Постанова від 23.06.2025 по справі 733/2296/24

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

23 червня 2025 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 733/2296/24

Головуючий у першій інстанції - Вовченко А. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/931/25

Чернігівський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді: Скрипки А.А.

суддів: Євстафіїва О.К., Шарапової О.Л.

секретар: Мальцева І.В.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1

відповідач: ОСОБА_2

третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету

Парафіївської селищної ради

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області у складі судді Вовченка А.В. від 04 березня 2025 року, місце ухвалення рішення - с-ще Ічня, дата складання повного рішення - 14 березня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав та стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Парафіївської селищної ради,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав та стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, в якому просила: позбавити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьківських прав відносно його дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів відповідачем за період з листопада 2022 року по липень 2024 року включно, які стягуються на підставі судового наказу №2-н/742/510/22, виданого Прилуцьким міськрайонним судом Чернігівської області, у розмірі 22 435 грн. 42 коп. В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що з 2016 року по 2020 рік вони проживали із відповідачем без реєстрації шлюбу, і у них ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася дочка - ОСОБА_3 . Позивач вказувала, що після погіршення відносин вона стала проживати окремо від відповідача, самостійно виховує дитину, здійснює за нею догляд та матеріально забезпечує. Відповідно до судового наказу №2-н/742/510/22, виданого Прилуцьким міськрайонним судом 07.12.2022 року, з відповідача стягнуто аліменти на утримання їх дочки. За доводами позивача, відповідач аліменти ні у добровільному, ні у примусовому порядку не сплачував, у зв`язку з чим, станом на 26.09.2024 року, утворилась заборгованість у розмірі 22 435 грн. 42 коп. Позивач стверджує, що батько дитини ОСОБА_2 жодної участі у вихованні та матеріальному забезпеченні дочки не приймає, її життям не цікавиться, ухиляється від виховання дитини, свідомо нехтує своїми обов`язками, в тому на підставі статті 164 Сімейного кодексу України, позивач просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дочки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач зазначала, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Сума неустойки (пені) за період з листопада 2022 року по серпень 2024 року, включно становить, згідно розрахунку, 50 217 грн. 18 коп. Враховуючи те, що сума неустойки (пені), що підлягає стягненню, не може перевищувати 100% заборгованості, позивач просила стягнути з відповідача неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів, за період з листопада 2022 року по липень 2024 року, включно у розмірі 22 435 грн. 42 коп.

Рішенням Ічнянського районного суду Чернігівської області від 04.03.2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав - відмовлено. Судом попереджено ОСОБА_2 про необхідність зміни ставлення до виховання дитини - ОСОБА_3 . Покладено на Орган опіки та піклування Парафіївської селищної ради контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків стосовно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення неустойки (пені) - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неустойку (пеню) за прострочення по виплаті аліментів у розмірі 22 435 (двадцять дві тисячі чотириста тридцять п`ять) грн. 42 коп. за період з листопада 2022 року по липень 2024 року, включно. Стягнуто з ОСОБА_2 судовий збір на користь держави в сумі 1 211 грн. 20 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 04.03.2025 року по справі №733/2296/24, в частині відмови у задоволенні позову до відповідача про позбавленні батьківських прав, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Апелянт також ставить питання про стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат по сплаті судового збору. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, у оскаржуваній апелянтом частині, ухвалено із порушенням норм матеріального права і без дотриманням норм процесуального права. Апелянт не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що проживання відповідача за межами території України є об`єктивною перешкодою та складнощами для виконання батьківських обов`язків, і що докази винної поведінки та свідомого нехтування батьківськими обов`язками відповідачем у матеріалах справи відсутні. Апелянт вказує, що відповідачем свідомо обрано такі життєві умови, за якими його участь у вихованні дитини виключається, що в свою чергу, свідчить про його ухилення від виконання батьківських обов`язків, і такі життєві умови були обрані відповідачем саме після народження дитини, та у період перебування матері дитини на заробітках за кордоном. Апелянт стверджує, що виїжджаючи за кордон 19.01.2022 року, відповідач малолітню дочку ОСОБА_4 , у віці 3 років, залишив на місяць зі своїми батьками, без законного представника, не дочекавшись повернення її матері, яка повернулась до України 16.02.2022 року. Перебуваючи на значній відстані, на території іншої держави, відповідач мав усвідомлювати, що не зможе піклуватись про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, і відповідач мав усвідомлювати, що не зможе надавати допомогу у забезпеченні необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що згодом негативно вплине на її фізичний розвиток, як складову виховання; не зможе спілкуватися із дочкою у обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не зможе надавати дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не зможе сприяти засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не зможе виявляти інтересу до внутрішнього світу своєї дитини та створювати умови для отримання нею освіти. За даних обставин, апелянт вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову в частині позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки матеріалами справи підтверджується, що відповідач не приймає участі у вихованні дитини, не піклується про її фізичний та духовний розвиток, навчання, стан здоров`я та матеріальний стан. За доводами апелянта, відповідач не надав суду належних та допустимих доказів того, що він несвідомо нехтував своїми батьківськими обов`язками чи доказів вчинення йому перешкод у належному їх здійсненні на забезпечення інтересів дитини. Апелянт ОСОБА_1 вважає, що матеріали справи містять достатньо доказів, які підтверджують її доводи про невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків щодо виховання дитини, зокрема, даними із навчального та дошкільного закладу про те, що відповідач не цікавиться навчанням своєї дитини, не займається її розвитком. За доводами апелянта, доказами, які містяться у матеріалах справи, підтверджено, що відповідач не сплачує аліменти на утримання дитини, навіть у примусовому порядку через органи ДВС, через що утворилась заборгованість. В матеріалах справи відсутні докази намірів батька приймати участь у житті дитини у будь-який доступний для нього спосіб; звернення його у відповідні органи для усунення перешкод у його спілкуванні з дитиною, якщо такі вчинялися; матеріальної участі у забезпеченні своєї дитини; сприяння у забезпеченні дитині належного освітнього, духовного і загального розвитку. Апелянт стверджує, що у справі підтверджено наявність в діях відповідача винної поведінки у формі бездіяльності, яка виражається у байдужості до життя своєї дочки, відсутності проявів батьківського піклування та турботи протягом тривалого часу, небажання створювати для дитини гармонійні умови її розвитку, ухилення від надання дитині матеріальної допомоги, що свідчить про свідоме самоусунення від виконання своїх батьківських обов`язків. Апелянт зазначає, що таке нехтування своїми обов`язками є наслідком небажання відповідача займатись вихованням та розвитком дитини, та свідчить про ігнорування інтересів дитини, які мають бути предметом основного піклування. Доводи апеляційної скарги вказують, що не ґрунтуються на матеріалах справи посилання суду першої інстанції на те, що сторони спору не заперечують наявності між ними згоди щодо визначення місця проживання дитини із матір`ю, і таким чином, сторони спору самі визначили певні особливості порядку їх участі у вихованні дитини, і що між сторонами склалися неприязні стосунки, що заважає їх врівноваженому та паритетному спілкуванню. Апелянт вказує, що суд першої інстанції не врахував, що відповідно до статті 157 Сімейного кодексу України, питання щодо виховання дитини вирішуються батьками спільно, і оскільки місцезнаходження батька невідомо, матір повинна всі питання вирішувати одноособово. При цьому, є питання, які в силу закону, матір не має права вирішити самостійно, так, наприклад виїхати з дитиною для відпочинку за кордон, змінити місце реєстрації дитини, зареєструвавши її за місцем фактичного проживання та своїм місцем реєстрації. Апелянт ОСОБА_1 зазначає про необґрунтованість та невідповідність інтересам дитини висновку органу опіки та піклування, оскільки орган опіки та піклування навіть не встановив місцезнаходження відповідача, не з`ясував, з якою метою він виїхав за кордон, чи планує повертатися та коли, чи планує виконувати батьківські обов`язки. За доводами апелянта, посилання органу опіки та піклування на спілкування із невстановленою особою через Вайбер із особистого номеру телефону працівника служби у справах дітей не свідчить про належне виконання своїх посадових обов`язків, і покладення в основу висновку телефонної розмови із невстановленою особою ніяким чином не свідчить про об`єктивність такого висновку. Апелянт вказує, що зі змісту висновку та наданих пояснень представника органу опіки та піклування в суді, на засіданні комісії питання виконання батьківських обов`язків батьком відносно дитини не досліджувалось, комісія обмежилась лише аналізом характеристики батька, яка в силу того, що він більше трьох років перебуває за кордоном, не є об`єктивною, і поведінка відповідача після подання позову не змінилася. За доводами апелянта, відповідач не приймає будь-якої участі у вихованні дочки, не піклується про її фізичний і духовний розвиток, навчання, стан здоров`я, не намагається зустрічатися та спілкуватися з нею, не вітав її з днем народження. Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 чинить перешкоди у спілкуванні відповідача із дочкою, суду не надано. За наведених обставин, апелянт вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано фактичні обставини справи, не надано належної оцінки доказам, неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, не враховано правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду, і тому рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, в частині відмови у задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, підлягає скасуванню, із ухваленням рішення про задоволення вимог позову у вказаній частині.

Відповідно до приписів ч.1 статті 367 ЦПК України, яка регламентує межі розгляду справи судом апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За даних обставин, рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 04.03.2025 року переглядається апеляційним судом у оскаржуваній апелянтом ОСОБА_1 частині, тобто, в частині відмови судом першої інстанції у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.

В судовому засіданні апеляційного суду, в режимі відеоконференції, позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Сакун І.А підтримали вимоги та доводи апеляційної скарги, і просили її задовольнити. При цьому, позивач ОСОБА_1 пояснила, що її чоловік має наміри удочерити її дочку.

В судове засідання апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 , представник третьої особи - Органу опіки та піклування виконавчого комітету Парафіївської селищної ради, які належним чином повідомлялися про дату, час і місце розгляду даної справи (а.с.121,123,124), не з`явились.

Відповідно до приписів ч.2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду даної справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступного висновку.

В ході судового розгляду даної справи судом встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що сторони по справі є батьками дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 08.02.2019 року (а.с.7).

Згідно копії акту обстеження домоволодіння ОСОБА_1 від 23.09.2024 року, встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована в АДРЕСА_1 , і разом з нею за даною адресою проживають без реєстрації: дочка - ОСОБА_3 , чоловік - ОСОБА_5 . Батько ОСОБА_4 - ОСОБА_2 , за місцем проживання дитини не з`являвся (а.с.13).

Відповідно до копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 від 19.04.2023 року, позивач змінила прізвище з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 " (а.с.9).

Згідно довідки Бережівського закладу дошкільної освіти "Калинка" Парафіївської селищної ради №14 від 23.09.2024 року, матір дитини ОСОБА_3 - ОСОБА_1 приводить та забирає дитину до дитячого садка та здійснює оплату за харчування дитини (а.с.14).

Як вбачається із довідки №25 від 27.09.2024 року "ФОП ОСОБА_8 ", ОСОБА_3 навчається в ІНФОРМАЦІЯ_5 з 12.06.2024 року, курс "Підготовка до школи". На заняття дитину приводить її матір, оплату за навчання також здійснює ОСОБА_1 (а.с.15).

Згідно розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, наданого на запит адвоката Сакун І.А. Прилуцьким ВДВС у Прилуцькому районі, станом на 26.09.2024 року, заборгованість по аліментах боржника ОСОБА_2 складає 22 435 грн. 42 коп. (а.с.12).

Відповідно до висновку виконавчого комітету Парафіївської селищної ради, як органу опіки та піклування, затвердженого рішенням виконкому №342 від 18.12.2024 року, виконавчий комітет Парафіївської селищної ради вважає недоцільним позбавлення батьківських прав ОСОБА_10 , стосовно малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на підставі статті 164 Сімейного кодексу України. У вказаному висновку зазначено, що питання надання даного висновку розглядалося на засіданні комісії з питань захисту прав дитини. Начальником служби у справах дітей Парафіївської селищної ради Андрусенко В.В. була проведена розмова із ОСОБА_2 у телефонному режимі, в ході якої батько дитини ОСОБА_2 , у телефонному режимі повідомив, що не відмовляється від дочки, і заперечує проти позбавлення його батьківських прав, а також повідомив, що на даний час не спілкується із дочкою, оскільки ОСОБА_1 заблокувала його номер. На засіданні комісії позивач ОСОБА_1 підтвердила, що протягом певного періоду блокувала номер ОСОБА_2 , також пояснила, що бажає позбавити батьківських прав відповідача для того, щоб її чоловік ОСОБА_5 зміг усиновити дитину (а.с.48-50).

Із наданої Державною прикордонною службою України 28.01.2025 року інформації вбачається, що ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перетнув кордон 19.01.2022 року в пункті пропуску Шегині (а.с.63).

Ладанська селищна рада відповіддю на запит адвоката за №267/05-01 від 31.12.2024 року повідомила, що не володіє даними про країну перебування ОСОБА_2 , дату виїзду за кордон та дату повернення, а також інформацією щодо мети його перебування за кордоном (а.с.66).

Як вбачається із рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, у оскаржуваній апелянтом частині, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність існування правових підстав для позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Суд першої інстанції вказав, що оскільки позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, але у справі таких обставин не встановлено, і тому позбавлення батьківських прав щодо відповідача застосовувати не можна. Судом першої інстанції зазначено, що у справі не було достовірно доведено, що відповідач ухиляється від виконання батьківських обов`язків, при цьому, не встановлено обставин, які є беззаперечними підставами для позбавлення відповідача батьківських прав, у зв`язку з чим, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у вказаній частині, необхідно відмовити за безпідставністю. При цьому, суд першої інстанції виходив із того, що доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою для позбавлення його батьківських прав, покладено саме на позивача. Однак, беззаперечні докази винної поведінки та свідомого нехтування своїми обов`язками відповідачем, які б свідчили про злісне ухилення ним від виховання своєї дитини і як наслідок, необхідність застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав, у матеріалах справи відсутні. Приймаючи до уваги, що судом не встановлено фактів умисного ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню дитини, вчинення ним будь-якого негативного психологічного тиску на дитину, спричинення дитині будь-якої моральної чи фізичної шкоди, суд першої інстанції у рішенні від 04.03.2025 року констатував про відсутність у даній справі достатніх підстав, передбачених статтею 164 Сімейного кодексу України для позбавлення відповідача батьківських прав, у зв`язку з чим, судом відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , у вказаній їх частині, за безпідставністю.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 відносно того, що рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, у оскаржуваній апелянтом частині, ухвалено із порушенням норм матеріального права і без дотриманням судом норм процесуального права, а також судом першої інстанції не враховано всіх обставин справи, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, у оскаржуваній апелянтом частині, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначають, що відповідач не надав суду належних та допустимих доказів того, що він несвідомо нехтував своїми батьківськими обов`язками чи доказів вчинення йому перешкод у належному їх здійсненні на забезпечення інтересів дитини. Апелянт ОСОБА_1 вважає, що матеріали справи містять достатньо доказів, які підтверджують її доводи про невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків щодо виховання дитини, зокрема, даними із навчального та дошкільного закладу про те, що відповідач не цікавиться навчанням своєї дитини, не займається її розвитком. За доводами апелянта, доказами, які містяться у матеріалах справи, підтверджено, що відповідач не сплачує аліменти на утримання дитини, навіть у примусовому порядку через органи ДВС, через що утворилась заборгованість. В матеріалах справи відсутні докази намірів батька приймати участь у житті дитини у будь-який доступний для нього спосіб; звернення його у відповідні органи для усунення перешкод у його спілкуванні з дитиною, якщо такі вчинялися; матеріальної участі у забезпеченні своєї дитини; сприяння у забезпеченні дитині належного освітнього, духовного і загального розвитку. Апелянт стверджує, що у справі підтверджено наявність в діях відповідача винної поведінки у формі бездіяльності, яка виражається у байдужості до життя своєї дочки, відсутності проявів батьківського піклування та турботи протягом тривалого часу, небажання створювати для дитини гармонійні умови її розвитку, ухилення від надання дитині матеріальної допомоги, що свідчить про свідоме самоусунення від виконання своїх батьківських обов`язків. Апелянт зазначає, що таке нехтування своїми обов`язками є наслідком небажання відповідача займатись вихованням та розвитком дитини, та свідчить про ігнорування інтересів дитини, які мають бути предметом основного піклування. Доводи апеляційної скарги вказують, що не ґрунтуються на матеріалах справи посилання суду першої інстанції на те, що сторони спору не заперечують наявності між ними згоди щодо визначення місця проживання дитини із матір`ю, і таким чином, сторони спору самі визначили певні особливості порядку їх участі у вихованні дитини, і що між сторонами склалися неприязні стосунки, що заважає їх врівноваженому та паритетному спілкуванню. Апелянт вказує, що суд першої інстанції не врахував, що відповідно до статті 157 Сімейного кодексу України, питання щодо виховання дитини вирішуються батьками спільно, і оскільки місцезнаходження батька невідомо, матір повинна всі питання вирішувати одноособово. При цьому, є питання, які в силу закону, матір не має права вирішити самостійно, так, наприклад виїхати з дитиною для відпочинку за кордон, змінити місце реєстрації дитини, зареєструвавши її за місцем фактичного проживання та своїм місцем реєстрації. Апелянт ОСОБА_1 зазначає про необґрунтованість та невідповідність інтересам дитини висновку органу опіки та піклування, оскільки орган опіки та піклування навіть не встановив місцезнаходження відповідача, не з`ясував, з якою метою він виїхав за кордон, чи планує повертатися та коли, чи планує виконувати батьківські обов`язки. За доводами апелянта, посилання органу опіки та піклування на спілкування із невстановленою особою через Вайбер із особистого номеру телефону працівника служби у справах дітей не свідчить про належне виконання своїх посадових обов`язків, і покладення в основу висновку телефонної розмови із невстановленою особою ніяким чином не свідчить про об`єктивність такого висновку. Апелянт вказує, що зі змісту висновку та наданих пояснень представника органу опіки та піклування в суді, на засіданні комісії питання виконання батьківських обов`язків батьком відносно дитини не досліджувалось, комісія обмежилась лише аналізом характеристики батька, яка в силу того, що він більше трьох років перебуває за кордоном, не є об`єктивною, і поведінка відповідача після подання позову не змінилася. За доводами апелянта, відповідач не приймає будь-якої участі у вихованні дочки, не піклується про її фізичний і духовний розвиток, навчання, стан здоров`я, не намагається зустрічатися та спілкуватися з нею, не вітав її з днем народження. Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 чинить перешкоди у спілкуванні відповідача із дочкою, суду не надано. За наведених обставин, апелянт вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано фактичні обставини справи, не надано належної оцінки доказам, неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, не враховано правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду, і тому рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, в частині відмови у задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, підлягає скасуванню, із ухваленням рішення про задоволення вимог позову у вказаній частині.

З даного приводу апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до приписів статті 51 Конституції України, сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно статті 3 (ч.1) Конвенції про права дитини, 20.11.1989 року, (редакція зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), Конвенцію ратифіковано Постановою ВР №789-XII від 27.02.91, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до положень статті 18 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно положень статті 27 Конвенції про права дитини, батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства", кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно ч.1 статті 12 Закону України "Про охорону дитинства", виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (ч.2 статті 15 Закону України "Про охорону дитинства").

Частина 1 статті 141 Сімейного кодексу України регламентує, що матір, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Згідно ч.2 статті 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до ч.1 статті 164 Сімейного кодексу України, яка регламентує підстави позбавлення батьківських прав, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Тлумачення наведених вище положень статті 164 Сімейного кодексу України свідчить, що ухилення від виконання обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток, як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати, як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох, з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи, відмовити у задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей), і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

При вирішенні даної категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька і матері, як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати, як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 20 березня 2024 року у справі №204/2097/22, провадження №61-951св24, від 07 лютого 2024 року у справі №455/307/22, провадження №61-16965св23, від 22 листопада 2023 року у справі №1915/2789/12, провадження №61-14726св23, від 29 квітня 2020 року у справі №522/10703/18, провадження №61-4014св20, від 11 березня 2020 року у справі №638/16622/17, провадження №61-13752св19.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду із позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови Верховного Суду: від 28 лютого 2024 року у справі №303/4697/22, провадження №61-16164св23, від 12 лютого 2024 року у справі №202/1931/22, провадження №61-14340св23, від 07 лютого 2022 року у справі №759/3554/20, провадження № 61-1544св21).

Європейський Суд з прав людини у справі "Хант проти України" від 07.12.2006 року (заява №31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).

Європейський Суд з прав людини також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте, необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення Європейського Суду з прав людини від 16.07.2015 року у справі "Мамчур проти України", заява №10383/09, рішення Європейського Суду з прав людини від 11.07.2017 року у справі "М.С. проти України", заява № 2091/13).

У справі від 30.06.2020 року (заява №70879/11) Європейський Суд з прав людини наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це, насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Наведене узгоджується із висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц, провадження №14-327цс18, та Верховним Судом у постановах: від 21 лютого 2024 року у справі №404/9387/21, провадження №61-13425св23, від 19 лютого 2024 року у справі №159/2012/23, провадження №61-15840св23, від 22 листопада 2023 року у справі №320/4384/18, провадження №61-1682св22.

Апеляційний суд вважає за необхідне констатувати, що особистісні відносини між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки у рішеннях, які стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення, і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду: від 07 березня 2024 року у справі №947/7448/22, провадження №61-18610св23, від 22 листопада 2023 року у справі №320/4384/18, провадження №61-1682св22, від 06 жовтня 2021 року у справі №320/5094/19, провадження №61-7357св21).

Приписами ч.5, ч.6 статті 19 Сімейного кодексу України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ, підлягає дослідженню та оцінці судом на основі всіх наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду: від 15 листопада 2023 року у справі №932/2483/21, провадження №61-5203св23, від 10 листопада 2023 року у справі №401/1944/22, провадження №61-10115св23, від 07 лютого 2022 року у справі №759/3554/20, провадження №61-1544св21, від 26 липня 2021 року у справі №638/15336/18, провадження №61-13690св20).

Виходячи із положень ч.6 статі 19 Сімейного кодексу України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини, такий висновок має рекомендаційний характер. При цьому, необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який може бути застосовано лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька і матері, як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не у достатній мірі, не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків, тощо. Аналізуючи встановлені факти, у контексті позбавлення батьківських прав, необхідно зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід, як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Приймаючи до уваги наведене вище, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати, як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.

Згідно роз`яснень п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 30.03.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав", зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Апеляційний суд вважає, що на підставі встановлених фактичних обставин справи, які є підтвердженими документально, та на підставі норм права, які регламентують спірні правовідносини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності у матеріалах даної справи належних та достатніх доказів, у розумінні статей: 77, 80 ЦПК України, які б свідчили про необхідність застосування до відповідача позбавлення батьківських прав, як крайнього заходу впливу на особу, яка не виконує батьківських обов`язків. При цьому, судом першої інстанції у рішенні від 04.03.2025 року зазначено, що у справі не було достовірно доведено, що відповідач ухиляється від виконання батьківських обов`язків, і не встановлено обставин, які є беззаперечними підставами для позбавлення відповідача батьківських прав, у зв`язку з чим, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у вказаній частині, необхідно відмовити за безпідставністю. Вирішуючи вимоги заявленого ОСОБА_1 позову про позбавлення відповідача батьківських прав, суд першої інстанції виходив із тих обставин, що доведення наявності свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою для позбавлення його батьківських прав, покладено саме на позивача. Однак, беззаперечні докази винної поведінки та свідомого нехтування своїми обов`язками відповідачем, які б свідчили про злісне ухилення ним від виховання своєї дитини і як наслідок, необхідність застосування до відповідача крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав, у матеріалах справи відсутні. Приймаючи до уваги, що судом не встановлено фактів умисного ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню дитини, а також вчинення ним будь-якого негативного психологічного тиску на дитину, спричинення дитині будь-якої моральної чи фізичної шкоди, суд першої інстанції у рішенні від 04.03.2025 року обгрунтовано констатував про відсутність у даній справі достатніх підстав, передбачених статтею 164 Сімейного кодексу України для позбавлення відповідача батьківських прав, у зв`язку з чим, судом відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , у вказаній їх частині, за безпідставністю.

В доводах апеляційної скарги апелянт ОСОБА_1 не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що проживання відповідача за межами території України є об`єктивною перешкодою та складнощами для виконання батьківських обов`язків, і що докази винної поведінки та свідомого нехтування батьківськими обов`язками відповідачем у матеріалах справи відсутні. Апелянт вказує, що відповідачем свідомо обрано такі життєві умови, за якими його участь у вихованні дитини виключається, що в свою чергу, свідчить про його ухилення від виконання батьківських обов`язків, і такі життєві умови були обрані відповідачем саме після народження дитини, та у період перебування матері дитини на заробітках за кордоном. Апелянт стверджує, що виїжджаючи за кордон 19.01.2022 року, відповідач малолітню дочку ОСОБА_4 , у віці 3 років, залишив на місяць зі своїми батьками, без законного представника, не дочекавшись повернення її матері, яка повернулась до України 16.02.2022 року. Перебуваючи на значній відстані, на території іншої держави, відповідач мав усвідомлювати, що не зможе піклуватись про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, і відповідач мав усвідомлювати, що не зможе надавати допомогу у забезпеченні необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що згодом негативно вплине на її фізичний розвиток, як складову виховання; не зможе спілкуватися із дочкою у обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не зможе надавати дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не зможе сприяти засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не зможе виявляти інтересу до внутрішнього світу своєї дитини та створювати умови для отримання нею освіти. За даних обставин, апелянт вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову в частині позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки матеріалами справи підтверджується, що відповідач не приймає участі у вихованні дитини, не піклується про її фізичний та духовний розвиток, навчання, стан здоров`я та матеріальний стан.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, у оскаржуваній апелянтом частині, виходячи із наступного.

Відповідно до приписів ч.1 статті 164 Сімейного кодексу України, яка регламентує підстави позбавлення батьківських прав, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

При вирішенні даної категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька і матері, як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати, як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. При цьому, необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх немайнових батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав, що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.

У контексті розгляду даної справи, апеляційний суд приймає до уваги, що до відповідача ОСОБА_2 не застосовувалися заходи впливу для спонукання його до належного виконання своїх немайнових батьківських обов`язків.

Відповідно до висновку виконавчого комітету Парафіївської селищної ради, як органу опіки та піклування, затвердженого рішенням виконкому №342 від 18.12.2024 року, виконавчий комітет Парафіївської селищної ради вважає недоцільним позбавлення батьківських прав ОСОБА_10 , стосовно малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на підставі статті 164 Сімейного кодексу України. У вказаному висновку зазначено, що питання надання даного висновку розглядалося на засіданні комісії з питань захисту прав дитини. Начальником служби у справах дітей Парафіївської селищної ради Андрусенко В.В. була проведена розмова із ОСОБА_2 у телефонному режимі, в ході якої батько дитини ОСОБА_2 , у телефонному режимі повідомив, що не відмовляється від дочки, і заперечує проти позбавлення його батьківських прав, а також повідомив, що на даний час не спілкується із дочкою, оскільки ОСОБА_1 заблокувала його номер. На засіданні комісії позивач ОСОБА_1 підтвердила, що протягом певного періоду блокувала номер ОСОБА_2 , також пояснила, що бажає позбавити батьківських прав відповідача для того, щоб її чоловік ОСОБА_5 зміг усиновити її дитину (а.с.48-50).

В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує на необґрунтованість та невідповідність інтересам дитини висновку органу опіки та піклування, згідно якого, є недоцільним позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, у оскаржуваній апелянтом частині, оскільки вони не спростовують обгрунтованого висновку суду першої інстанції про відсутність правових підстав для позбавлення відповідача батьківських прав. Судом першої інстанції при вирішенні даного спору по суті враховано приписи ч.5, ч.6 статті 19 Сімейного кодексу України, відповідно до яких, орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ, підлягає дослідженню та оцінці судом на основі всіх наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду: від 15 листопада 2023 року у справі №932/2483/21, провадження №61-5203св23, від 10 листопада 2023 року у справі №401/1944/22, провадження №61-10115св23, від 07 лютого 2022 року у справі №759/3554/20, провадження №61-1544св21, від 26 липня 2021 року у справі №638/15336/18, провадження №61-13690св20).

Як вбачається із рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, судом першої інстанції при вирішенні вимог заявленого ОСОБА_1 до ОСОБА_2 позову, в частині позбавлення відповідача батьківських прав, надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі, із відповідною мотивацією відхилення або врахування кожного доказу.

Враховуючи наведене вище, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують вірного по суті висновку рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року щодо недоведеності вимог заявленого до ОСОБА_2 позову, в частині позбавлення відповідача батьківських прав, та відповідно, відсутності правових підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав. При цьому, судом враховано, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати, як виключний і надзвичайний спосіб впливу на батьків, і фізична неможливість спілкування батька із дитиною через проживання на відстані один від одного не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав.

Приймаючи до уваги вищезазначене, апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не містять в собі підстав для скасування рішення суду першої інстанції від 04.03.2025 року, ухваленого в оскаржуваній апелянтом частині на підставі норм права, які регламентують спірні правовідносини, та на основі з`ясованих у справі обставин, документально підтверджених тими доказами, які були досліджені судом в ході розгляду справи.

За даних обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 04.03.2025 року, у оскаржуваній апелянтом частині, підлягає залишенню без змін.

Відповідно до приписів ч.1 статті 367 ЦПК України, яка регламентує межі розгляду справи судом апеляційної інстанції, у неоскаржуваній апелянтом частині, рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 04.03.2025 року апеляційним судом не переглядається.

Керуючись статтями: 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 04 березня 2025 року, у оскаржуваній частині, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Дата складення повної постанови - 30.06.2025 року.

Головуючий: Судді: