Рішення від 21.07.2025 по справі 916/1597/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"21" липня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1597/25

Господарський суд Одеської області у складі:

судді С.В. Літвінова

при секретарі Т.О. Липі

розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД"; (вул.Проценка,23/5,Одеса,Одеська область,65031)

до відповідача: Державне підприємство "Морський торговельний порт "Південний" (вул. Берегова, 13 ,м. Южне,Одеська обл., Одеський р-н, 65481)

про припинення права сервітуту

за участю представників:

від позивача: Булгаров О.О.

від відповідача: Кузьмішкін Д.В.

ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний" про припинення права сервітуту.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, ДП «МТП «Південний» порушило законодавчо гарантовані права позивача, у зв`язку із чим, останній і звернувся до суду з позовом в якому просить припинити право сервітуту Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» відносно частини земельної ділянки державної форми власності площею 152,0503 га, кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, що перебуває у постійному користуванні ДП "Морський торговельний порт "Південний", яка розташована за адресою: Одеська область, м. Південне (ділянка № 8), який встановлений Договором № УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту від 17.05.2018 року, укладеного між ДП "Морський торговельний порт "Південний" (Землекористувач) та ТОВ "МАРКО ЛТД" (Сервітуарій).

Ухвалою суду від 25.04.2025 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

13.05.2025 відповідач надав відзив на позов відповідно якому вказує, що в укладеному з позивачем Договорі, наявний Розділ 5 - УМОВИ, ЗМІНИ, ПРИПИНЕННЯ І РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРУ.

Тобто, вказаним розділом договору окремо врегульовано питання щодо:

Умов зміни договору;

Умов припинення договору;

Умов розірвання договору.

Пунктом 5.1. Договору передбачено, дострокове розірвання в односторонньому порядку оформлюється Угодою до цього Договору та здійснюється за умови письмового попередження іншої Сторони за 1 місяць до дати розірвання.

Разом з цим, пунктом 5.4.3 Договору окремо визначено, що дія строкового земельного сервітуту за цим договором може бути припинена достроково одноособово Сервітуарієм шляхом письмового повідомлення Землекористувача у випадках:

1) Банкрутства Сервітуарія;

2) Припинення Сервітуарія;

3) Припинення фактичного користування земельним сервітутом.

Таким чином, на думку відповідача, договором чітко та недвозначно визначене право позивача припинити дію сервітуту шляхом письмового повідомлення Землекористувача.

При цьому вчинення будь-яких додаткових дій щодо цього, договір не встановлює та не вимагає, зокрема й щодо укладання додаткової угоди з цього приводу.

Відповідач звертає увагу, що для припинення сервітуту на підставі п. 5.4.3 укладання додаткової угоди не є необхідним, оскільки припинення сервітуту з цієї підстави є виключно односторонньою дією сервітуарія, яка не потребує погодження землекористувачем.

Таким чином, на думку відповідача, позивачем невірно тлумачаться положення Договору.

Відтак, на переконання відповідача, обраний позивачем спосіб захисту права не є належним способом захисту його права.

Відповідач наголошує, що позивач звернувся до суду за захистом свого права, з вимогою про припинення свого ж права.

Така вимога позивача є щонайменш нелогічною та такою, що неузгоджується з приписами чинного законодавства.

Крім того, відповідач у відзиві на позовну заяву зазначає, що твердження позивача стосовно того, що він фактично не користується земельним сервітутом з початку введення в Україні воєнного стану є неправдивими, оскільки, позивачем починаючи з 24.02.2022 сплачувалися кошти за вказаним договором.

Також, відповідач зазначає, що для обслуговування об`єктів нерухомого майна ТОВ «МАРКО ЛТД» укладено договори з ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» щодо надання інших послуг, які надаються за окремими договорами, а саме: Договір про спільне використання технологічних мереж №ОГЭ-106/д від 02.11.2007, Договір про відшкодування витрат №ВГЕ-12/23п від 01.03.2023 з утримання і обслуговування пожежно-питного водопроводу та мереж господарсько-фекальних стоків, до яких приєднані об`єкти ТОВ «МАРКО ЛТД» та Договір про надання телекомунікаційних послуг №35/СД/СВ-11п від 11.01.2010 року.

При цьому за вказаними договорами позивач теж сплачував кошти відповідачу.

До того ж, відповідач звертає увагу на те, що без користування позивачем відповідним сервітутом, останній буде позбавлений фізичної можливості потрапляти на територію на якій розташовано майно останнього.

Протокольною ухвалою від 22.05.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

21.07.2025 проголошено вступну та резолютивну частину рішення

Розглянувши матеріали справи, суд зазначає наступне.

17.05.2018 між Державним підприємством "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ", (на момент укладання Договору - ДП «МТП «Южний») (Землекористувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" (Сервітуарій) було укладено Договір №УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту (Договір) відповідно до умов п. 1.1. якого, Земельний сервітут встановлюється відносно частини земельної ділянки державної форми власності площею 152,0503 га кадастровий номер 5111700000:02:003:0019 для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, що перебуває у постійному користуванні ДІ «МТП «ЮЖНИЙ», яка розташована за адресою: Одеська область, м. Южне (ділянка №8).

Згідно п. 1.2. Договору, Земельний сервітут загальною площею 0,2345 га встановлюється Землекористувачем в інтересах Сервітуарія на право проїзду на транспортному засобі по наявній під`їзній дорозі, згідно Плану меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту (Додаток № 2) до Договору, який є невід`ємною частиною цього Договору.

За умовами п. 2.1. Договору, він встановлює строковий платний земельний сервітут, який набирає чинності з моменту його державної реєстрації та діє до 31 грудня 2025 року.

У випадку, якщо за 30 календарних днів до закінчення строку дії Договору жодна із Сторін не повідомить іншу Сторону про припинення дії Договору, він вважається продовженим на той самий строк (п. 2.2. Договору).

У п. 3.1. Договору сторони погодили, що плата за встановлення сервітуту по Договору встановлюється з розрахунку за один місяць, згідно з Розрахунком плати (Додаток № 1 до цього Договору), який є невід`ємною частиною цього Договору.

За умовами п. 4.3.1. Договору, Сервітуарій має право: здійснювати проїзд на транспортному засобі по наявній під`їзній дорозі..

Пунктом 5.1. Договору передбачено, дострокове розірвання в односторонньому порядку оформлюється Угодою до цього Договору та здійснюється за умови письмового попередження іншої Сторони за 1 місяць до дати розірвання.

Пунктом 5.4.3 Договору визначено, що дія строкового земельного сервітуту за цим договором може бути припинена достроково одноособово Сервітуарієм шляхом письмового повідомлення Землекористувача у випадках:

1) Банкрутства Сервітуарія;

2) Припинення Сервітуарія;

3) Припинення фактичного користування земельним сервітутом.

Листом (повідомленням про припинення договору) від 13.02.2025 № 13/02/25 ТОВ «МАРКО ЛТД», звернулось до ДП "Морський торговельний порт "Південний", в якому зазначило, що з початку введення в Україні воєнного стану, фактично не користується земельним сервітутом, у зв`язку із чим вважає за необхідне одноособово припинити договір .

Вказаним листом позивач також направив відповідачу складену та підписану ним додаткову угоду до договору № УП-60/18-п від 17.05.2018 зі змісту пункту 1 якої вбачається «Сторони дійшли згоди, що у зв`язку з фактичним припиненням користування Сервітуарієм земельним сервітутом загальною площею 0,2345 га, відносно частини земельної ділянки кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, розірвати Договору № УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту від 17.05.2018 р.»

При цьому відповідач у відповідь на зазначений лист, листом від 05.03.2025 № 1382/09/145/25 повідомив позивача, що у зв`язку з воєнною агресією російської федерації проти України, з метою здійснення заходів щодо захисту майнових прав і інтересів держави України, на підприємстві впроваджені відповідні заходи щодо безпеки підприємства.

В даному листі відповідач зазначив, що з огляду на те, що ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» є стратегічним підприємством і являє собою об`єкт підвищеної небезпеки, на території запроваджений пропускний та внутрішньооб`єктовий режим. У разі припинення договору про встановлення строкового платного земельного сервітуту, у ТОВ «МАРКО ЛТД» не буде законної можливості здійснювати прохід, проїзд до своєї земельної ділянки кадастровий номер (5111700000:02:003:0006) площею 0,5876 га через земельну ділянку ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ», а саме ведення будь-якої діяльності на вказаній земельній ділянці.

При цьому, ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» повернуло непідписані Додаткові угоди про розірвання договору та просило надати гарантійний лист, що представники позивача не будуть здійснювати прохід, проїзд до своєї території через земельну ділянку ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ», для обслуговування об`єктів нерухомого майна ТОВ «МАРКО ЛТД» та просило вказати строки невикористання земельного сервітуту.

Також, судом встановлено, що між позивачем та відповідачем, вже існував та вирішувався спір стосовно Договору про встановлення строкового платного земельного сервітуту № УП-60/18п від 17.05.2018.

Так, у квітні 2024 ДП «МТП «Південний» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до відповідача ТОВ "МАРКО ЛТД", в якому просило стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 29 191,83 грн.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що відповідачем було порушено умови договору в частині повної та своєчасної плати за користування сервітутом.

При цьому у квітні 2024 до суду від ТОВ "МАРКО ЛТД", надійшла зустрічна позовна заява, в якій заявник просив суд визнати недійсним укладений 17.05.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" та Державним підприємством "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ" Договір про встановлення строкового платного сервітуту № УП-60/18п.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог заявник посилався на те, що оспорюваний договір був фактично укладений під примусом, а також він не відповідає вимогам діючого законодавства.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 05 серпня 2024 р. у справі № 916/1473/24 було задоволено позовні вимоги ДП «МТП «Південний» та стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» на користь Державного підприємства "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ «Південний» основну заборгованість за договором у розмірі 25 004,35 грн., пеню у розмірі 2437, 18 грн., штраф у розмірі 1750,30 грн. та витрати по сплаті судового збору у сумі 3028,00 грн.

У задоволені зустрічного позову ТОВ «МАРКО ЛТД» вказаним рішенням суду було відмовлено.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 05.02.2025 касаційне провадження у справі № 916/1473/24 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 та рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 було закрито.

Також, судом встановлено, що для обслуговування об`єктів нерухомого майна ТОВ «МАРКО ЛТД» укладено договори з ДП «МТП «ПІВДЕННИЙ» щодо надання інших послуг, які надаються за окремими договорами, а саме: Договором про спільне використання технологічних мереж №ОГЭ-106/д від 02.11.2007, Договором про відшкодування витрат №ВГЕ-12/23п від 01.03.2023 з утримання і обслуговування пожежно-питного водопроводу та мереж господарсько-фекальних стоків, до яких приєднані об`єкти ТОВ «МАРКО ЛТД» та Договором про надання телекомунікаційних послуг №35/СД/СВ-11п від 11.01.2010 року.

При цьому, позивачем починаючи з 24.02.2022 сплачувалися послуги за вказаними договорами а також за спірним договором про встановлення земельного сервітуту, що серед іншого підтверджується також, наявною в матеріалах справи, оборотною відомістю взаєморозрахунків між позивачем та відповідачем та не заперечується позивачем.

Відповідно до ст.401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно ст.402 ЦК України, в редакції, що була чинною на момент укладення між сторонами спірного договору, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Статтею 403 ЦК України встановлено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Відповідно до ст.404 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Правове регулювання правовідносин щодо земельного сервітуту визначено також Земельним кодексом України, згідно з яким право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. (ст.98 ЗК України в редакції, що була чинною на момент укладення між сторонами спірного договору).

Згідно з п.б) ч.1 ст.99 ЗК України, в редакції, що була чинною на момент укладення між сторонами спірного договору, право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху є одним із видів земельного сервітуту, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.

Підстави, за яких припиняється сервітут визначені ст. 406 ЦК України та ст. 102 ЗК України.

Пункт б ч. 1 ст. 102 Земельного кодексу України та п. 2 ч. 1 Цивільного кодексу України передбачають, що сервітут припиняється у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут.

Відповідно до ст. 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Статтею 174 Господарського кодексу України визначено, що підставою виникнення господарських зобов`язань зокрема є господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачених законом, але такі, які йому не суперечать.

Згідно ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України зарахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У відповідності до ч. 1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За приписами ч.1. ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною 2 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України.

Положеннями п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України встановлено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договір, а в силу вимог ч.1 ст.629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Як встановлено статтею 6 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У статті 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Тобто у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а всі обов`язки підлягають виконанню.

Згідно з частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Так, розділом 5 укладеного між сторонами Договору про встановлення строкового платного земельного сервітуту від 17.05.2018 №УП-60/18п врегульовані окремо питання щодо умов зміни, припинення та розірвання Договору.

Згідно пункту 5.1. Договору дострокове розірвання в односторонньому порядку оформлюється Угодою до цього Договору та здійснюється за умови письмового попередження іншої Сторони за 1 місяць до дати розірвання.

Разом з цим, пунктом 5.4.3 Договору окремо визначено, що дія строкового земельного сервітуту за цим договором може бути припинена достроково одноособово Сервітуарієм шляхом письмового повідомлення Землекористувача у випадку, зокрема припинення фактичного користування земельним сервітутом.

Таким чином, суд погоджується з доводами сторони відповідача стосовного того, що договором окремо визначене право позивача припинити дію сервітуту шляхом письмового повідомлення Землекористувача. При цьому вчинення будь-яких додаткових дій щодо цього, договір не встановлює та не вимагає, зокрема й щодо укладання додаткової угоди.

Так, позивач звертаючись до відповідача з листом (повідомленням про припинення договору) від 13.02.2025 № 13/02/25, зазначив, що з початку введення в Україні воєнного стану, фактично не користується земельним сервітутом, у зв`язку із чим вважає за необхідне одноособово припинити договір.

При цьому, позивач в даному листі посилався саме на пп. 5.4.3 п. 5.4 Договору, який власне і регулює питання дострокового, одноособового припинення дії земельного сервітуту.

В той же час, цим самим листом позивач направив відповідачу складену та підписану ним додаткову угоду до договору № УП-60/18-п від 17.05.2018 зі змісту пункту 1 якої вбачається «Сторони дійшли згоди, що у зв`язку з фактичним припиненням користування Сервітуарієм земельним сервітутом загальною площею 0,2345 га, відносно частини земельної ділянки кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, розірвати Договору № УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту від 17.05.2018 р.».

Тобто, в даному випадку вбачається, що згідно запропонованої позивачем редакції договору, останній вимагав саме розірвання договору за згодою сторін.

При цьому, з наданих представниками відповідача пояснень та доказів (укладених між сторонами договорів щодо надання інших послуг ТОВ «Марко ЛТД», відомостями взаєморозрахунків між позивачем та відповідачем у тому числі й за вказаними договорами, судових рішень у справі № 916/1473/24, графічної схеми розташування земельних ділянок), вбачається, що останній заперечує факт того, що позивач фактично припинив користування сервітутом.

Таким чином, на думку суду, одночасне направлення позивачем на адресу відповідача листа - повідомлення про припинення договору та додаткової про розірвання договору за взаємною згодою сторін є суперечливими діями в розумінні укладеного між сторонами Договору.

Звертаючись до суду з позовом, позивач у прохальній частині позовної заяви просив суд Припинити право сервітуту Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» відносно частини земельної ділянки державної форми власності площею 152,0503 га, кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, що перебуває у постійному користуванні ДП "Морський торговельний порт "Південний", яка розташована за адресою: Одеська область, м. Південне (ділянка № 8), який встановлений Договором № УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту від 17.05.2018 року, укладеного між ДП "Морський торговельний порт "Південний" (Землекористувач) та ТОВ "МАРКО ЛТД" (Сервітуарій).

При цьому, обґрунтовуючи підставу свого позову та зміст порушення свого права відповідачем, позивач посилався саме на не підписання відповідачем додаткової угоди про розірвання договору.

Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту передбачений у частині другій статті 20 Господарського кодексу України.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 910/3372/19, предмет і підстави позову визначаються самостійно позивачем і суд не може виходити за межі відповідних вимог.

Такі правові висновки є усталеними та знаходять втілення, зокрема, у постановах Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 908/2637/20, від 29.09.2021 у справі № 910/17079/19, від 16.09.2021 у справі № 922/3059/16, від 26.01.2021 у справі № 923/722/19, від 29.10.2020 у справі № 917/814/16, від 29.01.2020 у справі № 904/5265/18, від 28.01.2020 у справі № 912/653/19, від 06.11.2019 у справі № 909/51/19, від 25.06.2019 у справі № 5023/5836/12, від 19.06.2019 у справі № 910/19581/16, від 05.06.2019 у справі № 909/452/18, від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15.

При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19.

При цьому такий спосіб захисту, як припинення права самого ж позивача не є способом захисту прав та інтересів, установленим Законом.

ТОВ «МАРКО ЛТД» звернулося до суду за захистом свого права, з вимогою про припинення свого ж права, що в свою чергу неузгоджується з приписами чинного законодавства.

До того ж, суд зазначає, що право позивача на припинення сервітуту, у зв`язку із фактичним припиненням користування земельним сервітутом, визначене самим договором і таке право не було порушено з боку відповідача, оскільки як вже було зазначено вище, припинення договору з наведеної вище підстави, не потребує погодження відповідачем, а відтак таке право реалізується самим позивачем, шляхом вчинення ним односторонніх дій.

Таким чином, на переконання суду, позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту права, оскільки чинне законодавство не передбачає можливості припинити права особи, якій таке право належить і яке вона може вільно реалізовувати та яке не було порушено іншою особою.

Отже, з урахуванням викладеного вище, суд дійшов висновку що самостійною підставою для відмови у задоволені позову ТОВ «МАРКО ЛТД», є відсутність порушеного права позивача та невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством.

За таких обставин, вимога позивача щодо припинення його права сервітуту за Договором № УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту від 17.05.2018 року, укладеного між ДП "Морський торговельний порт "Південний" та ТОВ "МАРКО ЛТД" не підлягає задоволенню.

Крім того, як було зазначено вище, що між позивачем та відповідачем, вже існував та вирішувався спір стосовно Договору про встановлення строкового платного земельного сервітуту № УП-60/18п від 17.05.2018.

Так, у квітні 2024 ДП «МТП «Південний» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до відповідача ТОВ "МАРКО ЛТД", в якому просило стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 29 191,83 грн.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що відповідачем було порушено умови договору в частині повної та своєчасної плати за користування сервітутом.

При цьому у квітні 2024 до суду від ТОВ "МАРКО ЛТД", надійшла зустрічна позовна заява, в якій заявник просив суд визнати недійсним укладений 17.05.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" та Державним підприємством "МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ "ПІВДЕННИЙ" Договір про встановлення строкового платного сервітуту № УП-60/18п.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог заявник посилався на те, що оспорюваний договір був фактично укладений під примусом, а також він не відповідає вимогам діючого законодавства.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 05 серпня 2024 р. у справі № 916/1473/24 було, зокрема, відмовлено у задоволені зустрічного позову ТОВ «МАРКО ЛТД» про визнання договору недійсним.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 рішення першої інстанції було залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 05.02.2025 касаційне провадження у справі було закрито.

При цьому Рішенням Господарського суду Одеської області в зазначеній справі було встановлено наявність заборгованість ТОВ «Марко ЛТД» за спірним Договром починаючи з липня 2023 року.

Також, з наданих суду відповідачем оборотних відомостей взаєморозрахунків між сторонами в межах існуючих між ними договірних відносин, вбачається, що ТОВ «Марко ЛТД» сплачувало відповідачу протягом тривалого часу після введення в країні правового режиму воєнного стану, кошти.

При цьому, як вже зазначалося вище, такі кошти сплачувались позивачем як і за спірним Договором так і за іншими договорами укладеними з відповідачем.

Зазначені обставинами позивачем не заперечувалися.

Вказане на думку суду може свідчити про неправдивість тверджень позивача стосовно того, що він фактично не користується земельним сервітутом з початку введення в Україні воєнного стану.

До того ж, з наявної в матеріалах справи графічної схеми розташування земельних ділянок позивача та відповідача вбачається, що будь-яким іншим шляхом позивачу потрапити на належну йому земельну ділянку, окрім як через земельну ділянку відповідача (тобто користування сервітутом) неможливо.

Зазначені обставинами позивачем не заперечувалися.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 (п. п. 10.28 10.36) виснувала, що «добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість».

У постанові від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 Велика Палата Верховного Суду сформулювала, що: «Пунктом 6 статті 3 ЦК України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори».

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (див. постанову Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17).

Суд зауважує, що з аналізу зазначених вище дій позивача вбачається, що останній, фактично користуючись встановленим договором земельним сервітутом намагається з незрозумілих причин, розірвати саме юридичні відносини з відповідачем стосовно користування таким сервітутом.

Так, спочатку позивач припинив сплачувати кошти відповідачу за користування сервітутом, потім у 2024 році, позивач звернувся до суду з позовом про визнання укладеного з відповідачем договору недійсним (справа № 916/1473/24), а в подальшому, неотримавши бажаного для себе результату, звернувся до суду з позовом про припинення права сервітуту.

Зазначене у своїй сукупності, на думку суду, не відповідає принципам справедливості, добросовісності та розумності договірних правовідносин.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст.79 ГПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

При цьому, суд звертає увагу сторін на те, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЧ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів… мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. І хоча п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суду обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Саме такі висновки викладені у рішенні ЕСПЧ від 10.02.2010р.у справі "Серявін та інші проти України".

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє позивачу в задоволенні позовних вимог.

Судові витрати понесені позивачем відшкодуванню не підлягають у зв`язку з відмовою у задоволенні позову та покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 79, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

УХВАЛ И В:

1. В задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний" про припинення права сервітуту - відмовити повністю.

2. Судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивача .

Повний текст рішення складено 24 липня 2025 р.

Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Літвінов