Окрема думка від 17.07.2025 по справі 736/1999/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 736/1999/24

ОКРЕМА ДУМКА

17 липня 2025 року м. Київ

Судді Шостого апеляційного адміністративного суду Бужак Н.П. стосовно постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2025 року, прийнятої за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 14 листопада 2024 року у справі №736/1999/24.

Шостий апеляційний адміністративний суд розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 14 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.

За наслідками розгляду справи судом було скасовано рішення Корюківського районного суду Чернігівської області та ухвалено нове судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Водночас з рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду не можу погодитися з огляду на таке.

Вважаю, що Шостим апеляційним адміністративним судом під час ухвалення рішення у даній справі не вірно було встановлено обставини справи та не вірно застосовано норми чинного законодавства України в період введення в Державі Україна військового стану та оголошення повної мобілізації під час збройної агресії російської федерації, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян і саме існування Держави.

Із протоколу №241 від 07.08.2024 про адміністративне правопорушення убачається, що ОСОБА_1 07.08.2024 о 16:20 год. у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 відмовився прийняти повістку на відправку до військової частини на 07:00 год.

Відповідно до постанови начальника територіального центру комплектування та соціальної підтримки ІНФОРМАЦІЯ_3 від 15 серпня 2024 року ОСОБА_1 , 1987 року народження, підлягає адміністративній відповідальності, що передбачена ч.3 ст. 210-1 КУпАП, оскільки порушив ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в особливий період, так як відмовився отримувати повістку на відправку до визначеної військової частини та не прибув на встановлену дату.

Частиною 2 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (у редакції на час винесення постанови) визначено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися: військовозобов`язані та резервісти, які приписані до військових частин для проходження військової служби у воєнний час або до інших підрозділів чи формувань для виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, - на збірні пункти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними повістках або мобілізаційних розпорядженнях.

Таким чином, як убачається з оскаржуваної постанови, ОСОБА_1 вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, оскільки не прибув на збірний пункт територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для відправки до визначеної військової частини в особливий період у строк, зазначений в повістці, від отримання якої відмовився, про що було складено відповідний акт.

Разом з тим, в матеріалах справи знаходиться акт про відмову від отримання повістки про виклик до відділу ІНФОРМАЦІЯ_4 від 05.08.2024, згідно з яким зафіксовано відмову ОСОБА_1 від отримання повістки про виклик для відправлення до військової частини, так як він не може брати до рук зброю і навчатись воювати. Текст повістки про виклик на 07:00 год. 06.08.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 було повідомлено (а.с.97, том 1).

За змістом ч. 2 ст. 210-1 КУпАП відповідальність особи наступає у разі вчинення повторного протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення такого порушення в особливий період.

Свої доводи щодо протиправності оскаржуваної постанови та відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення позивач мотивує тим, що не може бути мобілізований так як є віруючою людиною і за своїми релігійними переконаннями не може проходити військову службу, а отже має право на проходження цивільної (невійськової) служби, про що неодноразово повідомляв ІНФОРМАЦІЯ_5 .

З цього питання вважаю за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілосності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілосності України.

Згідно зі ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Хочу звернути увагу, що захист Вітчизни і військова служба - це різні обов?язки. Військова служба це лише один зі способів захисту Вітчизни.

Згідно з ч. 4 ст. 35 Конституції, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Стаття 1 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" каже, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством.

Тобто цей закон регулює заміну на альтернативну лише строкової військової служби.

Частина 4 ст. 1 Закону України "Про військовий обов?язок та військову службу" визначає, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".

Таким чином, право на заміну військової служби на альтернативну службу передбачає ст. 35 Конституції України та ст. 1 Закону України "Про військовий обов?язок та військову службу".

Зокрема, право на альтернативну службу мають громадяни, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Водночас, зазначаю, що альтернативна служба відповідно до норм вищезазначеного закону запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у ст. 15 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період не передбачено.

Тобто, Україна запровадила альтернативу військовій службі у мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку російської федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.

Україна, як держава, веде облік осіб, які є військовозобов`язаними, і здійснює стратегічне планування оборонних операцій з урахуванням інформації про кількість осіб, які перебувають на такому обліку та можуть у разі загрози державності під час війни бути залучені до оборони держави.

У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина.

ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання.

Вважаю, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.

Разом з тим, звертаю увагу, що стаття 9 Європейської Конвенції з прав людини гарантує свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати релігію або переконання, а також свободу сповідувати їх індивідуально або спільно з іншими, публічно або приватно, у богослужінні, навчанні, виконанні релігійних та ритуальних обрядів. Обмеження цієї свободи можливі лише в передбачених законом випадках, коли це необхідно в демократичному суспільстві для захисту громадської безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб.

Свобода релігії та переконань не є абсолютною, а отже може підлягати обмеженням.

Європейська конвенція з прав людини передбачає три критерії, яким має відповідати певне обмеження для того, щоб бути законним:

1. обмеження передбачено законом: у національному праві є положення, яке дозволяє таке обмеження;

2. обмеження необхідне в демократичному суспільстві для:

- захисту громадської безпеки;

- захисту громадського порядку, здоров`я чи моралі;

- захисту прав і свобод інших осіб;

3. обмеження є пропорційним (не більшим, ніж потрібно для досягнення поставленої мети).

Ці критерії так само здобули в цілому визнання та застосовуються іншими міжнародними інституціями з прав людини, а також численними національними органами.

Щодо рішень ЄСПЛ в контексті відмови від військової служби через релігійні переконання, на які посилається представник позивача, то вважаю за необхідне зазначити, що жодне з рішень, які наведені скаржником, не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України з урахуванням ресурсів обох держав, характеру нападів, кількості обстрілів, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, в тому числі проти жінок та дітей.

В даний час наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території російської федерації, а й з території республіки білорусь, а сам військовий супротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.

Відтак в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов`язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.

Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку рф. Тобто мобілізація з боку держави України є єдинонеобхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває у стані «оборонної війни».

Під час мобілізації військовозобов`язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.

Разом з тим, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військової агресії.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у своїх судових рішеннях, зокрема у постанові від 15 квітня 2025 року у справі №573/406/24 та у постанові від 13.06.2024 у справі №601/2491/22.

Водночас, Верховний Суд в ухвалених ним судових рішеннях розглядав питання військової служби під час воєнного стану та зазначив, що релігійні переконання не звільняють від військової служби під час воєнного стану, і що процедура призову є незворотною.

Варто зазначити, що рішення Верховного Суду є обов`язковими для всіх судів України та інших органів державної влади.

Доводи скаржника про те, що релігійні переконання не дозволяють одягати військову форму та здійснювати діяльність, яка не пов`язана із використанням та носінням зброї, не можуть прийматися до уваги, оскільки є надуманими, не переконливими та не вмотивованими в частині, чому можливість сповідувати певну віру виключає можливість виконання військовозобов`язаним громадянином України свого обов`язку по мобілізації під час воєнного стану в цій частині, в т.ч. носити військову форму.

Хочу також зазначити, що, крім виконання бойових завдань на передовій, позивач може виконувати інші, необхідні для оборони країни, завдання, зокрема, проходити службу в тилу.

Венеційська комісія 18 березня 2025 року опублікувала висновок за запитом виконувача обов`язків голови Конституційного Суду України щодо альтернативної служби.

Зокрема, Венеційська комісія у своєму висновку зазначила, що міжнародні стандарти, які стосуються відмови від військової служби за переконаннями, можна підсумувати так:

- Стаття 9 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) і стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), що стосуються свободи думки, совісті та релігії, гарантують право на відмову від військової служби за переконаннями;

- Відмова від військової служби за переконаннями ґрунтується на релігійних або інших переконаннях, що включають, зокрема, тверде, постійне та щире неприйняття будь-якої участі у війні або носіння зброї; держави можуть вимагати певного рівня доказів щирості таких переконань;

- Відповідно до ЄКПЛ, обмеження права на відмову від військової служби за переконаннями повинні бути чітко передбачені законом, переслідувати легітимну мету та суворо обмежуватися тим, що є явно необхідним для досягнення цієї мети, а також бути пропорційними до неї;

- Відповідно до ЄКПЛ - але не до МПГПП - допускаються відступи від права на відмову від військової служби за переконаннями, але лише в межах, суворо необхідних через вимоги ситуації;

- Відповідно як до ЄКПЛ, так і до МПГПП, держави мають позитивне зобов`язання створити систему альтернативної служби, яка повинна бути відокремлена від військової структури, не мати карального характеру і залишатися в розумних часових межах. Доступ до альтернативної служби має бути недискримінаційним і регулюватися справедливими та прозорими механізмами.

Отже, Венеційська комісія вважає, що сама природа відмови від військової служби за переконаннями передбачає, що вона не може бути повністю виключена навіть у воєнний час, хоча держави мають обмежену свободу розсуду, особливо в умовах загальної мобілізації. Однак Венеційська комісія вважає, що за жодних обставин відмовник за переконаннями не може бути змушений носити або використовувати зброю, навіть для самооборони країни.

Таким чином, вважаю, що правильно було б залишити рішення Корюківського районного суду Чернігівської облапсті від 14 листопада 2024 року у справі №736/1999/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_6 без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.

Суддя Шостого апеляційного

адміністративного суду Н.П. Бужак