Рішення від 12.06.2025 по справі 911/3340/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" червня 2025 р. м. Київ Справа № 911/3340/24

Господарський суд Київської області у складі судді Бабкіної В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Керівника Обухівської окружної прокуратури (08700, Київська обл., м. Обухів, вул. Володимира Чаплінського, 7) в інтересах держави в особі Української міської ради (08720, Київська обл., м. Українка, пл. Шевченка, 1)

до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області (03115, м. Київ, вул. Серпова, буд. 3/14)

та до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» (02081, м. Київ, Дніпровська набережна, 23)

про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним наказу, скасування рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації земельної ділянки,

секретар судового засідання: Крикун І.В.

Представники сторін:

прокурор: не з`явився;

від позивача: не з`явився;

від відповідача 1: не з`явився;

від відповідача 2: Шеховцов Є.С. (ордер на надання правової допомоги серії АІ № 1779214 від 27.12.2024 р., посвідчення адвоката № 000379 від 22.06.2018 р.)

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Керівника Обухівської окружної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Української міської ради (далі - позивач) до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області (далі - відповідач 1) та до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» (далі - відповідач 2) про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним наказу, скасування рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Обухівською окружною прокуратурою за результатами аналізу додержання вимог земельного законодавства на території Обухівського району виявлено порушення при відведенні у власність земельних ділянок водного фонду, а саме - ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» має у власності земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090, відведену у приватну власність всупереч положень земельного та водного законодавства, адже остання відноситься до земель водного фонду, оскільки розташована в межах прибережної захисної смуги р. Дніпро, і тому вона підлягає поверненню у власність Української міської ради.

З огляду на викладене, за змістом прохальної частини позовної заяви прокуратура просить суд: 1) усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду площею 0,12 га шляхом визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 25.03.2016 р. № 10-4406/15-16-СГ; 2) усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 шляхом скасування рішення державного реєстратора з індексним номером 46182712 від 28.03.2019 р. про державну реєстрацію права власності на неї за ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТИНГ»; 3) усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду шляхом скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 17.12.2024 р. було відкрито провадження у даній справі, призначено підготовче засідання на 06.02.2025 р., встановлено сторонам строки для подання заяв по суті спору.

Підготовче засідання відкладалося.

30.12.2024 р. до Господарського суду Київської області від представника відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву б/н від 27.12.2024 р. (вх. № 12460/24 від 30.12.2024 р.), за змістом якого останній просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на те, що відповідач 2 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 площею 0,12 га для індивідуального садівництва на території Української міської ради Обухівського району Київської області, яка була передана у власність фізичної особи на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-4406/15-16-сг від 25.03.2016 р. у порядку безоплатної передачі із земель державної власності з подальшим придбанням учасником відповідача 2 та передачею до його статутного капіталу. Право власності відповідача 2 на спірну земельну ділянку зареєстроване 25.03.2019 р. Як стверджує відповідач 2, в офіційних відомостях Державного земельного кадастру відсутні будь-які обмеження щодо спірної земельної ділянки, пов`язані з її перебуванням у прибережній захисній смузі водного об`єкта, що свідчить про безпідставність твердження прокурора про перебування спірної земельної ділянки в межах 100-метрової прибережної захисної смуги річки Дніпро, як єдиного аргументу, покладеного в основу підстав позову. Також відповідач 2 зазначає, що з березня 2019 року володіє спірною земельною ділянкою та набув її добросовісно, на підставі чинного, ніким не оспореного до цього часу правочину, належним чином виконує свої обов`язки як власника спірної земельної ділянки, зокрема, належним чином сплачує до бюджету земельний податок. Відповідач 2 наголошує, що у випадку задоволення позову він буде позбавлений своєї власності без надання жодної зустрічної компенсації. На його думку, втручання держави у мирне володіння відповідачем 2 належною йому на праві власності земельною ділянкою не буде відповідати критерію пропорційності, оскільки покладатиме на нього як на добросовісного власника індивідуальний та надмірний тягар, з порушенням справедливого балансу інтересів, і позовна вимога про повернення спірної земельної ділянки та похідна від неї вимога про скасування державної реєстрації права власності на неї не відповідають критерію пропорційності втручання у права відповідача як добросовісного власника на мирне володіння його майном. Крім того, відповідач 2 у відзиві зазначає, що заявлена прокурором позовна вимога у даній справі в частині скасування рішень про державну реєстрацію права власності відповідача на спірну земельну ділянку не є ефективним способом захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.

07.01.2025 р. до Господарського суду Київської області через систему «Електронний суд» від прокурора надійшла відповідь на відзив відповідача 2 б/н від 07.01.2025 р. (вх. № 153/25 від 07.01.2025 р.), за змістом якої прокурор просить суд задовольнити позовні вимоги Керівника Обухівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Української міської ради до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області та ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації права власності та державної реєстрації земельної ділянки у повному обсязі.

09.01.2025 р. до Господарського суду Київської області від представника відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву б/н від 02.12.2024 р. (вх. № 213/25 від 09.01.2025 р.), за змістом якого Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області просить відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, а справу розглядати без участі представника Головного управління, посилаючись при цьому на те, що прокуратура обрала невірний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові. Також відповідач 1 зазначає, що єдиний доказ у справі - інформація ТОВ "Геоматичні рішення" одержаний з порушенням закону та має низку недоліків. Окрім цього, відповідач 1 зазначає, що спірна земельна ділянка не накладається на землі водного фонду.

17.01.2025 р. до Господарського суду Київської області через систему «Електронний суд» від представника відповідача 2 надійшла заява про вступ у справу як представника б/н від 16.01.2025 р. (вх. № 673/25 від 17.01.2025 р.), за змістом якої останній просить суд залучити представника ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» у справу № 911/3340/24 та надати йому доступ до справи в системі «Електронний суд».

14.03.2025 р. до Господарського суду Київської області через систему «Електронний суд» від Обухівської окружної прокуратури надійшла заява б/н від 14.03.2025 р. (вх. № 3449/25 від 14.03.2025 р.), за якою прокурор надає пояснення щодо вимоги про стягнення судового збору з обох відповідачів.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 17.03.2025 р. було закрито підготовче провадження і призначено судове засідання з розгляду справи по суті на 08.05.2025 р.

У судовому засіданні 08.05.2025 р. судом було розпочато розгляд справи по суті, заслухано вступне слово присутніх представників сторін, розпочато дослідження доказів у відповідності до ст.ст. 208-210 Господарського процесуального кодексу України та досліджено докази, долучені до позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 08.05.2025 р. у судовому засіданні з розгляду даної справи по суті було оголошено перерву до 02.06.2025 р.

У судовому засіданні 02.06.2025 р. судом було продовжено розгляд справи по суті, закінчено стадію з`ясування обставин справи та дослідження доказів, в судовому засіданні відбулися судові дебати, і суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 02.06.2025 р. було відкладено ухвалення та проголошення судового рішення у даній справі до 12.06.2025 р.

У судовому засіданні 12.06.2025 р. судом було проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши наявні у справі докази та оцінивши їх в сукупності, суд

встановив:

Відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-4406/15-16-сг від 25.03.2016 р. було затверджено документацію із землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 із земель сільськогосподарського призначення державної власності для індивідуального садівництва на території Української міської ради Обухівського району Київської області.

05.08.2016 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу № 331 земельної ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090.

Рішенням № 2 єдиного учасника ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» від 21.02.2019 р. та актом приймання-передачі нерухомого майна від 21.02.2019 р. було передано земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 до статутного капіталу відповідача 2, на підставі чого внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 46182712 від 28.03.2019р.

Як зазначає прокурор у позові, набуття ОСОБА_1 на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-4406/15-16-сг від 25.03.2016 р. у власність земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 із земель сільськогосподарського призначення державної власності для індивідуального садівництва на території Української міської ради Обухівського району Київської області та її подальше відчуження на користь ОСОБА_2 та ТОВ "ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ" відбулось з порушенням вимог ст.ст. 19, 20, 58, 59, 60-62, 83, 84, 116 Земельного кодексу України та ст.ст. 1, 4, 88-90 Водного кодексу України, оскільки таке відведення відбулось за рахунок земель водного фонду.

З урахуванням зазначеного, прокурор, звертаючись з даним позовом до суду, просить визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-4406/15-16-сг від 25.03.2016 р., а також скасувати рішення державного реєстратора № 46182712 від 28.03.2019 р. про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 за ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» та скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію вказаної земельної ділянки.

Оцінюючи подані до матеріалів справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, суд дійшов висновку щодо відсутності у даному випадку підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Аналізуючи підстави подання позову прокурором в інтересах держави в особі Української міської ради, суд зазначає наступне.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Частинами 1, 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 р. № 3-рп/99, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч.ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокурором у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

Також слід відзначити, що процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює.

У даному випадку підставою для представництва прокурором інтересів держави в особі Української міської ради шляхом подання позову є, на думку прокурора, неправомірне вибуття спірної земельної ділянки із державної власності, що, у свою чергу, призвело до заподіяння шкоди інтересам держави, при тому, що Українською міською радою як уповноваженим суб`єктом не було вжито заходів, у тому числі - позовного характеру, щодо повернення її у державну власність.

Київською обласною прокуратурою на адресу Української міської ради було направлено лист № 56-10620вих-24 від 11.12.2024 р., в якому викладено виявлені порушення вимог законодавства щодо передачі у власність земель водного фонду та запитано про вжиті Українською міською радою заходів реагування до усунення цих порушень і повернення відповідних земель у розпорядження держави або повідомлення про неможливість звернення до суду, з метою захисту інтересів держави в судовому порядку Київською обласною прокуратурою.

Водночас, як слідує з матеріалів справи, вказаним уповноваженим органом своєчасних та достатніх заходів щодо повернення спірної земельної ділянки на користь держави вжито не було, що є підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави.

З висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пунктах 76-81 постанови від 26.05.2020 р. у справі № 912/2385/18, слідує, що для підтвердження судом підстав для представництва прокурора інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.

Підсумовуючи наведене, суд констатує, що прокурор у позовній заяві навів підстави для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив належного позивача, а також дотримався порядку його повідомлення, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Згідно приписів ст.ст. 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (стаття 19 ЗК України).

Положеннями ч.ч. 1-3 ст. 78 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно зі ст. 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Статтею 80 Земельного кодексу України передбачено, що суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до частини 1 статті 58 Земельного кодексу України, статті 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. До таких земель відносяться землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Правовий режим прибережних смуг визначається ст.ст. 60, 62 Земельного кодексу України та ст.ст. 1, 88, 90 Водного кодексу України.

Частинами 1, 2 ст. 60 Земельного кодексу України встановлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Водний об`єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт) (ст. 1 Водного кодексу України).

Згідно з положенням частини 1 статті 3 Водного кодексу України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд.

Частина 2 статті 3 Водного кодексу України визначає, що до водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, інші водні об`єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

Так, розміри прибережних захисних смуг для річки Дніпро повинні встановлюватись відповідно до ст. 88 Водного кодексу України та ст. 60 Земельного кодексу України.

Прибережні захисні смуги в межах населених пунктів встановлюються згідно з комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, а в разі їх відсутності або якщо зазначеною містобудівною документацією межі таких смуг не встановлені, вони визначаються шириною 100 метрів від урізу води морів, морських заток і лиманів, а для інших водних об`єктів - згідно з частиною другою цієї статті. Межі прибережних захисних смуг, пляжних зон зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації та позначаються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування на місцевості інформаційними знаками. Відомості про межі прибережних захисних смуг, пляжних зон вносяться до Державного земельного кадастру як відомості про обмеження у використанні земель (ст. 88 Водного кодексу України).

Частиною 3 статті 60 Земельного кодексу України встановлено, що уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. Межі прибережних захисних смуг, пляжних зон зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації на місцевому та регіональному рівнях та позначаються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування на місцевості інформаційними знаками. Відомості про межі прибережних захисних смуг, пляжних зон вносяться до Державного земельного кадастру як відомості про обмеження у використанні земель. Прибережні захисні смуги в межах населених пунктів встановлюються згідно з комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, а в разі їх відсутності або якщо містобудівною документацією межі таких смуг не встановлені, вони визначаються шириною 100 метрів від урізу води морів, морських заток і лиманів, а для інших водних об`єктів - згідно з частиною другою цієї статті. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського і внутрішнього водного транспорту.

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у Земельному кодексі України та Водному кодексі України (наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі № 487/10128/14-ц).

Також єдиний правовий механізм визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлений Порядком визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 р. № 486.

Відповідно до положень пунктів 2, 3 вказаного Порядку водоохоронні зони встановлюються для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм. До складу водоохоронних зон обов`язково знаходять заплава річки, перша надзаплавна тераса, бровки і круті схили берегів, а також прилеглі балки та яри.

На підтвердження того, що спірна земельна ділянка перебуває на землях водного фонду, прокурором надано суду лист Товариства з обмеженою відповідальністю "Геоматичні рішення" № 16/09 від 16.09.2024 р., до якого додано схему накладення меж земельних ділянок, зокрема, з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 на землі водного фонду.

Слід зазначити, що відповідно до статті 55 Закону України «Про землеустрій» встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, матеріалів Державного фонду документації із землеустрою та оцінки земель, матеріалів топографо-геодезичних робіт.

Згідно з п. 17 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1051 від 17.10.2012 р., геодезичною основою Державного земельного кадастру є координати пунктів державної геодезичної мережі в єдиній державній системі координат.

Згідно зі ст. 10 Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» під час здійснення топографо-геодезичних, картографічних робіт повинні забезпечуватися, зокрема, виконання топографічних, картографічних, кадастрових зйомок та оновлення карт і планів, зйомок континентального шельфу та водних об`єктів в єдиній системі координат і висот.

З системного аналізу Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1051 від 17.10.2012 р., та приписів Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» слідує, що межі земельної ділянки визначаються за допомогою географічних координат. Координати кожного поворотного кута ділянки фіксуються та використовуються для визначення контуру ділянки на місцевості, що дозволяє точно ідентифікувати її розташування.

При цьому, для встановлення меж земельної ділянки на місцевості використовують геодезичні прилади та спеціальне обладнання для фіксації координат поворотних точок. Зазвичай, це робить інженер-геодезист або землевпорядник, який також встановлює межові знаки на ділянці.

Слід зазначити, що згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Поряд з цим, приписами статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).

Судом враховано, що відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не може свідчити про відсутність самої захисної смуги, оскільки її розмір і межі встановлено законом, а тому такі земельні ділянки, що належать до земель водного фонду, не можуть бути переданими у приватну власність (ст. 60 Земельного кодексу України).

Аналогічну правову позицію щодо встановлення прибережної захисної смуги навіть за відсутності відповідного проекту землеустрою висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.05.2018 р. у справі № 372/2180/15-ц та Верховним Судом у постановах від 25.04.2018 р. у справі № 904/5974/16, від 05.06.2019 р. у справі № 806/3602/15).

Однак наведене, за висновком суду, не звільняє позивача від необхідності доведення належними і допустимими доказами обставини накладення спірної земельної ділянки на землі водного фонду, а саме - на прибережну захисну смугу р. Дніпро.

Стосовно тверджень прокурора про те, що віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду підтверджується відомостями з Публічної кадастрової карти України, суд зазначає, що за результатами дослідження Публічної кадастрової карти України неможливо встановити точну відстань між спірною земельною ділянкою та узрізом води р. Дніпро.

Поряд з цим, звертаючись із даним позовом до суду, прокуратура посилається на те, що з інформації ТОВ «Геоматичні рішення» від 16.09.2024 р. № 19/09 з долученими схемами накладення меж земельних ділянок на землі водного фонду вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 станом на 2010 та 2022 роки частково накладається на землі водного фонду та розташована в межах 100-метрової прибережної захисної смуги великої річки Дніпро.

Судом встановлено, що надані до матеріалів справи схеми не містять координат поворотних точок меж спірної земельної ділянки в державній системі координат, що є обов`язковим елементом для визначення точного розташування земельної ділянки.

Поряд з цим, щодо часткового накладання земельної ділянки суд вважає за необхідне відзначити таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2025 р. у справі № 446/478/19 Верховний Суд сформував висновки про те, що у разі часткового накладання спірної земельної ділянки особи, за якою зареєстровано право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, особа, яка подає відповідний позов, повинна довести, на яку саме земельну ділянку та в яких межах відбувається накладання. Захистити право без чіткої ідентифікації земельної ділянки неможливо. Позивач повинен ідентифікувати ділянку, зокрема, визначивши координати поворотних точок меж та прив`язку цих точок до пунктів державної геодезичної мережі, відповідно до статті 15 Закону України "Про Державний земельний кадастр".

Як слідує з матеріалів справи, належних доказів на підтвердження того, в яких саме межах відбувається накладення спірної земельної ділянки на прибережну захисну смугу до справи не надано.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що прокуратурою у даній справі не доведено належними і допустимими доказами тієї обставини, в яких саме межах спірна земельна ділянка накладається на прибережну захисну смугу річки Дніпро.

Також суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що доведення своєї позиції щодо предмету спору та наповнення доказової бази у справі процесуальний закон покладає на учасників судового процесу, а не на суд.

Згідно з приписами ч. 4 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Водночас, учасниками справи клопотань про призначення у даній справі судової експертизи не заявлялося.

Поряд з цим, відповідно до ст.ст. 79, 79-1 Земельного кодексу України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний земельний кадастр» державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, про меліоративні мережі та складові частини меліоративних мереж.

Згідно зі статтею 2 цього Закону державний земельний кадастр ведеться з метою інформаційного забезпечення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб при: регулюванні земельних відносин; управлінні земельними ресурсами; організації раціонального використання та охорони земель; здійсненні землеустрою; проведенні оцінки землі; формуванні та веденні містобудівного кадастру, кадастрів інших природних ресурсів; справлянні плати за землю.

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про державний земельний кадастр» відомості Державного земельного кадастру є офіційними. Внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про об`єкти Державного земельного кадастру є обов`язковим.

З долученої до матеріалів справи копії Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-9960073562024 від 24.12.2024 р. слідує, що Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі Київської області 23.03.2016 р. на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 29.02.2016 р. здійснено державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,12 га, кадастровий номер 3223151000:04:070:0090, розташованої за адресою: Київська область, Обухівський район, м. Українка, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення, вид цільового призначення земельної ділянки - для індивідуального садівництва.

Суд констатує, що у вказаному вище Витязі відсутнє зазначення про зареєстровані обмеження у використанні земельної ділянки, підставою для виникнення яких у використанні земельної ділянки було би вказано Водний кодекс України або Земельний кодекс України.

Поряд з цим, згідно з приписами ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.

Пунктами 46, 47 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 р. № 1141 (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що зміни до записів Державного реєстру прав, записи про скасування державної реєстрації прав, записи про скасування рішення про відмову в державній реєстрації прав вносяться до Державного реєстру прав та записи Державного реєстру прав скасовуються виключно на підставі рішення державного реєстратора. Для внесення змін до записів Державного реєстру прав, внесення записів про скасування державної реєстрації прав, записів про скасування рішення про відмову в державній реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав обов`язково зазначається індексний номер рішення.

Відповідно до п. 51 вказаного Порядку внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав здійснюється за заявою особи, заінтересованої у внесенні/скасуванні відповідних записів, виключно у випадках, передбачених законом. У Державному реєстрі прав під час внесення записів про скасування державної реєстрації прав за допомогою програмних засобів його ведення автоматично поновлюються записи про речові права, їх обтяження, що існували до проведення державної реєстрації прав, що скасована, у разі їх наявності в Державному реєстрі прав. У разі скасування рішення про внесення змін до запису Державного реєстру прав у такому Реєстрі проводиться зміна шляхом редагування відповідного запису з метою приведення його у стан, що існував до прийняття такого рішення та проведення відповідних реєстраційних дій.

З огляду на викладене, у разі внесення запису про скасування державної реєстрації права власності за ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090, в реєстрі буде автоматично поновлений стан, що існував до 28.03.2019 р., а саме - у Державному реєстрі буде поновлено запис про право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку.

При цьому, обґрунтовуючи вказану позовну вимогу, прокурор зазначає, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» є перешкодою у реалізації державою та територіальною громадою речових прав на зазначений об`єкт.

Слід зазначити, що захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі ст. 20 Господарського кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом положень вказаних норм, суд, шляхом вчинення провадження у справах, здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Разом з тим, особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, якщо він передбачений чинним законодавством або договором. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, та саме з метою його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 р. у справі № 925/1265/16, постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18, постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 р. у справі № 334/3161/17).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 р. у справі № 338/180/17, постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18, постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 р. у справі № 334/3161/17).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 р. у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 р. у справі № 910/2861/18.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 р. у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 р. у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 р. у справі № 200/606/18.

У постанові у справі №748/2226/22 від 19.10.2023 р. Верховний суд виснував, що вимога позивача про скасування рішення про державну реєстрацію права власності відповідача на спірну земельну ділянку не підлягає задоволенню, оскільки така вимога є неефективним способом захисту. До спірних правовідносин підлягають застосування положення статті 391 ЦК України, а ефективним способом захисту порушених прав позивача є вимога зобов`язати повернути земельну ділянку (негаторний позов), що узгоджується із усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду.

Відтак, за висновком суду, позовна вимога прокурора про усунення перешкод у здійсненні Українською міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду з кадастровим номером 3223151000:04:070:0090 шляхом скасування рішення державного реєстратора з індексним номером 46182712 від 28.03.2019 р. про державну реєстрацію права власності на неї за ТОВ «ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ» задоволенню не підлягає також з тих підстав, що оскільки її задоволення не призведе до зміни обсягу прав та обов`язків щодо спірної земельної ділянки у позивача, то вказана вимога не є належним та ефективним способом захисту.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Керівника Обухівської окружної прокуратури у даній справі є недоведеними та необгрунтованими, у зв`язку з чим вони не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів учасників процесу була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для відмови у позові у даній справі не спростовує.

Витрати зі сплати судового збору відповідно до п. 2 ч. 1, п. 2 ч. 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України залишаються за прокуратурою.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-80, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Керівника Обухівської окружної прокуратури (08700, Київська обл., м. Обухів, вул. Володимира Чаплінського, 7) в інтересах держави в особі Української міської ради (08720, Київська обл., м. Українка, пл. Шевченка, 1) до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області (03115, м. Київ, вул. Серпова, буд. 3/14) та до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІВДЕНЬ АГРО КОНСАЛТІНГ" (02081, м. Київ, Дніпровська набережна, 23) про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним наказу, скасування рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації земельної ділянки відмовити повністю.

Згідно з приписами ч. ч. 1, 2 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до вимог статті 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 21.07.2025 р.

Суддя В.М. Бабкіна