Рішення від 20.06.2025 по справі 916/5279/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" червня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/5279/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу

за позовом: Науково-дослідної установи "Український науковий центр екології моря" (код ЄДРПОУ 02572516, 65009, м. Одеса, Французський б-р, 89)

до відповідача: Національного природного парку "Тузловські лимани" (код ЄДРПОУ 37197893, 68100, Одеська обл., Татарбунарський р-н, м. Татарбунари, вул. Партизанська, буд. 2)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (код ЄДРПОУ 43015722, 65048, м. Одеса, вул. Велика Арнаутська, буд. 15)

про стягнення 12142,64 грн.

Позивач Науково-дослідна установа "Український науковий центр екології моря" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Національного природного парку "Тузловські лимани" про стягнення 12142,64 грн.

Позовні вимоги обгрунтовані невиконанням відповідачем обов`язку з відшкодування витрат на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 10.12.2024 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви.

У встановлений господарським судом строк позивачем усунуто недоліки позовної заяви, про що подано відповідні докази.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.12.2024 позовну заяву Науково-дослідної установи "Український науковий центр екології моря" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; залучено Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача; вирішено інші процесуальні питання.

26.12.2024 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

08.01.2025 від позивача надійшла відповідь на відзив.

Ухвалами суду від 14.01.2025 відзив відповідача Національного природного парку "Тузловські лимани" та відповідь на відзив позивача Науково-дослідної установи "Український науковий центр екології моря" залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.

У встановлений судом строк сторонами усунуто недоліки заяв по суті справи, про що подано відповідні докази.

Ухвалою від 20.01.2025 відзив Національного природного парку "Тузловські лимани" та відповідь на відзив Науково-дослідної установи "Український науковий центр екології моря" прийнято до розгляду та залучено до матеріалів справи.

27.01.2025 відповідачем подано заперечення.

11.03.2025 від третьої особи Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях надійшло пояснення по суті спору.

При цьому третя особа надала пояснення щодо причин пропуску строку на подання пояснення та просить врахувати положення ст.119 ГПК України і прийняти пояснення до розгляду.

Судом при вирішенні питання поновлення третій особі строку на подання пояснення ухвалено про його поновлення та прийнято пояснення до розгляду.

Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).

Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

З огляду на зазначене, з метою повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, враховуючи обставини, пов`язані із запровадженням в Україні воєнного стану, постійні тривалі повітряні тривоги та інші чинники, тощо; приймаючи до уваги навантаження суду, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа розглянута поза межами строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, але, у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи.

У відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд, -

в с т а н о в и в:

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 23.01.2024 між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Одеській та Миколаївській областях (орендодавець) та Національним природним парком "Тузловські лимани" (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №209840912287.

Згідно розділу І договору - Змінювані умови договору (Умови):

- балансоутримувач - Науково-дослідна установа "Український науковий центр екології моря" (п.3.3);

- інформація про об`єкт оренди - нежитлове приміщення (каб.188) 9-го поверху 9-ти поверхової адміністративної будівлі (інв.№101310001), загальною площею 19,6 кв.м., за адресою: м.Одеса, бульвар Французький, 89 (п.4.1);

- цільове призначення майна - розміщення організації (установи, закладу), яка повністю фінансується з державного бюджету (розміщення офісного приміщення, коворкінг-представництво Національного природного парку "Тузловські лимани") (п.7);

- річна орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої Кабінетом Міністрів України від 28.04.2021 №630 - 1 грн. (п.9.1);

- витрати на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю - компенсуються орендарем в порядку, передбаченому пунктом 6.5 договору (п.9.2);

- строк договору - 3 роки, діє до 23.01.2027 (п.12.1).

За умовами п.1.1 договору (розділ ІІ. Незмінювані умови договору), орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає у строкове платне користування майно, зазначене у пункті 4 Умов, вартість якого становить суму, визначену у пункті 6 Умов.

Згідно п.2.1, орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна. Акт приймання-передачі підписується між орендарем і балансоутримувачем одночасно з підписанням цього договору. Акт приймання-передачі майна в оренду та акт повернення майна з оренди складаються за формою, що розробляється Фондом державного майна і оприлюднюється на його офіційному веб-сайті.

В п.3.1 договору сторони дійшли згоди, що орендна плата становить суму, визначену у пункті 9 Умов. Нарахування податку на додану вартість на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством. До складу орендної плати не входять витрати на утримання орендованого майна (комунальних послуг, послуг з управління об`єктом нерухомості, витрат на утримання прибудинкової території та місць загального користування, вартість послуг з ремонту і технічного обслуговування інженерного обладнання та внутрішньо прибудинкових мереж, ремонту будівлі, у тому числі: покрівлі, фасаду, вивіз сміття тощо), а також компенсація витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою. Орендар несе ці витрати на основі окремих договорів, укладених із балансоутримувачем та/або безпосередньо з постачальниками комунальних послуг в порядку, визначеному пунктом 6.5 цього договору).

Відповідно до п.6.5 договору, протягом п`яти робочих днів з дати укладення цього договору балансоутримувач зобов`язаний надати орендарю для підписання два примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю відповідно до примірного договору, затвердженого наказом Фонду державного майна та/або проєкти договорів із постачальниками комунальних послуг, якщо стосовно об`єкта оренди такими постачальниками комунальних послуг відкриті окремі особові рахунки, або якщо окремі особові рахунки були відкриті на попереднього користувача майном.

Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання примірників договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору або подати балансоутримувачу обґрунтовані зауваження до сум витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем за договором.

Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання від балансоутримувача відповіді на свої зауваження, яка містить документальні підтвердження витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем, підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору.

Орендар вживає заходів для укладення із постачальниками комунальних послуг договорів на постачання відповідних комунальних послуг протягом місяця з моменту отримання проєктів відповідних договорів від балансоутримувача. Орендар зобов`язаний надати балансоутримувачу копії договорів, укладених із постачальниками комунальних послуг.

Договір підписано уповноваженими представниками орендодавця, орендаря та балансоутримувача без жодних зауважень, підписи скріплено печатками.

23.01.2024 між орендарем та балансоутримувачем складено і підписано Акт приймання-передачі в оренду нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності.

Листом №01/6-132 від 22.03.2024 позивач звернувся до відповідача з проханням надати довідку про чисельність персоналу та іншу інформацію для складання договору на відшкодування.

Як стверджує позивач, на виконання п.6.5 укладеного між сторонами договору оренди нерухомого майна, відповідачу було скеровано на підпис проєкт договору на відшкодування № 20/24, який відповідач відмовився підписувати.

При цьому орендар (відповідач) після отримання договору на відшкодування не надав балансоутримувачу обґрунтовані зауваження до сум витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем за договором.

Позивач зауважує, що орендоване приміщення є частиною адмінбудівлі і відповідно зберігається і утримується в належному санітарному і технічному стані за рахунок отримання комунальних послуг, за які сплачує балансоутримувач.

В якості доказів на підтвердження щомісячної сплати комунальних послуг за усю будівлю, разом із орендованими приміщеннями, позивач надав до матеріалів справи копії договорів, укладених з постачальниками комунальних послуг, а саме:

- договір №52/23 від 29.12.2023 про постачання електричної енергії споживачу, укладений між позивачем та ТОВ "Електрика України";

- договір №13/24 від 13.02.2024 про закупівлю послуг з розподілу електричної енергії та послуг із забезпечення перетікань реактивної електричної енергії за державні кошти/власні кошти, укладений між позивачем та АТ "ДТЕК Одеські електромережі";

- договір №22009в/8/24 від 30.01.2024 про надання послуг централізованого водопостачання (для бюджетних організацій), укладений між позивачем та ТОВ "Інфокс";

- договір №22009с/9/24 від 30.01.2024 про надання послуг централізованого водовідведення (для бюджетних організацій), укладений між позивачем та ТОВ "Інфокс";

- договір №4/24 від 18.01.2024 про надання послуг з технічного обслуговування обладнання ліфтів, укладений між позивачем та ТОВ "Чорноморліфт";

- договір №20021/6/24 від 24.01.2024 з власником (користувачем) будівлі про надання послуги з постачання теплової енергії, укладений між позивачем та КП "Теплопостачання міста Одеси".

Як слідує з матеріалів справи, 31.10.2024 між орендодавцем, орендарем та балансоутримувачем було укладено договір про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 23.01.2024 №209840912287, відповідно до якого сторони дійшли згоди припинити чинність договору оренди нерухомого майна з 31.10.2024.

Разом з тим позивач наполягає, що за час використання спірного майна в період з 23.01.2024 по 31.10.2024 за орендарем утворилась заборгованість з відшкодування витрат балансоутримувача в розмірі 12142,64 грн., що, відповідно до розрахунку заборгованості, складається з відшкодування послуг з теплопостачання, водопостачання, водовідведення, постачання електричної енергії (активної та реактивної), розподілу електроенергії, технічного обслуговування ліфтів, відшкодування додаткових послуг з утримання орендованого нерухомого майна та прибудинкової території.

Наявність несплаченої заборгованості зумовила звернення позивача до суду із даним позовом.

Не погоджуючись із позовними вимогами відповідач у заявах по суті справи зауважує, що з 22.01.2024 і упродовж 4 місяців юрисконсульт Парку звертався до представників УкрНЦЕМ щодо надання інформації про компенсацію комунальних послуг за орендоване приміщення для планування бюджету на майбутній період, адже Парк є державною установою і фінансується на 100% з державного бюджету. Але розрахунок та договір на відшкодування комунальних витрат не був наданий у строки відповідно до умов договору (а саме 29 січня 2024 року), а був надісланий балансоутримувачем лише 22.05.2024 (вхідний № 324/01/28-24 від 22.05.2024).

З огляду на несвоєчасне надсилання договорів щодо відшкодування комунальних витрат Парк не мав можливості своєчасно ознайомитись та надати зауваження щодо нарахування комунальних витрат.

У зв`язку з відсутністю можливості планування для отримання фінансування від головного розпорядника бюджетних коштів (Міндовкілля) через не отримання розрахунків від балансоутримувача щодо компенсації комунальних послуг, можливості огляду приміщення та обговорення умов використання приміщення до укладення договору оренди, а також з питань безпекових (розташування приміщення, неможливість забезпечення належного укриття працівників під час повітряної тривоги), після консультацій з керівництвом Департаменту природно-заповідного фонду Міндовкілля щодо можливого фінансування поточного ремонту та відшкодування витрат на утримання приміщення, адміністрацією Парку було прийнято рішення щодо недоцільністі оренди приміщення за адресою: Одеська обл., м. Одеса, бульвар Французький, 89.

17.04.2024 керівнику Регіонального відділенням ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях та керівнику науково-дослідної установи "Український науковий центр екології моря" було надіслано повідомлення про припинення договору оренди.

З січня 2024 року по квітень 2024 року працівники Парку не перебували в орендованому приміщені: а саме в нежитловому приміщенні (каб.188) 9-го поверху 9-ти поверхової адміністративної будівлі загальною площею 19,6 кв.м. за адресою: Одеська область, місто Одеса, бульвар Французький, буд.89, так як приміщення перебуває в незадовільному стані і потребує ремонту.

10.06.2024 Парк отримав відповідь від Фонду держмайна відносно того, що на електронні адреси орендаря та балансоутримувача направлено примірники договорів про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, Акт повернення з оренди нерухомого майна, Анкету про стан майна і розрахунків за договором оренди.

08.07.2024 Парк надіслав до Фонду держмайна договір про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, Акт повернення з оренди нерухомого майна, Анкету про стан майна на підпис.

14.08.2024 Парк отримав відповідь від УкрНЦЕМ щодо сплати комунальних послуг, в додатках до листа підписані договори про розірвання та Акти не містились.

23.08.2024 Парк надіслав до Фонду держмайна та УкрНЦЕМ лист з проханням надіслати підписані екземпляри договорів про внесення змін до договору оренди нерухомого майна та Актів повернення майна

29.08.2024 Парк отримав від УкрНЦЕМ лист з додатками (Акт повернення майна, Анкета про стан майна, договір про відшкодування витрат по комунальним послугам, розрахунок на оренду плату, Акт здачі послуг, розрахунок за компенсацію). Договорів про внесення змін до договору оренди нерухомого майна в додатках не було.

01.10.2024 Парк надіслав листа до УкрНЦЕМ про неможливість підписання Анкети про стан майна, договору про відшкодування витрат по комунальним послугам, розрахунок на оренду плату, Акт здачі послуг, розрахунок за компенсацію та здійснити компенсацію комунальних послуг.

Враховуючи факт порушення умов договору оренди приміщення, а саме: договори про відшкодування комунальних витрат за орендоване приміщення надійшли без обговорень ціни та з суттєвим порушенням термінів вже після письмової відмови від оренди приміщення, то відповідно, Парк не мав жодної можливості здійснювати оплату надісланих (через 4 місяця після укладання договору) рахунків УкрНЦЕМ.

Також, за твердженням відповідача, правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов`язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень статті 1212 ЦК України.

Відповідач зауважує, що оскільки кошти, які позивач просить стягнути з Парку є нарахованими останньому за спожиті ним комунальні послуги без укладеного договору про компенсацію комунальних послуг, а також після заяви орендаря про припинення договору оренди, який був розірваний відповідно до пунктів 6.3. "Інструкції щодо здійснення заходів, пов`язаних з припиненням договорів оренди, та повернення з оренди нерухомого/іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності", затвердженої Наказом Фонду державного майна України від 22.12.2020 №2049, то підстави для стягнення їх з відповідача відсутні.

Третя особа Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях у письмово викладених поясненнях зазначає, що у відповідності до п.6.5 договору оренди відповідачу було направлено договір №20/24 про відшкодування витрат балансоутримувача (позивача) на утримання орендованого майна (у тому числі місць загального користування та прибудинкової території) та надання комунальних послуг відповідачу - орендарю. Проте останній відмовився підписувати зазначений договір.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.ст. 6, 627, 628 ЦК України).

Частиною 1 ст. 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

У відповідності зі ст. 526 ЦК України, яка кореспондуються зі ст. 193 ГК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 626 Цивільного кодексу України, до договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Частиною 5 ст. 626 Цивільного кодексу України також встановлено, що договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Свобода договору, в розумінні ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України, означає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як встановлено судом, 23.01.2024 між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Одеській та Миколаївській областях (орендодавець) та Національним природним парком "Тузловські лимани" (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №209840912287, а саме - нежитлового приміщення (каб.188) 9-го поверху 9-ти поверхової адміністративної будівлі (інв.№101310001), загальною площею 19,6 кв.м., за адресою: м.Одеса, бульвар Французький, 89, зі строком дії до 23.01.2027.

В п.3.1 договору сторони дійшли згоди, що орендна плата становить суму, визначену у пункті 9 Умов. До складу орендної плати не входять витрати на утримання орендованого майна (комунальних послуг, послуг з управління об`єктом нерухомості, витрат на утримання прибудинкової території та місць загального користування, вартість послуг з ремонту і технічного обслуговування інженерного обладнання та внутрішньо прибудинкових мереж, ремонту будівлі, у тому числі: покрівлі, фасаду, вивіз сміття тощо), а також компенсація витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою. Орендар несе ці витрати на основі окремих договорів, укладених із балансоутримувачем та/або безпосередньо з постачальниками комунальних послуг в порядку, визначеному пунктом 6.5 цього договору).

Відповідно до п.6.5 договору, протягом п`яти робочих днів з дати укладення цього договору балансоутримувач зобов`язаний надати орендарю для підписання два примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю відповідно до примірного договору, затвердженого наказом Фонду державного майна та/або проєкти договорів із постачальниками комунальних послуг, якщо стосовно об`єкта оренди такими постачальниками комунальних послуг відкриті окремі особові рахунки, або якщо окремі особові рахунки були відкриті на попереднього користувача майном.

Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання примірників договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору або подати балансоутримувачу обґрунтовані зауваження до сум витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем за договором.

Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання від балансоутримувача відповіді на свої зауваження, яка містить документальні підтвердження витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем, підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору.

Орендар вживає заходів для укладення із постачальниками комунальних послуг договорів на постачання відповідних комунальних послуг протягом місяця з моменту отримання проєктів відповідних договорів від балансоутримувача. Орендар зобов`язаний надати балансоутримувачу копії договорів, укладених із постачальниками комунальних послуг.

В матеріалах справи міститься примірник договору №20/24 без дати про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна (у тому числі місць загального користування та прибудинкової території) та надання комунальних послуг орендарю, який підписаний лише балансоутримувачем Науково-дослідною установою "Український науковий центр екології моря".

За змістом статті 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України.

Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Тобто слід відрізняти правочин як вольову дію суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України.

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.

Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Тобто, як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у вигляді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна із сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків).

Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством.

Відповідне регулювання міститься і в положеннях ЦК України про договір. У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до частини 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. За приписами статті 180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Судом встановлено, що договір про відшкодування витрат баланасоутримувача стороною орендаря підписано не було, відповідно, істотних умов означеного договору сторони не погоджували.

Відтак суд констатує, що договір про відшкодування витрат балансоутримувача між Науково-дослідною установою "Український науковий центр екології моря" (балансоутримувач) та Національним природним парком "Тузловські лимани" (орендар) не є укладеним.

Разом з тим, обов`язок орендаря нерухомого майна оплачувати комунальні послуги та витрати на утримання цього майна незалежно від укладеного договору у сфері комунальних послуг випливає також з положень Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (стаття 9), відповідно до яких споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними; факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 07.07.2020 у справі № 7128916/17-ц, а також до правової позиції, сформульованої Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постановах: від 11.04.2018 у справі №904/2238/17, від 09.10.2018 у справі №910/9829/17, від 16.10.2018 у справі № 904/7377/17.

Загальні правила надання послуг визначені, зокрема, ЦК України, статтею 901 якого передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Частиною першою статті 903 ЦК України унормовано, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. При цьому загальне правило статті 903 ЦК України передбачає оплатність послуги за договором про надання послуги, якщо договором передбачено надання послуг за плату, у зв`язку з чим правила та вимоги щодо оплатності послуг застосовуються у разі їх надання. Тоді як за відсутності факту та доказів надання відповідних послуг надавач послуг позбавлений права та підстав вимагати їх оплати від отримувача послуг.

Водночас положення статей 901, 903 ЦК України, що презюмують виникнення правовідносин щодо надання послуг за договором, не виключають застосування до цих правовідносин у передбачених Законом випадках положень частини третьої статті 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 16.11.2021 у справах №№ 915/208/20, 915/127/20, а також до правової позиції, сформульованої Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду 03.06.2022 у справі № 915/104/21.

З урахуванням висновку щодо обов`язку оплатити житлово-комунальні послуги за відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг у разі, якщо споживачі фактично користувалися ними, суд зазначає, що до цих правовідносин у передбачених Законом випадках також застосовуються положення пункту 3 частини другої статті 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з інших юридичних фактів, цим фактом у спірних правовідносинах є фактичне споживання комунальних послуг в орендованому приміщенні та послуг з утримання орендованого майна.

При цьому, якщо на обов`язок сплачувати орендну плату за період фактичного користування майном (до укладення договору оренди) можна поширити умови цього договору (зокрема, і в частині розміру орендної плати) (постанова Верховного Суду від 23.09.2019 у справі №911/2782/18), то на правовідносини зі споживання в той же період комунальних послуг в орендованому приміщенні (його неподільній частині тощо) та послуг з утримання нерухомого майна за відсутності відповідного договору (у сфері комунальних послуг тощо) таку аналогію застосовувати не можна, оскільки правовідносини з надання/споживання/оплати комунальних послуг та послуг з утримання нерухомого майна мають розрахунково-фактичний характер, а виконання відповідного обов`язку - позадоговірний. Тобто, за відсутності доказів факту наданння/отриманння та розміру отриманої (спожитої) орендарем відповідної послуги обов`язок з її оплати у нього не виникає.

Отже, для встановлення розміру цього обов`язку орендаря нерухомого майна (вартості спожитих послуг) визначальним є не факт оренди конкретного нерухомого майна, а факт споживання відповідної послуги орендарем та її розмір.

А тому, за відсутності доказів на підтвердження розміру фактично спожитої у відповідному періоді орендарем (наданої йому безпосереднім надавачем відповідних послуг або державним підприємством, організацією, господарським товариством, на балансі яких перебуває орендоване майно) послуги (послуг) у орендаря не виникає обов`язку оплачувати ці послуги.

Отже, стверджуванні позивачем обставини щодо споживання відповідачем відповідних послуг в орендованих приміщеннях на заявлену суму покладають на позивача тягар доказування (обов`язок довести) факту та розміру спожитих відповідачем відповідних послуг у заявленому у спірних правовідносинах періоді.

За приписами ч.3 ст.13 та ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

Водночас, у процесі розгляду справи позивачем у відповідності до приписів ч. 3 ст.13 та ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України не було надано суду жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факти надання позивачем безпосередньо і саме відповідачу послуг з утримання орендованого майна та факти надання комунальних послуг (послуги з теплопостачання, електропостачання, водопостачання і водовідведення, технічного обслуговування ліфтів) за період з 23.01.2024 по 31.10.2024 у загальному розмірі 12142,64 грн. А також доказів, які б підтверджували їх склад, обсяг і вартість, як-то акти прймання-передачі наданих послуг за відповідний період, докази зняття показників засобів обліку, виставлені постачальниками рахунки за надані спірні послуги саме відповідачу, обгрунтовані розрахунки обсягу і вартості наданих послуг за договором, тощо. У матеріалах справи відсутні взагалі будь-які акти приймання-передачі наданих спірних послуг у заявлений період.

Так, на підтвердження обставин понесення витрат на оплату комунальних послуг позивачем надано до матеріалів справи: договір №52/23 від 29.12.2023 про постачання електричної енергії споживачу, укладений з ТОВ "Електрика України"; договір №13/24 від 13.02.2024 про закупівлю послуг з розподілу електричної енергії та послуг із забезпечення перетікань реактивної електричної енергії за державні кошти/власні кошти, укладений з АТ "ДТЕК Одеські електромережі"; договір №22009в/8/24 від 30.01.2024 про надання послуг централізованого водопостачання (для бюджетних організацій), укладений з ТОВ "Інфокс"; договір №22009с/9/24 від 30.01.2024 про надання послуг централізованого водовідведення (для бюджетних організацій), укладений з ТОВ "Інфокс"; договір №4/24 від 18.01.2024 про надання послуг з технічного обслуговування обладнання ліфтів, з ТОВ "Чорноморліфт"; договір №20021/6/24 від 24.01.2024 з власником (користувачем) будівлі про надання послуги з постачання теплової енергії, укладений з КП "Теплопостачання міста Одеси".

Проте, факт укладення договорів ще не свідчить про надання послуг за ними саме відповідачу. При цьому, в матеріалах справи відсутні докази отримання позивачем та відповідачем послуг комунальних підприємств у спірний період, їх склад, обсяг, вартість, докази зняття показників засобів обліку, виставлені постачальниками рахунки за надані спірні послуги саме відповідачу, обґрунтовані розрахунки обсягу і вартості наданих послуг за договором, а також докази фактичного понесення позивачем витрат на оплату таких послуг.

Надана до матеріалів справи довідка Науково-дослідної установи "Український науковий центр екології моря" від 07.01.2025 №01/6-9 про сплату комунальних послуг у 2024 році не може бути прийнята судом до уваги, оскільки складена позивачем, тобто зацікавленою особою, вона не містить жодних посилань на договори з надавачами комунальних послуг та на виставлені позивачу рахунки.

Отже, з огляду на відсутність підписаного та укладеного сторонами окремого договору (договорів) з надання послуг з утримання орендованого об`єкта та з відшкодування вартості комунальних послуг; ненадання позивачем актів приймання-передачі наданих послуг за заявлений період, доказів зняття показників засобів обліку, виставлених постачальниками рахунків за надані послуги саме відповідачу, обґрунтованих розрахунків обсягу і вартості наданих послуг за договором тощо; враховуючи, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів виникнення у відповідача обов`язку оплати відповідних послуг з утримання орендованого майна та сплати комунальнитх послуг, суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог в частині стягнення з відповідача 12142,64 грн. заборгованості. Вказане, в свою чергу, зумовлює ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні цього позову.

Господарський суд зазначає, що, враховуючи положення ч.1 ст.9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v Finland), №37801/97, п.36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v Finland), №49684/99, п.30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").

За наведеного суд вважає за необхідне відзначити, що інші доводи та міркування учасників справи судом розглянуті, але до уваги та врахування при вирішенні даної справи не приймаються, оскільки на результат вирішення спору не впливають.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України визначає одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Зважаючи на встановлені обставини та вимоги вищезазначених правових норм, беручи до уваги недоведеність позивачем факту виникнення у відповідача обов`язку оплати відповідних послуг з утримання орендованого майна та сплати комунальнитх послуг, господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

У зв`язку із відмовою у задоволенні позову судовий збір, в порядку ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Судові витрати зі сплати судового збору покласти на позивача.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Рішення складено і підписано 20 червня 2025 р.