Рішення від 25.06.2025 по справі 320/17415/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2025 року м. Київ № 320/17415/23

Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Національної гвардії України

про зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

I. Зміст позовних вимог

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Національної гвардії України, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення комісії Головного управління Національної гвардії України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 , викладене у відповідному протоколі № 547/975 від 24.03.2023;

- зобов`язати Головне управління Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 , передбачену ст. 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" одноразову грошову допомогу у зв`язку із встановленням другої групи інвалідності, що настала внаслідок захворювання, пов`язаного з захистом Батьківщини, у розмірі 300 - кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня року, у якому здійснюватиметься виплата.

II. Позиція позивача та заперечення відповідача

У обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що рішення Головного управління Національної гвардії України, оформлене протоколом № 547/975 від 24.03.2023, є протиправним, оскільки ґрунтується на положеннях, визнаних неконституційними Рішенням КСУ № 1-р(ІІ)/2022. Крім того, встановлена у 2021 році інвалідність II групи пов`язана з іншим захворюванням та новим причинним зв`язком - «ТАК, пов`язане із захистом Батьківщини», тому заява стосувалася первинного призначення допомоги, а не її доплати.

Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався.

III. Процесуальні дії у справі

Ухвалою суду від 16.05.2023 відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи та проведення судового засідання.

Частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Згідно з частиною 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання; якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів.

З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає можливим розглянути та вирішити справу по суті за наявними у ній матеріалами.

IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини

ОСОБА_1 (далі - позивач), проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України з 11 січня 2018 року. На підставі наказу командира військової частини № 94 від 14 травня 2021 року позивача було звільнено зі служби за станом здоров`я.

Відповідно до свідоцтва про хворобу № 9а/у від 5 лютого 2021 року, наданого позивачем, захворювання, внаслідок якого він був звільнений, визначене як «ТАК, пов`язане із захистом Батьківщини».

10 серпня 2021 року позивачу первинно встановлено II групу інвалідності, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії 12ААБ № 790509. Причинний зв`язок захворювання також визначено як «ТАК, пов`язане із захистом Батьківщини». Надалі, довідкою МСЕК серії 12ААВ № 309381 від 31 серпня 2022 року, інвалідність II групи була підтверджена.

21 листопада 2022 року позивач звернувся до Головного управління Національної гвардії України із заявою про призначення одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням інвалідності. До заяви додано документи, передбачені пунктом 11 Порядку № 975, зокрема: довідки МСЕК, свідоцтво про хворобу, копії паспорта, РНОКПП, довідки про реєстрацію місця проживання, накази про зарахування та звільнення зі служби.

Відмову в призначенні допомоги оформлено протоколом засідання комісії Головного управління Національної гвардії України № 547/975 від 24 березня 2023 року. У рішенні зазначено, що підстав для виплати немає, оскільки між встановленням первинної інвалідності III групи у 2014 році та встановленням II групи у 2021 році минуло понад два роки, а тому відповідно до пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII та пункту 8 Порядку № 975 виплата не здійснюється.

Позивач вважає протиправною відмову відповідача у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, у зв`язку з цим звернувся до суду за захистом своїх прав.

V. Норми права, які застосував суд

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, а також єдину систему їх соціального та правового захисту встановлює Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (Закон №2011-XII).

Згідно ст. 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Абзацом 2 ст. 12 Закону №2011-XII встановлено, що у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Частиною 1 ст. 16 Закону №2011-XII визначено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

В ч. 2 ст. 16 Закону № 2011-XII наведені підстави призначення і виплати одноразової грошової допомоги.

Зокрема за п. 4 ч 2 вказаної статті одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Відповідно до підп. «б» п. 1 ст. 16-2 Закону №2011-ХІІ одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі 400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи, 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи, 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи.

За правилами п. 4 ст. 16-3 Закону №2011-ХІІ ( в редакції від 05.10.2023 -на час звернення позивача до командира військової частини із заявою про отримання грошової допомоги у зв`язку з отриманням ІІ групи інвалідності) якщо військовослужбовцю, військовозобов`язаному, резервісту або особі, звільненій з військової служби, після первинного встановлення інвалідності під час наступного огляду (переогляду) буде встановлено вищу групу інвалідності або змінено її причинний зв`язок, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата здійснюється з урахуванням раніше виплачених сум (у тому числі внаслідок різних, не пов`язаних між собою, захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв).

Особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права (п. 8 ст. 16-3 Закону №2011-ХІІ) .

Пунктом 2 статті 16-2 Закону №2011-ХІІ встановлено, що одноразова грошова допомога у випадках, зазначених у підпунктах 5-9 пункту 2 статті 16 цього Закону, призначається і виплачується залежно від встановленої військовослужбовцю, військовозобов`язаному або резервісту інвалідності та ступеня втрати ним працездатності у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 р. № 975 затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (Порядок №975).

Пунктом 8 Порядку №975 ( в редакції від 13.07.2023 в редакції чинній в редакції від 05.10.2023 -на час звернення позивача до командира військової частини із заявою про отримання грошової допомоги у зв`язку з отриманням ІІ групи інвалідності) встановлено, що якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному та резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

У разі повторного встановлення (зміни) групи інвалідності, причин її виникнення або ступеня втрати працездатності понад дворічний строк після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги не здійснюється.

Тобто, Порядок №975 ( на час звернення позивача із заявою про виплату грошової допомоги у зв`язку з отриманням ІІ групи інвалідності) визначав право позивача на таку допомогу протягом двох років після первинного встановлення інвалідності, що не узгоджується з нормами Закону №2011-ХІІ.

VI. Оцінка суду

Розглядаючи заявлені позовні вимоги, суд виходить із приписів Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975. Зазначені акти визначають підстави, порядок, умови та розміри надання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності.

Щодо належності позивача до кола осіб, які мають право на одноразову грошову допомогу.

У позовній заяві позивач зазначає, що є особою, яка проходила військову службу за контрактом у складі Національної гвардії України, була звільнена за станом здоров`я, а після звільнення йому було встановлено інвалідність II групи внаслідок захворювання, ТАК пов`язаного із захистом Батьківщини. З позовної заяви вбачається, що позивач вважає себе таким, що належить до кола осіб, яким відповідно до статті 16 Закону України № 2011-XII гарантується право на отримання одноразової грошової допомоги. Також він стверджує, що подав до уповноваженого органу всі необхідні документи, передбачені Порядком № 975.

Відповідно до матеріалів справи, позивач був звільнений з військової служби 14 травня 2021 року згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 94. Зі свідоцтва про хворобу № 9а/у від 05.02.2021 вбачається, що його захворювання має причинний зв`язок «ТАК, пов`язане із захистом Батьківщини».

Довідка МСЕК серії 12ААБ № 790509 від 10.08.2021 підтверджує встановлення позивачу II групи інвалідності з ідентичним причинним зв`язком. Цю інвалідність повторно підтверджено довідкою МСЕК серії 12ААВ № 309381 від 31.08.2022.

Суд зазначає, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII, дія цього Закону поширюється на військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, а також після звільнення з неї.

Згідно з частиною першою статті 16 цього Закону, одноразова грошова допомога є гарантованою державою виплатою. Відповідно до пункту 4 частини другої тієї ж статті, така допомога призначається і виплачується у разі встановлення інвалідності, що настала внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби, або встановлення інвалідності після звільнення з військової служби з таких самих причин.

Аналогічний підхід відображено у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 622/1271/16-а, де зазначено, що право на отримання одноразової грошової допомоги має особа, якій встановлено інвалідність після звільнення з військової служби, якщо така інвалідність пов`язана із проходженням цієї служби або захистом Батьківщини.

Дана позиція узгоджується також із правовими висновками, викладеними у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18.02.2020 у справі № 820/3000/18 та від 10.06.2020 у справі № 820/1274/17.

На підставі аналізу нормативного регулювання та поданих доказів суд доходить висновку, що позивач належить до кола осіб, які мають право на звернення за одноразовою грошовою допомогою відповідно до статей 3 та 16 Закону № 2011-XII. Його звільнення з військової служби за станом здоров`я, встановлення інвалідності II групи після звільнення та підтверджений причинний зв`язок захворювання із захистом Батьківщини повністю відповідають критеріям для отримання зазначеної допомоги.

Щодо наслідків встановлення нової групи інвалідності з іншим причинним зв`язком.

Як випливає з позовної заяви, позивач наполягає на тому, що встановлення йому у серпні 2021 року інвалідності II групи стало наслідком іншого захворювання, пов`язаного не з проходженням служби загалом, а безпосередньо із захистом Батьківщини, що обумовлює новий причинно-правовий зв`язок. У зв`язку з цим він розцінює зазначену інвалідність як окрему, первинну підставу для звернення по одноразову грошову допомогу, яка не є «доплатою» у розумінні пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII.

У своїх висновках, викладених у протоколі комісії № 547/975 від 24.03.2023, Головне управління Національної гвардії України, навпаки, вважає, що встановлення у 2021 році II групи інвалідності відбулося як результат повторного огляду особи, якій у 2014 році вже була встановлена III група інвалідності, пов`язана з проходженням служби. Саме це стало підставою для відмови у призначенні допомоги - з огляду на сплив понад дворічного строку з моменту первинного встановлення інвалідності.

Однак матеріали справи не підтверджують ототожнення підстав, які стали підґрунтям для встановлення позивачу інвалідності у 2014 і 2021 роках. Так, із довідки МСЕК серії АВ № 0095149 від 24.06.2014 вбачається, що III група інвалідності була встановлена у зв`язку із захворюванням, що виникло під час проходження служби. Водночас з довідки серії 12ААБ № 790509 від 10.08.2021 прямо випливає, що II групу інвалідності призначено внаслідок іншого захворювання - такого, що має зв`язок із виконанням обов`язків із захисту Батьківщини. Цей висновок підтверджено повторним оглядом (довідка МСЕК серії 12ААВ № 309381 від 31.08.2022), а також свідоцтвом про хворобу № 9а/у від 05.02.2021, яке стало підставою для звільнення позивача з військової служби.

Таким чином, між інвалідністю, встановленою у 2014 році, і тією, що з`явилася у 2021 році, існує відмінність не лише за групою, а насамперед - за походженням і правовим значенням причинного зв`язку. Це вказує на нову правову підставу для звернення по допомогу.

У цьому контексті слід враховувати, що пункт 4 частини другої статті 16 Закону № 2011-XII гарантує виплату допомоги у разі встановлення інвалідності, що настала внаслідок захворювання, пов`язаного з військовою службою. Пункт 17 Порядку № 975 деталізує, що розмір виплати залежить від групи інвалідності та дати її встановлення.

Зіставлення наведених норм із фактичними обставинами справи дає підстави вважати, що позивач реалізовує не право на перерахунок, а нове право на виплату у зв`язку з окремим випадком встановлення інвалідності.

Аналогічний висновок сформульовано Верховним Судом у постанові від 10.06.2020 у справі № 820/1274/17, де наголошено, що кожне встановлення інвалідності за іншим причинним зв`язком породжує нове право на допомогу, а не зміну або доплату до попередньої. Ця позиція узгоджується із підходом, викладеним у постанові ВС від 25.06.2020 у справі № 622/1271/16-а, де суд виокремив між собою правові режими первинного встановлення інвалідності та її перегляду.

З огляду на викладене, суд констатує, що інвалідність II групи, встановлена позивачу у 2021 році, є окремою від тієї, що була підставою для отримання допомоги у 2014 році. Вона пов`язана з іншим захворюванням, іншим етапом проходження служби та іншим причинним зв`язком. Відтак, звернення позивача не може розцінюватися як вимога про доплату чи зміну розміру раніше призначеної допомоги, а є реалізацією нового суб`єктивного права.

Щодо застосування відповідачем п. 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII та п. 8 Порядку № 975.

Як вбачається з протоколу № 547/975 від 24.03.2023, підставою для відмови у призначенні позивачу одноразової грошової допомоги стала позиція відповідача про те, що між встановленням первинної (III групи) інвалідності у 2014 році та новою (II групи) у 2021 році минуло понад два роки. У зв`язку з цим комісія застосувала положення пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII та пункту 8 Порядку № 975, які передбачають, що у разі зміни групи інвалідності, її причин або ступеня втрати працездатності понад дворічний строк після первинного встановлення - виплата одноразової допомоги не здійснюється.

Однак суд зазначає, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 6 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)/2022, пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). У мотивувальній частині Рішення Конституційний Суд дійшов висновку, що встановлення дворічного строку як абсолютної перешкоди для виплати грошової допомоги у разі зміни групи інвалідності є невиправданим обмеженням соціальних прав та суперечить статтям 3, 8, 17 та 46 Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом відповідного рішення. А отже, після 6 квітня 2022 року п. 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII не має юридичної сили та не підлягає застосуванню.

У цьому зв`язку слід враховувати й принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України та статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, який вимагає, щоб усі рішення суб`єктів владних повноважень відповідали приписам Конституції, були юридично обґрунтованими, необхідними та пропорційними.

Щодо підзаконного акту - пункту 8 Порядку № 975, який містить аналогічне за змістом обмеження, - суд зауважує, що за змістом статті 117 Конституції України та усталеної практики Конституційного Суду, положення підзаконного акту не можуть зберігати чинність, якщо вони дублюють норму закону, яка втратила чинність через визнання її неконституційною. Правила про двозначне або ширше тлумачення підзаконних норм у цьому випадку також не працюють, оскільки зміст пункту 8 Порядку № 975 повністю дублює неконституційний припис Закону № 2011-XII.

Це відповідає позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 18.10.2022 у справі № 420/3997/20, де суд зазначив, що застосування норми, визнаної неконституційною, є порушенням принципу правової визначеності. Аналогічний підхід висловлено і в ухвалі Касаційного адміністративного суду від 11.05.2023 у справі № 260/846/21, де суд констатував, що після рішення КСУ подальше посилання на норму, яка втратила чинність, є неправомірним.

З огляду на викладене, суд констатує, що Головне управління Національної гвардії України застосувало норми, які на час ухвалення рішення були юридично недійсними. Відтак така відмова не має нормативного підґрунтя, суперечить Конституції України, рішенням КСУ та усталеній практиці Верховного Суду, а отже - є протиправною.

Щодо правомірності висновку комісії про відмову у призначенні допомоги.

Зі змісту витягу з протоколу засідання комісії Головного управління Національної гвардії України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 547/975 від 24.03.2023, убачається, що підставою для відмови у призначенні допомоги позивачу стало посилання на попереднє встановлення інвалідності III групи у 2014 році. Комісія вважала, що встановлення II групи у 2021 році є лише переоглядом, який мав би підпадати під обмеження дворічного строку, передбаченого пунктом 8 Порядку № 975.

Водночас, як уже було встановлено судом вище, підстави встановлення інвалідності у 2014 та 2021 роках відрізняються не лише за характером захворювання, але й за його юридичною природою: у першому випадку йдеться про інвалідність, пов`язану з виконанням обов`язків військової служби, у другому - про інвалідність, що настала у зв`язку із захистом Батьківщини в період мобілізації.

Однак комісія фактично не провела жодної автономної оцінки обставин встановлення інвалідності у 2021 році. Замість того, щоб аналізувати характер нового захворювання, дату встановлення інвалідності, причинно-правовий зв`язок і нормативне регулювання на момент звернення, комісія автоматично віднесла ситуацію до «переогляду» та застосувала заборону на виплату. При цьому у витягу з протоколу комісії відсутнє обґрунтування, чому саме підстави для нової інвалідності не були розцінені як самостійні. Зроблено лише формальне посилання на вже надану довідку МСЕК 2014 року без урахування довідки МСЕК 12ААБ № 790509 від 10.08.2021 року та нової медичної документації.

Подібна логіка дій комісії фактично зводить нанівець право військовослужбовця на повторне звернення за грошовою допомогою у разі виникнення нового причинного зв`язку, що прямо суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 27.01.2021 у справі № 520/11997/19. У цій справі суд підкреслив, що при кожному новому встановленні інвалідності орган, уповноважений на прийняття рішення, має здійснювати самостійний аналіз підстав та доказів, що підтверджують факт і характер такого встановлення. Аналогічний підхід також викладений у постанові Касаційного адмінсуду від 17.03.2023 у справі № 580/1434/22, де суд наголосив, що відмова у виплаті допомоги не може базуватись виключно на формальній ретроспективі, без аналізу нової медичної ситуації.

Враховуючи викладене, суд констатує, що рішення комісії про відмову у призначенні допомоги не ґрунтується на повному та об`єктивному аналізі поданих позивачем документів, а також суперечить як положенням чинного законодавства, так і правовим позиціям Верховного Суду. Таким чином, дії комісії не відповідають принципу обґрунтованості адміністративного акта та є неправомірними.

Щодо наявності порушеного права позивача та способу судового захисту.

Згідно зі статтями 2, 6, 9, 77 та 245 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд зобов`язаний забезпечити ефективний захист порушених прав осіб у публічно-правових спорах, але виключно в межах повноважень, наданих законом.

Як убачається з матеріалів справи, позивач звернувся до відповідача з належною заявою про призначення одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням у 2023 році інвалідності ІІ групи, пов`язаної із захистом Батьківщини. Надання такої допомоги передбачене пунктом 4 частини другої статті 16 Закону України № 2011-XII та пунктом 17 Порядку № 975.

Однак рішення комісії про відмову у призначенні допомоги, як встановлено судом, було прийнято з посиланням на приписи, які втратили чинність (зокрема п. 8 Порядку № 975), та без належного аналізу підстав виникнення права на допомогу у 2023 році. Це свідчить про порушення визначеного законодавством порядку реалізації соціального права позивача.

Разом з тим, вирішення питання про призначення одноразової грошової допомоги за своєю природою є здійсненням повноважень суб`єкта владних повноважень у межах наданої законом дискреції. Як зазначено у пункті 7.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2024 у справі № 990/167/24, дискреційні повноваження - це можливість обрати один із кількох варіантів рішення, кожен з яких є законним. Однак така свобода дій виключається, коли закон дозволяє лише одне правомірне рішення.

Водночас, відповідно до правової позиції Великої Палати ВС, суд не повинен втручатися в дискрецію органу, якщо закон надає останньому повноваження самостійно оцінити доцільність чи обсяг виплат. В адміністративному судочинстві суд не може перебирати на себе повноваження державного органу щодо ухвалення таких рішень, проте вправі перевірити правомірність застосування норм та скасувати рішення, прийняте на підставі помилкового підходу.

З огляду на викладене, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права є скасування рішення комісії як протиправного та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача з урахуванням правової оцінки, наданої в цьому рішенні суду.

Таким чином, позов підлягає частковому задоволенню.

VІI. Висновок суду

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову частково.

VIІI. Розподіл судових витрат

Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач не заявляв клопотань щодо стягнення таких витрат.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення комісії Головного управління Національної гвардії України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 , викладене у відповідному протоколі № 547/975 від 24.03.2023.

Зобов`язати Головне управління Національної гвардії України (код ЄДРПОУ 08803498; місцезнаходження: 03151, м. Київ, вул. Святослава Хороброго, будинок, 9а) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) про призначення одноразової грошової допомоги відповідно до положень Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 975, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У задоволенні решти адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Леонтович А.М.