Рішення від 02.07.2025 по справі 910/3338/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.07.2025Справа № 910/3338/25

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Рєпкіної Ю.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва, м.Київ

до відповідача 1: Київської міської ради, м.Київ

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА», м.Київ

про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення земельної ділянки, -

За участю представників сторін:

від позивача: Сомолюк Т.В.

від відповідача 1: не з`явився

від відповідача 2: Гудзера Т.С.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Керівник Солом`янської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача 1. Київської міської ради, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» про:

- визнання незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 19.09.2024 № 128/9936 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» земельної ділянки в оренду на АДРЕСА_1»;

- визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0, 0994 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:72:012:0007), укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА», який 10.12.2024 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О. та зареєстровано в реєстрі за № 5052, з одночасним припиненням державної реєстрації права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про інше речове право 57946883) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2830048680000);

- зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (ЄДРПОУ 22883141, вул. Хрещатик, 36, м. Київ, 01001) земельну ділянку площею 0, 0994 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:72:012:0007), у стані, придатному для її подальшого використання.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що рішення Київської міської ради від 19.09.2024 прийнято, а договір оренди земельної ділянки від 10.12.2024 укладено з порушенням вимог чинного земельного та містобудівного законодавства, всупереч інтересам держави та територіальної громади, у зв`язку з чим рішення підлягає визнанню незаконним та скасуванню, договір оренди - визнанню недійсним, земельна ділянка - поверненню. Спірним рішенням Київської міської ради передано земельну ділянку не для обслуговування та експлуатації нерухомого майна, а для нового будівництва, чим порушено вимоги ст. ст. 116, 124, 134, 135 Земельного кодекс України. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки у будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням. Водночас, прокурором вказано, що Київська міська рада надала поза конкурсом земельну ділянку площею 0,0994 га у зв`язку з набуттям товариством права власності на нерухоме майно загальною площею 104,3 кв.м, що майже в 10 разів перевищує площу нерухомого майна, без жодного обґрунтування такої необхідності. При відведенні спірної земельної ділянки у зв`язку із набуттям права власності на нерухоме майно площею 104, 3 кв.м, відсутнє обгрунтування надання земельної ділянки саме вказаною площею.

Ухвалою від 24.03.2025 залишено без руху позовну заяву Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва.

28.03.2025 прокурором подано заяву про усунення недоліків.

Ухвалою від 31.03.2025 відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 30.04.2025.

03.04.2025 відповідачем 1 було подано заяву про визнання позову та розгляд справи без участі представника Київської міської ради.

30.04.2025 судом було відкладено підготовче засідання на 21.05.2025.

15.05.2025 відповідачем 2 було подано відзив на позов, в якому проти задоволення позовних вимог заперечено. Зокрема, відповідачем вказано, що технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, на підставі якої спірна земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі, затверджена рішенням №7272/7313 від 02.11.2023, яке не оспорювалось. Відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, об`єкт за адресою: АДРЕСА_1, є закінченим будівництвом, тип об`єкта: будівля, нежитлова будівля. Відповідачем 2 наголошено, що земельна ділянка була передана відповідачу 2 для обслуговування будівлі вже закінченого будівництва. Проведення будь-яких реконструкцій вказаної будівлі у відповідності до вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та ДБН не є новим будівництвом. Тому, на думку вказаного учасника судового процесу, посилання прокурора, що земельна ділянка була неправомірно передана відповідачу 2 без проведення конкурсу для нового будівництва, є безпідставним. Разом із відзивом відповідачем 2 було подано клопотання про призначення судової експертизи.

21.05.2025 прокурором було подано відповідь на відзив. Зокрема, прокурором зауважено, що доводи відовідача 2 про недоведення прокурором належними та допустимими доказами розміру земельної ділянки необхідного для обслуговування та експлуатації нерухомого майна є безпідставними, оскільки у даному випадку саме на відповідачів покладається обов`язок доведення обґрунтованості та необхідності виділення земельної ділянки саме у спірному розмірі. Однак, такого обґрунтування ні Київською міською радою, а ні Товариством з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» у справі не надано. Водночас, прокурором наголошено, що Київська міська рада приймаючи оспорюване рішення про надання земельної ділянки в оренду всупереч інтересам громади діяла виключно в інтересах однієї юридичної особи - Товариства з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА», яким використано наявність зареєстрованого права власності на об`єкт нерухомості як формальну підставу для уникнення процедури проведення земельних торгів з метою отримати в оренду земель. Крім того, прокурором наголошено, що згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано з відкриттям розділу нежитлові приміщення громадської вбиральні. Саме об`єкт громадського призначення придбано ФОП Федорчук В.М. (28.07.2023). Інформація, що на спірній земельній ділянці розташовано об`єкт громадського призначення відповідачем не спростована. Не робить об`єкт нерухомого майна громадського призначення будівлями торгівлі внесення змін до відомостей ДРРП щодо вказаного об`єкту нерухомого майна, які здійснені 25.05.2024: видалено «нежитлові приміщення громадської вбиральні»; змінено з «нежитлові приміщень з №1 по №7 (група приміщень №1) підвал, літ. Б., об`єкт нежитлової нерухомості» на «будівлю».На думку прокурора, впірним рішенням Київської міської ради від 19.09.2024 передано товариству земельну ділянку не для обслуговування та експлуатації вже збудованого (існуючого) нерухомого майна (громадського призначення), а для нових об`єктів - будівель торгівлі, тобто для нового будівництва. Відомості Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, свідчать, що основний вид діяльності відповідача 2 «будівництво житлових та нежитлових будівель», а не здійснення торгівельної діяльності.

21.05.2025 судом було відкладено підготовче засідання на 04.06.2025.

28.05.2025 відповідачем 2 було заявлено клопотання про призначення судової експертизи.

У судовому засіданні 04.06.2025 судом було розглянуто клопотання відповідача 2 про призначення у справі судових експертиз, в тому числі, і клопотання, що надійшло 28.05.2025, враховано заперечення прокуратури та письмові пояснення останньої і відповідача 2. Суд дійшов висновку, що клопотання відповідача 2 підлягають залишенню без задоволення. При цьому, суд зазначив таке.

З метою дотримання принципів змагальності та рівності учасників судового процесу, враховуючи обов`язок суду забезпечити «справедливий баланс» між сторонами, який вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмету доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи. Питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що призначення експертизи є правом, а не обов`язком господарського суду, при цьому, питання призначення експертизи вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням предмета, підстав позову та обставин справи (постанови Верховного Суду від 27.04.2021 у справі № 927/685/20, від 12.05.2021 у справі № 922/1791/20, від 28.01.2025 по справі №922/304/24).

Здійснивши аналіз наявних у справі документів, проаналізувавши правовідносин, які склалися між сторонами, встановивши, що докази, подані сторонами, є зрозумілими, дозволяють суду встановити всі істотні обставини, які мають значення для повного та всебічного розгляду спору в справі та за відсутності потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних у справі.

До того ж, у даному випадку, задоволення клопотань відповідача 2 могло призвести до затягування строків розгляду справи, а отже і порушення приписів ст.6 Європейської конвенції з прав людини.

04.06.2025 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 02.07.2025.

У судовому засіданні 02.07.2025 прокурором було підтримано позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідачем 2 проти задоволення позовних вимог заперечував.

Відповідач 1 у судове засідання 02.07.2025 не з`явився, проте, про дату,час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомлення про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи. Одночасно, судом враховано, що 03.04.2025 відповідачем 1 було подано заяву про визнання позову та розгляд справи без участі представника Київської міської ради.

Отже, за висновками суду, неявка відповідача 1 не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 02.07.2025.

В судовому засіданні 02.07.2025 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням №128/9936 від 19.09.2024 Київської міської ради передано Товариству з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0994 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:72:011:0007) для будівництва і обслуговування будівель торгівлі із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно.

Відповідно до пояснювальної записки від 28.06.2024 № ПЗН-68033 до вище вказаного проекту рішення, підставою для надання в оренду земельної ділянки є набуття 30.05.2024 у приватну власність Товариства з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» нежитлової будівлі загальною площею 104,3 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1642342780000).

На підставі вказаного рішення 10.12.2024 між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами п.1.1 якого орендодавець, на підставі рішення Київської міської ради від 19.09.2024 № 128/9936 передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку (далі - об`єкт оренди або земельна ділянка), визначену цим договором, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Земельна ділянка, яка є об`єктом оренди, згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Згідно п.2.1 договору, об`єктом оренди відповідно до відомостей державного земельного кадастру, рішення Київської міської ради від 19.09.2024 № 128/9936 та цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками:

- кадастровий номер - 8000000000:72:012:0007;

- місце розташування - АДРЕСА_1;

- категорія земель - землі житлової та громадської забудови;

- цільове призначення - 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі;

- розмір (площа) - 0,0994 (нуль цілих дев`ятсот дев`яносто чотири десятитисячних) га.

У п.2.2 договору вказано, що відповідно до витягу з технічної документації від 07.10.2024 № НВ-9950132532024 (за формою згідно з додатком 17 до Методики нормативної грошової оцінки земельних ділянок (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 01.07.2022 №753) нормативна грошова оцінка земельної ділянки на дату укладення договору становить 7 308 843, 45 грн.

Земельна ділянка, яка передається в оренду, не має недоліків, що можуть перешкоджати її ефективному використанню (п.2.3 договору від 10.12.2024).

У п.2.4 договору від 10.12.2024 вказано, що на земельній ділянці розміщена нежитлова будівля загальною площею 104,3 кв.м, яка відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на праві приватної власності належить орендареві (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1642342780000, номер відомостей про речове право 55310839 від 30.05.2024).

Договір укладено на 10 (десять) років (п.3.1 договору від 10.12.2024).

Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О, за реєстровим № 5052.

Право оренди земельної ділянки 8000000000:72:012:0007 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 76542610 від 10.12.2024 (номер запису про інше речове право 57946883) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2830048680000). Підставою для здійснення державної реєстрації речового права визначено договір оренди землі посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О, за реєстровим № 5052.

Наразі, за твердженнями прокурора, рішення Київської міської ради від 19.09.2024 прийнято, а договір оренди земельної ділянки від 10.12.2024 укладено з порушенням вимог чинного земельного та містобудівного законодавства, всупереч інтересам держави та територіальної громади, у зв`язку з чим рішення підлягає визнанню незаконним та скасуванню, договір оренди - визнанню недійсним, земельна ділянка - поверненню. Спірним рішенням Київської міської ради передано земельну ділянку не для обслуговування та експлуатації нерухомого майна, а для нового будівництва, чим порушено вимоги ст. ст. 116, 124, 134, 135 Земельного кодекс України. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки у будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням. Водночас, прокурором вказано, що Київська міська рада надала поза конкурсом земельну ділянку площею 0,0994 га у зв`язку з набуттям товариством права власності на нерухоме майно загальною площею 104,3 кв.м, що майже в 10 разів перевищує площу нерухомого майна, без жодного обґрунтування такої необхідності. При відведенні спірної земельної ділянки у зв`язку із набуттям права власності на нерухоме майно площею 104, 3 кв.м, відсутнє обгрунтування надання земельної ділянки саме вказаною площею. Означені обставини у сукупності і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Відповідачем 1 позов прокурора визнано.

Заперечуючи проти задоволення позову відповідачем 2 було вказано, що технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, на підставі якої спірна земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі, затверджена рішенням №7272/7313 від 02.11.2023, яке не оспорювалось. Відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, об`єкт за адресою: АДРЕСА_1, є закінченим будівництвом, тип об`єкта: будівля, нежитлова будівля. Відповідачем 2 наголошено, що земельна ділянка була передана відповідачу 2 для обслуговування будівлі вже закінченого будівництва. Проведення будь-яких реконструкцій вказаної будівлі у відповідності до вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та ДБН не є новим будівництвом. Тому, на думку вказаного учасника судового процесу, посилання прокурора, що земельна ділянка була неправомірно передана відповідачу 2 без проведення конкурсу для нового будівництва, є безпідставним.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Згідно з частиною четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Зважаючи на приписи вищевказаних норм закону, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме: має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу.

Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, довід прокурора щодо відсутності такого органу суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу.

У розглядуваній справі прокурор обґрунтував свою позицію щодо відсутності органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів у спірних правовідносинах, з посиланням на те, що Київська міська рада, представляючи інтереси територіальної громади міста Києва, водночас вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади міста. Тому прокурор звертається з позовом самостійно та обґрунтовує, у чому полягає порушення цих інтересів.

Таким чином прокурор звернувся до суду з позовом самостійно в інтересах держави, виступаючи у процесуальному статусі позивача у справі, що узгоджується з вимогами процесуального закону.

Наразі, судом враховано висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1133/18, у якій сформовано єдину правозастосовчу практику щодо комплексного застосування норм частин третьої, четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та частин четвертої, п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України, зокрема задля вирішення питання про наявність/відсутність підстав для представництва інтересів держави прокурором як самостійним позивачем у разі, коли один орган, уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, визначено прокурором як одного з відповідачів.

За результатами розгляду вищевказаної справи Велика Палата Верховного Суду дійшла до наступних висновків.

Сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.

Виходячи з викладеного, в зазначеній категорії справ (справах за позовами прокурора, поданими на захист інтересів держави, порушених унаслідок незаконних дій органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб) найперше належить встановити, про захист яких інтересів держави йдеться, якими суб`єктами вони були порушені, в чому полягало порушення та можливість за рахунок таких суб`єктів задовольнити позовні вимоги.

Насамперед Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що помилковим є підхід, за якого у цій категорії справ питання про належного відповідача вирішується як вторинне, похідне від питання про те, якого результату прагне досягнути прокурор своїм позовом. Коло відповідачів не може визначатися залежно від того, чи залишиться до кого звертатися з позовом, якщо орган, уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, буде визначений прокурором позивачем, навіть якщо цей орган сам спричинив порушення інтересів держави.

Відповідач визначається незалежно від процесуальної позиції інших учасників справи та є особою, до якої звернена вимога позивача, яка своєю чергою спрямована на захист відповідного порушеного права або законного інтересу.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо.

Поряд із цим таке процесуальне позиціонування прокурора не враховує, що згідно з обставинами справи не виключається, що уповноважений державою орган сам є учасником спірних відносин і порушником інтересів держави. У такому випадку визначення цього органу позивачем суперечило б принципу розумності. Отже, статусом позивача має наділятись прокурор, а уповноважений орган має бути відповідачем.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Отже з метою реалізації конституційної функції представництва прокурор може звернутися з позовом в інтересах держави, визначивши орган місцевого самоврядування (раду) відповідачем у справі.

Узагальнюючи наведені висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

У розглядуваній справі прокурор звернувся за захистом інтересів територіальної громади міста Києва, при цьому, з огляду на предмет та підстави заявлених позовних вимог (визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору оренди, стороною якого є Київська міська рада), суд дійшов висновку про те, що оскільки уповноважений орган на захист інтересів держави в спірних правовідносинах, а саме Київська міська рада, не тільки не захистила інтереси територіальної громади, а й порушила їх, то прокурор правомірно звернувся з позовом як самостійний позивач та визначив Київську міську раду співвідповідачем.

Наведений висновок суду щодо стосовно наявності у прокурора повноважень на звернення з цим позовом до суду в інтересах держави як самостійного позивача узгоджується з викладеною вище останньою актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин третьої та четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частин четвертої та п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України, викладеною в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.

Суд також зазначає, що викладене правозастосування повністю узгоджується з аналогічними висновками Великої Палати Верховного Суду (постанови від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17) та висновками Верховного Суду, викладеними у постановах, зокрема але не виключно, від 06.08.2024 у справі № 912/1742/21, від 06.08.2024 у справі № 922/1156/21, від 03.09.2024 у справі № 910/5698/23, від 10.09.2024 у справі № 910/5550/19, від 10.09.2024 у справі № 914/1261/22.

Щодо позовних вимог прокурора про визнання незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 19.09.2024 № 128/9936 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» земельної ділянки в оренду на АДРЕСА_1» суд зазначає таке.

За приписами статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу; від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Стаття 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" унормовує, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Згідно пункту 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 9 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень міських рад в галузі земельних відносин на її території належить, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб та надання земельних ділянок в користування.

За приписами статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (стаття 21 Цивільного кодексу України).

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення в зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації.

За змістом частини першої статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається на підставі частини другої статті 123 Земельного кодексу України з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується згідно з вимогами частини четвертої статті 123 Земельного кодексу України в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. За змістом цієї статті проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Згідно з вимогами частини другої статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою та третьою статті 134 цього Кодексу.

За приписами частини першої статті 134 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Такими випадками є розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. У такому разі земельні ділянки державної чи комунальної власності (або права на них) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

З системного аналізу вищенаведених норм вбачається, що особа, яка придбала нерухоме майно, відповідно до частини другої статті 134 Земельного кодексу України має право на придбання на позаконкурентних засадах (без проведення земельних торгів) прав саме на ту земельну ділянку (її частину), право на яку мав попередній власник нерухомості і яке перейшло до цього нового власника нерухомості в силу статей 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України і саме з метою, пов`язаною із розташуванням відповідної нерухомості.

Відповідна правова позиція щодо системного тлумачення норми частини другої статті 134 Земельного кодексу України в комплексі з положеннями статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України викладена в постановах Верховного Суду, зокрема від 14.02.2018 у справі №592/6097/15-ц; від 09.02.2018 у справі №910/4528/15-г; від 22.03.2018 у справі №910/13129/7; від 14.03.2019 у справі №915/182/17; від 06.11.2019 у справі №910/23595/17.

В такий спосіб частина друга статті 134 Земельного кодексу України прямо пов`язує надання земельної ділянки на позаконкурентних засадах саме з розташуванням на цій ділянці певної будівлі чи споруди. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.03.2019 у справі №915/182/17 та від 05.02.2025 по справі №922/826/21.

Разом з цим розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки в будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил. Така правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/5201/19.

З урахуванням викладеного суд звертає увагу, що на час відчуження об`єкта нерухомості за відповідним правочином до набувача права власності на такий об`єкт (нежитлове приміщення), розташований на спірній земельній ділянці, що перебувала в користуванні іншої особи, могло перейти або право користування земельною ділянкою на таких самих умовах і в тому ж обсязі, що були встановлені для попереднього власника нерухомого майна, або (за відсутності такого права) право на оформлення земельних прав у відповідному обсязі.

Виходячи із системного аналізу положень частини другої статті 124 і абзацу 2 частини другої статті 134 Земельного кодексу України незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації виключно існуючих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання. Таке правове регулювання з боку законодавця є виправданим і логічним та створює передумови одночасно як для усунення випадків покладення на власників таких об`єктів надмірного тягаря, пов`язаного з необхідністю оформлення права землекористування, так і для недопущення ухилення учасників земельних правовідносин від дотримання положень законодавства щодо отримання земельних ділянок на конкурентних засадах та/або їх отримання з метою використання, що відрізняється від цільового використання об`єктів нерухомості, та/або у розмірі, який необґрунтовано значно перевищує площу таких об`єктів.

Такий правовий висновок щодо питання застосування статей 124, 134 Земельного кодексу України викладено у постановах Верховного Суду від 30.03.2021 у справі № 922/1323/20, від 01.04.2021 у справі № 910/10500/19, від 11.08.2021 у справі № 922/443/20, від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Подібні висновки викладені у постановах КГС ВС від 15.08.2023 у справі № 906/1175/18, від 20.06.2023 у справі № 910/5529/19, від 12.04.2023 у справі № 916/156/22, від 22.02.2022 у справі № 910/2330/21, від 06.09.2022 у справі № 910/9228/21, від 29.11.2022 у справі № 910/745/20, від 04.11.2021 у справі № 910/18029/16, від 15.06.2021 у справі № 910/10440/19, від 01.07.2021 у справі № 910/7029/20, від 01.09.2020 у справі № 910/14065/18, від 18.08.2020 у справі № 910/7631/18, від 16.06.2020 у справі № 922/3371/19, від 10.12.2019 у справі № 906/43/19, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19, від 05.11.2019 у справі № 926/746/19 та від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18.

Суд зазначає, що у разі, якщо попереднім власником нерухомого майна не було оформлено права користування земельною ділянкою, положення статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України не можуть застосовуватись до даних правовідносин, адже земельна ділянка, яка відводиться за рахунок земель, не наданих у власність чи користування, не відноситься до земель, які згідно частини 2 статті 134 Земельного кодексу України не підлягають передачі в оренду на конкурентних засадах, відповідно вона може передаватись в оренду не інакше, як із земельного аукціону. Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі №910/4528/15-г, від 09.04.2020 у справі №910/2942/19 та від 01.07.2020 у справі №910/9028/19.

Наразі, з наявної в матеріалах справи інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №418204796 від 17.03.2025 вбачається, що земельна ділянка площею 0, 0994 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:72:012:0007) була зареєстрована як об`єкт речових прав 09.11.2023, власником об`єкта визначено Київську міську раду. Права користування (оренди) до 10.12.2024 на вказану земельну ділянку зареєстровано не було.

З огляду на зазначене, Товариство з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» не набуло автоматичного права користування спірною земельною ділянкою в межах кадастрового номеру 8000000000:72:012:0007 та на позаконкурентних засадах мало право отримати земельну ділянку в користування саме з метою, пов`язаною із розташуванням відповідного належного йому на праві власності з 30.05.2024 об`єкту нерухомого майна та в межах, які необхідні для обслуговування такого майна.

Судом вище було встановлено, що відповідно до пояснювальної записки від 28.06.2024 № ПЗН-68033 до рішення №128/9936 від 19.09.2024 Київської міської ради, підставою для надання в оренду земельної ділянки є набуття 30.05.2024 у приватну власність Товариства з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» нежитлової будівлі загальною площею 104,3 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1642342780000).

Проте, як було встановлено судом, рішенням №128/9936 від 19.09.2024 Київської міської ради фактично передано Товариству з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» на поза конкурентних засадах в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0994 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:72:011:0007) для будівництва і обслуговування будівель торгівлі із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно.

Крім того, суд критично ставиться до посилань відповідача 2 на те, що фактично зазначення «для будівництва і обслуговування будівель торгівлі» відповідає назві виду цільового призначення, який визначено у Класифікаторі видів цільового призначення земельних ділянок, оскільки фактично, у договорі оренди, який укладено на підставі оспорюваного рішення саме у визначенні предмета договору, а не характеритик об`єкта оренди визначено, що орендодавець, на підставі рішення Київської міської ради від 19.09.2024 № 128/9936 передає, а арендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку), визначену цим договором, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

Означеним фактично підтверджується, що оспорюваним рішенням відповідачем 1 фактично передано відповідачу 2 на поза конкурентних засадах земельну ділянку, а отже, і порушенням частини другої статті 124 і абзацу 2 частини другої статті 134 Земельного кодексу України.

До того ж, судом враховано надані прокурором технічний паспорт на громадську вбиральню, що розташована у АДРЕСА_1, а також додаток №2 до розпорядження виконавчого орагну Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №1630 від 07.09.2021, якими визначено, що об`єкт нерухомого майна, належний відповідачу 2 на праві власності фактично є громадською вбиральнею, тоді як за оспорюваним рішенням земельна ділянка передається для для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

Наразі, відповідачем 2 означених обставин належним чином доказово не спростовано, зокрема, не надано суду заяви, з якою останній звертався до відповідача 1 з метою отримання у користування земельної ділянки, в якій би було зазначено про необхідність її отримання лише для обслуговування (без зазначення набуття для будівництва) належного товариству на праві власності нерухомого майна.

До того ж, жодного обґрунтування необхідності для обслуговування належної відповідачу 2 нерухомості надання саме земельної ділянки площею, що є більшою у 10 разів за об`єкт нерухомого майна у рішенні та пояснювальній записці не надано.

Наразі, суд зауважує, що статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

У ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України вказано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ч.2 ст.73 Господарського процесуального кодексу України).

За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Проте, всупереч викладеного, відповідачем жодного доказу обґрунтованості необхідності для обслуговування належної відповідачу 2 нежилової будівлі надання саме земельної ділянки площею, що є більшою у 10 разів за об`єкт нерухомого майна.

Отже, оцінюючи наведене у сукупності, суд дійшов висновку, що отримання в оренду земельної ділянки для будівництва та в розмірі, що значно перевищує площу належного товариству нежитлового приміщення внаслідок придбання, передбачає дотримання процедури проведення земельних торгів у визначеному положеннями статей 134, 135 Земельного кодексу України порядку, що вказує про невідність оспорбюваного прокурором рішення відповідача 1 вимогам чинного на момент його прийняття земельного законодавства.

Проте, означені обставини не вказують наявність підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про визнання незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 19.09.2024 № 128/9936 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» земельної ділянки в оренду на АДРЕСА_1».

Означені висновки суду ґрунтуються на тому, що відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Кодексу України з процедур банкротства, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180) та постановах Верховного Суду від 09.10.2024 по справі №922/1822/20, від 16.10.2024 по справі №922/3834/19, від 17.04.2025 по справі №904/186/23 та від 05.02.2025 по справі №922/826/21.

За таких обставин, позов Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в частині визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 19.09.2024 № 128/9936 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» земельної ділянки в оренду на АДРЕСА_1» підлягає залишенню судом без задоволення, з огляду на обрання прокурором неефективного способу судового захисту.

Одночасно, вимоги прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0, 0994 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:72:012:0007), укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА», що 10.12.2024 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О. та зареєстровано в реєстрі за № 5052 та зобов`язання відповідача 2 повернути територіялаьній громаді міста Києва в особі відповідача 1 земельної ділянки є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню з урахуванням такого.

Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави недійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписами статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Судом вище встановлено, що 10.12.2024 між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки саме на підставі рішення №128/9936 від 19.09.2024 Київської міської ради, яке, як було також встановлено судом прийнято із порушенням процедури проведення земельних торгів у визначеному положеннями статей 134, 135 Земельного кодексу України порядку.

Таким чином, суд погоджується із доводами прокурора стосовно наявності підстав для визнання такого договору недійсним та зобов`язання відповідача 2 повернути земельну ділянку.

Наразі, суд критично ставиться до тверджень відповідача 2 про те, що у даному випадку відновлення прав територіальної громади міста Києва повинно відбуватись у спосіб витребування земельної ділянки, а не шляхом зобов`язання повернути останню, оскільки правомірність та ефективність застосування остннього було неодноразово підтверджено Верховним Судом у постановах, які наводились судом вище.

Одночасно, суд вважає відсутніми підстави для задовлелення вимог прокурора в частині припинення державної реєстрації права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про інше речове право 57946883) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2830048680000), оскільки відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень,врегульовано Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Частиною 3 ст.26 вказаного нормативно-правового акту унормовано, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.

У разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

Судом було встановлено, що право оренди земельної ділянки 8000000000:72:012:0007 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 76542610 від 10.12.2024 (номер запису про інше речове право 57946883) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2830048680000). Підставою для здійснення державної реєстрації речового права визначено договір оренди землі посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О, за реєстровим № 5052.

Тобто, враховуючи висновки суду щодо наявності підстав для визнання недійсним вказаного вище договору, відповідне право користування припиняється у порядку ч.3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а не за судовим рішенням.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо часткового задоволення позову прокурора.

Керуючись приписами ст.129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається на сторін пропорціно задоволених вимог.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позов Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва до 1. Київської міської ради, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки з з одночасним припиненням державної реєстрації права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зобов`язання повернути земельну ділянку задовольнити частково.

2. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0, 0994 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:72:012:0007), укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА», що 10.12.2024 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар І.О. та зареєстровано в реєстрі за № 5052.

3. Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» (03110, м.Київ, вул.Солом`янська, буд.3, офіс 6, ЄДРПОУ 42613275) повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (ЄДРПОУ 22883141, вул. Хрещатик, 36, м. Київ, 01001) земельну ділянку площею 0, 0994 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:72:012:0007), у стані, придатному для її подальшого використання.

4. В задоволенні позовних вимог Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 19.09.2024 № 128/9936 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» земельної ділянки в оренду на АДРЕСА_1» та про припинення державної реєстрації права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про інше речове право 57946883) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2830048680000) - відмовити.

5. Стягнути з Київської міської ради (01044, м.Київ, вул.Хрещатик, буд.36, ЄДРПОУ 22883141) на користь Київської міської прокуратури (03150, м.Київ, вул.Предславинська, буд.45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір в сумі 1211,20 грн

6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «КІНГСТА» (03110, м.Київ, вул.Солом`янська, буд.3, офіс 6, ЄДРПОУ 42613275) на користь Київської міської прокуратури 03150, м.Київ, вул.Предславинська, буд.45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір в сумі 3633,60 грн.

7. Судовий збір в сумі 4844,80 грн залишити за Київською міською прокуратурою.

8. Після набрання рішенням законної сили видати накази.

9. В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до апеляційного господарського суду.

Повний текст складено та підписано 03.07.2025.

Суддя В.В. Князьков