діяла до внесених змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що закон покладає на підприємство, установу організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, але у редакції, чинній до 19 липня 2022 року, неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.

За правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у його постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, тощо (п.91 постанови).

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.

На підтримку наведеної позиції Великої Палати Верховного Суду 30 листопада 2020 року Верховний Суд ухвалив постанову у справі №806/2473/18. У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Наведений підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягав стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Разом з цим, як уже зазначалося вище, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно з Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування вказаної норми змінився.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Так, спірний період стягнення середнього заробітку охоплюється періодом з 23 березня 2022 року (дата звільнення/виключення із особового складу частини) по 12 лютого 2025 року (дата проведення повного розрахунку при звільненні), а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ (до 19 липня 2022 року) і після цього.

А отже, період з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. (до набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом України №2352-ІХ, тобто, без обмеження строком виплати у 6 місяців.

Проте, період з 19 липня 2022 року по 12 лютого 2025 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями, тобто обмежується періодом з 19.07.2022р. по 16.01.2023р.

До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі №806/2473/18 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Аналогічні висновки висловлені і у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23 та від 19 вересня 2024 року у справі №420/573/23, і ці висновки є застосовними до спірних правовідносин.

За викладених обставин та враховуючи наведені висновки Верховного Суду, які є сталими у даних спірних правовідносинах, суд приходить до висновку, що у межах цієї справи до періоду з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. включно, суду належить застосувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020р. у справі №806/2473/18, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачеві при звільненні у порівнянні із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить врахувати і приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив таку виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Наведений підхід застосований і Верховним Судом у його постановах від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23 та від 19 вересня 2024 року у справі №420/573/23.

Тому, аргументи відповідача у частині необхідності застосування у даних правовідносинах щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з обмеженням 6-ма місяцями, є неспроможними, з огляду на те, що такі доводи відповідача спростовуються наведеними правовими висновками Верховного Суду, які є обов`язковими для врахування не тільки адміністративним судом, а й відповідачем, який у даних правовідносинах виступає суб`єктом владних повноважень згідно до вимог ст.14 Кодексу адміністративного судочинства України та ст.129-1 Конституції України.

Так, із наявних в матеріалах цієї справи копій документів судом встановлено, що 23.03.2022р. відповідачем позивачеві було нараховане та виплачене грошове забезпечення при звільненні у загальній сумі 21095,55 грн., що підтверджується змістом Довідки про розрахунок грошового забезпечення при виключенні зі списків особового складу в/ч НОМЕР_1 позивача без номера та без дати (а.с.53).

В той же час, судом також встановлено, що відповідачем при звільненні/виключенні зі списків особового складу військової частини (23.03.2022р.) позивачеві не було нараховане та не було виплачене грошового забезпечення у повному обсязі, а саме: індексацію грошового забезпечення за період з 30.06.2017 по 23.03.2022 включно із застосуванням індексації-різниці (щомісячної фіксованої індексації) у розмірі 3918,15 грн. відповідно до абзаців 4,6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, що підтверджується рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2023р. та постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20.03.2024р. у справі №160/10834/23, які набрали законної сили 20.03.2024р. та наявні у справі (а.с.7-14, 16-23).

Таку індексацію грошового забезпечення за вказаний вище період було нараховано та виплачено відповідачем позивачеві тільки 12.02.2025р. о 11:05 год. про що свідчить зміст копії платіжної інструкції №381 від 11.02.2025р. та копії виписки АТ «УНІВЕРСАЛ БАНК» щодо руху коштів по картці позивача від 21.02.2025р. (а.с.25-26,54).

А відповідно, із аналізу встановлених вище судом обставин, слідує, що станом на дату звільнення позивача (23.03.2022р.) він мав право на отримання грошового забезпечення при звільненні у загальній сумі 265 378,13 грн. (із розрахунку 21095,55 грн. виплачена сума при звільненні + 244024,64 грн. невиплачена сума грошового забезпечення).

Факт невиплати відповідачем позивачеві індексації грошового забезпечення за період з 30.06.2017р. по 23.03.2022р. у розмірі 244024,64 грн. при звільненні 23.03.2022р. підтверджується дослідженими вище матеріалами справи і відповідачем у відзиві на позов жодними доказами не спростовано.

Таким чином, із наведених обставин слід дійти висновку, що відповідач у даних правовідносинах допустив затримку розрахунку при звільненні позивача у період з 24.03.2022р. по 12.02.2025р., що є підставою для відповідальності відповідача, передбаченої статтею 117 КЗпП України, у вигляді стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.

При цьому, як уже зазначалося вище, при проведенні розрахунку середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній до 19.07.2022р., підлягають застосуванню до періоду з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. включно (без обмеження строком виплати у 6 місяців), а норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній після 19.07.2022р., підлягають застосуванню судом до періоду з 19.07.2022р. по 12.02.2025р. (з обмеженнями 6-ма місяцями, а саме: періодом з 19.07.2022р. по 16.01.2023р.).

Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995р. (далі Порядок №100).

Абз.3 п.2 Порядку №100 передбачено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Положеннями пункту 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Таким чином, виходячи із аналізу наведених норм, можна дійти висновку, що середньомісячна заробітна плата обчислюється за останні два місяці роботи працівника до його звільнення, у відповідності до вимог абз.3 п.2, п.8 Порядку №100, якими, у даному випадку, з урахуванням того, що позивача було звільнено з військової частини 23.03.2022р., є січень та лютий 2022р.

Так, на вимогу суду відповідачем було надано Довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення за два місяці до дати звільнення з посади, без номера та без дати, зі змісту якої видно, що грошове забезпечення позивача становило за січень 2022р. 15656,38 грн., за лютий 2022р. 20423,20 грн., а відповідно, із наведеної інформації відповідач зазначив, що середньоденне грошове забезпечення позивача складало 611,51 грн. (15656,38+20423,20/59 днів), про що свідчить зміст наведеної довідки та відзиву на позов (а.с.48-зворот, 52).

Разом з тим, позивач у додаткових поясненнях та у відповіді на відзив від 26.03.2025р. проти вказаного розрахунку його середньоденного заробітку на рівні 611,51 грн. не погодився та вказав, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2023р. у справі №160/10834/23, яке набрало законної сили 20.03.2024р., його грошове забезпечення було перераховано та згідно розрахунку нарахованого та виплаченого грошового забезпечення позивача за період з 29.01.2020р. по 23.03.2022р. його грошове забезпечення становило за січень 2022р. 22030,80 грн., за лютий 2022р. 28780,80 грн., даний розрахунок наданий в/ч НОМЕР_1 та доданий до позову (а.с.27-59).

А відтак, на переконання позивача, для розрахунку суми його середнього заробітку слід враховувати перераховане грошове забезпечення з урахуванням рішення суду, яка має складатися із розрахунку 22030,80 грн. + 28780,80 грн./59 відпрацьованих днів = 861,21 грн.

Вирішуючи спірне питання з приводу того, який розмір середньоденного заробітку позивача слід застосовувати при розрахунку його середньоденного заробітку 611,51 грн. (за довідкою, наданою відповідачем на вимогу суду) чи 861,21 грн. (за розрахунком, який мав місце після проведення нарахування індексації за судовим рішенням), суд зазначає про наступне.

У відповідності до пункту 3 розділу ІІІ Порядку №100 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього порядку.

Згідно пункту 4 розділу ІІІ згаданого Порядку №100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються: а) виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов`язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов`язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками); б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); г) премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, за сприяння впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і здавання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, збирання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об`єктів будівництва (за винятком цих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результати господарської діяльності); д) грошові і речові винагороди за призові місця на змаганнях, оглядах, конкурсах тощо; е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати; є) літературний гонорар штатним працівникам газет і журналів, що сплачується за авторським договором; ж) вартість безплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування; з) дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку; и) виплати, пов`язані з святковими та ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо; і) вартість безплатно наданих деяким категоріям працівників комунальних послуг, житла, палива та сума коштів на їх відшкодування; ї) заробітна плата на роботі за сумісництвом (за винятком працівників, для яких включення її до середнього заробітку передбачено чинним законодавством); й) суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; к) доходи (дивіденди, проценти), нараховані за акціями трудового колективу і вкладами членів трудового колективу в майно підприємства; л) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати; м) заробітна плата, яка нарахована за час роботи у виборчих комісіях, комісіях всеукраїнського референдуму; н) винагороди державним виконавцям; о) грошова винагорода за сумлінну працю та зразкове виконання службових обов`язків.

Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У відповідності до ст.1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин 23.03.2022, передбачено, що індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відтак, із аналізу наведених вище приписів слідує, що індексація є складовою заробітної плати працівника (входить до складу фонду додаткової заробітної плати) та віднесена до державних соціальних гарантій.

Тому слід дійти висновку, що виплачені суми індексації мають включатися до складу середньої заробітної плати працівника при обчисленні середньоденного заробітку працівника.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що у даних правовідносинах при обчисленні середньоденного заробітку позивача підлягають застосуванню показники його заробітної плати, перерахованої з урахуванням виплаченого грошового забезпечення разом з індексацією, після виконання судового рішення, які відображені у розрахунку за період з 29.01.2020 по 23.03.2022р., де грошове забезпечення позивача складало - за січень 2022 -22030,80 грн., за лютий 2022 28780,80 грн., а відтак, середньоденне грошове забезпечення має складатися із розрахунку - 22030,80 + 28780,80/59 = 861,21 грн. (а.с.27).

Також, судом встановлено, що період затримки (прострочення) виплати позивачеві грошового забезпечення у повному обсязі у загальній сумі 265120,19 грн. (21095,55+244024,64) становив з 24.03.2022р. (наступний день після звільнення) по 18.07.2022р. включно (з урахуванням приписів ст.117 КЗпП України у редакції, чинній до 19.07.2022р.), що складає 117 календарних днів затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, середньомісячна заробітна плата позивача, виходячи із розрахунку 861,21 грн. (середньоденна зарплата) х 117 (дні затримки), складає 100761,57 грн., що відповідає приписам п.2 п.8 Порядку №100.

А відповідно, ймовірний розмір майнових втрат позивача у порівнянні із загальним розміром всіх належних позивачеві виплат при звільненні, виходячи з предмету спору, за період з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. включно становить 92740,94 грн., виходячи з розрахунку, а саме: 244024,64 грн. (недоотримана сума грошового забезпечення при звільненні) /265120,19 грн. (загальна сума належного позивачеві грошового забезпечення при звільненні) х 100, тобто, 92,04% від 100761,57 грн. (100761,57х92,04%) -середньомісячної зарплати позивача.

Отже, виходячи з наведеного, а також враховуючи принципи (критеріїв) пропорційності, співмірності у період з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. включно, суд вважає за необхідне зменшити таке відшкодування та стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 92740,94 грн., що становить 92,04% від 100761,57 грн. (ймовірний розмір майнових втрат позивача).

При цьому, слід зазначити, що застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду, яке реалізується у кожній справі індивідуально на підставі обставин справи, які в кожній з них є різними.

Аналогічний підхід при обчисленні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні висловлений і Верховним Судом у його постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 та у постанові від 04 листопада 2021р. у справі №806/403/17.

З огляду на викладене, посилання відповідача у відзиві на позов з приводу необхідності застосування у цій справі правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06.06.2018р. у справі №804/1782/16, від 27.06.2010р. у справі №810/1543/17 та ВП ВС, викладених у постанові від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц не приймаються до уваги, оскільки не узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, які наведені вище та були сформовані у часі пізніше, тому саме останні висновки згаданого Суду підлягають застосуванню адміністративним судом у даних правовідносинах.

Окрім того, судом враховується і те, що Збройні Сили України фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, станом на момент розгляду цієї справи через вторгнення російської федерації на територію суверенної України у державі введений воєнний стан, тривають воєнні дії, а тому з урахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що відшкодування (компенсація) відповідачем позивачеві середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 92740,94 грн. за період з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. включно, є пропорційним, співмірним та достатнім способом захисту порушеного права позивача.

Між тим, за період затримки з 19.07.2022р. по 12.02.2025р. підлягає стягненню з відповідача на користь позивача сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, яка обмежена 6-ма місяцями згідно до норм ст.117 КЗпП України у редакції, чинній з 19.07.2022р., а відповідно, у цій частині розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022р. по 16.01.2023р. включно, затримка становить 6 місяців, тобто, 182 календарних дні (365/2) (а не 184 дні, як просив позивач).

Тому враховуючи наведене, за період з 19.07.2022р. по 16.01.2023р. сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні позивача складає 156740,22 грн. (виходячи з розрахунку 182 к.дні х 861,21 (середньоденний заробіток)).

За таких обставин, зменшена судом сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. включно становить 92740,94 грн. (92,04% від 100761,57 грн.), а сума середнього заробітку за затримку при звільненні за період з 19.07.2022р. по 16.01.2023р. включно (обмеження 6-ма місяцями) 156740,22 грн., що загалом становить 249481,16 грн.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022р. по 16.01.2023р. включно у загальній сумі 249481,16 грн. (92740,94 + 156740,22) виходячи з вимог статті 117 КЗпП України, у редакції чинній до 19.07.2022р., та у редакції чинній після цієї дати.

При цьому, у наведеній частині щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за періоду з 24.03.2022р. по 18.07.2022р. розрахованого судом із застосуванням співмірності у розмірі 92740,94 грн. ( у позові позивач просив меншу суму у розмірі 92650,26 грн.), з метою ефективного захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог у відповідності до ч.2 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України.

В той же час, в іншій частині позову щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за період з 19.07.2022 по 18.01.2023 у сумі 1631,74 грн. позивачеві слід відмовити, оскільки такий розрахунок позивачем проведено невірно, з огляду на те, що календарний рік складається з 365 днів, 6 місяців із яких становить не 184 дні (як розрахував позивач), а 182 дні.

Також і суму виплаченого грошового забезпечення у розмірі 21353,49 грн. станом на 23.03.2022р. позивач визначив не вірно, оскільки така сума становила уже після її перерахунку на виконання судового рішення, тоді як станом на 23.03.2022р. позивачеві була виплачене грошове забезпечення саме у сумі 21095,55 грн., що підтверджено і змістом копії Довідки про розрахунок грошового забезпечення позивача при виключенні його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , без дати та без номера (а.с.53).

При цьому, слід зазначити, що у даних правовідносинах саме стягнення з відповідача, як суб`єкта владних повноважень, на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі, розрахованій судом, є ефективним способам захисту порушеного права позивача та виключає можливість вчинення будь-яких протиправних дій у подальшому (при їх нарахуванні) з боку відповідача стосовно прав та інтересів позивача у розумінні ст.13 Конвенції.

З огляду на викладене, доводи відповідача про те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту права у вигляді стягнення з відповідача середнього заробітку, є неспроможними.

Таким чином, позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022р. по 12.02.2025р. (з урахуванням обмеження 6-ма місяцями такої виплати по 16.01.2023р. включно), стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, підлягають задоволенню частково.

За приписами ч.1 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи ч.1 ст.75 наведеного Кодексу.

Згідно ч.1 ст.76 Кодексу, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних підстав та не надано доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022р. по 12.02.2025р. (обмежений 6-ма місяцями, тобто до 16.01.2023р.включно), що є предметом даного спору, з урахуванням встановлених судом обставин у справі та аналізу наведених вище норм чинного законодавства України.

Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом, доводи відповідача з приводу необхідності залишення позову без розгляду на підставі п.8 ч.1 ст.240 КАС України з підстав того, що позивачем був пропущений строк звернення до суду з даним позовом, оскільки на переконання відповідача остаточний розрахунок з позивачем проведений 23.03.2022р., а з цим позовом позивач звернувся майже через 3 роки після отримання належних йому сум при звільненні, з огляду на таке.

По-перше, позивач отримав грошове забезпечення у повному обсязі від відповідача 12.02.2025р., що підтверджено випискою банку із особового рахунку позивача про надходження грошового забезпечення від відповідача у сумі 244024,64 грн. та копією платіжної інструкції №381 від 11.02.2025р. про перерахунок відповідачем коштів (а.с.25-26,54).

По-друге, з даним позовом до суду позивач звернувся 21.02.2025р. через систему Електронний суд», що підтверджується змістом позову (а.с.1-4).

Відтак, із наведеного аналізу встановлених судом обставин слідує, що позивач при поданні даного позову дотримався місячного строку звернення до суду з цим позовом, встановленого ч.5 ст.122 КАС України, а отже, аргументи відповідача про пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом, є неспроможними та безпідставними.

Окрім того, судом критично надається оцінка доводам відповідача з приводу того, що звільнившись у 2022 році, добросовісно користуючись своїм правом, позивач мав би не чекати 3 роки, а заявити про свою незгоду з оплатою праці одразу як отримав грошове забезпечення не у повному обсязі, чим штучно збільшив період, за який можливе стягнення спірних сум з роботодавця та, на переконання відповідача, може розглядатися як зловживання правами, з огляду на таке.

Як встановлено судом зі змісту рішення суду від 16.11.2023р. у справі №160/10834/23 після виключення зі списків особового складу в/ч НОМЕР_1 23.03.2022р. позивач звертався до відповідача із заявою про нарахування та виплату йому індексації грошового забезпечення, проте, відповідач проявив у даному питанні бездіяльність, що було підставою для звернення позивача із позовом у вказаній справі, яке мало місце 19.05.2023р. про що свідчить зміст наведеного судового рішення, яке набрало законної сили, та спростовує вищенаведені доводи відповідача про зловживання позивачем своїми правами (а.с.8-9).

До того ж, слід зазначити, що вчиняючи вищенаведену бездіяльність, саме відповідач допустився порушення прав позивача, не виплачуючи останньому грошове забезпечення з урахуванням його індексації, починаючи з 30.06.2017р. по 23.03.2022р., яка встановлена судовим рішенням у зазначеній справі, яке набрало законної сили (а.с.8-9).

Тобто, обираючи вищеописані обставини, як підстави для відмови у задоволенні позову та зазначаючи про це у відзиві на позов, представник відповідача мав би врахувати правові висновки зроблені у вищенаведеному судовому рішенні з урахуванням встановлених у ході його розгляду судом обставинам, які є обов`язковими для виконання, у тому числі і відповідачем, як суб`єктом владних повноважень в силу ст.129-1 Конституції України та мав би знати, що встановлені у судовому рішенні обставини не доказуються при розгляді іншої справи, у яких беруть участь ті самі сторони чи особа, щодо якої ці обставини встановлені згідно ст.78 КАС України.

Інші доводи відповідача уважно вивчені судом проте, не беруться судом до уваги, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022р. по 12.02.2025р. (з урахуванням обмеження 6-ма місяцями, тобто, до 16.01.2023р. включно), суд приходить до висновку, що вказана бездіяльність (пасивна поведінка) відповідача є протиправною, необґрунтованою, вчиненою без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), у зв`язку із чим відповідачем були порушені права та інтереси позивача у наведеній частині, які підлягають судового захисту шляхом визнання вищенаведеної бездіяльності відповідача протиправною.

Окрім того, з урахуванням вищенаведених обставин у даній справі, за якими судом встановлено протиправну бездіяльність відповідача, як суб`єкта владних повноважень, у даних правовідносинах, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача, слід вийти за межі позовних вимог у відповідності до ч.2 ст.9, п.10 ч.2 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України та стягнути з відповідача на користь позивача, згідно проведеного судом вище обрахування, середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022р. по 12.02.2025р. (з урахуванням обмеження 6-ма місяцями, тобто, до 16.01.2023р. включно), у загальному розмірі 249481,16 грн.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.3ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства Українипри частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору понесені ним згідно платіжної інструкції №0.0.4229304652.1 від 05.03.2025р. пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у сумі 484 грн. 48 коп. виходячи із розрахунку 968,96/2 (а.с.35,35а).

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 78, 94, 122, 132, 134, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.

Визнати бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022 року по 12.02.2025 року (з урахуванням обмеження 6-ма місяцями, тобто до 16.01.2023р. включно) - протиправною.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022р. по 12.02.2025р. (з урахуванням обмеження 6-ма місяцями, тобто до 16.01.2023 включно) у загальному розмірі 249481,16 грн. (двісті сорок дев`ять тисяч чотириста вісімдесят одна гривня 16 копійок).

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 484 грн. 48 коп. (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 копійок).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва