Постанова від 08.07.2025 по справі 607/17021/23

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/17021/23Головуючий у1-йінстанції Позняк В.М. Провадження № 22-ц/817/4/25 Доповідач - Храпак Н.М.Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 липня 2025 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Храпак Н.М.

суддів - Костів О. З., Хома М. В.,

за участі секретаря Гичко К.С.

та сторін: представника позивача Міністерства юстиції України Шпит І.П., представника відповідача ОСОБА_1 адвоката ЦикалевичаВ.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, цивільну справу №607/17021/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Цикалевич Володимир Миколайович, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 березня 2024 року, ухваленого суддею Позняком В.М., повний текст якого складено 18березня 2024 року, у справі за позовом Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Комуністичної партії України про визнання недійсним договору дарування нежилого приміщення та скасування державної реєстрації права власності на вказане нежиле приміщення,-

В С Т А Н О В И В:

у вересні 2023 року Міністерство юстиції України звернулось в суд із позовом до ОСОБА_1 , Комуністичної партії України про визнання недійсним договору дарування нежилого приміщення загальною площею 173,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 446539061101, укладеного 04.09.2014 між ОСОБА_1 та Комуністичною партією України, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Василевич O.О. та зареєстрованого за № 1039; скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на нежиле приміщення загальною площею 173,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 446539061101.

В обґрунтування заявлених вимог вказано, що рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 року, яке набрало законної сили, заборонено діяльність Комуністичної партії України, передано майно, кошти та інші активи партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави. У ході виконання Мін`юстом судового рішення в частині передачі майна, коштів та інших активів Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави встановлено, що після подання позовної заяви Мін`юстом, Комуністичною партією України відчужене належне їй майно на користь ОСОБА_1 на підставі договору дарування.

Вважає, що вказаний договір є фіктивним, тому підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 березня 2024 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування на нежиле приміщення загальною площею 173,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний нoмep об`єкта нерухомого майна - 446539061101, укладений 04.09.2014 між ОСОБА_1 та Комуністичною партією України, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Василевич O.О. та зареєстрований за № 1039.

Скасовано державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на нежиле приміщення загальною площею 173,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний нoмep об`єкта нерухомого майна 446539061101.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Міністерства юстиції України судові витрати, а саме: сплачений судовий збір в сумі 2684 грн.

Стягнуто з Комуністичної партії України на користь Міністерства юстиції України судові витрати, а саме: сплачений судовий збір в сумі 2684 грн

Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 квітня 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Міністерства юстиції України сплачений судовий збір за подання заяви про забезпечення позову в сумі 671 грн;

стягнуто з Комуністичної партії України на користь Міністерства юстиції України сплачений судовий збір за подання заяви про забезпечення позову в сумі 671 грн 00 коп.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат ЦикалевичВ.М. просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 березня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги представник заявника зазначив, що суд помилково вважав, що спірне нерухоме майно було відчужено з метою уникнення передачі майна у державну власність у разі задоволення позову про заборону діяльності Комуністичної партії України та застосування відповідних наслідків такої заборони, оскільки станом на момент подання позову про заборону діяльності Комуністичної партії України та укладення спірних правочинів заборона діяльності політичної партії не мала таких правових наслідків як перехід майна партії у власність держави, а ці наслідки були запроваджені лише через 8 років після пред`явлення позову.

Таким чином, суд застосував норми законодавства прийняті 03.05.2022 року до правовідносин, які виникли 04.09.2014 року.

В 2014 році у зв`язку із скрутним матеріальним становищем та неможливістю утримувати дане приміщення Комуністична партія України прийняла рішення про його відчуження. Так як за цією адресою: АДРЕСА_3 , в органах Міністерства юстиції була зареєстрована і проводила свою діяльність, починаючи з 2011 року громадська організація - Тернопільська регіональна (обласна) організація Всеукраїнського союзу жінок-трудівниць «За майбутнє дітей України», керівником якої з 2012 року була ОСОБА_1 , було запропоновано відчужити дане приміщення на її користь шляхом дарування для власних потреб.

Вказує, що 04 вересня 2014 року згідно договору дарування спірного приміщення ОСОБА_1 отримала право власності на нього та оплатила всі витрати за укладення договору дарування. Також зазначила, що станом на дату укладення договору дарування, будь-яких обмежень в праві відчуження приміщення Комуністична партія України не мала і розпорядилась своїм майном на власний розсуд, в межах чинного законодавства України.

З дати укладення договору дарування по даний час сторони договору виконують його умови в повному обсязі, він має саме ті цілі, які передбачені цим договором.

Зазначає, що на момент укладення спірного правочину, як у справі № 826/9751/14, так і у законодавстві України, не існувало такого наслідку заборони політичної партії як передання її майна державі. Жодних доказів того, що, укладаючи договір 04.09.2014 року, відповідачі знали, допускали або повинні були допускати, що у випадку потенційної заборони партії її майно буде передане державі, та саме з цією ціллю відчужили його, позивачем не надано.

Тому вважають, що твердження позивача про те, що відповідачі з огляду на політичну ситуацію в державі могли допускати передання майна партії державі в майбутньому, є припущенням.

Також вказують, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки спірний договір укладено 04.09.2014 року, позов про заборону Комуністичної партії України подано до суду в липні 2014 року. Тобто з липня 2014 року позивач (який є держателем Державного реєстру речових прав на нерухоме майно) мав можливість провести моніторинг Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в ході вжиття заходів із розшуку майна Комуністичної партії України та довідатись про наявність оспорюваного договору дарування.

Представник Міністерства юстиції України - Гладовська Н.Є. подала відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Цикалевич В.М., у якому зазначила, що на Міністерство юстиції України покладені повноваження щодо вжиття заходів про розшук майна Комуністичної партії України, тому Мін`юст є заінтересованою особою у спірних правовідносинах, оскільки звернення до суду із даним позовом спрямоване на повернення майна у власність партії з метою подальшого його передання у власність держави.

Спірний договір дарування укладено 04.09.2014 року, тобто фактично одразу (менш як через 2 місяці) після відкриття судом провадження у справі №826/9751/14 про заборону діяльності Комуністичної партії України та на підставі безвідплатного договору.

Набувачем спірного майна стала ОСОБА_1 , яка є керівником наближеної до Комуністичної партії України Тернопільської регіональної (обласної) організації всеукраїнського союзу жінок-трудівниць «За майбутнє дітей України» (код ЄДРПОУ 2604593).

Крім цього, договір укладено між Комуністичною партією України в особі її представника Паразінського В.А. та ОСОБА_1 , які є подружжям.

Укладення спірного договору відбулось всупереч вимогам Статуту Комуністичної партії України виключно для уникнення передачі майна у дохід держави.

Вважає, що оспорюваний договір дарування від 04.09.2014 є фіктивним, оскільки сторони при його укладанні знали заздалегідь, що він не буде виконаний, а його укладання спрямовано не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність.

Щодо строку звернення до суду то спірний договір укладено 04.09.2014 року. Разом з тим, Мінюст довідався про наявність вказаного договору в ході вжиття заходів із розшуку майна забороненої судом Комуністичної партії України після набрання законної сили рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/975/14, тобто не раніше 27.07.2022.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Цикалевич В.М. апеляційну скаргу підтримав з мотивів, викладених у ній.

Представник Міністерства юстиції України апеляційну скаргу не визнала, вважаючи рішення суду законним та обґрунтованим.

Представник відповідача - Комуністичної партії України в судове засідання не з`явився - про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся шляхом направлення судових повісток на поштову адресу, однак вони повернулися на адресу Тернопільського апеляційного суду як не отримані з відміткою Укрпошти «адресат відсутній за вказаною адресою».

Згідно з пунктом 3 частини 8 статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, проаналізувавши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що у 2014 році Міністерство юстиції України звернулось до суду із позовом про заборону діяльності Комуністичної партії України у зв`язку із порушенням партією статті 5 Закону України «Про політичні партії в Україні», чинної на момент подання заяви.

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 року у справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27.07.2022 року, позов Міністерства юстиції України задоволено, заборонено діяльність Комуністичної партії України; передано майно, кошти та інші активи Партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

Згідно із договору дарування від 04.09.2014, укладеного між Комуністичною партією України, від імені якої діє Паразінський В.А. та Парізінською Л.О., остання, як обдаровувана, отримала від Комуністичної партії України у власність нежиле приміщення загальною площею 173,6 кв.м, що знаходиться за адресою: вул. Митрополита Шептицького, 46, м. Tepнопіль, реєстраційний нoмep об`єкта нерухомого майна 446539061101. Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Василевич O.О. та зареєстрований за № 1039 (т. 1 а.с. 42-45).

Відповідно до витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб, 30.10.1981 між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 було зареєстровано шлюб.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування, суд першої інстанції виходив з того, що станом на момент укладення оскаржуваного договору сторони могли передбачати, що у разі ухвалення рішення про заборону діяльності партії відбудеться припинення її діяльності, розпуск керівних органів та її обласних організацій, відповідно, керівні органи будуть позбавлені можливості вільно розпоряджатися своїм майном, а управління справами забороненої політичної партії перейде до ліквідатора (ліквідаційної комісії), майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, не буде передано учасникам юридичної особи, оскільки членство в політичній партії припинено.

Також суд зазначив, що набувачем за спірним договором стала ОСОБА_1 яка є дружиною члена Комуністичної партії України- ОСОБА_4 , який діяв від імені Комуністичної партії України при укладені даного договору дарування, що свідчить про пов`язаність осіб правочину та спільну реалізацію ними волевиявлення на свідоме зловживання правом на шкоду іншій особі, оскільки діючи недобросовісно та зловживаючи правами, мали спільний умисел на використання правочину з укладання договору дарування виключно з метою уникнення звернення стягнення на майно другого відповідача внаслідок заборони діяльності його партії за рішенням суду.

Крім цього, вказаний договір як правочин, не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків та вважав його фіктивним.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів в повному обсязі погодитися не може, з огляду на таке.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 216 ЦК України визначає правові наслідки недійсності правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частина п`ята статті 216 ЦК України).

Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов`язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок про те, що статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Суд також зазначив, що, виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. Водночас категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, Верховний Суд України виснував, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Питання застосування статті 228 ЦК України досліджувалося і Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, у якій зазначено, що необхідно враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині першій йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині третій йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.

Отже, у правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства та не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.

До таких цінностей безумовно належать суверенітет, територіальна цілісність і конституційний лад держави, безпека життя і здоров`я населення, основоположні права і свободи людини.

Загальні засади утворення і діяльності політичних партій визначені Конституцією України.

Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах (частини перша, друга статті 36 Конституції України).

Статтею 37 Конституції України встановлено, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров`я населення, забороняються.

Конституційний Суд України у Рішенні від 12.06.2007 № 2-рп/2007 зазначив, що політичні партії забезпечують участь громадян України в політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про політичні партії в Україні» політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Основний статус політичної партії - публічно-правовий. Політична партія є важливим інститутом представницької демократії, за допомогою якого громадяни беруть участь в політичному житті суспільства та управлінні державою. Політичні партії беруть участь у виборах та формуванні влади, сприяють вираженню політичної волі громадян.

За змістом пункту 11 статті 92 Конституції України засади утворення і діяльності політичних партій віднесено до найважливіших суспільних відносин, які визначаються виключно законами України. Конституційний Суд України зазначає, що політичні партії забезпечують участь усіх громадян України у політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю. Можливість належного функціонування політичних партій у суспільстві є однією із загальних засад конституційного ладу держави, складовою якого є суспільний лад.

Отже, діяльність політичних партій спрямована на реалізацію публічного інтересу, зокрема вплив на формування державної політики та управління, та безумовно пов`язана з основними політичними процесами у державі, невід`ємною частиною яких є збереження та розвиток української державності в умовах незалежності з урахуванням закріплених у Конституції України принципів, порушення яких у діяльності політичних партій в силу приписів статті 37 Конституції України не допускається.

Діяльність політичних партій підлягає державному контролю. Право політичних партій набувати, володіти та розпоряджатися майном піддається законодавчим обмеженням, що зважаючи на значимість політичних партій в політичному житті суспільства повинно слугувати додатковою гарантією їх законної діяльності.

Враховуючи те, що основною метою діяльності політичних партій є сприяння формуванню та вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах, здійснення володіння, користування та розпоряджання майном політичних партій повинно здійснюватися для досягнення зазначеної мети.

Згідно з частиною четвертою статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.

Закон наділяє політичну партію статусом юридичної особи для виконання політичною партією передусім публічно-правових функцій, спрямованих на досягнення мети створення політичної партії.

Тобто, будучи суб`єктом публічно-правових відносин, у приватноправових відносинах політична партія бере участь виключно у тій мірі, яка необхідна для забезпечення її існування та діяльності як суб`єкта публічно-правових відносин.

Правосуб`єктність політичної партії як юридичної особи є спеціальною, вона підпорядкована меті участі такої організації у публічних відносинах, пов`язаних зі здобуттям публічної влади, та інших суспільно важливих для держави відносинах.

Статтею 14 Закону України «Про політичні партії в Україні» визначено, що держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.

Використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань суперечить приписам статті 14 Закону України «Про політичні партії в Україні». Це означає, що відчуження майна політичної партії повинно відповідати публічним цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність.

Згідно з частиною першою статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні» політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України.

Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з`їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з`їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі (частина друга статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні»).

З наведених приписів нормативних актів слідує, що законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску.

Законодавство виключає можливість розподілу майна, що належить політичній партії як неприбутковій організації, між її засновниками або учасниками (членами). Учасники політичних партій не мають майнових прав на майно політичної партії, навпаки, вони вносять обов`язкові членські внески на створення та діяльність партії. Майно політичної партії не може переходити її членам, у тому числі і у разі припинення діяльності політичної партії.

Як вбачається із матеріалів справи, яка переглядається, що передача КПУ спірного нерухомого майна в дар ОСОБА_1 , яка є дружиною члена КПУ ОСОБА_4 , тобто пов`язана з дарувальником особа, свідчить про недобросовісну поведінку сторін спірного правочину. Укладення спірного договору дарування спрямоване на збереження контролю над майном політичної партії пов`язаною особою, яка входить до складу керівних органів політичної партії.

Для належної правової кваліфікації спірного договору дарування важливою є оцінка обставин, за яких такий договір було укладено, а саме після початку провадження у справі № 826/9751/14 про заборону діяльності КПУ.

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/9751/14 суд встановив обставини, які свідчать про те, що діяльність КПУ становить реальну загрозу конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України, а також спрямована на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.

Складовою публічного порядку, зокрема, є правовідносини, пов`язані з належним функціонуванням політичної системи, включно з використанням політичними партіями майна на цілі, пов`язані з законною діяльністю політичних партій.

Як уже зазначалося, держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно винятково для здійснення правомірної діяльності, спрямованої на реалізацію мети діяльності політичної партії, визначеної статтею 2 Закону України «Про політичні партії в Україні». Це означає, що розпорядження майном повинно відповідати цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність, яка у свою чергу не повинна суперечити приписам статті 37 Конституції України.

Спірний договір дарування укладений 04.09.2014, тобто вже після відкриття провадження у справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ.

Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення Мін`юсту з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою.

Виходячи з обставин справи, сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Підсумовуючи викладене вище слід дійти висновку, що укладаючи спірний договір дарування КПУ діяла всупереч вимогам статті 14, частини другої статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні». Як діяльність політичної партії, яка завдає шкоди державній безпеці, так і розпорядження майном політичної партії не у спосіб і не для мети, визначеної законом, є порушенням публічного порядку.

Слід зауважити, що нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення (ab initio) і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто ні для кого не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Подібний висновок міститься й у пункті 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, у якому зазначено, що правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред`явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін; бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, оскільки такий правочин суперечить нормам закону.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що спірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок.

Щодо способів захисту порушеного права, то тут слід зазначити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам [подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)].

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то зазначає про це у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу (пункт 33.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).

З огляду на викладене вимога позову про визнання нікчемного спірного договору недійсним задоволенню не підлягає саме з підстав її невідповідності критеріям ефективності та належності способів захисту порушеного права.

Водночас відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Тобто для ефективного захисту інтересу держави у цій справі необхідно повернути спірне нерухоме майно у власність КПУ, тим самим застосувавши наслідки недійсності нікчемного договору.

Саме застосування наслідків недійсності правочину (реституція) як юридичний наслідок констатації нікчемності договору є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави в цій справі.

Заявляючи вимогу про скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно, Мін`юст має на меті повернути таке майно КПУ.

В силу абзаців другого, третього частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно призведе до державної реєстрації набуття прав КПУ на таке нерухоме майно.

Державна реєстрація прав на майно за КПУ за наслідками скасування реєстрації права ОСОБА_1 підтверджує повернення майна попередньому власнику.

Не заслуговує на увагу посилання заявника на те, що Мін`юстом було пропущено строк звернення до суду, оскільки позов про заборону Комуністичної партії України подано до суду у липні 2014 року. Тобто з липня 2014 року позивач (який є держателем Державного реєстру речових прав на нерухоме майно) мав можливість провести моніторинг Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в ході вжиття заходів із розшуку майна Комуністичної партії України та довідатися про наявність оспорюваного договору дарування.

Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Частиною третьою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України встановив особливості початку перебігу позовної давності.

З урахуванням принципу розумності та справедливості очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочину має поширюватися тільки на сторони нікчемного правочину, оскільки саме сторони (сторона) здійснюють виконання і, зрозуміло, їм про його здійснення має бути відомо. Тобто презюмується, що сторони (сторона) нікчемного правочину обізнані про початок його виконання.

Для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою, яка пред`явлена стороною такого правочину, належить застосовувати частину третю статті 261 ЦК України.

Водночас вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою (абзац 1 частини п`ятої статті 216 ЦК України).

Заінтересована особа (не сторона нікчемного правочину) вочевидь може й не знати про існування нікчемного правочину, а також про те, що почалося виконання нікчемного правочину.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Отже, для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред`явлена заінтересованою особою (не стороною нікчемного правочину), належить застосовувати частину першу статті 261 ЦК України. Початок перебігу позовної давності в такому випадку починається з наступного дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (див. близькі за змістом висновки у постановах Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 638/16768/19, від 29.11.2022 у справі № 910/4905/20, від 22.01.2025 у справі № 753/6230/22).

Оскільки держава (в інтересах якої до суду звертається Мін`юст) не є стороною спірного договору, то початок перебігу позовної давності для неї визначається за правилами частини першої статті 261 ЦК України.

Такий підхід узгоджуються з висновком, сформульованим ЄСПЛ у справі «Фінікарідов проти Кіпру» (Finikaridov v. Cyprus) про те, що механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, оскільки позивач повинен також довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення позивач міг отримати раніше. Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду викладала, зокрема, у підпунктах 7.9-7.12 постанови від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 та підпунктах 5.23-5.26 постанови від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17.

Отже, на Мін`юст у цій справі покладається обов`язок із доведення тієї обставини, що держава в особі уповноваженого органу не могла довідатися про спірний договір раніше, ніж фактично довідалася. Водночас відповідачі не тільки не позбавлені процесуальної можливості наводити заперечення на такі доводи позивача, а й у силу принципу змагальності судового процесу мають довести, що держава в особі Мін`юсту могла дізнатися про порушення своїх прав раніше.

Учасником у спірних правовідносинах є саме держава (а не її конкретний орган), яка згідно з приписами частини першої статті 167 ЦК України діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава, хоч і діє через розгалужену мережу органів державної влади, проте не здатна та не зобов`язана здійснювати всеохоплюючий та перманентний контроль за правочинами, які суперечать інтересам держави та суспільства або порушують публічний порядок.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). Отже, можливість держави бути обізнаною про порушення своїх прав обмежується сферою компетенції уповноважених органів, через які вона діє у спірних правовідносинах.

З огляду на викладене об`єктивна можливість бути обізнаною про порушення своїх прав унаслідок укладення третіми особами правочину, який порушує публічний порядок, виникає у держави не в момент його вчинення, а пов`язана з моментом виявлення такого порушення конкретним повноважним органом, який має компетенцію на представництво держави у цих правовідносинах.

У справі «Богдель проти Литви» (Bogdel v. Lithuania) ЄСПЛ підтримав позицію Верховного Суду Литви про те, що позовна давність починається із дня, коли відповідний орган «здобув достатні докази для того, щоб довести, що публічний інтерес було порушено».

Судом першої інстанції встановлено, що спірний договір між КПУ та ОСОБА_1 було укладено 04.09.2014. Одночасно з укладенням спірного договору спірне нерухоме майно перейшло до ОСОБА_1 та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

27.07.2022 рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/9751/14, яким заборонено діяльність КПУ, набрало законної сили, і саме з цієї дати у Мін`юсту як уповноваженого суб`єкта виникли підстави для визначення переліку майна, коштів та інших активів забороненої політичної партії.

Після виявлення факту укладення спірного договору та його наслідків (переходу права власності на майно до ОСОБА_1 ) Мін`юст 08.09.2023 звернувся до суду із цим позовом.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позивачем не пропущений строк на звернення до суду. Мін`юст після набрання рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/9751/14 законної сили (27.07.2022), діючи в інтересах держави, у межах своїх повноважень на виконання обов`язку щодо розшуку майна політичної партії, здійснив відповідний моніторинг і у зв`язку з цим міг дізнатись про вчинення спірного договору щодо передачі спірного нерухомого майна.

Оскільки держава в особі Мін`юсту звернулася з цим позовом до суду 08.09.2023, тобто через рік після того, як у позивача виникли підстави та об`єктивна можливість виявлення майна, коштів та інших активів забороненої політичної партії, а відповідач не довів, що держава могла дізнатися про порушення своїх прав раніше, то строк звернення до суду із цим позовом не пропущений.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими.

Враховуючи викладені апеляційним судом висновки, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Цикалевич В.М., підлягає до часткового задоволення, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 березня 2024 року в частині визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення слід скасувати і ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог, а в частині скасування державної реєстрації права власності змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами апеляційного розгляду даної справи рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 березня 2024 року у частині вирішення вимог Мін`юсту про скасування державної реєстрації змінено, викладено її мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а в частині іншої вимоги рішення суду скасовано і в цій частині в позові відмовлено, тому відповідно до приписів статті 141 ЦПК України витрати позивача по сплаті судового збору за вимогу про скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно покладаються судом на відповідачів у рівних частинах, а витрати позивача по сплаті судового збору за вимогу про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення покладаються на позивача з огляду на відмову у задоволенні такої вимоги.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що із ОСОБА_1 та Комуністичної партії України слід стягнути у користь Міністерства юстиції України по 1342 грн судового збору сплаченого за розгляд справи в суді першої інстанції. Також слід стягнути із Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судовий збір, за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 4026 грн.

Керуючись ст. ст. 259, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Цикалевич Володимир Миколайович, задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 березня 2024 року в частині визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення скасувати і ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог про визнання недійсним договору дарування нежилого приміщення загальною площею 173,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний нoмep об`єкта нерухомого майна - 446539061101, укладений 04.09.2014 між ОСОБА_1 та Комуністичною партією України, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Василевич O.О. та зареєстрований за № 1039.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 березня 2024 року в частині скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на нежиле приміщення загальною площею 173,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний нoмep об`єкта нерухомого майна 446539061101 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 березня 2024 року в частині розподілу судових витрат змінити.

Стягнути із ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Міністерства юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, код ЄДРПОУ 00015622) судовий збір, за розгляд справи в суді першої інстанції, у розмірі 1342грн.

Стягнути із Комуністичної партії України (вул. Борисоглібська, 7 м. Київ, код ЄДРПОУ 00049147) на користь Міністерства юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, код ЄДРПОУ 00015622) судовий збір, за розгляд справи в суді першої інстанції, у розмірі 1342грн.

Стягнути із Міністерства юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, код ЄДРПОУ 00015622) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір, за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 4026 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 09 липня 2025 року.

Головуюча Н.М. Храпак

Судді: О.З. Костів

М.В. Хома