Ухвала від 26.06.2025 по справі 519/413/25

Справа №519/413/25

4-с/519/27/25

У Х В А Л А

26.06.2025 року м.Південне

Південний міський суд Одеської області у складі:

головуючого судді Барановської З.І., секретаря Гнатюк Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на дії старшого державного виконавця Південного відділу ДВС в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса), за участю боржника АТ «Одеський припортовий завод»,

У С Т А Н О В И В:

Скаржник звернулась до суду із скаргою на дії старшого державного виконавця Південного відділу ДВС в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) Терещенко Н.В., у якій просить скасувати постанову про зупинення виконавчого провадження старшого державного виконавця у виконавчому провадженні №78123591 від 20.05.2025 та зобов`язати виконати рішення Южного міського суду Одеської області по справі №519/413/25 від 27.03.2025 в повному обсязі.

В обґрунтування скарги зазначено, що рішенням Южного міського суду Одеської області від 27.03.2025 з АТ «Одеський припортовий завод» на користь скаржника стягнуто заборгованість по сплаті заробітної плати за період з серпня 2023 року по листопад 2023 року у розмірі 61125,91 грн. Постановою старшого державного виконавця Південного відділу ДВС в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) Терещенко Н.В. від 20.05.2025 відкрито виконавче провадження №78123591 з виконання рішення суду та 20.05.2025 зупинено на підставі п.12 ч.1 ст.34, 35 ЗУ «Про виконавче провадження». При цьому скаржник зазначає, що АТ «Одеський припортовий завод» тривалий час перебуває у стадії приватизації і в цей період виплачувалась заробітна плата працівникам та сплачуються всі зобов`язання. За вказаним рішенням стягується заробітна плата яка є в пріоритеті перед іншими виплатами, як констатувала ВП ВС (ч.3 ст.15 Закону України «Про оплату праці», ч.5 ст.97 КЗпП).

Ухвалою Південного міського суду Одеської області від 03.06.2025 відкрито провадження у справі за вказаною скаргою та призначене судове засідання.

26.06.2025 від представника боржника АТ «Одеський припортовий завод» надійшли заперечення на скаргу, в якій зазначено що АТ «Одеський припортовий завод» є об`єктом господарювання державного сектору економіки та перебуває на завершальній стадії приватизації, де державна частка становить 99,56667%. Таким чином постанова про зупинення провадження з примусового виконання листа №519/137/25 від 19.03.2025 винесена державним виконавцем з дотриманням п.12 ч.1, ч.2 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку з чим просить відмовити у задоволенні скарги.

Скаржник в судове засідання не з`явилась, надала до суду заяву про розгляд скарги за її відсутності, вимоги підтримує в повному обсязі.

Інші учасники судового провадження в судове засідання не з`явилися, хоча про день та час слухання справи були повідомлені належним чином, про причини неявки до суду не повідомили, заяви про розгляд справи за їх відсутності до суду не надходили.

Суд, дослідивши матеріали справи, дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що рішенням Южного міського суду Одеської області по справі №519/413/25 від 27.03.2025 стягнуто з АТ «Одеський припортовий завод» на користь ОСОБА_1 заборгованість по сплаті заробітної плати за період з серпня 2023 року по листопад 2023 року у розмірі 61125,91 грн.

Відповідно до Закону України №4273-ІХ від 26.02.2025 змінено найменування Южного міського суду Одеської області на Південний міський суд Одеської області.

Виконавчий лист, виданий 27.03.2025 Південним міським судом Одеської області, про виконання вказаного рішення був пред`явлений для примусового виконання до Південного відділу ДВС в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса).

20.05.2025 старшим державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №78123591.

20.05.2025 старшим державним виконавцем винесено постанову про зупинення виконавчого провадження №78123591 до закінчення однорічного строку з дня завершення приватизації або до припинення приватизації АТ «Одеський припортовий завод», у зв`язку із включенням єдиного майнового комплексу боржника - державного або комунального підприємства, пакета акцій (часток) у розмірі більше 50 відсотків статутного капіталу боржника - господарського товариства до переліку об`єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації на підставі п.12 ч.1 ст.34, 35 ЗУ Про виконавче провадження».

В постанові зазначено, що АТ "Одеський припортовий завод" є суб`єктом господарювання державного сектору економіки та перебуває на завершальній стадії приватизації, що здійснюється Фондом державного майна України - органом, уповноваженим управляти корпоративними правами держави у статутному капіталі АТ "Одеський припортовий завод" (державна частка становить 99,5667%).

Розпорядженням КМУ від 16.01.2019 №36-р прийнято рішення про приватизацію державного пакету акцій розміром 99,5667% статутного капіталу АТ "Одеський припортовий завод". Зазначене Розпорядження КМУ від 16.01.2019 №36-р «Про затвердження переліку об`єктів великої приватизації державної власності» міститься у вільному доступі на офіційному вебсайті за посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/36-2019-%D1%80, та станом на 20.05.2025 є чинним.

Згідно із ст.129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із п.7 ч.1 ст.2 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII вказано, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад розумності строків виконавчого провадження.

Відповідно доп.1частини 2ст.18Закону України«Про виконавчепровадження» виконавецьзобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Пунктом 12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі включення єдиного майнового комплексу боржника - державного або комунального підприємства, пакета акцій (часток) у розмірі більше 50 відсотків статутного капіталу боржника - господарського товариства до переліку об`єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації.

Відповідно до ч.7 ст.35 Закону України «Про виконавче провадження», у випадку, передбаченому пунктом 12 частини першої статті 34 цього Закону, виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій до закінчення однорічного строку з дня завершення приватизації або до припинення приватизації відповідного об`єкта приватизації.

При вирішенні даної скарги суд враховую позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду викладену у постанові від 26.06.2024 по справі №335/1961/23, а саме: ураховуючи, що обов`язком держави є забезпечення виконання остаточного рішення, беручи до уваги тривалу дію зупинення вчинення виконавчих дій, відсутність правової визначеності щодо настання подій, з якими пов`язано відновлення виконавчих дій, а також сумніви щодо існування легітимної мети такого зупинення, колегія суддів доходить висновку, що пункт 12 частини першої статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" є таким, що не відповідає Конституції України (суперечить статтям 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті 129-1 Конституції України), тому суд вирішує справу без застосування цієї норми, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції, викладеної у підпункті 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, та практики ЄСПЛ щодо права особи на доступ до суду в аспекті розуміння обов`язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення, постановленого проти держави та державних підприємств.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), протоколи до неї та практику практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Стаття 1 Протоколу 1 Конвенції проголошує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) визначено три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

У контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції майном є заробітна плата, а також присуджені судом виплати.

Неспроможність державних органів надати заявнику майно, присуджене йому згідно з остаточним рішенням суду становить втручання, несумісне з гарантіями, закріпленими в пункті 1 статті 1 Першого протоколу (рішення у справах "Бурдов проти росії" від 07 травня 2002 року, "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року).

Аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції, ЄСПЛ неодноразово вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути:

- незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів та доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06 вересня 2005 року у справі "Гурепка проти України", заява № 61406/00, § 59);

- "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення від 05 квітня 2005 року у справі "Афанасьєв проти України", заява № 38722/02, § 75);

- спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 16 серпня 2013 року у справі "Гарнага проти України", заява № 20390/07, § 29).

З моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.

За приписами пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

У рішенні ЄСПЛ від 20 липня 2004 у справі "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

У рішенні від 17 травня 2005 року у справі "Чіжов проти України" (заява № 6962/02) ЄСПЛ зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої пунктом 1 статті 6 Конвенції.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" (заява № 56849/00) від 29 червня 2004, "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 року).

Відповідно до змісту рішення ЄСПЛ від 20 липня 2004 року у справі "Шмалько проти України" право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

ЄСПЛ також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.

У справі "Фуклєв проти України" (рішення від 07 червня 2005 року) ЄСПЛ вказав, що держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Сукупний аналіз рішень ЄСПЛ у справах "Алпатов та інші проти України", "Робота та інші проти України", "Варава та інші проти України", "ПМП "Фея" та інші проти України" достеменно засвідчує його однозначну позицію про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, та констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з Конституцією України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Отже, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист. Таким чином, державний виконавець при винесенні оскаржуваної постанови діяв всупереч положенням ст.8, 19, 55, 129-1 Конституції України.

У відповідності до ст.447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника) (ч.2 ст.451 ЦПК України).

Відповідно до ст.74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Відповідно дост.81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи наведені обставини, суд дійшов висновку про те, що скаргу на дії старшого державного виконавця Південного відділу ДВС в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) необхідно задовольнити.

Керуючись ст.447-451 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Задовольнити скаргу ОСОБА_1 на дії старшого державного виконавця Південного відділу ДВС в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса), за участю боржника АТ «Одеський припортовий завод».

Визнати неправомірною та скасувати постанову старшого державного виконавця Південного відділу ДВС в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) Терещенко Н.В про зупинення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні №78123591 від 20.05.2025 з примусового виконання виконавчого листа №519/413/25, виданого Південним міським судом Одеської області 27.03.2025.

Зобов`язати старшого державного виконавця Південного відділу ДВС в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) Терещенко Н.В поновити та продовжити вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні №78123591 з примусового виконання виконавчого листа №519/413/25, виданого Південним міським судом Одеської області 27.03.2025.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Учасник справи, якому ухвала не була вручена у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали.

Суддя Південного міського суду

Одеської області З. І. Барановська