Постанова від 23.06.2025 по справі 914/755/22

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" червня 2025 р. Справа №914/755/22

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючої суддіОрищин Г.В.

суддівГалушко Н.А.

Желіка М.Б.

секретар судового засідання Хом`як Х.А.

розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Львівської області від 22.01.2025 (повне рішення складено 07.02.2025., суддя Кітаєва С.Б.)

у справі №914/755/22

за позовом Першого заступника Стрийської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі

позивача Львівської обласної державної адміністрації, м.Львів

до відповідача Барни Романа Васильовича, м. Кам`янка, Львівської області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Національний природній парк «Сколівські бескиди»

про зобов`язання повернути на користь держави самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0045 га, шляхом демонтажу споруд

за участю представників:

прокурор Місінська М.А.

від позивача Старий Р.В.

від відповідача не з`явились

20.04.2022 Перший заступник Стрийської окружної прокуратури Львівської області звернувся до Господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації з позовом про зобов`язання фізичну особу-підприємця Барну Р.В., ІНФОРМАЦІЯ_1 , повернути на користь держави в особі Львівської обласної державної адміністрації самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0045 га, розташовану неподалік водоспаду «Кам`янка», яка знаходиться у кварталі 8 виділ 7 Сколівського лісництва на території Національного природного парку «Сколівські Бескиди» в напрямку с. Кам`янка Стрийського району Львівської області в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624582500:02:000:0005, шляхом демонтажу самовільно збудованої капітальної споруди у вигляді дерев`яної будівлі.

Розглянувши позовні вимоги прокурора, Господарський суд Львівської області 22.01.2025 ухвалив рішення, яким позов задоволив; зобов`язав Барну Романа Васильовича повернути на користь держави в особі Львівської обласної державної адміністрації самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0045 га, розташовану неподалік водоспаду «Кам`янка», яка знаходиться у кварталі 8 виділ 7 Сколівського лісництва на території Національного природного парку «Сколівські Бескиди» в напрямку с. Кам`янка Стрийського району Львівської області в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624582500:02:000:0005, шляхом демонтажу самовільно збудованої капітальної споруди у вигляді дерев`яної будівлі; за рахунок відповідача відшкодував прокуратурі сплачений судовий збір.

При ухваленні вказаного рішення суд першої інстанції виходив з того, що зайняття спірної земельної ділянки Барною Р.В., здійснювалося саме з метою провадження господарської діяльності як фізичною особою-підприємцем, впродовж 2004-2021 шляхом роздрібної торгівлі харчовими продуктами, що підтверджується й даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань. Відтак, незаконно збудована дерев`яна будівля, що оспорюється у даній справі, призначалась саме для ведення підприємницької діяльності на той час ФОП Барни Р.В., що загалом і не заперечується останнім. Як вбачається з протоколу огляду від 07.05.2021 спірний дерев`яний будинок був зведений відповідачем на час його реєстрації як фізичної особи - підприємця. Обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки. Враховуючи те, що у процесі ведення підприємницької діяльності відповідачем здійснено самовільне захоплення земельної ділянки державної власності, факт самовільного захоплення ним спірної ділянки підтверджується документально, суд дійшов висновку, що позов є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю.

Відповідач не погодився з ухваленим рішенням місцевого господарського суду та звернувся до Західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, доводи в якій, в основному, зводяться до порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що полягали в порушенні юрисдикції цього спору. Апелянт, з покликанням на ст. 4 ГПК України, зазначає, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена ст. 20 ГПК України. Так, за ч. 1 цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: п.6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсним актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем... Тобто, у даному випадку, законом чітко вказано, що спори про захист права власності, навіть якщо такі виникають внаслідок господарської діяльності, розглядаються господарськими судами виключно тоді, якщо сторонами таких спорів є юридичні особи або фізичні особи підприємці. Спір про захист права власності на майно, зокрема й такий, що виник з господарської діяльності за участю фізичної особи, яка не є підприємцем, не відноситься до юрисдикції господарських судів. Це прямо вказується у п.6 ч.1 ст. 20 ГПК України.

З огляду на вказані обставини, відповідач вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми процесуального права, що призвело до розгляду цього спору некомпетентним судом, а обґрунтування суду щодо господарської компетенції є помилковими і такими, що не відповідають нормам ГПК України.

На переконання апелянта судом першої інстанції у жодний спосіб не обґрунтовано, чому і відповідно до яких норм матеріального права позивачем у спорі визначено Львівську обласну державну адміністрацію. Чому вона є органом державної влади, який стосовно спірної земельної ділянки виконує правомочності власника.

Крім цього, відповідач вказує, що судом першої інстанції не враховано, встановлені ухвалою Сколівського районного суду Львівської області від 06.09.2024 у справі №453/121/22, якою ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, кримінальне провадження закрито. Однак у вказаній ухвалі йде мова про захоплення ділянки площею 0,0028 га, а в господарському спорі про ділянку площею 0,0045 га.

Таким чином, відповідач просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду та прийняти нове судове рішення, яким закрити провадження у цій справі, а у випадку, якщо суд апеляційної інстанції прийде до висновку, що даний спір належить до юрисдикції господарських судів прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Прокурор, скориставшись своїм правом, наданим ст. 263 ГПК України, подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив доводи апелянта та зазначив таке:

-предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена ст. 20 ГПК України. Так, за ч. 1 цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін. Згідно даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, відповідач впродовж 2004-2021 років здійснював свою підприємницьку діяльність шляхом роздрібної торгівлі харчовими продуктами. З огляду на викладене, незаконно збудована дерев`яна будівля, що оспорюється у даній справі, призначалась саме для ведення підприємницької діяльності на той час ФОП Барною Р.В., що загалом і не заперечується останнім. З огляду на викладене, спір у даній справі виник саме на час здійснення та з метою ведення підприємницької діяльності відповідача. Позовні вимоги заявлено щодо демонтажу самовільно збудованого дерев`яного будиночка, у якому ФОП Барна Р.В. до скерування обвинувального акта до суду здійснював свою підприємницьку діяльність;

-щодо участі Львівської обласної державної адміністрації в статусі позивача в даному спорі, то прокурор, покликаючись на ч. 5 ст. 122, а також п. 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, зазначає, що розпорядження земельними ділянками державної власності природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, на даний час, покладено на Львівську обласну державну адміністрацію; разом з тим, прокурор вказує, що відповідач не вказує про належного, на його переконання, позивача у даному спорі;

-крім цього, прокурор звертає увагу на те, що відповідач самовільно захопив дві земельні ділянки площею 0,0045 га. Водночас, в ухвалі Сколівського районного суду Львівської області від 06.09.2024 у справі № 453/121/22 про звільнення від кримінальної відповідальності Барни Р.В. також констатовано про «самовільне зайняття земельної ділянки площею 0,0017 га та площею 0,0028 га, розташованих неподалік водоспаду Кам`янка у кв. 8 вид. 7 Сколівського лісництва на території НПП «Сколівські Бескиди», що сумарно становить 0,0045 га. А тому, посилання представника відповідача на те, що в ухвалі Сколівського районного суду Львівської області від 06.09.2024 у справі № 453/121/22 виключно здійснено посилання на земельну ділянку площею 0,0028 га - не відповідає дійсності.

З врахуванням наведеного прокурор не вбачає підстав для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення місцевого господарського суду у цій справі.

Процесуальний хід розгляду апеляційної скарги відображено у відповідних ухвалах Західного апеляційного господарського суду.

В дане судове засідання прибули прокурор та представник позивача, відповідач участі уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив, причини неявки суду не повідомив, хоча своєчасно та належним чином був повідомлений про час та місце розгляду його апеляційної скарги, шляхом надіслання відповідних ухвал до його електронного кабінету.

Враховуючи строк розгляду апеляційної скарги, визначений ст. 273 ГПК України, приймаючи до уваги, що розгляд справи неодноразово відкладався, в тому числі й за клопотанням представника відповідача, відтак, судом було забезпечено можливість реалізації сторонами їх процесуальних прав та обов`язків в судовому процесі, судова колегія вважає за можливе завершити розгляд апеляційної скарги за відсутності представника відповідача.

Розглянувши матеріали справи та дослідивши наявні в ній докази, судова колегія встановила таке:

В ході здійснення слідчим відділенням поліції №3 Стрийського районного управління поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області досудового розслідування у кримінальному провадженні №12021141300000205 від 03.11.2021 встановлено, що Фізична особа підприємець Барна Роман Васильович у 2015 році (більш точної дати встановити органу досудового розслідування не представилось можливим), не маючи жодних дозволів від органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, всупереч встановленому законом порядку, умисно, протиправно, самовільно зайняв земельну ділянку 0,0045 га, розташовану неподалік водоспаду «Кам`янка», яка знаходиться у кварталі 8 виділ 7 Сколівського лісництва на території Національного природного парку «Сколівські Бескиди» в напрямку с. Кам`янка Стрийського району Львівської області в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624582500:02:000:0005, яка згідно державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 189491 від 20.04.2005 перебуває у постійному користуванні Національного природного парку «Сколівські Бескиди» та знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Кам`янка і відноситься до особливо цінних земель, на якій здійснив самовільне будівництво капітальної споруди у вигляді дерев`яної будівлі, що відноситься до IV групи капітальності.

Під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні судовими експертами Тернопільського відділенням Київського НДІСЕ - Переймибідою В.М., Олійником В.Л., які попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, було проведено комплексну земельно-технічну та будівельно-технічну експертизи, за результатами яких складено відповідні висновки.

Відповідно до висновку комплексної земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 17.08.2021 за №535/836/21-22 встановлено, що об`єкти будівництва (в т.ч. і самовільно збудована Барною Р.В. дерев`яна споруда) розміщені на території НПП «Сколівські Бескиди» в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624582500:02:000:0005, та відповідають IV класу капітального будівництва.

Разом з тим, в ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42021142330000011 від 13.04.2021, з якого постановою прокурора виділено матеріали кримінального провадження та, як докази, долучено до кримінального провадження №12021141300000205 від 03.11.2021, слідчим СВ відділення поліції №3 Стрийського РУП ГУНП у Львівській області проведено огляд місця події за участю спеціаліста - землевпорядника ФОП Верховинець Миколи Петровича (кваліфікаційний сертифікат інженера землевпорядника №014576 від 05.10.2020), в ході огляду якого встановлено, що вказана дерев`яна споруда знаходиться в межах прибережної захисної смуги, що підтверджується додатками до протоколу огляду місця події у виді фототаблиці та плану топографо-геодезичної зйомки.

За наслідками проведеного досудового розслідування 04.02.2022 Стрийською окружною прокуратурою скеровано до Сколівського районного суду для розгляду по суті обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12021141300000205 від 03.11.2021 про обвинувачення Барни Романа Васильовича у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 197-1 КК України.

Сколівський районний суд 06.09.2024 у справі № 453/121/22 постановив ухвалу, якою звільнив Барну Романа Васильовича від кримінальної відповідальності, у зв`язку із закінченням строків давності; закрив кримінальне провадження. Водночас, у вказаній ухвалі суд констатував, що «обвинувачений вину визнає у повному обсязі та щиро розкаюється». Крім цього в ухвалі також встановлено, що Барна Р.В. у 2015 році, самовільно зайнявши земельну ділянку площею 0,0028 га, що знаходиться у кв. 8 вид. 7 Сколівського лісництва на території Національного природного парку «Сколівські Бескиди», здійснив самочинне будівництво капітальної споруди у вигляді дерев`яної одноповерхової будівлі, що відноситься до IV групи капітальності.

Факт самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки також підтверджується й актом перевірки Державної екологічної інспекції у Львівській області за №937/02/1297 від 14.12.2021, в якому інспекцією було встановлено, що в районі водоспаду «Кам`янка» біля автодороги Сколе-Кам`янка на орієнтовній відстані від 1 метра до 5 метрів від автодороги у кварталі 8, виділ 7 Сколівського лісництва наявний факт самовільно зайняття земельних ділянок в межах земель природо-заповідного фонду, що передані у постійне користування Національному природному парку «Сколівські Бескиди» для збереження та використання національних природних парків на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 189491 від 20.04.2005 на земельній ділянці з кадастровим номером 4624582500:02:000:0005 шляхом встановлення дерев`яних споруд для реалізації промтоварів та продуктів харчування.

Крім того встановлено, що самовільно зайнятті земельні ділянки розташовані в межах прибережної захисної смуги річки Кам`янка, чим порушено вимоги ст. 61 Земельного кодексу України та ст. 89 Водного кодексу України. Також встановлено, що об`єкт №13 збудований Барною Р.В., а площа самовільно зайнятої земельної ділянки, внаслідок встановлення дерев`яної споруди, становить 0,0045 га, з них в межах земель природо-заповідного фонду 0,0028 га; відстань від урізу води річки Кам`янка до об`єкту становить 24,20 м.

Стрийською окружною прокуратурою, в ході реалізації конституційної функції представництва інтересів держави в суді, в прядку ст. 131-1 Конституції України та ст. 23, 24 Закону України «Про прокуратуру», шляхом опрацювання інформації та матеріалів, виявлено порушення у сфері охорони навколишнього природного середовища, у зв`язку з чим та на виконання вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор 09.02.2022 звернувся до львівської обласної державної адміністрації із запитом, в якому зазначив виявлені порушення вимог законодавства щодо самовільного зайняття земельної ділянки під об`єктами природно-заповідного фонду та запропонував вжити заходи реагування до усунення вказаних порушень і повернення відповідної земельної ділянки у розпорядження держави або повідомлення про неможливість звернення до суду з метою захисту інтересів держави в судовому порядку.

Відповідно до інформації, наданої Львівською обласною державною адміністрацією 23.02.2022, заходи щодо повернення спірної земельної ділянки адміністрацією не вживались. Разом з тим, у вказаному листі ЛОДА просила Стрийську окружну прокуратуру вжити заходи реагування позовного характеру, що є підтвердженням її бездіяльності.

Вказані обставини слугували підставою для звернення прокурора до суду з позовом про зобов`язання Барну Р.В. повернути на користь держави в особі Львівської обласної державної адміністрації самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0045 га, розташовану неподалік водоспаду «Кам`янка», яка знаходиться у кварталі 8 виділ 7 Сколівського лісництва на території Національного природного парку «Сколівські Бескиди» в напрямку с. Кам`янка Стрийського району Львівської області в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624582500:02:000:0005, шляхом демонтажу самовільно збудованої капітальної споруди у вигляді дерев`яної будівлі.

Основними підставами оскарження рішення місцевого господарського суду відповідач вказує порушення судом першої інстанції норм процесуального права та юрисдикції цього спору, однак судова колегія не погоджується з такими твердженнями апелянта з огляду на таке:

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена ст. 20 ГПК України. Згідно з ч. 1 цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За умовами ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями ст. 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення ч. 1 ст. 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу, для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Аналіз змісту та підстав поданого позову свідчить про те, що спір між сторонами виник щодо факту самовільно захопленої земельної ділянки та зведення на такій дерев`яної будівлі без жодних на це дозволів. Таке захоплення і будівництво здійснено у проміжок часу, коли відповідач володів статусом фізичної особи підприємця і така будівля призначалась саме для ведення підприємницької діяльності останнього, що загалом і не заперечується відповідачем.

За даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, відповідач упродовж 2004-2021 років здійснював свою підприємницьку діяльність шляхом роздрібної торгівлі харчовими продуктами, що підтверджується і видами КВЕДів, зокрема: 47.81 Роздрібна торгівля з лотків і на ринках харчовими продуктами, напоями та тютюновими виробами; 47.78 Роздрібна торгівля іншими невживаними товарами в спеціалізованих магазинах.

З наведеного слідує, що незаконно збудована дерев`яна будівля, що оспорюється у цій справі, призначалась саме для ведення підприємницької діяльності на той час ФОП Барною Р.В. Позовні вимоги заявлено щодо демонтажу самовільно збудованого дерев`яного будиночка, у якому ФОП Барна, до скерування обвинувального акта до суду, здійснював свою підприємницьку діяльність.

Відповідно до ст. 3 ГК України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

Громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу (ч. 1 ст. 128 ГК України).

Стаття 51 ЦК України визначає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа - підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

З огляду на вказане, судова колегія вважає, що прокурор обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що пов`язані зі здійсненням відповідачем його господарської діяльності, відповідальність за яку у відповідача із втратою його статусу фізичної особи - підприємця не припинилась.

Відповідно до ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів не вбачає порушення судом першої інстанції норм процесуального права, разом з тим вважає за доцільне зазначити, що ухвалою суду першої інстанції від 28.11.2024 постановлено вважати належним відповідачем у цій справі Барну Романа Васильовича; вказана ухвала відповідачем оскаржена не була.

Заслухавши пояснення прокурора та представника позивача, розглянувши матеріали справи в сукупності з апеляційною скаргою та відзивом на неї, судова колегія не вбачає підстав для задоволення вимог апеляційної скарги і скасування оскаржуваного рішення, з огляду на таке:

Стаття 131-1 Конституції України регламентує, що органи прокуратури здійснюють представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Виходячи з вимог ст. 1 Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

За змістом ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави, у випадках, передбачених законом (ч. 1).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (ч. 3).

Відповідно до вимог ст. ст. 13, 14 Конституції України земля, водні та інші природні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Спір, що виник у цій справі, порушує інтереси Українського народу, як законного власника вказаної земельної ділянки, а відсутність належного владного контролю на вказаному напрямі створює сприятливі умови для незаконного використання земель. Вказану позовну заяву пред`явлено для розгляду суду, як захід прокурорського реагування та направлено, насамперед, на захист економічних інтересів держави, яким спричинено шкоду, внаслідок незаконного отримання земельної ділянки, яка згідно норм Конституції, є національним багатством. Крім того, зазначені порушення законодавства в сфері земельних правовідносин підривають основні принципи його існування, що призвело до незаконного отримання майна держави, чим спричинено суттєву шкоду державним інтересам та підриваються основи фінансово економічної діяльності держави.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Не звернення позивача до суду свідчить про неналежний та неефективний спосіб захисту порушених інтересів держави уповноваженим органом та є правовою підставою для звернення прокуратури до суду з даним позовом.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», Стрийська окружна прокуратура звернулася до Львівської обласної державної адміністрації із запитом від 09.02.2022, в якому вказала на виявлені порушення вимог законодавства щодо самовільного зайняття Барною Р.В. земельної ділянки під об`єктами природно-заповідного фонду; запропонувала вжити заходи реагування до усунення цих порушень і повернення відповідної земельної ділянки у розпорядження держави або повідомити про неможливість звернення до суду з метою захисту інтересів держави в судовому порядку.

У відповідь на вказане звернення прокурора, Львівська обласна державна адміністрація листом від 23.02.2022 повідомила, що заходи щодо повернення спірної земельної ділянки на момент надання відповіді адміністрацією не вживалися. Водночас, Львівська ОДА просила Стрийську окружну прокуратуру вжити заходи реагування позовного характеру, що є додатковим підтвердженням бездіяльності. Разом з тим, орган виконавчої влади не повідомив про можливе майбутнє вжиття заходів для самостійного усунення порушень з метою захисту інтересів держави.

Вказане свідчить про те, що уповноваженим органом своєчасних заходів щодо повернення спірної земельної ділянки на користь держави не вжито, що є достатньою підставою, в розумінні ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», для звернення прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації.

Відповідно до приписів статей 6, 7, 13, 143 Конституції України органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах виступає, державний орган, якому надано повноваження органу виконавчої влади або орган місцевого самоврядування.

Уповноваженими органами державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, у відповідності до ст. 11 Закону України «Про природо-заповідний фонд України», є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

27.05.2021 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», яким внесено зміни до повноважень органів державної влади у сфері регулювання земельних відносин та розпорядження земельними ділянками державної власності.

Згідно з ч. 1 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюють розпорядження земельними ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 5 ст. 122 Земельного кодексу України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Водночас, пунктом 24 Перехідних положень Земельного кодексу України передбачено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення).

Таким чином, розпорядження земельними ділянками державної власності природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, покладено на Львівську обласну державну адміністрацію, у відповідності до вимог ч. 5 ст. 122, п. 24 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів. Місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону (п. 2 ч.1 ст.21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Отож, з наведеного слідує, що саме Львівська обласна державна адміністрація є розпорядником землі під об`єктами природно-заповідного фонду, яка наділена контрольними функціями щодо усунення виявлених порушень під час їх використання, що спростовує доводи апеляційної скарги про необґрунтованість та невідповідність визначення органу державної влади, який щодо спірної земельної ділянки виконує правомочності власника.

Статті 14 Конституції України та 373 Цивільного кодексу України передбачають, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельних ділянок - це будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації.

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (ст. 212 Земельного кодексу України).

Згідно з ч. ч. 1, 2, 5 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною 1 ст. 125 ЗК України встановлено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

За умовами ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Власник земельної ділянки або землекористувач, відповідно до ч. 2 ст.152 ЗК України, може вимагати усунення будь - яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Таким чином, розміщення відповідачем капітальної споруди у вигляді дерев`яної одноповерхової будівлі, що відноситься до IV групи капітальності за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій вона розміщена, є самовільним зайняттям земельної ділянки, та тягне за собою наслідки, визначені статтею 212 ЗК України.

Пленум Верховного Суду України в пункті 16 постанови від 16.04.2004 за №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» наголосив, що відповідно до статей 90,95,212 Земельного кодексу України, самовільно зайняті земельні ділянки мають бути повернуті їх власникам або землекористувачам.

Відповідно до ст. 43 Земельного Кодексу України та статті 7 Закону України Про природно-заповідний фонд України території, землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

До земель природно-заповідного фонду, згідно зі ст. 44 ЗК України, включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища).

Відповідно до ст. 45 Земельного Кодексу України, землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України Про природно-заповідний фонд України території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.

Відповідно до ст. 3 Водного кодексу України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки).

Частиною 1 ст. 58 Земельного кодексу України та ст. 4 Водного кодексу України зазначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, а також прибережні захисні смуги вздовж цих річок.

Згідно ст. 79 Водного кодексу України, річка Кам`янка має статус «мала річка».

Статтею 88 Водного кодексу України передбачено, що прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів.

Статтею 84 Земельного кодексу України встановлено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною 4 вказаної статті визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду.

За умовами ст. 60 Земельного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Як вбачається з акта перевірки №937/02/1297 від 14.12.2021 Державної екологічної інспекції у Львівській області крутизна схилів на території в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624582500:02:000:0005 із сторони річки Кам`янка біля водоспаду «Кам`янка» становить 22* 16 59.

Відповідно до ст.ст. 1, 88, 89 Водного кодексу України, ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

Зі змісту вказаних положень законодавства вбачається, що прибережна захисна смуга може перебувати лише в державній чи комунальній власності та використовуватися лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності.

До складу земель водного фонду України віднесено землі прибережної захисної смуги, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню.

Пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 №486 (далі Порядок) передбачено, що розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно- технічної документації, яка узгоджується з відповідними органами, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади.

Отож, виходячи з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 60 Земельного кодексу України та ст. 88 Водного кодексу України, орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги.

Виходячи з вище наведених положень норм законодавства, фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством.

При цьому відсутність такого проекту та невизначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у пункті 73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, постанові від 22.05.2018 у справі №469/1203/15-ц (провадження № 14-71цс18), у пункті 70 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс 18), у пункті 80 постанови від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та у пункті 96 постанови від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс 19) встановлено, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим та розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у ст. 59 ЗК Кодексу.

Способи захисту цивільних прав визначаються статтею 16 ЦК України, і їх перелік не є вичерпним.

Відповідно до ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

За умовами ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України, частина друга ст. 152 Земельного кодексу України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Отже, зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду та водного фонду з порушенням Земельного та Водного кодексів України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі власник майна може звернутись до суду з негаторним позовом про зобов`язання повернути земельну ділянку, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

За змістом норм Земельного та Водного кодексів України, землі водного і природо-заповідного фонду мають особливий статус, а тому є обмеженими в обороті, тобто можуть надаватися у власність або користування лише у виключних випадках.

З огляду на те, що уповноваженим органом державної виконавчої влади рішення про передачу, зміну їх цільового призначення та передачу їх у приватну власність громадянам не приймалось, відтак право розпорядника, постійного користувача та дійсного володільця спірних земель - Народу України, Львівської обласної державної адміністрації до цього часу у законний спосіб не припинене, що вказує на те, що право власності спірними землями у відповідача, в силу законодавчо встановлених обмежень на оборот земель водного та природо- заповідно призначення, не виникло, тому ефективним способом захисту, спрямованим на повернення земельних ділянок, є негаторний позов (ст. 391 Цивільного кодексу України), який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного власника відповідних земельних ділянок, та строки позовної давності на який не поширюються.

Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов`язально-правовими засобами.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеній у постанові від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17.

Положення ч. ч. 1,3 ст. 16, ч.1 ст. 20, ч. 1 ст. 21 ЦК України презюмують право кожної особа на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (п. 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17).

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1174/22 вказала що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 334/3161/17 погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Також потрібно враховувати положення ч. 3 та 5 ст. 376 ЦК України.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Факт самовільного зайняття Барною Р.В. земельної ділянки 0,0045 га, розташованої неподалік водоспаду «Кам`янка», яка знаходиться у кварталі 8 виділ 7 Сколівського лісництва на території Національного природного парку «Сколівські Бескиди» в напрямку с. Кам`янка Стрийського району Львівської області в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624582500:02:000:0005 (яка згідно державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 189491 від 20.04.2005 перебуває у постійному користуванні Національного природного парку «Сколівські Бескиди» та знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Кам`янка і відноситься до особливо цінних земель) підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, як підтверджується й факт здійснення на цій земельній ділянці самовільного будівництва капітальної споруди у вигляді дерев`яної будівлі, що відноситься до IV групи капітальності, зокрема, висновком комплексної земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 17.08.2021 №535/836/21-22, актом перевірки №937/02/1297 від 14.12.2021 Державної екологічної інспекції у Львівській області.

Водночас, судова колегія приймає до уваги ту обставину, що Сколівським районним судом 06.09.2024 у справі № 453/121/22 постановилено ухвалу, якою звільнено ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності, у зв`язку із закінченням строків давності; кримінальне провадження закрито. Разом з тим, у вказаній ухвалі суд констатував, що обвинувачений вину визнає у повному обсязі та щиро розкаюється. Крім цього в ухвалі також встановлено, що Барна Р.В. у 2015 році, самовільно зайнявши земельну ділянку площею 0,0028 га, що знаходиться у кв. 8 вид. 7 Сколівського лісництва на території Національного природного парку «Сколівські Бескиди», здійснив самочинне будівництво капітальної споруди у вигляді дерев`яної одноповерхової будівлі, що відноситься до IV групи капітальності.

Отже, з наявних матеріалів справи вбачається що зайняття спірної земельної ділянки, здійснювалося саме з метою провадження господарської діяльності Барною Р.В. як фізичною особою-підприємцем.

За даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, відповідач упродовж 2004-2021 років здійснював свою підприємницьку діяльність шляхом роздрібної торгівлі харчовими продуктами, що підтверджується і видами КВЕДів, зокрема: 47.81 Роздрібна торгівля з лотків і на ринках харчовими продуктами, напоями та тютюновими виробами; 47.78 Роздрібна торгівля іншими невживаними товарами в спеціалізованих магазинах.

Таким чином, вказане свідчить про те, що незаконно збудована дерев`яна будівля, демонтаж якої, в тому числі, є предметом спору у цій справі, призначалась саме для ведення підприємницької діяльності на той час ФОП Барною Р.В., що загалом і не заперечується останнім. З долученого до позовної заяви протоколу огляду від 07.05.2021 слідує, що спірний дерев`яний будинок уже був зведений відповідачем на час його реєстрації як фізичною особою - підприємцем. Отож, спір у даній справі виник саме під час здійснення підприємницької діяльності відповідачем, а позовні вимоги заявлено щодо демонтажу самовільно збудованого дерев`яного будиночка, в якому ФОП Барна Р.В. здійснював свою підприємницьку діяльність до скерування обвинувального акта до суду.

Обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

У постанові від 20.02.2020 у справі №1940/1655/18 Верховний Суд вказав, що будь-які дії, направлені на фактичне використання земельної ділянки без оформлення права власності на неї або права постійного користування чи права оренди земельної ділянки в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», є самовільним заняттям земельної ділянки.

За приписами пункту «б», частини 1 статті 211 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення, зокрема, самовільне зайняття земельних ділянок.

Відповідно до частини 2 статті 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Статтею 212 Земельного кодексу України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними (частина 1). Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (частина 2). Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (частина 3).

За умовами частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Пунктом 3 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу ЦК України встановлено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, припинення дії, яка порушує право. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

З огляду на встановлені судом обставини, враховуючи документально підтверджений факт захоплення відповідачем спірної земельної ділянки, який не спростований належними та допустимими доказами, приймаючи до уваги, що самовільне захоплення відповідачем оспорюваної земельної ділянки відбулося саме в процесі ведення ним підприємницької діяльності, судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість заявлених прокурором позовних вимог та задоволення позову.

За змістом ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З врахуванням викладеного вище в сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм чинного законодавства, актуальних правових позицій Верховного Суду та встановлених обставин справи.

Арґументи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції, не доводять порушення або неправильного застосування судом під час розгляду справи норм матеріального та процесуального права, а тому не можуть бути підставою для зміни чи скасування ухваленого у цій справі рішення.

Судові витрати, у відповідності до ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 129, 269, 273, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

У ХВ А Л И В :

В задоволенні вимог апеляційної скарги Барни Романа Васильовича відмовити.

Рішення Господарського суду Львівської області від 22.01.2025 у справі № 914/755/22 залишити без змін.

Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Справу повернути в Господарський суд Львівської області.

Повний текст постанови складено 04.07.2025

Головуюча суддяГ.В. Орищин

суддяН.А. Галушко

суддяМ.Б. Желік